Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

– Як з’явилася ідея цього проєкту?

– Почалося все з того, що близько двох з половиною років тому ми познайомилися з режисером Марком Вілкінсом, коли він тільки переїхав до Києва. У той момент у нього в розробці було кілька інвестиційних проєктів, в тому числі сучасний і стильний готель для креативного класу. Однією зі складових цього місця повинно було стати мистецтво – тоді нас і познайомили для того, щоб ми могли в цьому напрямі співпрацювати.

Ми обговорювали варіанти, горіли однаковими ідеями й нам усе подобалося, але готель виявився занадто складним у реалізації, тож вирішили почекати. І ось якось Марк побачив, що на Рейтарській, його улюбленій вулиці, продається простір на першому поверсі, що не часто трапляється в цьому районі. Він подумав, що це знак, і запропонував нам створити комерційну галерею.

Марк наполягав, що в Києві немає місця, куди можна легко прийти та в комфортній для себе атмосфері купити доступне, але при цьому круте мистецтво. Він навіть провів власне дослідження – ходив київськими галереями і питав про ціну експонатів. Виявилося, що ніхто не може відповісти прямо про ціну, у всіх починають «тремтіти руки» й максимум, який представники галерей роблять, – надсилають через тиждень на мейл вордівській файл із прайсом. У деяких випадках і такого не вдалося домогтися.

Фото: Ганна Грабарська

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.

В Україні у багатьох досі є відчуття, що культура – це щось розважальне. Культурна подія – ну, можна завітати, коли є вільний час. Ось наука, наприклад, – це важливо, тому що від неї залежать нові технології, медицина і тривалість життя. Але це розуміли не завжди. До Ньютона вона, за великим рахунком, була на службі в релігії. А люди в основному варили зілля з очей овець і крові незайманих, щоб вилікуватися від усіх хвороб. І тільки за останні років 200, як тільки користь науки, якщо посилатися на теорію Юваля Ноя Харарі, стала зрозумілою спочатку імперіям, а потім великим корпораціям, вони пояснили цю користь суспільству. Але нам може здаватися, що ми це знали завжди.

Так ось з культурою цього не сталося. Ніхто не пояснив людям, що вона першорядна. І з часом вона стала чимось маргінальним або навпаки елітарним у світі, де люди в основному виживають. Виник конфлікт, пов’язаний із тим, що для виживання культура ніби не дуже й потрібна.

Але ж те, що нас відрізняє від тварин – свідомість, здатність вигадувати і творити, – є побічним ефектом розвитку мозку людини. Все, що стоїть за рамками практичних речей, але при цьому формує загальний міф, і називається культурою. І якби потреби створювати не було, то не було б архітектури, музики і мистецтва. А значить, не було б навколишнього світу таким, як ми його знаємо. І в цьому розумінні, подобається нам це чи ні, мистецтво у вузькому сенсі і культура в широкому є такими ж базовими речами, як їжа і безпека.

Тут, звичайно, можуть набігти з аргументами апостоли Маслоу. Але штука в тому, що можна побудувати іншу піраміду, де людина, яка ніколи не слухала музику і не поділяє з жителями свого регіону загальні міфи, – тобто те, на чому, власне, формується ідентичність – і не людина зовсім, а просто тіло, яке так само потрібно годувати і оберігати від зовнішніх небезпек. Але чи має це тіло хоч щось спільне з тим, як себе мислить особистість, – велике питання.

Йоркширський скульптурний парк. Фото: ysp.org.uk

Вже декілька років я займаюся в Україні культурними проектами. Все, що ми робимо з моєю командою, побудоване на цьому фундаменті, на чіткому уявленні про те, що культура – це база для визначення особистості людини, а не концерт Олі Полякової або просто красиве зображення на стіні в музеї.

У якийсь момент нас почало виносити в публічний простір. Нам стало цікаво працювати саме у відкритому полі, отримувати живі реакції. Коли ти запираєшся в галереї або ще якійсь інституції, то ніби перебуваєш в лабораторних, стерильних умовах і в них можеш дозволити собі все що завгодно, не боячись реакції глядача. Виходячи ж у публічний простір, ти відразу отримуєш потужний відгук. Людям може подобається те, що ти робиш, чи ні, але вони в будь-якому разі включаються. Тому що це їхній простір, вони відчувають себе зобов’язаними відреагувати. Це дає велике поле для взаємодії та обговорення. Як на мене, в публічному просторі працювати набагато цікавіше.

Одне з найяскравіших вторгнень культури в публічний простір – це скульптурні парки. Я була в декількох із них, і це завжди не просто сад з деревами і лавками. Скульптурний парк – це зазвичай масштабна виставка, де ти як глядач вчишся заново взаємодіяти з твором мистецтва. По-перше, часто це значні і незвичайні речі. Вони змінюють простір, пропонують тобі якусь історію. На відміну від «Мони Лізи», навколо якої сотня людей з камерами, тут ти можеш безпосередньо бути з твором. Часто – один на один. Це просто інший досвід. Досвід, який нероздільно пов’язаний з гострим естетичним і емоційним переживанням. Досвід, який може тебе змінити.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

Зараз картина Леонардо да Вінчі є чи не найвідомішою за всю історію людства. Однак до початку ХХ століття картина Леонардо да Вінчі не була настільки знаменитою, як сьогодні. Такою її зробив злочин. У 1911 році працівник Лувру, італієць Вінченцо Перуджа, викрав її з музею, сповнений патріотичних мотивів повернути «Джоконду» до Італії.

Адміністрацію музею миттєво звільнили, а Франція закрила кордони, намагаючись не випустити невідомого злодія. Скандал був настільки гучним, що під підозрою були усі – в крадіжці звинувачували навіть Пабло Пікассо та Гійома Аполлінера. Більш того, останнього ще й арештували на короткий термін.

Загадкова посмішка «Мони Лізи» не сходила зі сторінок журналів та газет. Саме медіа зіграли важливу роль у тому, що картина да Вінчі на шпальтах стала одним з найбільш розтиражованих зображень твору мистецтва.

«Джоконду» знайшли в Італії два роки потому. Перуджа невдало спробував продати картину директору галереї Уффіці, чим викрив себе. До Лувру роботу повернули на початку 1914 року, а її історія лишалась темою №1 для світових медіа аж до квітня того року, допоки її не затьмарила загибель «Титаніка».

У 1896 році головний музей світу придбав золоту тіару. Унікальний артефакт нібито знайшли під час розкопок давньої Ольвії на узбережжі Чорного моря. За легендою, тіара належала скіфському царю, про що свідчив напис давногрецькою: «Царю великому і непереможному Сайтаферну. Рада та народ Ольвії».

Авторитетні спеціалісти, серед яких був керівник античного відділку і сам директор Лувру, визнали автентичність знахідки, і музей виставив її як надзвичайно цінний експонат. Але згодом вчені все ж засумнівались у справжньості прикраси. Оскільки Лувр витратив колосальні гроші на купівлю тіари Сайтаферна, то довгий час ревно доводив її автентичність. Але артефакт все ж виявився підробкою.

З’ясувалося, що прикрасу виготовив одеський ювелір Ізраїль Рухомовський. Спочатку йому не вірили, але він легко довів авторство, показавши ескізи і виготовивши фрагмент тіари. Всіх настільки це вразило, що ювеліра за підробку навіть не покарали. Навпаки – за майстерну роботу нагородили золотою медаллю «Салону декоративних мистецтв».

Оговтавшись від ганьби, Лувр про всяк випадок зберіг за тіарою статус цінного експоната – навіть віддавав її на виставки у Єрусалим і Атланту. А на стіні одеського будинку, в якому створили тіару, сьогодні можна побачити меморіальну дошку, присвячену Ізраїлю Рухомовському.

Очікування: 
Письменниця і королева французької словесності писала не тільки про права жінок на сексуальну свободу. Величезне місце в її творчості займали образи тварин. Тому не дивно, що Колетт надихали її домашні улюбленці, а саме французький бульдог Сусі і коти. Коли натхнення покидало письменницю – вона просто брала на руки Сусі і починала шукати бліх в його густій шерсті. Якщо ступор не минав — допомогали коти. Магічним чином пошук паразитів сприяв творчому підйому Колетт. Що ж, перевіримо.

Реальність: 
В моїх котів бліх немає, тому я вирішила залучити до експеримента Тішку, великого кудлатого пса, який живе в моєму дворі і користується повагою і авторитетом серед жителів будинку. А тому завжди ситий і добрий, а сьогодні ще й терплячий. У нього обладнано своє спальне місце в під’їзді, тому я знала, де його шукати.

А от пошук комах мені особливого задоволення не приніс. Але Тішці процес явно подобався, він раз у раз перевертався з одного боку на інший, мовляв, нічого там шукати, потрібно просто почухати його черевце. У самий розпал дійства сусіди, ніби змовившись, виходили з квартир по своїм справам, проходячи повз мене з німим запитанням в очах «Що це ти твориш, жінко?». Ми не так близько спілкуємося, тому перспектива стати «тією дивною сусідкою» мене не лякала. Я все чекала натхнення, методично перебираючи густу шерсть пса. Однак муза явно в цей вечір випивала з кимось в барі. І все, чого мені хотілося — скласти їй компанію.

Творчий результат: 
Білий пудель Франц виринув з підворіття, і квапливо поспішив уздовж вулиці. Раптом з’явилася зграя бродячих собак і оточила його. Нічого хорошого це не віщувало. Але і здаватися Франц не мав наміру. Він пішов в сторону потенційних кривдників, вирішивши діяти на випередження, і сказав:

— Ем .. Я можу вам чимось допомогти?

— Можеш. Я бачу, пес ти домашній, а значить освічений, — хриплим голосом відповів найголовніший зі зграї, — Допоможеш нам у філософській суперечці. Я, наприклад, згоден з думкою Канта і вважаю, що людина вільна як моральна істота, що творить культуру, але в емпіричному світі, де панує необхідність, людина не вільна.

— А я підтримую Гегеля і впевнений, що люди не вільні у виборі об’єктивних умов дійсності, але вільні у виборі засобів їх здійснення,— відповів його опонент.

— Що скажеш? — в один голос запитали вони.

«Гав-гав, — подумав Франц, — просто гав-гав …»