Внизу були коти. Штуки чотири чи п’ять. Це було дещо дивно, бо до того за кілька днів вештання цим європейським містом я не бачив жодного. Виявилося, що я потрапив у місто собак, а коти там тусуються тільки навколо головної туристичної пам’ятки – старовинного замку. Я просто стояв і роздивлявся, як вони валяються прямо біля древніх стін.

Раптом я почув поруч голоси:
– Там кіт!
– Так, це кіт.
– Два коти!
– Дивись, три коти!
– Чотири!

Цю філософську бесіду вела якась маленька дівчинка та її, напевно, мати. Але головне для мене було не це. Вони розмовляли іспанською! А я все розумів.

Ес ун гато. Сі. Дос гатос. Трес гатос. Вео куатро гатос. Ну, все ясно.

Це було дивовижне відчуття. Я ж ніколи не вчив цю мову спеціально, просто раз на день клацав якісь кнопки в розважальному мовному додатку. І раптом розумію чужу розмову на вулиці, хай це і не обговорення квантової механіки, а лише переоблік наявних котів.

Приблизно рік тому я помітив, що чимало часу приділяю онлайн-грі, де треба атакувати чужий замок. Атакувати замки – це, звісно, дуже важливе вміння в сучасному світі, але потім я задумався, що і я, і чимало інших людей приділяють час, аби прокачати якогось віртуального персонажа, забуваючи про те, що прокачати можна і себе реального.

Тому я захопив чужий замок, прогуглив «додатки для вивчення мови» і завмер перед 20 відкритими вкладками браузера з текстами про плюси і мінуси різноманітних сервісів. Тоді плюнув і просто навмання обрав Duolingo – тим паче, що його називали найбільш популярним у світі. Щоправда, на базі української поки що можна займатися тільки англійською. Я хотів іспанську, тож вчив її на базі російської.

Хоча, звісно, Duolingo – це не єдиний варіант. Вже після того, як я повчився кілька місяців, друзі радили мені Lingvist. Переконували, що фрази там більш актуальні для життя, та й вимова краща.

А для вивчення чи поглиблення англійської є, скажімо, Lingualeo – теж досить успішний проєкт з більш ніж 20 млн користувачів. Ще один гігант – Babbel з сотнями співробітників і 14 різними мовами.А Busuu дозволяє вчити мову в партнерстві з іншими людьми й, мабуть, знаходити таким чином мотивацію. Втім, жоден з цих додатків я не пробував, тому і радити не можу.

В Duolingo система така. Тобі дають певний вислів іноземною чи твоєю мовою, а ти його перекладаєш. Є різні способи – скажімо, обрати правильні слова та їхній порядок з «баблів» чи вводити самотужки. Є і можливість тренувати вимову, коли ти повторюєш за додатком якісь фрази. Внаслідок постійного повторення вчиш і слова, і побудову речень. Алгоритм налаштований так, що завдання весь час змінюються, і, в принципі, це не нудно.

Єдиний нюанс – що фрази ці бувають дещо дивними. Ну, так, іноді я їм пізно вночі, це корисно. Але, скажімо, мені дійсно цікаво дочекатися життєвої ситуації, коли я нарешті зможу аргументовано сказати іспанською: «Вибачте, я пінгвін».

Ну або чи вийде в мене колись скласти такий діалог?
– Чоловік платить хлопчику.
– Так, але свиня не читає листа.
– Ведмідь любить дівчинку.
– А чому ти не чіпаєш черепаху?

Це все абсолютно реальні фрази, за якими в Duolingo вчиш іспанську. В інших мовах культурні особливості теж є, скажімо, в італійській начебто зубриш «Вона не бачила тіла, коли зайшла в кімнату» або «Чому в вашій сумці пістолет», у французькій: «Чоловіки багаті й спокійні», а в турецькій: «Діти пішли в школу, не поголившись».

Ну а англійську відточуєш на «згідно з цією книгою, коні та птахи – це родичі», або чомусь такому:

– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта. 

Ви вдома, вам потрібно відволіктися. The New York Times, як Чіп і Дейл, спішать на допомогу, склавши підбірку з усім, що можна дивитися, читати, слухати, вивчати та навіть готувати. Бонусом радять, як розважити дітей, які застрягли разом з вами під час домашньої ізоляції. Підбірка вже містить понад сотню порад і посилань, які стануть в пригоді, в ще вона щодня оновлюється.

ЧИТАТИ

Зіграйте хрестики-нолики з котом, влаштуйте домашні олімпійські ігри, натягніть носок на руку та полюйте на автівки за вікном, влаштуйте балконний теніс та ще з десяток геніальних способів провести час. Усе це з наглядними прикладами у відео. Розбирайте!

ЧИТАТИ

– Що зараз таке EdEra?

– Cтудія онлайн-освіти. Ми можемо взяти якусь освітню задачу, проблему, виклик – і зайнятись цим. Це може бути невелике завдання, коли до нас приходять і просять зробити певний освітній матеріал для певної аудиторії. А може бути більш абстрактна задача – наприклад, люди погано здають ЗНО або журналісти не розбираються в економіці. Ми заточені під те, щоб придумати рішення, розробити концепцію, скласти програму і створити інтерактивне рішення.

Глобально ми працюємо в двох напрямках. Перший – це безкоштовні курси для всіх: від школярів до юристів, від вчителів до економістів. Другий напрямок – створення проектів під ключ, коли, скажімо, компанії потрібно навчити співробітників. Зараз десь 80% – це безкоштовні проекти, 20% – корпоративні замовлення.

У нас на сайті 66 великих проектів: онлайн-курси, інтерактивні уроки, інтерактивні підручники. На всіх наших платформах, де є реєстрація, майже півмільйона людей. Але взагалі, я думаю, більше, тому що є проекти, де ми не фіксуємо кількість. Плюс наші відео є на Ютубі і там ще 43 тис. підписників і 18 млн переглядів. Ну і на інтерактивних підручниках теж з півмільйона відвідувань на місяць.

– Наскільки я знаю, все це народилося з того, що ти хотів вступати на PhD і зрозумів, що отримувати знання толком немає де.

– Я з третього курсу готувався вступати на PhD з фізики і вчився за онлайн-матеріалами, в основному Массачусетського технологічного інституту і Берклі. Деякі курси я паралельно проходив і в університеті, і онлайн: електромагнетизм, квантову механіку. І раптом почав помічати деяку різницю.

– На користь західних курсів?

– Не зовсім. Це ключова історія: я не вважаю, що на Заході освіта однозначно краща. Це не так. Якщо брати мій досвід, то наш курс з фізики часто був глибшим і детальнішим, ніж, скажімо, в Берклі. Але що у них однозначно краще – це культура створення власне освітнього продукту.

У нашій системі всі мучаться і можуть засвоїти інформацію, тільки якщо реально постараються. Із 25 осіб в групі повністю впораються, скажімо, троє, але зате вони вже точно досягнуть справжніх висот. А на Заході все направлено на те, щоб цікаво було всім, і кому більше всіх треба, той сам заглибиться.

Складно говорити, чий підхід кращий, у них просто різні цілі. Але мені здалося, що для масової освіти західна система трохи краща. Я просто сам бачив, як в школі та університеті люди втрачали інтерес до теми тільки тому, що вона викладається не дуже добре. Тому що немає сторітелінгу, немає легкості подачі інформації, немає жартів, немає зворотного зв’язку і людиноорієнтованого дизайну матеріалів.

Я пам’ятаю, як мене вразило те, що я буквально перевідкрив для себе теми, які здавалися нудними. Приїжджав до батьків і дивувався: слухайте, а чого теорія електромереж виявилася такою цікавою? У нас же в універі суперкласний фахівець з цієї теми, але тоді мене не зачепило.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту. Вони ставляться до цього як до чогось комерційного. Думають про користувача, про те, щоб у нього не було нападу епілепсії від Word Art’у в презентаціях. Тому і є інтерес.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту.

– Розкажи для початку кілька вражаючих цифр про те, що таке Projector і чим він крутий.

– Взагалі-то це не таке просте запитання. Ми дійсно міряємо цифри, але вони для нас далеко не головне. Сьогодні Projector – це понад 60 курсів, з яких наша особлива гордість – сім річних.

Я дійшов висновку, що школа повинна пишатися не кількістю студентів. Все навпаки. Якщо хочеш поліпшити якість освіти, ти зменшуєш їхню кількість. Для мене 20 дуже крутих випускників краще, ніж тисяча звичайних. Зараз ми до цього і крокуємо.

Так що у нас якісь цифри збільшуються, а якісь зменшуються. Збільшується термін освіти і глибина знань, а ось число учнів зменшується. Але якщо ти все ж наполягаєш, то близько 30 тис. людей взагалі якось проходили через Projector, а випускників у нас десь 3 тис.

Це, до речі, не дуже багато. Якщо подивитися на якісь мережеві школи, то людей там побільше. Але зате я кожного з цих 3 тис. ціную.

– Ви активно переходите з кількамісячних на річні курси. Чому?

– Тому що нам не дуже цікаво займатися освітнім бізнесом, нам цікаво займатися освітою. І вже вона в підсумку, я сподіваюся, стане бізнесом. Те, якого рівня будуть випускники, для нас не менш важливо, ніж те, скільки ми заробимо.

Я всім вже про це розповідаю при першій-ліпшій можливості: наша мета – через три роки створити сучасний університет. Для цього нам потрібно багато чого зробити, і запуск річних програм – один із кроків. Це працює, ми ж бачимо, що завдяки цьому в учнів народжуються набагато більш масштабні проекти і самі вони проходять більш глибоку трансформацію.

Мені взагалі не дуже цікаво довго щось готувати, а потім гучно все фіналізувати й відкрити університет. Хочеться поступово все втілювати, а потім: о, ми ж вже і так університет, давайте просто акредитацію отримаємо і вивіску поміняємо.

Наші короткі програми – це такий дуже прикладний спринт. Ось тобі молоток, ось як ним забивати цвяхи. Довгі курси – це, скоріше, марафон, мета якого – зрозуміти, чи потрібні тобі взагалі молотки і цвяхи, може, і без них можна домогтися великого результату. А якщо все ж потрібні, то як ними лупанути найкраще.

– А ти вважаєш, що на даному етапі ваші річні курси вже можуть замінити класичний університет?

– Я думаю, що вони можуть замінити поганий класичний університет. Хороший – поки ні, все ж не вистачить часу, щоб дати весь набір дисциплін: філософію, соціологію та інші.

Мене звати Надя, я зробила кар’єру в сфері реклама/маркетинг/піар. Була в ній майже на всіх позиціях – не побоюся цього формулювання – штатної взаємодії із зовнішнім світом. Зараз працюю як консультант і викладаю в бізнес-школі креативних індустрій Projector. 

Зізнаюся, надзвичайно тішить бути «прєпадом». Кількість моїх студентів і випускників цієї осені сягне сотні. З такої вибірки амбітних спеціалістів я яскраво бачу: технологічним знанням налаштування діджиталу часто  бракує фундаменту – розуміння самої суті маркетингу та психології людей.

Отже, ось три стовпи не-нервового маркетингу, які важливо знати усім учасникам процесу – від маркет-менеджера чи маленького крафт-підприємця до власника спирт-заводу:

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».