Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

– Що є рушійною силою для нових знань саме для вас?

– Іноді мені здається, що всесвіт – це море знань! Виклик для мене – напитись знаннями якнайбільше. Навчання – це не тільки зосереджена концентрація, а й вивчення моху на дорозі або ненавмисно підслухана розмова за сусіднім столиком про нещодавно переглянуту стрічку. Ви наче занурюєтесь у звуки та місця навколо. Іноді неймовірно важко сумлінно над чимось працювати, але ми часто забуваємо, що постійно вчимось, просто звертаючи увагу та споглядаючи все навколо нас.

– Впродовж курсу ми довідуємось про різні навчальні методики, про фрагменти та запам’ятовування. А яка ваша улюблена навчальна методика?

– Моя улюблена методика для зосередження – це метод Помодоро, який винайшов Франческо Чірілло у 1980-х роках. Метод складається з таких кроків:

1. Знайдіть місце у затишку, вимкніть усе, що може вас відволікати, особливо на вашому телефоні та комп’ютері.

2. Встановіть таймер на 25 хвилин.

3. Зосередьтесь, наскільки можливо, на обраному завданні на 25 хвилин. Якщо відчуєте, що відволікаєтесь, одразу ж спробуйте зосередитись знову.

4. Розслабтесь та насолоджуйтесь життям 5-10 хвилин. Можна робити що завгодно, головне – відволіктись від того, на чому ви зосередились. Ви можете мандрувати мережею, прогулятись, пограти у комп’ютерні ігри, послухати улюблену пісню або випити чаю. Розслаблення – найважливіша частина всього методу Помодоро! Поки ви розслаблюєтесь, мозок групує те, що ви опанували, та готує вас до продовження роботи з новим запалом.

– Ви пережили неймовірні зміни у вашому житті та кар’єрі. Чи шкодуєте ви про щось? Ви б хотіли щось змінити, якщо б могли?

– Я зазвичай намагаюся зосереджуватись на позитивних моментах. Із радістю згадую, що я часто обирала найважчий шлях. Наприклад, я ненавиділа математику та природничі науки, коли була малою, у школі справи з ними в мене йшли жахливо. Коли я пішла служити зв’язковим офіцером у 20 з копійками років, мені потрібно було вивчити все про встановлення радіо та телефонів. У мене не було жодного досвіду у цьому з наукового чи технічного боку, вчилась я жахливо – я була найгіршою у класі у школі зв’язкових офіцерів. Але я вирішила повернутись до університету та опанувати інженерію. Я почала з самого початку – вивчила шкільну алгебру, повільно вивчила все, що мені потрібно, та досягла успіхів. Зараз я професорка інженерії та обожнюю свою роботу.

Біле світло від нашого Сонця складається з усієї гами кольорів, що ми інколи бачимо як райдуга в небі. Вчені називають цю райдугу спектром.  Всі кольори мають трошки різні довжини хвиль. У червоного кольору – найдовша хвиля, у синього значно коротша.

Тож чому ми бачимо вдень синій колір неба, а на заході Сонця він може бути червоним? Весь секрет в тому, як світло від Сонця реагує на газ нашої атмосфери. Молекули цих газів взаємодіють з сонячним світлом і відбивають синій колір у всіх напрямках, оскільки він має коротку довжину хвилі. В той час, як червоний з більшою довжиною хвилі може проходити далі. Коли ви дивитесь вдень на небо ви бачите блакитний колір, оскільки атмосфера розсіює блакитний колір. Чому ж заходи сонця ми бачимо червоного кольору? При заході сонце знаходиться нижче над горизонтом, тому хвиля повинна пройти більшу відстань, ніж коли сонце в зеніті. В цей час сонячні промені проходять через водяний пар і пил, що поглинають синій колір, даючи можливість червоному кольору пройти до наших очей.

Над пустелею Атакама нависають важкі грозові хмари. Не цього ти очікуєш, коли їдеш у одне з найсухіших місць на Землі. За двадцять кілометрів від шахтарського містечка Калама, відомого найбільшим у світі мідним кар’єром Чукікамата, нас зупиняє поліцейський пост.

– Далі не можна, – повідомляють офіцери, – дорогу розмило, пустеля вся у воді, проїзд дозволено лише для служб порятунку та місцевих жителів.
– Але ж ми практично місцеві, їдемо з України, – відповідаємо і відразу витягуємо джокера з рукава. – А ще у нас вже сплачена оселя в Airbnb на п’ять ночей!
Хлопці посміхаються, бажають удачі і пропускають.

Навколо селища-оази Сан Педро де Атакама, яке розрослось під напливом туристів, знаходиться багато цікавого: дивовижні лагуни, на берегах яких живуть фламінго та вікуньї, гейзери на висоті 4300 метрів, термальні джерела та неймовірної краси долини з химерними скелями. Проте не вони головна наша ціль. Ми мріємо попасти в Atacama Large Millimiter/submillimiter Array (ALMA) – найбільшу обсерваторію світу, яка знаходиться неподалік.

Проте наші плани мало не руйнує ураган El Niño, який навідується у пустелю кожні 5-10 років. Цьогоріч через нього житло втратили щонайменше 100 людей. Врешті, ввечері напередодні візиту нам підтвердили візит в один із головних наукових центрів світу. Від радості ми підняли келихи червоного – і мало за це не поплатились. Справа в тому, що ALMA є територією підвищеної небезпеки, а тому будь-яке вживання алкоголю чи наркотиків тут категорично заборонене. Так, наприклад, якщо у водія знайдуть хоча б 0,1 проміле, він не зможе в’їхати на територію обсерваторії – для порівняння, загалом в Чилі – 0,5 проміле, а, скажімо, в США чи Британії – 0,8.

На прохідній нас зустрічає Даніло Відаль, який відповідає у обсерваторії за навчальні програми та координації відвідин. Даніло родом з цього регіону, і, звісно, дуже переживає через те, яке стихійне лихо відбувається в регіоні зараз. Проте все ж посміхається нам та говорить: «Ласкаво просимо до найсухішого місця на Землі!» В даних погодних умовах це може здатись жартом, адже в цьому регіоні пустелі більше 350 сонячних днів у році.

Саме через таке унікальне небо без хмар Атакама вже давно вважається «пісочницею» для астрономів зі всього світу, тому концентрація обсерваторій тут зашкалює. А коли чогось багато, то без змагань не обійтись. Так, щороку проводиться Олімпіада між обсерваторіями, в якій ALMA вигравала, мабуть, все, навіть турнір по пінг-понгу.

Ідея дійсно масштабного дослідницького проекту була у світової наукової спільноти вже давно. Багато країн хотіли побудувати щось схоже, але у кого в наш час є зайві $1,4 млрд? Настільки глобальний проект просто фізично не міг бути реалізований однією країною. Саме тому ще в середині 1990-х почались перемовини між ESO (Європейською південною обсерваторією), NRAO (Національною радіоастрономічною обсерваторією), а також NAOJ (Національною обсерваторією Японії). Зважаючи на те, що на кону стояли великі гроші, перемовини тривали аж до 2003-го, коли і вдалось владнати всі формальності.

Саме через співробітництво ALMA тепер дотримується принципів максимальної відкритості в роботі та підборі персоналу. Всі посади, включно з СЕО, є конкурсними, мінімум 15% з них повинні обійматись іноземцями. На кожній позиції працює по двоє людей, що дозволяє без проблем функціонувати 365 днів у році. Робоча зміна кожного з них складає вісім робочих днів, наступні шість вони відпочивають. А оскільки ALMA – це неприбуткова організація, то відкритість її для громадськості є запорукою майбутнього фінансування проектів, що реалізуються обсерваторією.

Світ ще ніколи не змінювався настільки швидко, як тепер. І вже ніколи він не буде змінюватися настільки повільно. У 2018 було безліч важливих новин, які можуть фундаментально трансформувати наше життя. Platfor.ma відібрала серед своїх матеріалів ті серйозні, які, на нашу думку, заслуговували більшої уваги читачів. Ось ця десятка (повні новини – за посиланнями в підзаголовках).

Тест Тюрінга спробували замінити одним словом. Найлюдянішими стали «любов» і «какашка»

Тест Тюрінга – це перевірка, людина спілкується з тобою чи робот. Дуже важлива штука для оцінки якості штучного інтелекту. Зазвичай це виглядає як досить довге дистанційне спілкування, однак тепер науковці придумали інший спосіб. Тисяча людей за кілька етапів просто мали обрати найбільш людяні слова. Настільки людяні, що робот би їх просто не вибрав. Ну що, виграли «любов» і «какашка». Все логічно, ми, люди – такі.

Вчені вирахували, коли атмосфера стане непридатною для людини. Надто скоро

У 2018 було чимало невеселих новин про те, як саме нас усіх прикінчать кліматичні зміни. Ось, наприклад, дослідження кліматологів про те, що без протигазів по планеті можна буде тинятися хіба що найближчі років 200. А ще одна міжнародна група дослідників вважає, що у людства лишилось тільки 17 років на те, щоби вже не врятуватися, а просто сповільнити катастрофічні зміни. Ну і невелике (насправді грандіозне) підтвердження. Уявіть собі картинку Північного полюсу: завірюха, дикий холод, вітер. Що ж, у 2018-у ви могли ходити там у легкій курточці. Бо прямо під час полярної ночі температура на Північному полюсі перевищила норму на 30°C.

Пластикове сміття дісталося Маріанської западини – найглибшого жолоба Землі

Коли планета заводила собі людей, то навряд чи думала, що ми будемо псувати її найбільш вражаючі місця: Еверест і Маріанську западину. Про традицію залишати мотлох на вершині світу ви й самі все знаєте, а тепер ось і в найглибшому місці Землі є пластик. І це ж не окремий випадок – до того ж з’ясувалося, що Велика тихоокеанська сміттєва пляма в рази більша, ніж усі думали. Все це почалося з людини і в людині ж часто й закінчується. Бо разом із їжею ми з’їдаємо по 100 шматків пластику.

Визначили геологічний символ нашої епохи. Він вас здивує

А взагалі як нас запам’ятає планета, якщо мислити геологічними масштабами? Безліч бетону й металу можуть й не вціліти через мільйони років. Але є дещо, що, на думку міжнародної команди науковців, точно залишиться у вічності. Це курка! Аргументація – за посиланням у заголовку.