Тег  наука

«На роботі я створюю дітей»: ембріологиня про свою професію

Беремо сперматозоїд і яйцеклітину, кладемо їх разом і оп – дитина! Насправді, все не так просто, а спеціалісти, які займаються штучним заплідненням, кожного дня буквально ризикують життям. Спеціально для Platfor.ma ембріологиня Ольга Малюта, яка працює в клініці «IVMED-Родинне джерело», розповіла про те, як створювати власними руками нове життя, чому не можна замовити собі дитину з обличчям Бреда Пітта та чому навіть колір шкарпеток пацієнтки важливий.

 
Ольга Малюта, ембріологиня

– Ембріолог – це досить незвичайна професія. Як ти її обрала? 

– За освітою я взагалі молекулярний біолог, а до ембріології працювала генним інженером і займалася наукою. Якось в репродуктивній клініці мені запропонували налагодити роботу лабораторії з діагностики спадкових хвороб. А дівчина-ембріолог звідти збиралася у декрет – відповідно, їй потрібно було когось підготувати, тому обрали мене. У нас в Україні взагалі ніхто не вчить безпосередньо на ембріолога – в університеті не розповідають про всі ці методики роботи в лабораторії або про те, як проводити запліднення, бо це суперспецифічна штука. 

Тож у мене було експрес-навчання за 3-4 місяці – це екстремально швидко. Зрозуміло, що залишилася біологічна база і я ніби знала, як це все працює, але потрібна практика, тому що це дуже тонкий процес. Наприклад, заморожування ембріонів – це спритність рук. Все потрібно відпрацювати до автоматизму. Зараз вважається, що ембріолога можна залишити в лабораторії самого, якщо він відпрацював два роки – тоді до нього зростає рівень довіри й він може приймати правильні рішення в екстрених ситуаціях. Мене не залишали одну, але через три місяці навчання я почала працювати з людським матеріалом, а через чотири – вже робила запліднення. Зараз в мене стаж вже п’ять років.

– Можеш назвати свою роботу цікавою?

– Так. Але основне слово, яке характеризує її – «нервова». Ти завжди хвилюєшся й кожен день ці переживання різні. У нас бувають ситуації, коли, наприклад, пацієнти вже вагітні, а лікарка приходить і каже: «В УЗД видно, що там два ембріони. А ви ж переносили один?». І якою би впевненою ти не була в тому, що ніякої помилки не зробила, ця вірогідність зводить тебе з розуму. Потім вони передивляться УЗД і з’ясується, що це ідентичні близнюки й ембріон просто розділився. Але спочатку тобі винесуть мозок, що ти якісь не ті ембріони переніс.

Також, наприклад, у нас є постійний страх не так приготувати сперму й взяти не той біологічний матеріал – тобто сперму чоловіка не для його жінки. Але для уникнення таких помилок існує система контролю, коли всі пробірки маркуються електронними чіпами, а ти перед кожною процедурою це зчитуєш. І є ембріологи, які за тобою дивляться – ти не можеш працювати один, – це таке подвійне свідчення, ми контролюємо одне одного. Буває що в інших сферах людина каже колезі: «Не дивися мені під руку», – в нас все навпаки. 

– Що входить у твої обов’язки? Опиши свій звичайний робочий день?

– Все дуже чітко за графіком. Спочатку ми перевіряємо запліднення відучора, тому що тільки о восьмій ранку можна побачити результат. Збираємо від вранішніх пацієнток яйцеклітини, потім їх запліднюємо. Це відбувається в чашках Петрі: вони такі пласкі, середовище там залите мінеральною оливою для того, щоб не було перепадів температури. До речі, всі поверхні в ембріології нагріті до 37 градусів. Якщо ти ставиш чашку на мікроскоп або на якийсь столик – вони всі такої температури.

Також вранці є біопсія та процес розморожування ембріонів, якщо сьогодні повинні прийти пацієнтки, яким ми їх будемо підсаджувати в матку. В обід ми робимо запліднення і переносимо ембріони. Під кінець дня ми їх заморожуємо: ті, що тільки  після біопсії, або ті, які доросли до п’ятого-шостого дня розвитку.

– Якщо не секрет, скільки ембріолог заробляє? 

– Середня зарплатня ембріолога, який вміє виконувати абсолютно всі процедури – біопсія вважається топом складності, як і запліднення, – півтори тисячі доларів мінімум. Я заробляю трішки більше, тому що в мене є непоганий досвід і я працюю в клініці, яка орієнтована на персонал. Є такі, які вважають, що будь-яка людина замінна у цьому світі, а в нас дуже стабільна і добре підібрана команда.

– Як зазвичай ти коротко розповідаєш про те, чим займаєшся?

– Якщо ти скажеш, що ти ембріолог, то багато хто не зрозуміє. Інколи легше сказати: «Я роблю дітей на роботі». А потім ти така: «Ну і так, я виконую штучне запліднення».

– Якими навичками та знаннями повинен володіти ембріолог?

– Це загальна біологія, генетика, молекулярна біологія, бо ти повинен знати, як та чи інша речовина діє на внутрішні процеси в клітині. Інколи потрібні деякі закони фізики та інженерії, бо ми працюємо з дуже складним обладнанням і коли мікроскоп трошки виходить з ладу, а час важливий, ми самі можемо усунути проблему, а не чекаємо інженера.

Щодо особистісних якостей – це, безперечно, можливість тримати дзен. Навіть якщо є якийсь конфлікт на роботі, суперечка з кимось із персоналу або тобі винесло мозок керівництво – ти все одно повинен приходити до лабораторії в стані спокою. І нести цю чашечку Петрі так, щоб не спіткнутися, наприклад, і вона в тебе не вилетіла з рук. Це, до речі, в страшних снах сниться ембріологу, що падає чашка Петрі. Знаєте, оцей момент перед засинанням, коли ти аж рипаєшся. 

– Чому жінкам може знадобитися штучне запліднення?

– Зазвичай ми кажемо, що це не жінкам, а парі потрібно проходити цю процедуру. Бо є жіночі фактори безпліддя – наприклад, непрохідність фалопієвих труб, які ведуть від яєчника в матку. Якщо там були якісь запальні процеси, то труби зростають і сперматозоїди не можуть запліднити яйцеклітину, а ембріон, відповідно, не може вийти в матку та прикріпитись. Це найчастіша жіноча проблема. 

Буває, але дуже рідко, коли пацієнтки не мають матки – це Синдром Майєра-Рокитанського-Кустера-Хаузера, коли під час розвитку матка не закладається, а от яєчники бути можуть й овуляція іде. Або це пацієнтки після онкології, коли матку видаляють. В Україні таке зустрічається рідко, а от з інших країн у нас часто приїжджають з таким – там вже використовуються сурогатні програми. 

У чоловіків це будь-які проблеми з кількістю сперматозоїдів, їхньою рухливістю або взагалі відсутністю. Тоді ми робимо біопсію тканини яєчка і шукаємо їх прям там – тому що вони можуть там утворюватися, але не виходити в сперму. Або використовуємо донорську сперму.

І є загальні проблеми пари. Буває таке, що пара живе статевим незахищеним життям 2-3 роки та по аналізах наче все нормально – і ніхто не розуміє причину. Іноді легше зробити повне обслідування і подивитися, може десь ембріони не розвиваються, або перевірити якість яйцеклітин.

Також ЕКЗ (штучне запліднення) можна радити тим, у когось якісь генетичні проблеми або вони є носіями генетичних захворювань. Або в їхньому наборі хромосом бувають незначні перебудови, які ніяк не впливають на людину, її здоров’я та зовнішній вигляд, але її статеві клітини формуються неадекватно. Тоді треба проводити відбір тільки нормальних ембріонів, які не успадкували ці перебудови.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Почуття холоду:
я побувала в експедиції в Антарктиді – і це фантастика

Антарктида не належить жодній країні, не має уряду, офіційних мови та населення. Єдині люди на південному континенті – це дослідники та технічний персонал, які перебувають там під час експедицій та забезпечують життя науково-дослідних станцій. Але що ми знаємо про цих людей і їхнє життя в суворих умовах? Спеціально для Platfor.ma мікробіологиня Національного антарктичного наукового центру України Євгенія Прекрасна розповіла про тримісячне перебування у вражаючій та незбагненній Антарктиді, досліди, якими займалася її команда, побут на вітчизняній станції «Академік Вернадський», місцеву фауну та про те, чому люди хочуть туди повертатися.  

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

Фото: Євгенія Прекрасна

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

Фото: Юрій Шепета

Вчитися освіти: Іван Примаченко про селебріті сенсів та нову педагогіку за рік у Стенфорді

АвторЮрій Марченко
12 Червня 2019

Іван Примаченко відомий як ідеолог проекту безкоштовних онлайн-курсів Prometheus. Однак останній рік він дещо відійшов від цієї діяльності, бо вчився у Стенфорді на The Ukrainian Emerging Leaders Program. Одразу після його повернення Platfor.ma зловила Івана, аби поговорити з ним для нашого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» – про те, як Стенфорд змінює людей, що там найбільше вражає, та як, врешті, реформувати українську освіту.

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

Навчитися вчитися: Барбара Оклі про хорошу прокрастинацію та улюблену навчальну методику

АвторКоманда Prometheus
2 Квітня 2019

Професорка Барбара Оклі – унікальна у всьому. Вона одержала освіту російського філолога, працювала перекладачем на радянському траулері у Беринговому морі та ненавиділа математику. А потім стрімко змінила життя, вивчилась на інженера та зараз викладає інженерію у провідних навчальних закладах світу. Барбара є авторкою найпопулярнішого у світі онлайн-курсу «Навчаймось вчитись», який має понад 4 мільйони слухачів і відтепер доступний українською мовою на платформі «Prometheus». Разом із доктором Терренсом Сейновським докторка Оклі проводить слухачів таємницями роботи мозку, потужними навчальними інструментами та способами боротьби з прокрастинацією. А як вчиться сама Барбара? Про це вона розповіла спеціально для команди «Prometheus», а Platfor.ma ексклюзивно публікує їхню розмову.

 

– Що є рушійною силою для нових знань саме для вас?

– Іноді мені здається, що всесвіт – це море знань! Виклик для мене – напитись знаннями якнайбільше. Навчання – це не тільки зосереджена концентрація, а й вивчення моху на дорозі або ненавмисно підслухана розмова за сусіднім столиком про нещодавно переглянуту стрічку. Ви наче занурюєтесь у звуки та місця навколо. Іноді неймовірно важко сумлінно над чимось працювати, але ми часто забуваємо, що постійно вчимось, просто звертаючи увагу та споглядаючи все навколо нас.

– Впродовж курсу ми довідуємось про різні навчальні методики, про фрагменти та запам’ятовування. А яка ваша улюблена навчальна методика?

– Моя улюблена методика для зосередження – це метод Помодоро, який винайшов Франческо Чірілло у 1980-х роках. Метод складається з таких кроків:

1. Знайдіть місце у затишку, вимкніть усе, що може вас відволікати, особливо на вашому телефоні та комп’ютері.

2. Встановіть таймер на 25 хвилин.

3. Зосередьтесь, наскільки можливо, на обраному завданні на 25 хвилин. Якщо відчуєте, що відволікаєтесь, одразу ж спробуйте зосередитись знову.

4. Розслабтесь та насолоджуйтесь життям 5-10 хвилин. Можна робити що завгодно, головне – відволіктись від того, на чому ви зосередились. Ви можете мандрувати мережею, прогулятись, пограти у комп’ютерні ігри, послухати улюблену пісню або випити чаю. Розслаблення – найважливіша частина всього методу Помодоро! Поки ви розслаблюєтесь, мозок групує те, що ви опанували, та готує вас до продовження роботи з новим запалом.

– Ви пережили неймовірні зміни у вашому житті та кар’єрі. Чи шкодуєте ви про щось? Ви б хотіли щось змінити, якщо б могли?

– Я зазвичай намагаюся зосереджуватись на позитивних моментах. Із радістю згадую, що я часто обирала найважчий шлях. Наприклад, я ненавиділа математику та природничі науки, коли була малою, у школі справи з ними в мене йшли жахливо. Коли я пішла служити зв’язковим офіцером у 20 з копійками років, мені потрібно було вивчити все про встановлення радіо та телефонів. У мене не було жодного досвіду у цьому з наукового чи технічного боку, вчилась я жахливо – я була найгіршою у класі у школі зв’язкових офіцерів. Але я вирішила повернутись до університету та опанувати інженерію. Я почала з самого початку – вивчила шкільну алгебру, повільно вивчила все, що мені потрібно, та досягла успіхів. Зараз я професорка інженерії та обожнюю свою роботу.

Не те, що здається: 5 візуальних ілюзій, які створює для нас мозок

9 Березня 2019

Чому іноді ми сприймаємо кольори «неправильно» та скрізь бачимо обличчя? Проект INSCIENCE та журнал «Куншт» розібралися з цим разом із науковцями. 10-го березня подія Science After Dark поєднала виступи фізіолога Віктора Досенка та астрофізикині Дар’ї Добричевої про світло з виставою театру тіней. А спеціально для Platfor.ma вони разом з фізикинею Ярославою Лопатіною та нейробілогинею Наною Войтенко розкрили секрети оптичних ілюзій.

Біле світло від нашого Сонця складається з усієї гами кольорів, що ми інколи бачимо як райдуга в небі. Вчені називають цю райдугу спектром.  Всі кольори мають трошки різні довжини хвиль. У червоного кольору – найдовша хвиля, у синього значно коротша.

Тож чому ми бачимо вдень синій колір неба, а на заході Сонця він може бути червоним? Весь секрет в тому, як світло від Сонця реагує на газ нашої атмосфери. Молекули цих газів взаємодіють з сонячним світлом і відбивають синій колір у всіх напрямках, оскільки він має коротку довжину хвилі. В той час, як червоний з більшою довжиною хвилі може проходити далі. Коли ви дивитесь вдень на небо ви бачите блакитний колір, оскільки атмосфера розсіює блакитний колір. Чому ж заходи сонця ми бачимо червоного кольору? При заході сонце знаходиться нижче над горизонтом, тому хвиля повинна пройти більшу відстань, ніж коли сонце в зеніті. В цей час сонячні промені проходять через водяний пар і пил, що поглинають синій колір, даючи можливість червоному кольору пройти до наших очей.

Екскурсія міжпланетного рівня: я відвідав найбільшу обсерваторію Землі. Це космос

АвторБогдан Скасків
21 Лютого 2019

Над пустелею Атакама нависають важкі грозові хмари. Не цього ти очікуєш, коли їдеш у одне з найсухіших місць на Землі. За двадцять кілометрів від шахтарського містечка Калама, відомого найбільшим у світі мідним кар’єром Чукікамата, нас зупиняє поліцейський пост.

– Далі не можна, – повідомляють офіцери, – дорогу розмило, пустеля вся у воді, проїзд дозволено лише для служб порятунку та місцевих жителів.
– Але ж ми практично місцеві, їдемо з України, – відповідаємо і відразу витягуємо джокера з рукава. – А ще у нас вже сплачена оселя в Airbnb на п’ять ночей!
Хлопці посміхаються, бажають удачі і пропускають.

Навколо селища-оази Сан Педро де Атакама, яке розрослось під напливом туристів, знаходиться багато цікавого: дивовижні лагуни, на берегах яких живуть фламінго та вікуньї, гейзери на висоті 4300 метрів, термальні джерела та неймовірної краси долини з химерними скелями. Проте не вони головна наша ціль. Ми мріємо попасти в Atacama Large Millimiter/submillimiter Array (ALMA) – найбільшу обсерваторію світу, яка знаходиться неподалік.

Проте наші плани мало не руйнує ураган El Niño, який навідується у пустелю кожні 5-10 років. Цьогоріч через нього житло втратили щонайменше 100 людей. Врешті, ввечері напередодні візиту нам підтвердили візит в один із головних наукових центрів світу. Від радості ми підняли келихи червоного – і мало за це не поплатились. Справа в тому, що ALMA є територією підвищеної небезпеки, а тому будь-яке вживання алкоголю чи наркотиків тут категорично заборонене. Так, наприклад, якщо у водія знайдуть хоча б 0,1 проміле, він не зможе в’їхати на територію обсерваторії – для порівняння, загалом в Чилі – 0,5 проміле, а, скажімо, в США чи Британії – 0,8.

На прохідній нас зустрічає Даніло Відаль, який відповідає у обсерваторії за навчальні програми та координації відвідин. Даніло родом з цього регіону, і, звісно, дуже переживає через те, яке стихійне лихо відбувається в регіоні зараз. Проте все ж посміхається нам та говорить: «Ласкаво просимо до найсухішого місця на Землі!» В даних погодних умовах це може здатись жартом, адже в цьому регіоні пустелі більше 350 сонячних днів у році.

Саме через таке унікальне небо без хмар Атакама вже давно вважається «пісочницею» для астрономів зі всього світу, тому концентрація обсерваторій тут зашкалює. А коли чогось багато, то без змагань не обійтись. Так, щороку проводиться Олімпіада між обсерваторіями, в якій ALMA вигравала, мабуть, все, навіть турнір по пінг-понгу.

Ідея дійсно масштабного дослідницького проекту була у світової наукової спільноти вже давно. Багато країн хотіли побудувати щось схоже, але у кого в наш час є зайві $1,4 млрд? Настільки глобальний проект просто фізично не міг бути реалізований однією країною. Саме тому ще в середині 1990-х почались перемовини між ESO (Європейською південною обсерваторією), NRAO (Національною радіоастрономічною обсерваторією), а також NAOJ (Національною обсерваторією Японії). Зважаючи на те, що на кону стояли великі гроші, перемовини тривали аж до 2003-го, коли і вдалось владнати всі формальності.

Саме через співробітництво ALMA тепер дотримується принципів максимальної відкритості в роботі та підборі персоналу. Всі посади, включно з СЕО, є конкурсними, мінімум 15% з них повинні обійматись іноземцями. На кожній позиції працює по двоє людей, що дозволяє без проблем функціонувати 365 днів у році. Робоча зміна кожного з них складає вісім робочих днів, наступні шість вони відпочивають. А оскільки ALMA – це неприбуткова організація, то відкритість її для громадськості є запорукою майбутнього фінансування проектів, що реалізуються обсерваторією.

Пiдвантажити ще