Тег  особистість

Добро, бро: один із головних фандрейзерів світу про нове мислення та благодійність

Нещодавно в Києві на запрошення Українського католицького університету і Центру розвитку благодійності виступив Стівен Джордж – міжнародний тренер із фандрейзингу і лідерства та віце-голова Інституту фандрейзингу у Великій Британії. Більше 35 років він допомагає некомерційним організаціям світу залучати кошти на соціальні проекти та знає, що найголовніше – це ідеї, які лежать в людських головах.  Ми поспілкувалися зі Стівеном та виокремили головні інсайти для благодійників нового часу.

Зараз неприбуткові організації повинні витрачати гроші для того, щоб залучити їх більше. На жаль, поки що суспільство цього остаточно не розуміє. Наприклад, у Великобританії все ще існує розрив між тим, яким способом ми щось робимо, і тим, як це сприймає суспільство. Це породжує недовіру. Я вважаю, що цінності та довіра – нова валюта. Тому перший важливий крок, який слід зробити зараз, – змінити ставлення людей до витрат NGО. В їхній свідомості має закріпитися розуміння, що витрати неприбуткових організацій – це не витрати, а інвестиції. Людям потрібно пояснити цю суттєву різницю.

Якщо ви не поясните, яка ваша мета, навіщо вам потрібні гроші, яке рішення ви пропонуєте, щоб розв’язати конкретну проблему, люди не зрозуміють ваші меседжі. Одна із помилок, яку часом роблять благодійні організації, зокрема у Великобританії, полягає в тому, що при комунікації з людьми, вони хочуть говорити про свій бренд, але донорам потрібно інше – вони хочуть разом з вами долучитись до чогось важливого, хочуть слухати про результати роботи, а не про те, що вони – частина вашого великого бренду.

Фуа-гра з цибулі, Зеленський, туга: Тетяна Кисельчук про біди й радощі Суспільного

АвторЮрій Марченко
9 Липня 2019

Вже декілька років архаїчне державне телебачення намагається перетворитися на актуальне і потужне Суспільне мовлення. Останні два роки генпродюсеркою його просвітницького напряму була Тетяна Кисельчук. До цього вона створила освітній проект Wise Cow, працювала головредом bit.ua, а зараз стане ідеологом цифрових платформ мовника. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Тетяною про діджитал платформу Суспільного, Зураба Аласанію, Ярослава Лодигіна, ейджизм, сексизм, штаб Зеленського, і про те, як боротьба із системою нівечить людей.

– Розкажи, чим ти пишаєшся за два роки роботи на Суспільному?

– Президентськими дебатами та першим сезоном суспільного-політичного ток-шоу «Зворотний відлік». До речі, нещодавно зі мною стався цікавий випадок, пов’язаний з дебатами. Я поїхала у відпустку знімати роадмуві про мотоциклістів, котрі подорожують через всю Європу. Насправді я там була «кишеньковим літописцем», записувала все, що відбувалося з героями цієї подорожі. Тобто в зйомках участі не брала, а знімали молоді хлопці з Trouble Tribe, їм по 23 роки, і вони успішні, талановиті та популярні. 

І от на день восьмий подорожі один із них запитав у мене: «А ти взагалі ким працюєш?», я кажу «та продюсером на Суспільному», і вже набираю повітря в легені, щоб видати стандартну інформацію «Суспільне – це UA:Перший, UA:Культура, 24 регіональних теле- та радіоканали, Українське радіо, радіо Промінь, Радіо Культура та цифрові платформи», але не встигаю я роззявити рота, як цей 23-річний оператор з умовно іншого світу, зі світу, де править інстаграм та дух свободи, перебиває мене і каже: «А, так я знаю, що таке Суспільне. Ви мали дебати за законом проводити». Ти не уявляєш, як приємно чути, коли люди, не дотичні про процесів, починають пізнавати Суспільне. Радіти рано, але радіти хочеться.

«Суспільне – це не лише про контент. Багато роботи лишається за кадром. Лише на пітчинги і захисти регіональних проектів ми витратили 64 години».
Джерело: фейсбук-сторінка Тетяни Кисельчук

– Я подивився телепрограму Суспільного за тиждень, декілька разів вмикав – і зловив себе на тому, що мені, в принципі, цікаво. Якісь документалки, шоу, загалом нормальний контент. Чому Суспільне все ще не надто популярний канал?

– Суспільного чи UA:Першого? У Суспільного 26 каналів, 24 з яких – регіональні. UA:Перший – це флагманський суспільно-політичний канал Суспільного мовлення. 

На телевізійний контент не можна дивитися в розрізі одного юніта. Ось ти побачив якусь документалку, і думаєш: «О! Непогано». Але у людини мають бути чіткі очікування ТБ. Скажімо, Новий канал позиціонує себе як канал для молодої аудиторії, ти очікуєш побачити там молодіжні серіали та мейковери, вмикаєш – і потрапляєш на молодіжний серіал, тож твої очікування виправдані. 

Якщо ми говоримо про UA:Перший, цей канал мусить транслювати найактуальніші новини, аналіз найважливіших подій країни. А якщо ти вмикаєш і в тебе то новини, то світ дикої природи, то кулінарне шоу, то дитяче шоу – це заважає тобі сформувати очікування. На щастя, в цьому році у нас суттєво оновиться контент: новини, інформаційне мовлення, аналітика. Але телебачення вже поза зоною моєї компетенції, тобі краще спитати про це інших.

Зураб Аласанія

Звірі без звірства:
Олександр Тодорчук про права тварин, БДСМ-клуб з владою і нуль грошей

АвторЮрій Марченко
26 Червня 2019

Ще декілька років тому в суспільстві фактично не звучала тема захисту тварин. Однак у 2016-му киянин Олександр Тодорчук створив UAnimals – рух, який почав активно протестувати проти знущань над звірами в цирках, видавати книжки про зоозахист, боротися з індустрією хутра та робити чимало іншого, пов’язаного з гуманністю. В рамках циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Олександром про те, чому стосунки з владою – це БДСМ, як український марш за тварин дійшов до Південно-Африканської республіки та що робити, аби добро стало актуальною темою.

– Розкажи про заслуги UAnimals, щоби всіх одразу вразити?

– Вважаю, головна заслуга в тому, що ми змусили людей замислитися. Хтось підтримує нашу боротьбу, інші байдужі чи навіть виступають проти. Втім питання гуманності до тварин на сьогоднішній день закріпилося в системі координат українського суспільства і нікого ним уже не здивуєш. Для того, аби люди знайшли правильну відповідь, потрібно озвучити запитання. Саме це ми і почали робити.

Якщо казати про конкретні перемоги зоозахисту, то тут варто назвати локальні заборони цирків-шапіто з тваринами, які вже прийняли в кількох десятках міст, включно з Києвом. По хутру – у нас близько 30 дизайнерів підписали з UAnimals відмову від його використання: Андре Тан, Олена Рева, Lake. Також до цього доєдналися Кураж-Базар, Гешефт, Oh My Look. А цього літа Міністерство охорони здоров’я, сподіваюсь, зробить важливий крок по забороні тестування косметики на тваринах.  

– Як взагалі вперше ти подумав про те, що було би непогано підняти тему захисту тварин?

– Ти знаєш, я ж теж з комунікацій (Олександр – співзасновник агенції Gres Todorchuk PR. – Platfor.ma) і розумію важливість історії, як до мене підійшов якийсь загадковий дідуган, торкнувся і сказав: «Синку, тільки ти можеш це зробити!». Але такого не було. UAnimals почалося з боротьби за цирк без тварин – і це було абсолютно спонтанно. Є щось, що ти вважаєш поганим, більшість знайомих вважають це поганим, але ніхто нічого не змінює, бо це ж ніби назавжди. Друзі так і казали мені: ми проти цього середньовіччя, але так буде завжди. Нічого не змінити!

До речі, є цікава особливість: коли щось врешті починає змінюватися, то ніхто й не згадає, що колись було інакше. Чи пам’ятає хтось, що ще в 1960-х існували зоопарки для людей? Чи згадує хтось, як пару років тому в Києві на кожному кроці була реклама різноманітних шапіто?

– Розкажи кілька фактів для тих, хто відкрив текст, але досі сумнівається, що у тварин все погано і їм потрібна допомога?

– Знаєш, я досить рідко зустрічаю людей, яким потрібно пояснювати, чому тварини потребують захисту. Для цього достатньо зрозуміти, що будь-хто хоче щастя і уникає страждань. Навіть вченими доведено, що звірі можуть відчувати. І, до речі, не тільки біль, а й страждання – не лише фізіологічно, а й на більш глибинному рівні.

Нещодавно в Україні видали книгу «Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів», де науковець доводить, що моральні норми – це не суто людський винахід. Мавпи знають співчуття, допомагають тим, хто цього потребує, мають внутрішні переживання. Гадаю, після цього кожна людина може прийти до логічного висновку, що знущання над тваринами – це лайно.

«Погнали в Чорнобиль», кіно та люди: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Вчитися освіти: Іван Примаченко про селебріті сенсів та нову педагогіку за рік у Стенфорді

АвторЮрій Марченко
12 Червня 2019

Іван Примаченко відомий як ідеолог проекту безкоштовних онлайн-курсів Prometheus. Однак останній рік він дещо відійшов від цієї діяльності, бо вчився у Стенфорді на The Ukrainian Emerging Leaders Program. Одразу після його повернення Platfor.ma зловила Івана, аби поговорити з ним для нашого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» – про те, як Стенфорд змінює людей, що там найбільше вражає, та як, врешті, реформувати українську освіту.

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

Карти, гроші, диваки:
Богдан Логвиненко про те, скільки коштує Ukraїner та як розповідати неймовірні історії

АвторЮрій Марченко
5 Червня 2019

Три роки тому стартував проект Ukraїner – відео, тексти та фото про унікальні місця й унікальних людей нашої держави. Тепер це слово стало ледве не терміном для позначення експедицій за цікавим контентом рідної країни. Platfor.ma розпочинає «Надлюдський фактор» – цикл інтерв’ю з людьми, які творять в Україні неймовірні речі, – з розмови з ідеологом Ukraїner Богданом Логвиненком про те, як їм все вдалося, скільки це коштувало, як правильно читається назва проекту і чому головне – це неймовірні історії.

– Розкажи кілька цифр про Ukraїner, щоб одразу всіх вразити.

– Не знаю, чи це вражає, але у першій експедиції ми проїхали 100 тис. км по Україні. І набрали 100 тис. підписників на Фейсбуці – тобто, виходить, один кілометр – один підписник. Зовсім нещодавно вийшла книга як фінал першої частини проекту. Книга стала однією з перших за кількістю продажів на цьогорічному Книжковому Арсеналі, а перший наклад наполовину розійшовся ще до її виходу з друкарні по передзамовленню. Зараз закінчуємо повнометражний фільм про скульптора Валерія, який їздив із нами в Грецію.

Але загалом для мене є здобутком кожна історія, яку ми випускаємо. Зараз їх 130, і має вийти ще 50 з тих, що ми вже зняли. Хоча коли ми їхали в першу експедицію, то планували, що з кожного регіону в нас буде всього по три сюжети. Але вже у Закарпатті ми одразу зняли аж 15 – просто не могли зупинитися. Це задало такий темп, що далі ми вже не могли показати якийсь інший регіон менше. Хоча, звісно, десь історії знайти важче, десь люди взагалі не хочуть про себе розповідати.

– Як ви шукаєте сюжети?

– Перед кожною поїздкою ми запитуємо про цікавих людей у соцмережах і перевіряємо усі ці теми. Шукаємо в регіональних ЗМІ – там часто можна знайти щось дуже смішне. Найбільше для одного регіону в нас було 400 потенційних історій – чи то Карпати, чи Галичина, не пам’ятаю. Далі ми скорочуємо все до короткого списку і врешті обираємо декілька найкращих, які будемо знімати. Це суперважко.

Зараз стартувало друге коло експедицій – ми знову поїхали в Приазов’я, де вже були. І цього разу ми навіть не шукали нічого, бо залишилося надзвичайно багато героїв з попередніх разів. Плюс команда стала настільки великою, що як тільки ми кудись збираємося, нам одразу щось радять – і цьому ми довіряємо найбільше. Бо іноді люди щиро кажуть щось в дусі «зганяйте до мого дідуся, він класний, нагодує вас».

– А вдруге до когось плануєте заїхати?

– Ми взагалі вирішили дещо змінити формат – знімати довші й глибші історії. Тепер ми проводимо з кожним героєм кілька днів, бо раніше – встигали максимум день. Найкрутіші історії перезнімаємо в новому форматі, продовжуємо їх, бо є класні ініціативи, які за ці три роки дуже розвинулися.

– Розкажи тоді про свої улюблені сюжети.

– Я можу розповісти не про улюблені, а про знакові. Наприклад, про Мішеля – це німець, який в Закарпатті вирощує буйволів. Це реально була історія, через яку про нас багато хто дізнався.

Австралієць полюбив Україну, наш дивний спорт і пробує нам допомогти.
Ми з ним поговорили

АвторЮрій Марченко
9 Травня 2019

– Як ти взагалі дізнався, що є така держава – Україна?

– В основному через вашу війну. Я, звісно, й раніше знав, що така країна існує, бо трошки вивчав історію та географію в школі, але, якщо чесно, не дуже цікавився вами до того, як почалися бойові дії.

В мене немає ніякого українського коріння і я навіть нікого ніколи з таким походженням не зустрічав. Але я думаю, що одного разу все ж приїду до вас і потім буду всім розповідати про те, як вам живеться в Україні.

– А що саме спричинило інтерес? У світі, на жаль, багато воєн, не тільки наша.

– В основному ваш унікальний вибух патріотизму. А найбільше те, що за всю вашу історію Україну безліч разів намагалися знищити, але ви все ще тут, і в Україні все ще є люди, які готові помирати заради мрії про яскраве майбутнє.

Тому тепер я постійно слідкую за деякими вашими сторінками в Фейсбуці, наприклад, за Kyiv Post та Уніан. Ну і за Ukraine Today споглядаю.

– Цікаво, що за п’ять років твій інтерес не згас. В Україні є така думка, що в Австралії у нас досить потужна діаспора. Може ти щось про них чув?

– Знову ж таки, якщо чесно, друже, ніколи й нічого такого не чув. Єдиний виняток – коли у нас була якась маніфестація діаспори проти війни. Мабуть, українці не дуже помітні, бо у нас чимало інших і набагато більш численних діаспор.

Я ледве не загинула просто у себе вдома.
Ось моя історія

Дарина Власенко

– У своєму пості ви написали, що в 2008 році вам пощастило вижити. Розкажіть, що трапилося тоді?

– 11 років тому, 8 квітня, у нас із мамою відбулося отруєння чадним газом. У моїх батьків є приватний будинок у місті Носівка Чернігівської області, у якому стояла газова колонка. Час від часу її та труби чистили, а після останньої такої процедури щось трапилося й усі газові випари пішли в приміщення. Але про це ми дізналися згодом. У той день ані брата, ані тата дома не було, ми з мамою залишилися самі. У якийсь момент я почала почуватися некомфортно, стало паморочитися в голові. Самопочуття тільки погіршилося після прийняття ванни, але я списала все на низький тиск і попередила маму, що піду приляжу.

Все, що відбувалося далі, згадалося мені тільки через деякий час. У моєї мами є зворушлива звичка, яка збереглася й до сьогодні – цілувати нас із братом перед сном. І ось вона прийшла до мене, щоб традиційно зробити це, почала говорити до мене, але відповіді не отримала. Я ніби й усвідомлювала все, але нічого сказати не могла. Пам’ятаю, як мати намагалася привести мене до тями, а я не реагувала.

У мами, яка вже теж почувала себе знесиленою, десь на півсвідомості промайнуло: «Це ж моя дитина, треба її врятувати». Вона почала телефонувати у швидку та залишила двері відкритими – оперативність лікарів врятувала нам життя. Адже, як виявилося пізніше, швидкість – найкритичніший момент при отруєнні чадним газом.   Люди, якщо вчасно не викликати швидку, однозначно помирають.

 

– Які основні ознаки отруєння?

– Від чадного газу відразу падає тиск, а загальний стан різко погіршується. Відчувається запаморочення, тіло стає ватним, починають відмовляти нирки (це в результаті дало мені ускладнення на серце). Людина не може рухатися та нормально говорити. Причому якогось специфічного запаху від чадного газу немає, тобто важко зрозуміти, що такий дивний стан викликаний якоюсь побутовою проблемою.

Пiдвантажити ще