Тег  особистість

Грати за ґратами: репортаж із норвезьких в’язниць – найефективніших у світі

Виправну систему Норвегії часто називають однією з найефективніших у світі. В більшості держав Європи та в Україні рівень рецидивів коливається у межах 50-70%, а в сусідній Швеції – більш ніж 40%. У Норвегії це 19%. Однак такого результату досягли далеко не суворістю. Для Platfor.ma фотограф Андрій Кузьмін зазирнув всередину декількох в’язниць однієї з найрозвинутіших країн світу, аби зрозуміти, як воно – коли держава дбає про злочинців.

В’язниця у місті Ларвік – одна з найменших в Норвегії. Тут відбувають покарання всього 16 засуджених віком до 25 років. Тор Меркесвік, начальник в’язниці, запрошує всередину, де територію підмітає хлопчина у спортивному одязі.

Це – Ганс, він засуджений за зґвалтування. Тор підходить до нього, тисне руку. Вони перекидуються парою слів і починають сміятися. Ти одразу розумієш, що потрапив не у звичну у нашому розумінні в’язницю.

Камери ув’язнених подекуди нагадують кімнати якогось пансіонату. У норвезькій тюремній системі важливе місце займає так званий «принцип нормальності». «Це означає, що умови життя у колонії максимально наближені до звичайного життя, – пояснює директор. – Саме тоді в’язням набагато легше стати на шлях виправлення».

Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
8 Травня 2018

«Трагедія наша, а катастрофа вселенська»: ONUKA про свій Чорнобиль

25 Квітня 2018

Гурт ONUKA присвятив Чорнобилю вже другу пісню – трек «Arka» увійшов до нового альбому «Mozaїka». Лідерка команди Ната Жижченко не раз відвідувала зону відчуження та навіть провела тиждень на самій станції. Напередодні річниці Чорнобильської аварії Ната розповіла Екодії про те, як катастрофа вплинула на її життя i творчість гурту, а також про велич арки, життя мешканців зони відчуження, а також про те, як ця тема стала однією з головних в її житті.

– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

© ГО “Екодія”

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

25 Квітня 2018

Рідна промова: як українка вперше виступила в рамках головного TED

З 10 по 14 квітня у Ванкувері пройшла одна з головних конференцій світу – TED. Вперше в історії на ній в рамках програми TED Fellows виступала й українка – Ольга Юркова. Ліцензіат TEDxKyiv  Владислав Грезєв спеціально для Platfor.ma поговорив з нею про те, як інноватори з усього світу слухали правду про фейки, які на TED вечірки, а також про те, чому там обожнюють черги.

– Яку історію з конференції TED ти найчастіше будеш переповідати друзям? Зустріч із кимось, їжа, якісь технологічні інновації?

– Історій багато. Але найбільш вражаючим досвідом для мене стало виголошення TED Talk. Ми всі дуже хвилювалися. При цьому все минуло краще, ніж раніше на багатьох репетиціях на сцені і поза нею. Відчуваєш енергетичний зв’язок з аудиторією, який дає додаткове натхнення. Окремо надихнула реакція людей після виступу. Ти ніби стаєш зіркою, і це також незабутні емоції.

Звичайно, було багато цікавих розмов. Одна історія запам’яталася особливо. Коли ми спілкувалися з журналістами ВВС в кімнаті преси, до мене підійшла журналістка Ніна Грегорі з вашингтонського офісу публічного радіо NPR. Розповіла, що нещодавно дізналася про своє українське коріння. Її дідусь Нікіфор Григор’єв був видатним громадським діячем та політиком, вченим, публіцистом, який активно допомагав українській боротьбі за незалежність з-за кордону.

– Якщо коротко, про що був твій виступ?

– У чотирихвилинному виступі я розповіла про наш проект StopFake.org, який спростовує фейки про Україну та аналізує російську пропаганду в усіх проявах. Йшлося про наш досвід, досягнення і висновки. Ми вже чотири роки боремося з викликами, які світ лише починає усвідомлювати. Тому тепер навчаємо фактчекерів і дослідників з усього світу виявляти фейки і боротися з пропагандою.

Головною ідеєю було те, що пропаганда і фейкові новини – загроза для демократії і суспільства в цілому. Не лише в окремому випадку російської агресії в Україні, а на глобальному рівні. Тому кожен з нас має усвідомити цю загрозу і подумати, що може зробити для її усунення.

Я вирішила почати з яскравого прикладу фейку. Провела опитування у Facebook: «Який найбезглуздіший фейк російської пропаганди ви знаєте?» Всі в один голос відповіли – «розіп’ятий хлопчик». Куратори з TED сказали, що це хороший гачок для миттєвого захоплення уваги. Але маю говорити так, щоб глядачі повірили, що це є правдою. Потім вони розповідали, що вийшло переконливо. Мовляв, аж здивувалися, чому українка трагічним тоном розказує про злочини української армії. Далі я сказала, що насправді цього ніколи не було – і перейшла до суті проблеми.

Виглядає, що мені вдалося й Україна зацікавила аудиторію. Після виступу до мене підійшло не менше двох сотень людей. На вечірці того дня люди теж підходили, висловлювали захоплення нашою роботою. Багато питали про Україну: що у нас насправді відбувається, чи є у нас громадянська війна, що з Кримом, Донбасом. Я була таким своєрідним народним дипломатом.

Аудиторія – відкрита і активно сприймає інформацію. Я дійсно відчувала сильну підтримку та інтерес. Відразу після виступу мені передали, що журналісти ВВС планували говорити зі мною згодом, але тепер хочуть зустрітися негайно. Це було приємно. Наступного дня вийшов великий матеріал. Та й врешті багато людей розповідали про свій зв’язок з Україною, навіть віддалений.

– Чи дійсно там флагмани прогресивного світу і середовище передового смислу нашої планети?

Промови TED завжди досить суб’єктивні й тому часто дають старт дискусіям. Тому не можна узагальнювати. Але точно вражає рівень цих дискусій, питання, які хвилюють світ. Це місце, де говорять про смисли, які формують майбутнє нашої планети.

У нас в Україні таких немає взагалі. Багато розмов про штучний інтелект, на що він буде впливати, хто ним керуватиме, що чекає соцмережі, на що стане здатна людина за допомогою роботів тощо. Промова Стівена Пінкера про те, що усе в світі, загалом, іде добре, спровокувала у спільноті бурхливі дискусії на різні теми, що тривають досі. Наприклад, чи можна казати, що усе йде добре, коли багаті люди вирішують глобальні проблеми своєю щедрістю – замість того, щоб вирівнювати структурні несправедливості? Чи добре, коли Захід і західна точка зору панує над усім іншим світом, зокрема у науці? Це трохи важко сприйняти з нашої перспективи.

– Яка ще тема тебе зачепила?

– Не можу сказати, що мене зацікавило щось одне. Це як набір пазлів, з яких під кінець складається загальна картинка – куди рухається світ. Винаходи, осмислення минулого і майбутнього, яскраві проекти, мистецтво, що вражає, дуже особисті історії кохання і подолання криз – усе разом складає цю картину. Багато було розмов про довіру у суспільстві, куди ведуть соціальні медіа, що буде з ними далі.

Сподобався виступ професорки Гарвардської школи економіки Френсіс Фрей про те, як повернути втрачену довіру на рівні компанії. Більшість спікерів говорили про те, що ми втрачаємо довіру на різних рівнях, світ чекають великі зміни та неясно, куди вони приведуть – а вона спробувала запропонувати рішення. Довіра має три складові: автентичність (бути собою), логіка і емпатія (співчуття). Задача – визначити, у якій з цих сфер ви недопрацьовуєте, й виправити ситуацію.

– Ти налагодила багато контактів?

– Так. Було багато ідей і пропозицій. Кілька власників компаній, які займаються штучним інтелектом, зацікавилися, чи ми використовуємо його у своїй роботі. В усьому світі працюють над тим, щоб роботи могли виявляти фейки, бо їхня пропускна здатність куди більша за людську. Поки ніхто не створив робота, який би повністю замінив людину – але допомагати такі програми можуть суттєво. Наприклад, одна з цих компаній розробляє рішення для бізнесу. Водночас на волонтерських засадах виявляє мережі тролів і публікує ці розслідування у великих світових медіа. Її власник показав мені кілька прикладів на своєму ноутбуку під час обіду.

Серед моїх нових знайомих – керівники компаній з кібербезпеки, політики, які хочуть боротися з політичними фейками, науковці, дослідники, журналісти, менеджер, який працює над етичністю Google, а також люди з найрізноманітніших сфер і країн, яких просто хвилює ця проблема.

Знайомство може відбутися дуже несподівано. Через увагу журналістів я пропустила обід з іншими Fellows. Коли вирішила поїсти, мені сказали, що їжа є лише в кошиках на чотирьох. Мушу знайти компанію. Це були випадкові люди. Похвалили промову і раптом запросили на медіаконференцію в Італію.

– Ти помітила ще якісь організаційні хитрощі, які підштовхували до взаємодії зі спікерами?

– Там ніхто не уникає черг – це додатковий привід поспілкуватися. Щодня відбувається три сесії. Але між ними є майстер-класи. Вони проходять одночасно в різних місцях і можна обрати на свій смак. Це може бути що завгодно: медитація, поїздка в ліс на велосипедах, дискусії. На всіх цих заходах зустрічаєш дуже різних людей. Я побувала на уроці з камбоджійських танців. Один із колег співав з популярною там рок-групою. Інший раз брала участь у дискусії про подорожі, де якраз познайомилася з фахівцями зі штучного інтелекту. Ввечері було багато вечірок – були як окремі для Fellows та їхніх гостей, так і організовані партнерами, наприклад, MIT або Інститутом сингулярності. Всі ці заходи – приводи для знайомства зі спікерами та між собою. Щоразу це взаємне збагачення новими ідеями.

– А які на TED вечірки?

– Все організовано на найкращому рівні. За великим рахунком, це просто хороші вечірки: гарна музика, напої, їжа, обслуговування. Але там можна зав’язати унікальні знайомства. На деякі вечірки запрошують усіх, на деякі – окремих осіб через додаток TED. Тобто відбувається підбір людей, які мають спільні інтереси.

25 Квітня 2018

Точка зрения: как незрячие люди воспринимают искусство

АвторЮлия Бирзул
16 Квітня 2018

В апреле и мае театр «Мизантроп» покажет в Port Creative Hub спектакль «Слепота» по роману нобелевского лауреата Жозе Сарамаго. Вся постановка пройдет в темноте – и обещают, что это будет впечатляюще. В честь этого Platfor.ma решила поговорить с незрячим человеком о том, как такие люди вообще воспринимают искусство и почему любое произведение можно понять, даже не видя его. У Виктории Шевчук врожденная катаракта. Десять лет назад у нее произошло серьезное ухудшение – и сейчас она практически не видит. При этом Виктория получила диплом учителя, играет в театре, занимается экстримом и работает в музее, где незрячим может почувствовать себя каждый. Вот наш разговор.

Виктория Шевчук

– Где в Украине незрячим или слабовидящим можно обращаться к искусству?

– В принципе, везде. Правда, каких-то особенных приспособлений и преимуществ для незрячих людей почти нигде нет. Разве что организаторы того или иного мероприятия сами проявляют инициативу и предлагают более удачные места или что-то в этом роде. Например, однажды в Одесском оперном театре мы купили места на балкон, но нас обрадовали и пересадили во второй ряд.

– Что бы вы хотели изменить в Украине, чтобы лучше наслаждаться искусством?

Есть такая хорошая вещь – тифлокомментарии. Благодаря им можно практически все понимать про внешность актеров, про декорации и костюмы. Но у нас, насколько я знаю, они есть только в одном месте во Львове.

Хотя, в любом случае, сам театр ничем не заменишь, даже хорошей радиопостановкой. В театре есть свой особый аромат – эти кресла, эти люди, этот маленький сквознячок, который идет со сцены. Шум открытия занавеса, шаги актеров, которые готовятся к началу спектакля.

– А какой у вас самый запоминающийся опыт взаимодействия с искусством?

– Как зрителю мне очень понравилась постановка «Божьи твари» Житомирского театра. Но, разумеется, особый опыт и эмоции связаны у меня с постановками, в которых участвовала я сама. К примеру, я сыграла Джульетту, о которой мечтают все актрисы. А в этом году мы делали спектакль по поэзии Лины Костенко.

– Вы сами играете в театре? Расскажите об этом.

– Это, конечно, очень необычные ощущения. В нашем коллективе есть и зрячие, и незрячие, и слабовидящие ребята, мы все время активно что-то придумываем, вместе ищем. Процесс работы над ролью очень интересен. А уже сам спектакль – это отдельная история. В одной из постановок я кружусь практически в танце, а мне нужно выйти на нужную точку к микрофону. Каждый раз надеюсь, что не промахнусь.

– В одном из наших материалов незрячий рассказывал, что все равно ходит в кино, потому что ему интересна атмосфера, плюс друзья коротко пересказывают ему происходящее на экране. Как с этим у вас?

Я очень люблю театр! Я сама из Житомира и очень люблю спектакли нашего театра, которые с каждым годом становятся все лучше и лучше. И вообще никогда не упускаю возможности сходить на спектакль. Когда я была в санатории в Одессе, то регулярно ходила на разные постановки и даже побывала на балете «Лебединое озеро» в легендарном оперном театре – это было незабываемо.

В принципе, когда ты в театре, то приблизительно понимаешь, что происходит на сцене – куда побежал актер или какое действие выполняешь. Но если возникают паузы, то конечно, лучше, чтобы рядом находился человек, который тихонько рассказывает о том, что происходит. Так же и в кино.

– Какое конкретное произведение или целое направление в искусстве вам бы хотелось прочувствовать больше всего, но это невозможно?

Сложно сказать. Наверное, такого вообще нет. По сути, возможно все. Я, к примеру, рисую и немного плету из бисера. Есть незрячие люди, которые занимаются танцами, музыкой – примеров в истории множество. Все очень индивидуально, было бы желание. Человек может все! Особенно если рядом есть другой надежный человек, который может прийти на помощь.

– Но ведь, скажем, такие чисто визуальные жанры как живопись и скульптура незрячим и слабовидящим почти недоступны? Хотя в мире есть примеры того, как это можно исправить с помощью технологий.

– Мне сложно сказать про какие-либо технологии. Я все воспринимаю на уровне чувств. Как я и говорила, если рядом есть человек, который расскажет тебе и поможет представить – можно увидеть все. А относительно скульптуры – в нашем музее «Три после полуночи» проходит выставка «Невидимая архитектура», на которой выставлены копии всемирно-известных объектов искусства. Все привыкли воспринимать их исключительно визуально, а вы приходите – и поймете, как можно увидеть ту же архитектуру иначе.

– А какое ваше любимое произведение и почему?

– Очень люблю книгу Рэя Брэдбери «Апрельское колдовство». Мне она так понравилась, что я записала только для себя ее аудио-версию.

– Кстати об аудио. Считается, что незрячие и слабовидящие лучше ориентируются в звуках – какие у вас отношения с музыкой?

Отношения прекрасные! Я с отличием окончила музыкальную школу по классу фортепиано, так что музыку очень люблю. Из любимых композиторов – Бетховен.

16 Квітня 2018

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
2 Квітня 2018

«Невже в мене справді рак?»: історія українських дітей, що перемогли онкологію

АвторСаша Косенко
30 Березня 2018

Що робити, коли ти мрієш скоріше вирости і підкорити цілий світ, але раптом незнайомець у білому халаті говорить, що тобі залишилося жити три місяці? В рамках проекту благодійного фонду «Запорука» підлітки з усієї України діляться своїми історіями боротьби з раком і надихають українців за жодних обставин не здаватися.

 

Моя історія почалася на випускному. Я пошила гарну сукню на замовлення, купила туфлі на 15-сантиметрових підборах – хотіла запам’ятати цей день назавжди. Однак у розпал вечірки в мене почала сильно боліти нога – я ледь не падала від болю. Після обстеження лікар констатував: «Рак. Вражено велику частину кістки. Залишилося жити два місяці». Пам’ятаю, як відповіла: «Тобто я помру? Ні, я здорова. Ви помилилися, от побачите».

Ми вирушили на лікування до Києва, де я зустріла свого янгола-охоронця лікаря Михайла Васильовича: «Ти особлива, казав він мені. І твій випадок особливий. Тобі встановлять ендопротез, і все буде добре». У той час я мріяла про кар’єру моделі і боялася лише одного: що після протезування до кінця життя шкутильгатиму, а моя нога буде спотворена шрамами, і це поставить хрест на моїй мрії. Тож уже наступного дня після операції я встала на милиці та, ігноруючи біль і сльози, почала займатися з реабілітологом.

Через рік мені вдалося перемогти хворобу. Я довела всім, хто не вірив: дитячий рак не вирок. Головне знайти свою мрію і поставити собі мету. Тоді ти переможеш усе!

 

30 Березня 2018

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

19 Березня 2018

«Для мене мінімум— фура на 24 тонни»: як діаспорянин вчить німців допомагати Україні

Отець Богдан Пушкар народився в українській родині в Польщі, навчався у Мюнхені, а зараз служить при Українській греко-католицькій персональній парафії у баварському Бамберзі. І вже тривалий час збирає по всій Німеччині гуманітарну допомогу та передає її до України. Platfor.mа поговорила з ним про діаспору в Баварії і про те, чому допомагати Україні сьогодні — справа не з легких.

– Ви ж українець, так? Звідки ви так добре володієте мовою?

– Моїх батьків свого часу вигнали з села, що знаходилось на українсько-польському кордоні — неподалік Рави-Руської. Сьогодні цього села вже на карті не знайти. А сам я народився в Польщі.

У сім’ї виключною мовою спілкування була українська. Мені було немислимо звертатись до батьків іншою мовою. Так на слух і вчився. Потім ще працював набирачем текстів у видавництві «Сучасність», яке мало за свій осередок Мюнхен.

– А як ви з Польщі опинились у Мюнхені?

– Навчався у Люблінському католицькому університеті, де у мене не склалися стосунки із тодішнім наставником — священиком, який опікувався студентами богослов’я. Нам хотіли нав’язати целібат, через це виринув конфлікт. І після четвертого року навчання мене не відрахували з числа студентів, але попередили, що краще шукати закінчення навчання десь за кордоном. Обрав Німеччину, хоча не мав нікого зі знайомих у Мюнхені. Тоді почав вивчати німецьку мову і працювати.

– Це ви тоді і почали працювати у видавництві «Сучасність»? Із ким з українців познайомились?

– Так, тоді довкола «Сучасності» гуртувалося багато талановитих людей: Іван Кошелівець —  критик, публіцист, він же був головним редактором однойменного місячника. Із нами працював тоді публіцист і геолог, крайовий провідник ОУН Богдан Кордюк (у 1941 році ув’язнений до концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц, – Platfor.ma). Там працював тоді український богослов, громадський та політичний діяч Іван Гриньох, український поет, український журналіст Роман Купчинський, який пізніше очолив українську редакцію Радіо Свобода у Мюнхені (за його ініціативи відкритий кореспондентський пункт Радіо Свобода у Києві, – Platfor.ma).

Мюнхен тоді став для мене місцем, де можна було зсередини вивчити діаспорну структуру. Два семестри слухав лекції українського професора, славіста та літературознавця Юрія Шевельова в Українському вільному університеті в Мюнхені (одним з його учнів був Олесь Гончар, згодом викладав українську і російську мови в Гарвардському університеті, – Platfor.ma).

– А наскільки численною була та українська еміграція у Мюнхені?

– Розумієте, після війни тут опинилось більше 2 млн українців. У більшості це були остарбайтери або ті, хто добровільно переїхав. Люди погоджувались, адже тоді на Західній Україні був вербунок, де запрошували на роботу в Німеччину, а праці у самій Галичині було недостатньо. Були і студенти, що навчались у німецьких університетах, а також члени ОУН, які переслідувались. Колишні в’язні концентраційних таборів, до речі, теж залишались тут. Але їх майже немає у статистиках, бо рахувались як громадяни Радянського Союзу або Польщі. Офіцери Червоної армії зазвичай жили разом — цілі райони були лише для їхніми.

– А коли вони поверталися додому?

– Так були і ті, хто повертався на батьківщину — повірили, що треба їхати, підіймати країну. Але важливо, що згодом почалась і велика еміграція до Америки, Канади, Австралії, Аргентини, частини Англії. Ті країни радо запрошували молодих людей. Саме тоді виїхала майже вся інтелігенція. Кінець кінцем, на початку 60-х років тут залишається не більше 20 тис. українців.

– Це з тих двох мільйонів?

– Так.

7 Березня 2018
Пiдвантажити ще