Тег  реформація

Как Беларусь проведет лето: почему выборы президента вдруг стали интересными

АвторАнтон Кашліков
23 Червня 2020

В Беларуси – снова битва добра со злом. В канун очередных выборов президента, которые назначены на 9 августа, два главных оппонента Александра Лукашенко уже оказались в тюрьме, десятки активистов и случайных граждан арестованы, люди выходят на улицы, соцсети кипят от возмущения. Несмотря на то, что опытные наблюдатели многое, если не все, из этого уже видели во время предыдущих кампаний (например, выборов 2006-го и 2010-го), есть и немало важных отличий. По просьбе Platfor.ma, издатель беларусских интернет-журналов 34mag.net и 34travel.me Антон Кашликов написал о том, что же нового в событиях 2020-го.

Версию материала на украинском языке можно прочитать по ссылке

Краткая предыстория для тех, кто не знаком с ситуацией в Беларуси. Александр Лукашенко руководит страной 26 лет. Единственные выборы в Беларуси, признанные международным сообществом, прошли как раз в 1994-м году, когда Лукашенко избрали. С тех пор честных выборов не было. Все остальное было: переписывание Конституции, бесследно исчезнувшие оппоненты, уголовные дела и тюремные сроки для всех реальных и номинальных лидеров оппозиции, преследования за инакомыслие, увольнения и отчисления из вузов за участия в протестах, повальная эмиграция. 

Важная деталь, которая будет не очень понятна читателям из Украины, где голоса на выборах считают. В Беларуси их НЕ СЧИТАЮТ, а просто пишут нужные цифры, которые потом озвучивают по государственному ТВ. Всех несогласных пакуют в автозаки и закрывают на 15 суток (или на большие сроки). 

От выборов 2020-го мало кто ждал перемен и каких-то новых ходов. Но в Беларусь пришел коронавирус, который показал, насколько правитель, мягко скажем, оторван от реальности и ожиданий общества, насколько он не попадает в повестку. Кульминация этой оторванности – когда Лукашенко позволил себе хамски высказаться по поводу первых официальных умерших от коронавируса беларусах. Очевидно низкий рейтинг поддержки Лукашенко сейчас – в значительной степени результат его собственной риторики последних месяцев. Не только сомневающимся, но и многим верным сторонникам власти стало очевидно: наверху бардак и хаос, из всей государственной системы исправно работает только репрессивный аппарат, спасаться от пандемии нужно самим, а на помощь сверху рассчитывать нельзя. 

Примерно в таких условиях и было объявлено о президентских выборах. Кроме Лукашенко и нескольких невнятных кандидатов-спойлеров, об участии заявили три более интересных персонажа. И вот здесь уже начинаются отличия от всех предыдущих кампаний. 

Первый из них – блогер Сергей Тихановский, такой “народный беларусский Навальный”, который предыдущие годы колесил по стране, разговаривал с людьми и снимал “картинку, которую не показывают по ТВ”. Из-за довольно высокой популярности его быстро “закрыли” на 15 суток, чтобы он не мог податься на регистрацию кандидатом в кандидаты. От безысходности подалась его жена. Жену, Светлану Тихановскую, зарегистрировали. Муж стал главой инициативной группы, но с 29 мая находится за решеткой. Почему? Потому.  

Второй – Валерий Цепкало, экс-руководитель беларусского Парка высоких технологий, местной Кремниевой долины, до этого долгое время работавший во властных структурах. Пока на свободе. 

И третий, пожалуй, самый неожиданный “кандидат в кандидаты” – Виктор Бабарико, 20 лет до этого руководивший “Белгазпромбанком”, одним из крупнейших банков страны. Человек с репутацией интеллектуала и мецената, поддержавшего много важных культурных и социальных проектов. Например, благодаря его инициативе в Беларусь вернулись картины Марка Шагала и Хаима Сутина, ныне “арестованные” в рамках уголовного дела (да, вы прочитали все верно: в Беларуси “к делу приобщили” Шагала и Сутина). 

Фото: EPA

За несколько дней в инициативную группу Бабарико вступило 10 тыс. человек, которые за месяц собрали более 400 тыс. подписей (для выдвижения нужно 100 тыс.). За считанные недели банкир провел настолько яркую, красивую и интеллигентную кампанию, что нахождение его на свободе власть посчитала для себя опасным. Вместе с сыном Эдуардом, руководителем его штаба, Бабарико задержали утром 18 июня. Почему? Потому. Среди обвинений в его адрес официально прозвучало следующее: “Пытался снять деньги с подконтрольных ему счетов”. 

Это задержание триггернуло беларусское общество. Протесты, о которых вы, возможно, читали в новостях, начались после этого. Власть действует по своему обычному сценарию, который не менялся с 1990-х. Криво состряпанные уголовные дела, дубинки, милиционеры в штатском, запихивающие людей в микроавтобусы без номеров, запугивание. В предыдущие разы этого хватало, чтобы усмирить непокорных. Но в этот раз события происходят уже в рамках принципиально другой ситуации. 

Первое. Рейтинг поддержки Лукашенко никогда не был таким низким, это подтверждают даже официальные опросы, сделанные, кстати, до коронавируса. Все панические заявления последнего времени, кажется, свидетельствуют о том, что это прекрасно знает и сам президент. 

Второе. Денег на предвыборные пряники в стране нет, это признает и сама власть. Остается только кнут, но сколько денег осталось на поддержание боевого духа у обладателей кнутов, не очень понятно. 

Третье. С выборов 2010-го года, закончившихся сотнями арестованных и уголовными делами для практически всех альтернативных кандидатов в президенты, прошло десять лет. За это время выросло целое поколение непуганых и небитых, тех, кто в силу возраста не успел приобрести травмирующий опыт игры в догонялки с ОМОНом. 

Як Білорусь проведе літо: чому вибори президента раптом стали цікавими

АвторАнтон Кашліков
23 Червня 2020

У Білорусі – знову боротьба добра зі злом. Напередодні чергових виборів президента, які призначені на 9 серпня, два головних опоненти Олександра Лукашенка вже опинилися за ґратами, десятки активістів і випадкових громадян заарештовані, люди виходять на вулиці, а соцмережі вибухають від обурення. Багато з цього вже відбувалося під час попередніх кампаній (наприклад, виборів 2006-го і 2010-го), але є і чимало важливих відмінностей. На прохання Platfor.ma видавець білоруських інтернет-журналів 34mag.net і 34travel.me Антон Кашліков написав про те, що ж нового в подіях 2020-го.

Версію матеріалу російською мовою можна прочитати за посиланням

Коротка передісторія для тих, хто не знайомий із ситуацією в Білорусі. Олександр Лукашенко керує країною 26 років. Єдині вибори в Білорусі, визнані світом, пройшли саме у 1994-му році, коли його обрали. Відтоді чесних виборів не було. Зате було все інше: переписування Конституції, безвісти зниклі опоненти, кримінальні справи та тюремні строки для всіх реальних і номінальних лідерів опозиції, переслідування за інакомислення, звільнення і відрахування з вишів за участь в протестах, повальна еміграція.

Важлива деталь, яка буде не дуже зрозумілою читачам з України, де голоси на виборах підраховують. У Білорусі цей етап пропускають, і просто пишуть потрібні цифри, які потім озвучують по державному ТБ. Усіх незгодних пакують в автозаки і закривають на 15 діб (або й на більші строки).

Від виборів 2020-го мало хто чекав змін і якихось нових ходів. Але в Білорусь прийшов коронавірус, який показав, наскільки правитель, м’яко кажучи, відірваний від реальності й очікувань суспільства. Кульмінація цієї відірваності – коли Лукашенко дозволив собі хамські висловлювання з приводу перших офіційних загиблих від коронавірусу в Білорусі. Низький рейтинг підтримки Лукашенко зараз – значною мірою результат його власної риторики останніх місяців. Не тільки тим, хто й раніше щось підозрював, а і багатьом вірним прихильникам влади стало очевидно: нагорі бардак і хаос, з усієї державної системи справно працює тільки репресивний апарат, рятуватися від пандемії потрібно самотужки, а на допомогу зверху розраховувати не можна.

Приблизно в таких умовах і було оголошено президентські вибори. Однак крім Лукашенка і кількох невиразних кандидатів-спойлерів, про участь заявили троє цікавіших персонажів. І ось тут уже починаються відмінності від усіх попередніх кампаній.

Перший з них – блогер Сергій Тіхановський, такий «народний білоруський Навальний», який попередні роки їздив країною, розмовляв з людьми й знімав «картинку, яку не показують по ТБ». Через досить високу популярність його швидко закрили на 15 діб, щоб він не міг податися на реєстрацію кандидатом в кандидати. Від безвиході подалася його дружина. Дружину, Світлану Тіхановську, зареєстрували. Чоловік став головою ініціативної групи, але так і знаходиться за ґратами з 29 травня. Чому? Тому що.

Другий – Валерій Цепкало, екскерівник білоруського Парку високих технологій, місцевої «Кремнієвої долини», до цього довгий час працював у владних структурах. Поки що на свободі.

І третій, мабуть, найнесподіваніший «кандидат в кандидати» – Віктор Бабарика, який 20 років до цього керував Белгазпромбанком, однією з найбільших фінустанов країни. Людина з репутацією інтелектуала і мецената. За останні роки він підтримав багато важливих культурних і соціальних проєктів, наприклад, за його ініціативи в Білорусь повернулися картини Марка Шагала та Хаїма Сутіна. Щоправда, нині вони «заарештовані» в межах кримінальної справи (так, ви все правильно прочитали: в Білорусі до справи долучили Шагала і Сутіна).

Фото: EPA

За кілька днів до ініціативної групи Бабарика вступили 10 тис. людей, які за місяць зібрали понад 400 тис. підписів (для висунення потрібно 100 тис.). За лічені тижні банкір провів настільки яскраву, красиву й інтелігентну кампанію, що його перебування на свободі влада стала вважати небезпечним. Разом з сином Едуардом, керівником його штабу, Віктора затримали вранці 18 червня. Чому? Тому що. Серед звинувачень на його адресу офіційно прозвучало таке: «Намагався зняти гроші з підконтрольних йому рахунків».

Це затримання підірвало білоруське суспільство. Протести, про які ви, можливо, читали в новинах, почалися після цього. Влада діє за своїм звичним сценарієм, який не змінювався з 1990-х. Криво сфабриковані кримінальні справи, кийки, міліціонери в цивільному, людей пхають в мікроавтобуси без номерів, залякування. У попередні рази цього вистачало, щоб приборкати непокірних. Але цього разу події відбуваються вже в межах принципово іншої ситуації.

Перше. Рейтинг підтримки Лукашенко ніколи не був таким низьким, це підтверджують навіть офіційні опитування, зроблені, до речі, до коронавірусу. Всі панічні заяви останнього часу, здається, свідчать про те, що це прекрасно знає і сам Лукашенко.

Друге. Грошей на передвиборчі пряники в країні немає, це визнає і сама влада. Залишається тільки батіг, але скільки грошей залишилося на підтримку бойового духу у власників цих батогів, не дуже зрозуміло.

Третє. З виборів 2010 року, що закінчилися сотнями заарештованих і кримінальними справами для практично всіх альтернативних кандидатів у президенти, пройшло десять років. За цей час виросло ціле покоління неляканих і небитих, тих, хто через вік не встиг придбати травмуючий досвід гри в догонялки з ОМОНом.

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

АвторЮрій Марченко
2 Квітня 2020

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 

«В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям»: Дмитро Дубілет про технології та роботу в Кабміні

– Рівно три місяці тому вийшло наше інтерв’ю з тобою на Platfor.ma. Ти казав, що багато працюєш – 12 годин на день. Скільки зараз?

– Однією з мотивацій стати міністром Кабміну було моє внутрішнє відчуття недостатнього завантаження. Я говорив, що у мене робочий день – близько 12 годин, але якщо брати до уваги саме ту частину, яка являла собою якийсь виклик, то це 6-7 годин, не більше. Мені пощастило (або не пощастило), що в Monobank та інших проєктах у мене сильні бізнес-партнери, тому в їхньому оточенні я певною мірою розслабляюся. В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям, тому коли надійшла пропозиція приєднатися до Кабміну, я подумав, що це саме те місце, де челенджів буде вдосталь.

Зараз мій робочий день складає близько 13-14 годин по буднях, у вихідні – 7-8. Але це абсолютно неправильно, і зараз я розумію, що потрібно зменшувати оберти, тому що ти просто фізично не справляєшся і починаєш лажати. Тому в мене мета – повернутися в плюс-мінус нормальний режим, оскільки найближчий рік я ще точно буду працювати в Кабміні.

Взагалі, ніхто до кінця не розуміє, що це за посада така – міністр Кабміну. Але вона дуже зручна, тому що ти можеш займатися проєктами, які тобі подобаються, при цьому роботи абсолютно необмежена кількість. Якщо я бачу завдання, яке мене збуджує, наприклад, те ж скасування обов’язкової трудової книжки, то зазвичай всі ключові міністри з великим задоволенням погоджуються на його реалізацію.

– Чи буває у тебе прокрастинація? Наприклад, коли думаєш, що треба врятувати людей від корупції, але тут вийшов класний ролик на YouTube…

– Прокрастинація, звичайно, є, але вона ховається не за YouTube, а, наприклад, за іншими проєктами, які більше подобаються. 

– Розкажи про своє хобі.

– У мене є пристрасть – прапори. Я навіть відкрив телеграм-канал «Прапори з Дмитром Дубілетом», але цьому я зараз присвячую не так багато часу, як хотілося б.

– Є купа курсів з особистісного росту про те, як досягти успіху й тому подібне. Ти віриш в такі штуки?

– В цілому так, я в них вірю. Причому справа не в тому, що вони дають тобі щось конкретне, а в тому, що вони можуть надихати. Якщо це призводить до того, що ти, наприклад, створюєш власний бізнес, то воно того варте.

Я не дуже часто брав участь у таких заходах, але в мене є досвід отримання MBA – вважаю, що це була досить успішна інвестиція. Я шість років займався власним бізнесом, а коли отримав вже новий досвід, то зміг поглянути на якісь речі під новим, більш розширеним кутом.

– Ти вважаєш себе успішним? 

Ні. На мою думку, коли людина вважає себе успішною, вона близька до того, щоб зупинитись. 

Всі в курсах: Олександр Трегуб про університет Projector і креативну освіту, яка дійсно навчає

АвторЮрій Марченко
25 Вересня 2019

Олександр Трегуб довго працював дизайнером, а потім зацікавився освітою й заснував Projector. Тепер це масштабна школа, в якій можна навчитися ледве не всім креативним навичкам: від маркетингу і брендингу до Data Science і створенню ботів. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Олександром про те, чому в українській освіті все погано, а дизайнерські діаманти при цьому є, а також про те, коли у дизайнерів беруть автографи.

– Розкажи для початку кілька вражаючих цифр про те, що таке Projector і чим він крутий.

– Взагалі-то це не таке просте запитання. Ми дійсно міряємо цифри, але вони для нас далеко не головне. Сьогодні Projector – це понад 60 курсів, з яких наша особлива гордість – сім річних.

Я дійшов висновку, що школа повинна пишатися не кількістю студентів. Все навпаки. Якщо хочеш поліпшити якість освіти, ти зменшуєш їхню кількість. Для мене 20 дуже крутих випускників краще, ніж тисяча звичайних. Зараз ми до цього і крокуємо.

Так що у нас якісь цифри збільшуються, а якісь зменшуються. Збільшується термін освіти і глибина знань, а ось число учнів зменшується. Але якщо ти все ж наполягаєш, то близько 30 тис. людей взагалі якось проходили через Projector, а випускників у нас десь 3 тис.

Це, до речі, не дуже багато. Якщо подивитися на якісь мережеві школи, то людей там побільше. Але зате я кожного з цих 3 тис. ціную.

«Це фото, на якому ніхто не помітив 6-й палець».
Фото: facebook.com/prjctrcomua

– Ви активно переходите з кількамісячних на річні курси. Чому?

– Тому що нам не дуже цікаво займатися освітнім бізнесом, нам цікаво займатися освітою. І вже вона в підсумку, я сподіваюся, стане бізнесом. Те, якого рівня будуть випускники, для нас не менш важливо, ніж те, скільки ми заробимо.

Я всім вже про це розповідаю при першій-ліпшій можливості: наша мета – через три роки створити сучасний університет. Для цього нам потрібно багато чого зробити, і запуск річних програм – один із кроків. Це працює, ми ж бачимо, що завдяки цьому в учнів народжуються набагато більш масштабні проекти і самі вони проходять більш глибоку трансформацію.

Мені взагалі не дуже цікаво довго щось готувати, а потім гучно все фіналізувати й відкрити університет. Хочеться поступово все втілювати, а потім: о, ми ж вже і так університет, давайте просто акредитацію отримаємо і вивіску поміняємо.

Наші короткі програми – це такий дуже прикладний спринт. Ось тобі молоток, ось як ним забивати цвяхи. Довгі курси – це, скоріше, марафон, мета якого – зрозуміти, чи потрібні тобі взагалі молотки і цвяхи, може, і без них можна домогтися великого результату. А якщо все ж потрібні, то як ними лупанути найкраще.

– А ти вважаєш, що на даному етапі ваші річні курси вже можуть замінити класичний університет?

– Я думаю, що вони можуть замінити поганий класичний університет. Хороший – поки ні, все ж не вистачить часу, щоб дати весь набір дисциплін: філософію, соціологію та інші.

Гроші, м’язи, реформи: Дмитро Дубілет про свою віру в технології, Monobank і СБУ

АвторЮрій Марченко
24 Липня 2019

Минулого тижня Дмитро Дубілет став радником в.о. голови СБУ і буде займатися запровадженням технологій у боротьбу з корупцією. Крім того, він керує інноваційним фінансовим проектом Monobank, запускає Koto – аналогічну установу в Британії, а також є співзасновником нестандартного спортивного клубу Smartass. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Дмитром про те, чому він не радить створювати банки, як технології можуть змінити державу і чому Європа йде туди, звідки ми тікаємо.

– Monobank, Smartass, Koto, а тепер ще й ІТ-реформами знову будеш займатися. Якщо тобі треба представити себе одним словом, то як ти вітаєшся?

– Та просто – бізнесмен або підприємець.

– Наскільки складно перемикатися між настільки різними проектами? Є якісь методики?

– Дійсно, перемикання поглинає досить велику кількість часу і енергії, але методик ніяких немає. Просто намагаюся структурувати все так, щоби різні завдання не сильно перепліталися у часі.

Чесно кажучи, є відчуття, що я як раз сильно недозавантажений. У всіх проектах, які ти перерахував, є багато розумних людей, які роблять купу правильних речей, а моя роль – керувати, радити, давати якісь настанови. Все це не заповнює мій робочий день годин на чотирнадцять, як хотілося б.

– А на скільки заповнює?

– Ну, десь дванадцять. В принципі, день може тривати досить довго, але по-справжньому ефективно, так, щоб я аж сам кайфував від продуктивності – годин п’ять-шість.

– У всіх цих сферах ідеї ваших проектів досить нетипові: спортивний клуб на межі з дискотекою, банк без відділень, вихід в Британію. Як вони з’являються?

– У кожного проекту своя історія. Якщо взяти банківські, то у нас велика команда колишніх колег по Приватбанку, з якими ми всі робимо. Але, до речі, нічого особливо проривного в ідеї немає. Якщо ти все життя займався фінансовою справою, то, звичайно, думаєш про те, щоб створити власний банк. А якщо ти створюєш його в 21 столітті, то було би дивно робити установу з відділеннями. Тобто не було ніякої ванної, де ми сиділи як Архімед і такі раптом: «Еврика!».

Кіт Дмитра – прообраз маскота Monobank

Фуа-гра з цибулі, Зеленський, туга: Тетяна Кисельчук про біди й радощі Суспільного

АвторЮрій Марченко
9 Липня 2019

Вже декілька років архаїчне державне телебачення намагається перетворитися на актуальне і потужне Суспільне мовлення. Останні два роки генпродюсеркою його просвітницького напряму була Тетяна Кисельчук. До цього вона створила освітній проект Wise Cow, працювала головредом bit.ua, а зараз стане ідеологом цифрових платформ мовника. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Тетяною про діджитал платформу Суспільного, Зураба Аласанію, Ярослава Лодигіна, ейджизм, сексизм, штаб Зеленського, і про те, як боротьба із системою нівечить людей.

– Розкажи, чим ти пишаєшся за два роки роботи на Суспільному?

– Президентськими дебатами та першим сезоном суспільного-політичного ток-шоу «Зворотний відлік». До речі, нещодавно зі мною стався цікавий випадок, пов’язаний з дебатами. Я поїхала у відпустку знімати роадмуві про мотоциклістів, котрі подорожують через всю Європу. Насправді я там була «кишеньковим літописцем», записувала все, що відбувалося з героями цієї подорожі. Тобто в зйомках участі не брала, а знімали молоді хлопці з Trouble Tribe, їм по 23 роки, і вони успішні, талановиті та популярні. 

І от на день восьмий подорожі один із них запитав у мене: «А ти взагалі ким працюєш?», я кажу «та продюсером на Суспільному», і вже набираю повітря в легені, щоб видати стандартну інформацію «Суспільне – це UA:Перший, UA:Культура, 24 регіональних теле- та радіоканали, Українське радіо, радіо Промінь, Радіо Культура та цифрові платформи», але не встигаю я роззявити рота, як цей 23-річний оператор з умовно іншого світу, зі світу, де править інстаграм та дух свободи, перебиває мене і каже: «А, так я знаю, що таке Суспільне. Ви мали дебати за законом проводити». Ти не уявляєш, як приємно чути, коли люди, не дотичні про процесів, починають пізнавати Суспільне. Радіти рано, але радіти хочеться.

«Суспільне – це не лише про контент. Багато роботи лишається за кадром. Лише на пітчинги і захисти регіональних проектів ми витратили 64 години».
Джерело: фейсбук-сторінка Тетяни Кисельчук

– Я подивився телепрограму Суспільного за тиждень, декілька разів вмикав – і зловив себе на тому, що мені, в принципі, цікаво. Якісь документалки, шоу, загалом нормальний контент. Чому Суспільне все ще не надто популярний канал?

– Суспільного чи UA:Першого? У Суспільного 26 каналів, 24 з яких – регіональні. UA:Перший – це флагманський суспільно-політичний канал Суспільного мовлення. 

На телевізійний контент не можна дивитися в розрізі одного юніта. Ось ти побачив якусь документалку, і думаєш: «О! Непогано». Але у людини мають бути чіткі очікування ТБ. Скажімо, Новий канал позиціонує себе як канал для молодої аудиторії, ти очікуєш побачити там молодіжні серіали та мейковери, вмикаєш – і потрапляєш на молодіжний серіал, тож твої очікування виправдані. 

Якщо ми говоримо про UA:Перший, цей канал мусить транслювати найактуальніші новини, аналіз найважливіших подій країни. А якщо ти вмикаєш і в тебе то новини, то світ дикої природи, то кулінарне шоу, то дитяче шоу – це заважає тобі сформувати очікування. На щастя, в цьому році у нас суттєво оновиться контент: новини, інформаційне мовлення, аналітика. Але телебачення вже поза зоною моєї компетенції, тобі краще спитати про це інших.

Зураб Аласанія

Хто це зробив:
як організувати
КиївПрайд

Цього року до Маршу рівності долучилося близько 8 тис. учасників. Це ті люди, які не побоялися всупереч погрозам, осуду та стереотипам пройтися головними вулицями міста за право обирати та любити того, кого хочеш. Platfor.ma поговорила з директоркою громадської організації «КиївПрайд» Русланою Панухник та дізналася, з чого все почалося, як проходив перший марш та що змінилося з роками, як ставиться до ЛГБТ-спільноти поліція, звідки організація отримує гроші та яка головна мета руху.

Руслана Панухник, директорка ГО «КиївПрайд»

– Як з’явилася ідея запровадити Прайд у Києві?

– Ідея з’явилася десь на початку 2010-х років і дуже довго обговорювалася. Все почалося з того, що мої колеги поїхали до Мінська, де в ті часи був Прайд, хоч і досить незвичайного формату – в трамваї, який їздив по місту. Вони надихнулися і подумали, чому б не зробити щось подібне в Києві. А далі було багато дискусій, обговорень, різних думок. Більшість людей, які зараз асоціюються з Прайдом, виступали проти такої ініціативи – це був дуже важливий і ризикований крок. Або пан, або пропав. Але все ж таки вирішили спробувати.

Фото: KyivPride
Пiдвантажити ще