8 і 9 вересня в столиці пройшла десята конференція TEDxKyiv під назвою «Спадок майбутнього». Організатори події зібрали на одній сцені людей, які дають цьому світу добрячого копняка та змушують його рухатися вперед. Конференція включала п’ять сесій. Перша – «Інстинкт майбутнього» – була присвячена непростій темі війни. Platfor.ma переповідає найцікавіше із цих виступів.

Марія Берлінська, військова та громадська діячка

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми пам’ятаємо – літо 2014-го, фронт постійно то накочувався, то відкочувався. Ми звільняли міста, були важкі бої. На той момент я зрозуміла, що мені потрібно їхати на війну. Це дуже погано корелювалося з тим, що я пацифістка. Але раптом я усвідомила, що це війна не стільки зброї, скільки цінностей. І що насправді цінності суспільства, демократії, людяності – їх потрібно захищати.

Тож влітку 14-го я почала продзвонювати добровольчі батальйони один за одним, але чула відмову, бо: «Дівчина? Ні, дякую. Не потрібна». А ось в одному з батальйонів були вкрай потрібні добровольці. Я подзвонила, мені сказали: «Нам потрібні фахівці з аеророзвідки. Скажіть, у вас є такі навички?» Я відповіла, що гуманітарій. «Можливо, якось пов’язані з авіацією?» Та ні. «А що таке дрони ви взагалі знаєте?» Тоді я сказала: «Ні, але я погуглю обов’язково, дізнаюся». На той момент голос з іншого кінця слухавки, вже стомлений та без надії, запитав мене: «Ну скажіть, ви принаймні вчитися готові?» Вчитися якраз я була готова.

Таким чином я, патологічний гуманітарій, не маючи ніякої технічної освіти, не знаючий взагалі, що таке авіація, влітку 14-го почала вчитися літати на дронах. І вже фактично в вересні 2014-го року поїхала літати та працювати. Про що ця історія? Ця історія не про мене, а про те, що немає нічого неможливого.

Леонід Остальцев, ветеран АТО та засновник Pizza Veterano

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Якось я зайшов у роздягальню піцерії, в якій працював, скинув свій костюм шматка піци та побачив шефа цієї мережі. Він сидів із красивою офіціанткою на колінах і, напевно, вирішив похизуватися перед нею та запропонував мені: «Чувак, а давай я тебе навчу готувати піцу?». Я спершу відмовився: «Де я, а де піца?» А потім подумав – ну що може бути гірше цього довбаного костюма? І погодився спробувати. Через чотири дні я прокинувся і зрозумів, що реально хочу йти на роботу – настільки сильно я закохався в кухню.

Бо зазвичай як? Я хочу працювати там, де нічого не потрібно робити, і отримувати за це багато грошей. А у мене було навпаки, я готовий був пахати і при цьому навіть безкоштовно. Хто працював в ресторанах – ви шарите. Немає там романтики. Це постійні рухи, крики, гори брудного посуду, натирання, жарка, варіння. Але я закохався в цей рух. У мене було шість змін на тиждень, сьому мені просто не давали, тому що боялися. Так я пропрацював більше ніж півтора року, закохався в те, що робив, удосконалювався, навчався.

Але життя не стоїть на місці – в компанію стали проходити кадрові зміни. У якийсь момент я зрозумів, що у мене йде багато часу на з’ясування стосунків замість того, щоб займатися роботою. Я пішов з криками і скандалами, аж до того, що зараз взагалі не заходжу в цю мережу – мене просто не пускають. Тобто, розумієте, я вмію піти дуже красиво. Але робив я це з величезною посмішкою до вух, бо вони дали мені найголовніше – справу, якою я хотів би займатися.

…

Але на той момент був уже 2014 рік. Всі розуміють, це війна. У 12 років я дав присягу на вірність Україні. У мене не було вчителів, у мене були офіцери-вихователі. І ось вони говорили: «Льоня, ти – захисник!» Коли я був маленький, то думав, що це прикол. Але після того, як збили ІЛ-76 з нашими десантниками, то я, звичайно ж, пішов до військкомату і сказав, що готовий. За іронією долі, я потрапив в найкращий рід військ збройних сил України – в піхоту. Дали кулемет і сказали: «Тепер ти кулеметник!» Я не засмутився, прикольна робота, тим більше, не мені вибирати. Робота є робота та її необхідно робити.

…

Був 2014 рік, літо і 24-й тиждень рейду. Ми вибралися в тил противника. Мені тоді дуже сильно пощастило з командирами на війні, у мене з авторитарністю складно, частково через це і відкрив свою справу. Але війна – інше, тут дисципліна або смерть. Підпорядкування командиру – це необхідність для виживання. Ось під час цієї операції стоїмо ми з моїм командиром, лейтенантом, він курить, я його про щось питаю і тут чую вибух, свист, залп. Ну і звичайно, як найкращий піхотинець в підрозділі, я кинувся шукати укриття. Але зліва – поле, праворуч – поле, попереду дорога. Я знайшов собі якусь ямку, приліг, лежу і очкую. Дивлюся, а лейтенант стоїть на місці спокійно і курить. А я злюся, тому що він перший завжди розповідає, як потрібно ховатися і як це важливо, які сектори займати, як прикривати себе.

Життя одне. Я точно розумію, що я не безсмертний, а ця кістлява коза прийде за кожним. Тому я буду жити своє життя як захочу.

….

Звіт мого цивільного життя починається з дзвінка: «Я Жора з 95-ї бригади. Хочу Союз ветеранів». Я запитав, що він має на увазі. «Я не знаю, але потрібно щось робити», – відповів незнайомець мені. Після цього я був згоден на все. Тому що і у мене це було – тупориле бажання щось робити та ідіотська впевненість, що все вийде.

Яна Зінкевич, начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української добровольчої армії

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми йшли на війну у складі добровольчого руху, тому що відчували певний обов’язок – насамперед перед собою та своєю гідністю. Ніхто до цього не був особливо усвідомленим громадянином. Але війна змінила нас, змінила наше уявлення про світ.

Насправді треба розуміти, що всі ветерани – це звичайні люди. Коли ти знаходишся на війні, твоя єдина мета – це вижити і щоб твої побратими вижили. Це основне. Коли ти повертаєшся в цивільне життя, реально деякі речі зрозуміти складно. Ти повертаєшся наче у свою родину, але це вже не твоя родина. Ти повертаєшся у своє суспільство, але це вже чужі для тебе люди. Зараз з інформаційними штуками у нас все трішки краще – з розумінням серед населення, як правильно себе поводити.

Але інформаційний простір у нас дуже викривлений, потрібно розуміти саму суть цієї проблеми. В нас немає нормального медичного забезпечення, немає нормальних гарантованих соціальних пільг, обов’язкового виконання норм, які мають бути просто розумними. За кордоном, звісно, з цим набагато легше.

Коли я знаходилась в активному стані війни, то перший-другий рік не відчувала наслідків. Але коли я сама пережила травму, коли мене раптово вихопило с життя в постійному військовому середовищі і перенесло частково в цивільне, я почала відчувати на собі проблеми. Звісно, не одразу прийшло розуміння, що з цим робити, не відразу я навіть зрозуміла, що мені потрібна допомога, якась підтримка.

Насправді я вірю, що кожен в силах і кожен здатен щось змінити. У нас є люди, які ніколи не були на війні, але вони усе це настільки переживають, що роблять все, що можуть, на своєму місці. В цілому потрібно розуміти, що ми повинні бути свідомими громадянами. Якщо ми можемо втрутитися в життя людини та змінити його на краще, то це місія. Одне життя – це чийсь батько, брат, син, чиясь мати, дочка. Кожна людина варта того, щоб їй допомогти.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод» та координатор «Євромайдан SOS», ініціаторка флешмобу #SaveOlegSentsov

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

20 лютого 2014 року з самого ранку наші гарячі лінії почали розриватися. Люди дзвонили та казали, що на Майдані розстрілюють беззбройних. Наші волонтери зірвалися та поїхали в лікарні, храми, морги, в місця, куди зносили загиблих. Ми дуже поспішали, бо не знали, що буде із нами самими. Але ми мусили встигнути та задокументувати усіх, кого вбив цей режим, щоб влада не могла приховати злочин. І ось у цей момент, коли ми працюємо над списками, над фото загиблих, і я знаю, що їх не 5 і не 10, а весь цей жах продовжується… Мені подзвонив мій чоловік. Він сказав: «Я на Майдані. Я тебе люблю» – і попрощався.

Коли мене питають, чому ми займаємося політв’язнями та полоненими, я згадую, як у цей страшний день 20 лютого ми почали документувати злочини протилюдяності, а потім були першими, хто відправив мобільні групи у Крим та Донбас. З того часу, питання війни для мене – питання особистого досвіду. Досить складного, мушу зізнатися. Документувати – непросто. Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. І страшно не від того, на що здатні люди, навіть ті, з котрими ти кожен день катаєшся у ліфті. Страшно, що ці історії не закінчуються.

Ось слухаєш розповідь молодої дівчини з Донецьку, яка потрапила до полону вагітною. Вона розказує, як благала її не бити, щоб зберегти життя своїй ще ненародженій дитині. А у відповідь вона чула: «Ты укропка! Очень хорошо, что укропский ребенок умрет». Ти записуєш ці слова і розумієш, що прямо в цю хвилину, коли ти це слухаєш, коли ми знаходимося в цьому залі, коли я стою на цій сцені, прямо в цю хвилину ця історія повторюється. Прийшло просто усвідомлення: «Так, я не можу нічого змінити, але і без мене нічого не зміниться».

Всі ці роки ми боремося за три речі: по-перше, ми маємо навчитися бачити за цифрами реальних людей, по-друге, ми маємо боротися за усіх, а не тільки за героїв. І третє – ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками знаходитися люди. Це не норма і ми мусимо із цим щось робити.

Коли Олег Сенцов оголосив голодування, я була в Стенфорді та якраз готувалася до захисту. Було соромно, що я у затишному кампусі, слухаю лекції Фукуями у той час, коли Олег, щоб звільнити інших, поставив на кін власне життя. Я ініціювала кампанію #SaveOlegSentsov, яку підтримали дуже багато людей. Завдяки усім ним ім’я Олега вписали у міжнародний порядок денний. Чому люди, які не були знайомі ні з Олегом, ні з іншими політв’язнями, раптом витрачають свої час та енергію на їх звільнення? Відповідь парадоксальна: насправді, ми боремося для себе. Виклики дають нам шанс розкритися, а звичайні люди починають робити надзвичайні речі.

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Рене Магрітт – «Голконда». Ця картина була написана у 1953 році. Взагалі-то Голконда – це стародавня індійська фортеця та центр видобування алмазів. На думку більшості дослідників, в цій роботі Магрітт замислюється над місцем окремої людини в загальній системі суспільства.

Амадео Модільяні – «Портрет Маргарити». Робота створена у 1917-1918 роках. Саме портрети стала головним жанром для італійського митця. «Людина – це все, що мене цікавить. Обличчя – найдосконаліший витвір природи», – говорив він.

У 2010 році індійські активісти запустили сайт «Я дав хабар» (I Paid A Bribe), де можна анонімно повідомити про випадки корупції. Засновники сайту використовують ці дані, щоб продемонструвати масштаби проблеми та вплинути на кадрові призначення у владі та місцевих органах самоврядування. Вони вважають, що однією з причин поширення корупції є те, що люди часто не знають легальних шляхів протидії їй та бояться про неї повідомляти.

За вісім років активісти зібрали понад 158 тисяч свідчень про хабарництво у 1072 містах. Деякі з них привернули увагу медіа та спричинили арешти корупціонерів. На сайті також можна розповісти історії про відмову давати хабар та чесних поліцейських, які допомогли запобігти корупції – їх за вісім років зібралося понад тисячу. Подібні ініціативи за цей час також з’явилися у 30 інших країнах Азії, Африки, Європи та обох Америк.

На сайті «I Paid A Bribe» можна сповістити про випадок корупції, про відмову давати хабар, а ще лишити відгук про чесних працівників поліції.

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

– Перш за все, розкажіть якісь новини про Prometheus, щоб всі вас ще більше полюбили?

– Найближчим часом ми запустимо велику кількість нових курсів. Серед травневих анонсів – перший в Україні онлайн-курс з сексуальної освіти, що зробить основи сексуального виховання доступними кожному. Українським підліткам зараз реально не вистачає таких знань. З ними ніхто не розмовляє про секс, ані в школі, ані в родині. Ми сподіваємося змінити цю ситуацію і розраховуємо, що до поширення цього курсу приєднаються як дорослі, так і самі підлітки. Якщо батьки не знають, як обговорити тему сексу з підлітком, то вони можуть встановити своїй дитині на смартфон додаток Prometheus з цим курсом. А вчителі біології можуть поширювати курс серед своїх учнів (до речі, ось тут можна подивитись наш спецпроект про секс «Тойво». – Platfor.ma)

Інший великий проект – це курс «Як вступити в провідні західні школи та університети» на повну стипендію від випускників Гарварду, університету Пенсильванії та Стенфорду. Головна мета курсу – не тільки допомогти українцям вступати в найкращі західні навчальні заклади, а й мотивувати їх повернутися після навчання в Україну, щоб зробити країну кращою.

– Курси про економіку, математику, ЗНО, дизайн-мислення – це зрозуміло. А як взагалі можливо навчати, скажімо, медицині в онлайн-форматі? Такі курси ж існують.

– Медицина, як і багато інших областей, поділяються на теорію і практику. І теорія прекрасно вивчається в онлайн-форматі. Гарвардська медична школа запустила цілу серію масових онлайн-курсів для того, щоб використовувати в своєму власному навчальному процесі. Скажу більше, в онлайні теорія часто вчиться краще, ніж в офлайні, хоча б тому, що в онлайн-матеріалах може бути багато інтерактивних завдань, ілюстрацій, інфографіки та інших наочних матеріалів.

Зрозуміло, що практична сторона питання повинна вивчатися тільки на практиці. Поєднуючи онлайн і офлайн, ми отримуємо змішане навчання, яке, згідно з багатьма дослідженнями, більш ефективне ніж просто офлайн.

– А як ви перевіряєте ефективність курсів? Чи є якийсь умовний показник «скільки людей після нашого онлайн-курсу влаштувалися на роботу» або ще якісь дані, які дозволяють зрозуміти результати?

– У нас є ціла серія індикаторів. І один з них – це відсоток тих, хто успішно закінчив курс. З іншого боку, ми дивимося на відгуки слухачів на форумі курсу. Ми також збираємо історії успіху наших слухачів і публікуємо деякі з них. Але зрозуміло, що ми не можемо перевірити, як справи у всіх наших «випускників», адже кількість зареєстрованих слухачів платформи вже перевалила за 550 тис. людей.

– Ми нещодавно писали текст про нестандартні професії, що можна отримати у різних країнах, а поштовхом стало те, що в Україні відкрили курс з «Гри престолів». За вашими відчуттями, наші ВНЗ все ще нафталінові та архаїчні, чи ситуація міняється на краще?

– З моєї точки зору, ситуація поступово змінюється на краще. Хоча, звичайно, більшість українських вищих навчальних закладів залишаються надзвичайно консервативними. У той же час ми співпрацюємо з тридцятьма українськими університетами, які впроваджують наші онлайн-курси у свій навчальний процес офлайн у форматі змішаного навчання.

Мені здається, це є прекрасною демонстрацією того, що передові ВНЗ готові до нових форм співпраці і до нових форм предметів. Цей процес рухається повільно, але коли бачиш, як в обласному центрі студенти першокурсники навчаються за перекладеним нами найкращим в світі онлайн-курсом програмування Гарвардського університету CS50, то розумієш, що майбутнє в українській освіті вже наступило – просто воно нерівномірно розподілено.

– Професії стають все більш вузькопрофільними, а світ взагалі скоро лусне від кількості інформації. Що буде далі?

– Я згоден з тим, що кількість інформації збільшується, а вузькопрофільні спеціальності сьогодні є трендом. Але ще один тренд – це міжгалузеві дослідження і міжгалузева робота, яка об’єднує в собі кілька спеціальностей одночасно. І попит на таких широкопрофільних фахівців зростає вибуховими темпами. Нехай вони не дуже глибоко розбираються в кожній окремо взятій темі, але можуть об’єднати і синтезувати в собі знання з різних областей і стати своєрідним містком між галузями.

Інший тренд полягає в тому, що ми повинні знайти спосіб доступно поясняти складність світу навколо нас. Ми не можемо довіряти виключно вузько кваліфікованим фахівцям. Якщо громадяни не розуміють основ політики та економіки, загальних тенденцій розвитку країни та світу, то ними легко маніпулювати. Зараз ми спостерігаємо, що політтехнологи добре освоїли слабкі місця і вроджені «сліпі зони» людської свідомості і вміло використовують їх. Таким же чином поширюється неправдива інформація і пропаганда.

Це відбувається тому, що шкільна система навчання застаріла, вона не змогла ефективно пристосуватися і навчити громадян хоча б азам цих нових відкриттів у галузі роботи людської свідомості, а також пов’язаних з ними маніпуляцій. Тому зараз ми в режимі лихоманки повинні створювати курси медіаграмотності, критичного мислення і поширювати їх. Мені здається, цей тренд буде і далі зростати, це не просто якийсь одноразовий виклик.

Єдина фундаментальна відповідь на цю ситуацію – радикальна реформа освіти. Освіта повинна не просто навчати окремим фактам або набору навичок. Ми повинні вже в школі навчати учнів критично аналізувати інформацію і факти, відокремлювати правду від брехні. Ми повинні навчати їх навчатися самостійно. Потрібно дати людям ефективні стратегії прийняття складних рішень. Всі ці навички повинні бути інтегровані в навчальний процес і повинні стати основною метою навчального процесу. Тому що просто факти ми і так можемо знайти в книгах або інтернеті. Тільки нова система навчання дозволить людям і суспільству в цілому ефективно пристосовуватися до стрімких змін світу.

– Яку історію з конференції TED ти найчастіше будеш переповідати друзям? Зустріч із кимось, їжа, якісь технологічні інновації?

– Історій багато. Але найбільш вражаючим досвідом для мене стало виголошення TED Talk. Ми всі дуже хвилювалися. При цьому все минуло краще, ніж раніше на багатьох репетиціях на сцені і поза нею. Відчуваєш енергетичний зв’язок з аудиторією, який дає додаткове натхнення. Окремо надихнула реакція людей після виступу. Ти ніби стаєш зіркою, і це також незабутні емоції.

Звичайно, було багато цікавих розмов. Одна історія запам’яталася особливо. Коли ми спілкувалися з журналістами ВВС в кімнаті преси, до мене підійшла журналістка Ніна Грегорі з вашингтонського офісу публічного радіо NPR. Розповіла, що нещодавно дізналася про своє українське коріння. Її дідусь Нікіфор Григор’єв був видатним громадським діячем та політиком, вченим, публіцистом, який активно допомагав українській боротьбі за незалежність з-за кордону.

– Якщо коротко, про що був твій виступ?

– У чотирихвилинному виступі я розповіла про наш проект StopFake.org, який спростовує фейки про Україну та аналізує російську пропаганду в усіх проявах. Йшлося про наш досвід, досягнення і висновки. Ми вже чотири роки боремося з викликами, які світ лише починає усвідомлювати. Тому тепер навчаємо фактчекерів і дослідників з усього світу виявляти фейки і боротися з пропагандою.

Головною ідеєю було те, що пропаганда і фейкові новини – загроза для демократії і суспільства в цілому. Не лише в окремому випадку російської агресії в Україні, а на глобальному рівні. Тому кожен з нас має усвідомити цю загрозу і подумати, що може зробити для її усунення.

Я вирішила почати з яскравого прикладу фейку. Провела опитування у Facebook: «Який найбезглуздіший фейк російської пропаганди ви знаєте?» Всі в один голос відповіли – «розіп’ятий хлопчик». Куратори з TED сказали, що це хороший гачок для миттєвого захоплення уваги. Але маю говорити так, щоб глядачі повірили, що це є правдою. Потім вони розповідали, що вийшло переконливо. Мовляв, аж здивувалися, чому українка трагічним тоном розказує про злочини української армії. Далі я сказала, що насправді цього ніколи не було – і перейшла до суті проблеми.

Виглядає, що мені вдалося й Україна зацікавила аудиторію. Після виступу до мене підійшло не менше двох сотень людей. На вечірці того дня люди теж підходили, висловлювали захоплення нашою роботою. Багато питали про Україну: що у нас насправді відбувається, чи є у нас громадянська війна, що з Кримом, Донбасом. Я була таким своєрідним народним дипломатом.

Аудиторія – відкрита і активно сприймає інформацію. Я дійсно відчувала сильну підтримку та інтерес. Відразу після виступу мені передали, що журналісти ВВС планували говорити зі мною згодом, але тепер хочуть зустрітися негайно. Це було приємно. Наступного дня вийшов великий матеріал. Та й врешті багато людей розповідали про свій зв’язок з Україною, навіть віддалений.

– Чи дійсно там флагмани прогресивного світу і середовище передового смислу нашої планети?

– Промови TED завжди досить суб’єктивні й тому часто дають старт дискусіям. Тому не можна узагальнювати. Але точно вражає рівень цих дискусій, питання, які хвилюють світ. Це місце, де говорять про смисли, які формують майбутнє нашої планети.

У нас в Україні таких немає взагалі. Багато розмов про штучний інтелект, на що він буде впливати, хто ним керуватиме, що чекає соцмережі, на що стане здатна людина за допомогою роботів тощо. Промова Стівена Пінкера про те, що усе в світі, загалом, іде добре, спровокувала у спільноті бурхливі дискусії на різні теми, що тривають досі. Наприклад, чи можна казати, що усе йде добре, коли багаті люди вирішують глобальні проблеми своєю щедрістю – замість того, щоб вирівнювати структурні несправедливості? Чи добре, коли Захід і західна точка зору панує над усім іншим світом, зокрема у науці? Це трохи важко сприйняти з нашої перспективи.

– Яка ще тема тебе зачепила?

– Не можу сказати, що мене зацікавило щось одне. Це як набір пазлів, з яких під кінець складається загальна картинка – куди рухається світ. Винаходи, осмислення минулого і майбутнього, яскраві проекти, мистецтво, що вражає, дуже особисті історії кохання і подолання криз – усе разом складає цю картину. Багато було розмов про довіру у суспільстві, куди ведуть соціальні медіа, що буде з ними далі.

Сподобався виступ професорки Гарвардської школи економіки Френсіс Фрей про те, як повернути втрачену довіру на рівні компанії. Більшість спікерів говорили про те, що ми втрачаємо довіру на різних рівнях, світ чекають великі зміни та неясно, куди вони приведуть – а вона спробувала запропонувати рішення. Довіра має три складові: автентичність (бути собою), логіка і емпатія (співчуття). Задача – визначити, у якій з цих сфер ви недопрацьовуєте, й виправити ситуацію.

– Ти налагодила багато контактів?

– Так. Було багато ідей і пропозицій. Кілька власників компаній, які займаються штучним інтелектом, зацікавилися, чи ми використовуємо його у своїй роботі. В усьому світі працюють над тим, щоб роботи могли виявляти фейки, бо їхня пропускна здатність куди більша за людську. Поки ніхто не створив робота, який би повністю замінив людину – але допомагати такі програми можуть суттєво. Наприклад, одна з цих компаній розробляє рішення для бізнесу. Водночас на волонтерських засадах виявляє мережі тролів і публікує ці розслідування у великих світових медіа. Її власник показав мені кілька прикладів на своєму ноутбуку під час обіду.

Серед моїх нових знайомих – керівники компаній з кібербезпеки, політики, які хочуть боротися з політичними фейками, науковці, дослідники, журналісти, менеджер, який працює над етичністю Google, а також люди з найрізноманітніших сфер і країн, яких просто хвилює ця проблема.

Знайомство може відбутися дуже несподівано. Через увагу журналістів я пропустила обід з іншими Fellows. Коли вирішила поїсти, мені сказали, що їжа є лише в кошиках на чотирьох. Мушу знайти компанію. Це були випадкові люди. Похвалили промову і раптом запросили на медіаконференцію в Італію.

– Ти помітила ще якісь організаційні хитрощі, які підштовхували до взаємодії зі спікерами?

– Там ніхто не уникає черг – це додатковий привід поспілкуватися. Щодня відбувається три сесії. Але між ними є майстер-класи. Вони проходять одночасно в різних місцях і можна обрати на свій смак. Це може бути що завгодно: медитація, поїздка в ліс на велосипедах, дискусії. На всіх цих заходах зустрічаєш дуже різних людей. Я побувала на уроці з камбоджійських танців. Один із колег співав з популярною там рок-групою. Інший раз брала участь у дискусії про подорожі, де якраз познайомилася з фахівцями зі штучного інтелекту. Ввечері було багато вечірок – були як окремі для Fellows та їхніх гостей, так і організовані партнерами, наприклад, MIT або Інститутом сингулярності. Всі ці заходи – приводи для знайомства зі спікерами та між собою. Щоразу це взаємне збагачення новими ідеями.

– А які на TED вечірки?

– Все організовано на найкращому рівні. За великим рахунком, це просто хороші вечірки: гарна музика, напої, їжа, обслуговування. Але там можна зав’язати унікальні знайомства. На деякі вечірки запрошують усіх, на деякі – окремих осіб через додаток TED. Тобто відбувається підбір людей, які мають спільні інтереси.