Тег  особистість

Людина скарг і пропозицій: освітній омбудсмен про навчання в карантин, ТікТок і нових дітей

АвторЮрій Марченко
16 Квітня 2020

Вже понад півроку в Україні працює інститут освітнього омбудсмена, який очолює Сергій Горбачов. Це спеціальний орган, який приймає скарги від будь-яких учасників освітнього процесу: учнів, батьків, вчителів – і намагається їх вирішити. Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, якими ростуть сучасні діти, чи є шанси у Володимира Великого на фоні Кайлі Дженнер та як карантин може піти на краще всій освітній системі.

– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта. 

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

АвторЮрій Марченко
2 Квітня 2020

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

АвторЮрій Марченко
6 Грудня 2019

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019

ДахаБраха – один із найбільш яскравих українських гуртів, знаний не тільки на батьківщині, а й по всьому світу. Для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

Пiдвантажити ще