Тег  мистецтво

Арт, французький декор, Вес Андерсон: поповнюємо вашу Instagram-стрічку неймовірним

АвторДар’я Бессонова
24 Червня 2020

Чим живуть українські музеї та галереї України? Відповідь на це питання знає Дар’я Бессонова, Senior Creator в Havas Digital Kyiv й, за сумісництвом, авторка Instagram-сторінки @museumsofukraine. У своєму блозі оглядачка культурної спадщини та мистецтва розказує про виставки, замки, фортеці, картинні галереї та цікаві експонати українських музеїв. За словами авторки, цей проєкт не тільки про скарби різних куточків країни, а й пошук нових ідей, яких людина креативної індустрії завжди потребує. Тож для Platfor.ma Дар’я підготувала підбірку цікавих Instagram-акаунтів, в яких саме і варто шукати натхнення.

Очевидно, що моє захоплення мистецтвом та хобі впливає на instagram-стрічку. Саме тому перше, про що я згадала, – це акаунти з живописом. Коли заходиш на сторінки Classic Art Works та Free Limes, складається враження, ніби відвідуєш картинну галерею. Ви не знайдете тут довжелезних текстів про історію картини, «що цим мазком хотів сказати автор» та інший копіпаст з Вікіпедії. Якщо хочеться не тільки подивитися, але й почитати, ненапряжно і коротко це робить ось цей хлопець –  @lets_talk_about_art. А на сторінці mehmetgeren можна знайти першокласні музейні меми.

 
 
 
 
 
Посмотреть эту публикацию в Instagram
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Публикация от Mehmet Geren (@mehmetgeren)

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

АвторЮрій Марченко
2 Квітня 2020

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 

Домашній кінотеатр: де подивитися популярні українські фільми онлайн і легально

АвторЮрій Марченко
20 Березня 2020

В умовах карантину кінотеатри не працюють. Однак, на щастя, українська індустрія розвивається, і дивитися вітчизняні картини можна, не виходячи з дому. Тим паче, що яскравих фільмів стає все більше. Platfor.ma зібрала для вас дванадцять картин, які прямо зараз можна подивитись онлайн — і легально. Деякі з них безкоштовні, за перегляд інших треба буде заплатити, але таким чином ви не тільки отримаєте важливе видовище, а й підтримаєте українське кіно.

 

Визнаний шедевр українського кіно. Настільки шедевр, що порвав прокат і навіть виходив в кінотеатри двічі – бо люди хотіли йти на нього ще і ще. Легкий, іронічний і пронизливий фільм про молодого звукорежисера, якому треба записати голоси закарпатських країн. І зробити це разом з непростою напарницею – мамою. Якщо якимось дивом ще не бачили, то ось ваш шанс. Щоб потім, коли хтось спитає: що порадиш подивитися, ви могли голосно і зовсім не подумки відповісти: Мої думки тихі!

ДИВИТИСЯ

Розкрийте очі: хто та як рятує великі екрани України – від KISFF до аніме

За останні кілька років в Україні показали безліч крутих, соціально важливих, документальних та мистецьких стрічок – в тому числі відбулися Фестиваль короткометражних фільмів, KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин, а на великих екранах неочікувано транслювалися опера, балет і музичні концерти. А що, якщо ми скажемо, що можливим все вищеперелічене рік у рік робить одна команда? Вам варто у це повірити, тому що Platfor.ma поспілкувалася з її засновниками Кирилом Марікуцею та Алікою Харченко про непростий шлях від фільмів про науку до величезних кінофестивалів, про неймовірних режисерів, короткий метр, розвиток індустрії, мудаків і стрічки, які змушують не відводити погляд від екрану. 

Кирило Марікуца та Аліка Харченко

– Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин – розкажіть, хто ж стоїть за організацією всіх цих подій?

– Це робить одна й та ж команда, яка починала працювати над фестивалем короткометражних фільмів та продовжила роботу вже над іншими – в тому числі над KyivMusicFilm та INTRO. Ми не хотіли створювати одну організацію, яка займається кіно в цілому – у кожного з наших проєктів є певний фокус, який у такому випадку загубився б. Це різні за своїм наповненням напрями – короткий метр, повнометражні фільми про музику, а тепер ще й кіно про культуру. 

 

– Але як ви самі себе називаєте, коли розповідаєте про свою діяльність?

– Це залежить від контексту. Якщо у нас хтось запитує «хто ви?» в березні, перед фестивалем короткометражних фільмів, то ми скоріш за все будемо так занурені в роботу над ним, що асоціюватимемо себе саме з цим проєктом. А протягом решти року ми представляємося як KyivMusicFilm.

 

– Презентуйте, будь ласка, повний перелік проєктів, якими займається ваша команда. 

●     Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF) – велика подія, яка триває 5 днів у квітні; 
●     Від KISFF є «100 фільмів за 100 хвилин», який ми проводимо щороку – з назви можна здогадатися, що це фестиваль однохвилинних стрічок;
●     Також від KISFF ми іноді організовуємо тематичні перегляди короткого метра, наприклад, фестиваль австралійського кіно, «анімаційне божевілля»;
●     KyivMusicFilm – ми показуємо те, що називається івент-сінема. Це різні події в кіно, на кшталт концертів, опери та балету, фільмів про мистецтво, документальних стрічок і дуже рідко художніх, якщо вони нам дуже запали в душу та знаходяться на  перетині з музикою й культурою. 
●     Разом з Планетою Кіно ми організовуємо регулярні покази культових фільмів, а самостійно —  представляємо довгу ретроспективу аніме. А також від KyivMusicFilm робимо документальний кінофестиваль «INTRO» про музику та культуру. 

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв

Продати не соромно, купити не страшно:
як галерея The Naked Room робить художників успішними

У грудні минулого року на вулиці Рейтарській запустилася галерея The Naked Room, яка поставила за мету відкрити нові імена серед вітчизняних талановитих художників і дати їм необхідний розвиток. Ми поспілкувалися з кураторками проєкту Марією Ланько та Лізаветою Герман про стан сучасного мистецтва, значення підтримки українських митців, несподівані пропозиції та правильні рішення, а також про те, які висновки творчому тандему вдалося зробити за десять місяців існування простору.

Лізавета Герман і Марія Ланько. Фото: Євген Нікіфоров.

– Як з’явилася ідея цього проєкту?

– Почалося все з того, що близько двох з половиною років тому ми познайомилися з режисером Марком Вілкінсом, коли він тільки переїхав до Києва. У той момент у нього в розробці було кілька інвестиційних проєктів, в тому числі сучасний і стильний готель для креативного класу. Однією зі складових цього місця повинно було стати мистецтво – тоді нас і познайомили для того, щоб ми могли в цьому напрямі співпрацювати.

Ми обговорювали варіанти, горіли однаковими ідеями й нам усе подобалося, але готель виявився занадто складним у реалізації, тож вирішили почекати. І ось якось Марк побачив, що на Рейтарській, його улюбленій вулиці, продається простір на першому поверсі, що не часто трапляється в цьому районі. Він подумав, що це знак, і запропонував нам створити комерційну галерею.

Марк наполягав, що в Києві немає місця, куди можна легко прийти та в комфортній для себе атмосфері купити доступне, але при цьому круте мистецтво. Він навіть провів власне дослідження – ходив київськими галереями і питав про ціну експонатів. Виявилося, що ніхто не може відповісти прямо про ціну, у всіх починають «тремтіти руки» й максимум, який представники галерей роблять, – надсилають через тиждень на мейл вордівській файл із прайсом. У деяких випадках і такого не вдалося домогтися.

Відкриття галереї The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров.

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Арт поміж дерев: в Україні створюють скульптурний парк, і це важливо

АвторКатя Тейлор
30 Вересня 2019

Скоро в Україні може з’явитися масштабний скульптурний парк. Простір, в якому мистецтво безпосередньо впливає на людину, проектується неподалік прикарпатського оздоровчого комплексу Edem Resort. Одна з кураторок проекту, засновниця Port.agency Катя Тейлор написала для Platfor.ma про те, чому парк важливий, а головне – чому культура часто не займає потрібне місце в думках та пріоритетах людини.

В Україні у багатьох досі є відчуття, що культура – це щось розважальне. Культурна подія – ну, можна завітати, коли є вільний час. Ось наука, наприклад, – це важливо, тому що від неї залежать нові технології, медицина і тривалість життя. Але це розуміли не завжди. До Ньютона вона, за великим рахунком, була на службі в релігії. А люди в основному варили зілля з очей овець і крові незайманих, щоб вилікуватися від усіх хвороб. І тільки за останні років 200, як тільки користь науки, якщо посилатися на теорію Юваля Ноя Харарі, стала зрозумілою спочатку імперіям, а потім великим корпораціям, вони пояснили цю користь суспільству. Але нам може здаватися, що ми це знали завжди.

Так ось з культурою цього не сталося. Ніхто не пояснив людям, що вона першорядна. І з часом вона стала чимось маргінальним або навпаки елітарним у світі, де люди в основному виживають. Виник конфлікт, пов’язаний із тим, що для виживання культура ніби не дуже й потрібна.

Але ж те, що нас відрізняє від тварин – свідомість, здатність вигадувати і творити, – є побічним ефектом розвитку мозку людини. Все, що стоїть за рамками практичних речей, але при цьому формує загальний міф, і називається культурою. І якби потреби створювати не було, то не було б архітектури, музики і мистецтва. А значить, не було б навколишнього світу таким, як ми його знаємо. І в цьому розумінні, подобається нам це чи ні, мистецтво у вузькому сенсі і культура в широкому є такими ж базовими речами, як їжа і безпека.

Тут, звичайно, можуть набігти з аргументами апостоли Маслоу. Але штука в тому, що можна побудувати іншу піраміду, де людина, яка ніколи не слухала музику і не поділяє з жителями свого регіону загальні міфи, – тобто те, на чому, власне, формується ідентичність – і не людина зовсім, а просто тіло, яке так само потрібно годувати і оберігати від зовнішніх небезпек. Але чи має це тіло хоч щось спільне з тим, як себе мислить особистість, – велике питання.

Йоркширський скульптурний парк. Фото: ysp.org.uk
Йоркширський скульптурний парк. Фото: ysp.org.uk

Вже декілька років я займаюся в Україні культурними проектами. Все, що ми робимо з моєю командою, побудоване на цьому фундаменті, на чіткому уявленні про те, що культура – це база для визначення особистості людини, а не концерт Олі Полякової або просто красиве зображення на стіні в музеї.

У якийсь момент нас почало виносити в публічний простір. Нам стало цікаво працювати саме у відкритому полі, отримувати живі реакції. Коли ти запираєшся в галереї або ще якійсь інституції, то ніби перебуваєш в лабораторних, стерильних умовах і в них можеш дозволити собі все що завгодно, не боячись реакції глядача. Виходячи ж у публічний простір, ти відразу отримуєш потужний відгук. Людям може подобається те, що ти робиш, чи ні, але вони в будь-якому разі включаються. Тому що це їхній простір, вони відчувають себе зобов’язаними відреагувати. Це дає велике поле для взаємодії та обговорення. Як на мене, в публічному просторі працювати набагато цікавіше.

Одне з найяскравіших вторгнень культури в публічний простір – це скульптурні парки. Я була в декількох із них, і це завжди не просто сад з деревами і лавками. Скульптурний парк – це зазвичай масштабна виставка, де ти як глядач вчишся заново взаємодіяти з твором мистецтва. По-перше, часто це значні і незвичайні речі. Вони змінюють простір, пропонують тобі якусь історію. На відміну від «Мони Лізи», навколо якої сотня людей з камерами, тут ти можеш безпосередньо бути з твором. Часто – один на один. Це просто інший досвід. Досвід, який нероздільно пов’язаний з гострим естетичним і емоційним переживанням. Досвід, який може тебе змінити.

Пiдвантажити ще