Тег  мистецтво

Арт поміж дерев: в Україні створюють скульптурний парк, і це важливо

АвторКатя Тейлор
30 Вересня 2019

Скоро в Україні може з’явитися масштабний скульптурний парк. Простір, в якому мистецтво безпосередньо впливає на людину, проектується неподалік прикарпатського оздоровчого комплексу Edem Resort. Одна з кураторок проекту, засновниця Port.agency Катя Тейлор написала для Platfor.ma про те, чому парк важливий, а головне – чому культура часто не займає потрібне місце в думках та пріоритетах людини.

В Україні у багатьох досі є відчуття, що культура – це щось розважальне. Культурна подія – ну, можна завітати, коли є вільний час. Ось наука, наприклад, – це важливо, тому що від неї залежать нові технології, медицина і тривалість життя. Але це розуміли не завжди. До Ньютона вона, за великим рахунком, була на службі в релігії. А люди в основному варили зілля з очей овець і крові незайманих, щоб вилікуватися від усіх хвороб. І тільки за останні років 200, як тільки користь науки, якщо посилатися на теорію Юваля Ноя Харарі, стала зрозумілою спочатку імперіям, а потім великим корпораціям, вони пояснили цю користь суспільству. Але нам може здаватися, що ми це знали завжди.

Так ось з культурою цього не сталося. Ніхто не пояснив людям, що вона першорядна. І з часом вона стала чимось маргінальним або навпаки елітарним у світі, де люди в основному виживають. Виник конфлікт, пов’язаний із тим, що для виживання культура ніби не дуже й потрібна.

Але ж те, що нас відрізняє від тварин – свідомість, здатність вигадувати і творити, – є побічним ефектом розвитку мозку людини. Все, що стоїть за рамками практичних речей, але при цьому формує загальний міф, і називається культурою. І якби потреби створювати не було, то не було б архітектури, музики і мистецтва. А значить, не було б навколишнього світу таким, як ми його знаємо. І в цьому розумінні, подобається нам це чи ні, мистецтво у вузькому сенсі і культура в широкому є такими ж базовими речами, як їжа і безпека.

Тут, звичайно, можуть набігти з аргументами апостоли Маслоу. Але штука в тому, що можна побудувати іншу піраміду, де людина, яка ніколи не слухала музику і не поділяє з жителями свого регіону загальні міфи, – тобто те, на чому, власне, формується ідентичність – і не людина зовсім, а просто тіло, яке так само потрібно годувати і оберігати від зовнішніх небезпек. Але чи має це тіло хоч щось спільне з тим, як себе мислить особистість, – велике питання.

Йоркширський скульптурний парк. Фото: ysp.org.uk
Йоркширський скульптурний парк. Фото: ysp.org.uk

Вже декілька років я займаюся в Україні культурними проектами. Все, що ми робимо з моєю командою, побудоване на цьому фундаменті, на чіткому уявленні про те, що культура – це база для визначення особистості людини, а не концерт Олі Полякової або просто красиве зображення на стіні в музеї.

У якийсь момент нас почало виносити в публічний простір. Нам стало цікаво працювати саме у відкритому полі, отримувати живі реакції. Коли ти запираєшся в галереї або ще якійсь інституції, то ніби перебуваєш в лабораторних, стерильних умовах і в них можеш дозволити собі все що завгодно, не боячись реакції глядача. Виходячи ж у публічний простір, ти відразу отримуєш потужний відгук. Людям може подобається те, що ти робиш, чи ні, але вони в будь-якому разі включаються. Тому що це їхній простір, вони відчувають себе зобов’язаними відреагувати. Це дає велике поле для взаємодії та обговорення. Як на мене, в публічному просторі працювати набагато цікавіше.

Одне з найяскравіших вторгнень культури в публічний простір – це скульптурні парки. Я була в декількох із них, і це завжди не просто сад з деревами і лавками. Скульптурний парк – це зазвичай масштабна виставка, де ти як глядач вчишся заново взаємодіяти з твором мистецтва. По-перше, часто це значні і незвичайні речі. Вони змінюють простір, пропонують тобі якусь історію. На відміну від «Мони Лізи», навколо якої сотня людей з камерами, тут ти можеш безпосередньо бути з твором. Часто – один на один. Це просто інший досвід. Досвід, який нероздільно пов’язаний з гострим естетичним і емоційним переживанням. Досвід, який може тебе змінити.

Епоха артропоцену:
клімат змінюється –
і до чого тут мистецтво?

АвторІрина Замуруєва
13 Вересня 2019

Зміна клімату відбувається тут і зараз, не в далекому майбутньому чи віддаленій географічній точці, але навіть знаючи це, людство продовжує прямувати до екологічної катастрофи. Кураторка проекту Кліматично-мистецькі лабораторії, які об’єднують арт, науку і активізм, Ірина Замуруєва написала для Platfor.ma про те, чому зараз скрізь чути про антропоцен і як мистецтво може вплинути на ситуацію.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Музеї – це не нудно. Доводимо топ-скандалами в історії, навіть одеситом, який надурив Лувр

АвторГеоргій Арабулі
26 Лютого 2019

Музеї зазвичай асоціюються зі спокоєм і тишею. Але й довкола них можуть розгорнутись події не менш захопливі, ніж у гостросюжетному фільмі. І в більшості випадків такі події мають вплив не лише на сам музей, а й на світ мистецтва в цілому. На честь того, що Культурний Проект запустив курс Наталі Романової, у 11 авторських лекціях якої зібрано все найцікавіше про топ-музеї світу, Platfor.ma ділиться прикладами того, що може ховатись за спокоєм та непорушністю музеїв.

Зараз картина Леонардо да Вінчі є чи не найвідомішою за всю історію людства. Однак до початку ХХ століття картина Леонардо да Вінчі не була настільки знаменитою, як сьогодні. Такою її зробив злочин. У 1911 році працівник Лувру, італієць Вінченцо Перуджа, викрав її з музею, сповнений патріотичних мотивів повернути «Джоконду» до Італії.

Адміністрацію музею миттєво звільнили, а Франція закрила кордони, намагаючись не випустити невідомого злодія. Скандал був настільки гучним, що під підозрою були усі – в крадіжці звинувачували навіть Пабло Пікассо та Гійома Аполлінера. Більш того, останнього ще й арештували на короткий термін.

Загадкова посмішка «Мони Лізи» не сходила зі сторінок журналів та газет. Саме медіа зіграли важливу роль у тому, що картина да Вінчі на шпальтах стала одним з найбільш розтиражованих зображень твору мистецтва.

«Джоконду» знайшли в Італії два роки потому. Перуджа невдало спробував продати картину директору галереї Уффіці, чим викрив себе. До Лувру роботу повернули на початку 1914 року, а її історія лишалась темою №1 для світових медіа аж до квітня того року, допоки її не затьмарила загибель «Титаніка».

У 1896 році головний музей світу придбав золоту тіару. Унікальний артефакт нібито знайшли під час розкопок давньої Ольвії на узбережжі Чорного моря. За легендою, тіара належала скіфському царю, про що свідчив напис давногрецькою: «Царю великому і непереможному Сайтаферну. Рада та народ Ольвії».

Авторитетні спеціалісти, серед яких був керівник античного відділку і сам директор Лувру, визнали автентичність знахідки, і музей виставив її як надзвичайно цінний експонат. Але згодом вчені все ж засумнівались у справжньості прикраси. Оскільки Лувр витратив колосальні гроші на купівлю тіари Сайтаферна, то довгий час ревно доводив її автентичність. Але артефакт все ж виявився підробкою.

З’ясувалося, що прикрасу виготовив одеський ювелір Ізраїль Рухомовський. Спочатку йому не вірили, але він легко довів авторство, показавши ескізи і виготовивши фрагмент тіари. Всіх настільки це вразило, що ювеліра за підробку навіть не покарали. Навпаки – за майстерну роботу нагородили золотою медаллю «Салону декоративних мистецтв».

Оговтавшись від ганьби, Лувр про всяк випадок зберіг за тіарою статус цінного експоната – навіть віддавав її на виставки у Єрусалим і Атланту. А на стіні одеського будинку, в якому створили тіару, сьогодні можна побачити меморіальну дошку, присвячену Ізраїлю Рухомовському.

Геніальність під ключ: я на собі спробувала методи натхнення видатних людей. Ось результати

«Не варто чекати натхнення — за ним треба бігти з палицею», — любив говорити Джек Лондон. Інші видатні люди використовували безліч різних методів, щоб надихнутися та почати творити. Іноді ці методики були досить дивними — наприклад, блохи, запах гниття і миття посуду. Журналістка Катерина Марченко вирішила перевірити деякі з них на собі — і написала про це для Platfor.ma.

Очікування: 
Письменниця і королева французької словесності писала не тільки про права жінок на сексуальну свободу. Величезне місце в її творчості займали образи тварин. Тому не дивно, що Колетт надихали її домашні улюбленці, а саме французький бульдог Сусі і коти. Коли натхнення покидало письменницю – вона просто брала на руки Сусі і починала шукати бліх в його густій шерсті. Якщо ступор не минав — допомогали коти. Магічним чином пошук паразитів сприяв творчому підйому Колетт. Що ж, перевіримо.

Реальність: 
В моїх котів бліх немає, тому я вирішила залучити до експеримента Тішку, великого кудлатого пса, який живе в моєму дворі і користується повагою і авторитетом серед жителів будинку. А тому завжди ситий і добрий, а сьогодні ще й терплячий. У нього обладнано своє спальне місце в під’їзді, тому я знала, де його шукати.

А от пошук комах мені особливого задоволення не приніс. Але Тішці процес явно подобався, він раз у раз перевертався з одного боку на інший, мовляв, нічого там шукати, потрібно просто почухати його черевце. У самий розпал дійства сусіди, ніби змовившись, виходили з квартир по своїм справам, проходячи повз мене з німим запитанням в очах «Що це ти твориш, жінко?». Ми не так близько спілкуємося, тому перспектива стати «тією дивною сусідкою» мене не лякала. Я все чекала натхнення, методично перебираючи густу шерсть пса. Однак муза явно в цей вечір випивала з кимось в барі. І все, чого мені хотілося — скласти їй компанію.

Творчий результат: 
Білий пудель Франц виринув з підворіття, і квапливо поспішив уздовж вулиці. Раптом з’явилася зграя бродячих собак і оточила його. Нічого хорошого це не віщувало. Але і здаватися Франц не мав наміру. Він пішов в сторону потенційних кривдників, вирішивши діяти на випередження, і сказав:

— Ем .. Я можу вам чимось допомогти?

— Можеш. Я бачу, пес ти домашній, а значить освічений, — хриплим голосом відповів найголовніший зі зграї, — Допоможеш нам у філософській суперечці. Я, наприклад, згоден з думкою Канта і вважаю, що людина вільна як моральна істота, що творить культуру, але в емпіричному світі, де панує необхідність, людина не вільна.

— А я підтримую Гегеля і впевнений, що люди не вільні у виборі об’єктивних умов дійсності, але вільні у виборі засобів їх здійснення,— відповів його опонент.

— Що скажеш? — в один голос запитали вони.

«Гав-гав, — подумав Франц, — просто гав-гав …» 

По арту: що сталося у світі мистецтва за 2018 рік

В 2018 році світ мистецтва сколихнувся від потоку інновацій і технологій, які вдихнули в нього нове життя та неймовірні можливості. Тепер відомі шедеври можна роздивитися онлайн, знайти свого двійника на картинах і послухати, як звучить Галактика. Platfor.ma зібрала арт-події минулого року, про які треба знати.

Для мистецтва 2018 рік почався зі знахідки – у січні три брати Ландау вирішили продати картину, яка дісталася їм у спадок від матері. Полотно здавалося родині моторошним і неприємним – на ньому двоє чоловіків приводили до тями непритомну жінку. Брати були тільки раді позбутися картини, тому виставили її з частиною гаражного мотлоху на аукціон. Коли ставка досягла $800, сім’я Ландау вже подумки відкривала шампанське та у весь голос кричала «продано», але далі почалося якесь божевілля. Люди з усього світу готові були віддати шалені гроші за огидне, на думку Ландау, зображення. Тільки коли полотно пішло з молотка за $1,1 млн, брати дізналися, що робота належить руці Рембрандта, датується 1620 роком і є частиною серії «Почуття» під назвою «Алегорія нюху». Було б дуже прикро продати подібний витвір мистецтва на розпродажі за $10, чи не так?

Ім’я голландського митця ще не раз звучало у минулому році. Ще у 1990-у з музею Ізабелли Стюарт Гарднер у Бостоні було підступно викрадено багацько картин – загальна вартість становила $500 млн! Досі грабіжників не знайшли, а в музеї на місці творів висять порожні рами – але у березні розробили спеціальний додаток, який допомагає їх заповнити. Він відновлює викрадені картини у доповненій реальності, в тому числі і єдиний морський пейзаж Рембрандта «Христос під час шторму на морі Галілейському» а також портрет «Леді та Джентльмен в чорному».

Не тільки Рембрандт був на вустах у представників і шанувальників арт-світу в 2018 році. 20 липня у Петербурзі поліція зупинила Mercedes і знайшла у багажнику автомобіля об’ємну композицію Казимира Малевича «червоний архітектон» – на унікальність дерев’яного об’єкта вказував спеціальний напис. На цьому вся достовірна інформація закінчується – водій, московський бізнесмен, за його словами, отримав витвір мистецтва від друзів, у яких він зберігався десятиліттями.  А віз архітектон у Брюссель до загадкового Ігоря, не здогадуючись, що річ у його багажнику може бути дорогоцінною. Де зараз зберігається твір, не зрозуміло.

Архітектон «Альфа» – перша супрематична архітектурна модель, створена Малевичем у 1923 році

Серед знахідок липня також варто відзначити керамічну плитку з частиною одного з найважливіших літературних досягнень античності – 13 віршами «Одіссеї» Гомера, яку археологи виявили під час розкопок в античному міста Олімпія, неподалік храму Зевса Олімпійського. Пам’ятка була створена приблизно в VIII-VII ст. до нашої ери, а знайдений уривок виявився епізодом із 14-ї пісні, в якій цар острова Ітака розмовляє зі свинопасом. Цей фрагмент археологи вважають найстарішим шматочком поеми – за попередніми оцінками, створеним не пізніше ІІІ ст. нашої ери.

© Greek Culture Ministry

А восени ЗМІ розповіли про незвичайний і дуже зворушливий випадок. Безхатченко знайшов на смітнику малюнок Бембі у рамці та продав його в антикварний магазин за 20 канадських доларів. Згодом з’ясувалося, що це оригінал роботи Disney для легендарного мультфільму, який коштує набагато більших грошей. Власник антикварної крамниці перепродав малюнок за 3700 канадських доларів, розшукав безхатченка та передав йому $1700. Тепер у чоловіка є мета – покинути вулицю та налагодити нормальне життя.

 

А поки прості смертні знаходять шедеври видатних художників, на світ з’являються інші генії мистецтва. І ми зараз не про людей. Розробники з Франції створили штучний інтелект і навчили його малювати на прикладі 15 тис. портретів XIV-XX століть. Варто сказати, що виходить у ШІ досить непогано – картину під назвою «Портрет Едмона Беламі» продали на аукціоні за $432 тис. До речі, у героя полотна, Едмонда, є ціла родина, яка належить «руці» того ж автора.

Portrait of Edmond Belamy created by GAN (Generative Adversarial Network)

Але не завжди нейромережа «народжується» насправді талановитою. Ось, наприклад, 18-річний дослідник Роббі Баррат хотів, щоб його творіння малювало картини у стилі ню, тому створив комбінацію двох нейромереж: одна тренувалася на сотнях портретів, а інша намагалася відрізнити отримані результати від оригіналів. Але щось пішло не так й алгоритм навчився обманювати свою прискіпливу опонентку. У результаті на світ з’явилися шедеври, на яких оголені люди скоріше нагадують сюрреалістичні плями, ніж живих створінь. Але Баррат був у захваті від результату та зазначив, що скоріш за все саме так штучний інтелект бачить людину.

Robbie Barrat

Поки деякі розробники пітніють над тим, щоб їхні нейромережі досягли рівня Далі або Ван Гога, інші накинули оком вже й на Шекспіра. Міжнародна команда розробників навчала алгоритм писати вірші на трьох тисячах сонетів, 154 із яких належали великому барду. У нейромережі вийшло настільки добре, що один із професорів англійської літератури відзначив форму катрену, але додав, що не вистачає глибинного змісту. Ось оцініть:

So gently, as the wind that flaps his wings

And shoots a monarch on the English lays

And what was that, with matters of all things

Tis well ashamed to know- of all her ways

 

Фарс и Энгельс: как я выслала идеолога коммунизма в Англию и почему нам не нужна такая декоммунизация

АвторКатя Тейлор
10 Грудня 2018

В Украине все не очень просто с памятниками. Годами на наших землях скульптура служила целям прославления политических лидеров и значимых для государства людей. Сейчас идет  процесс декоммунизации, когда многие из этих монументов уничтожаются. Арт-менеджерка Катя Тейлор рассказывает свежую историю о том, как Энгельс оказался не нужен в Украине, но пригодился в Англии – и делает из этого ряд выводов.

Скульптура, как и все визуальное искусство, долгое время было на службе либо у церкви, либо у знати. Если говорить про Украину, то преимущественно у церкви. Именно из религии родом, например, выдающийся скульптор Пинзель – авангардный по форме, но глубоко традиционный по сути.

Уже ХХ веке с приходом коммунизма произошло еще одно слияние скульптуры и памятника. Точнее, памятник целиком поглотил скульптуру. И получилось так, что украинские города заполнились новыми истуканами, которым должен поклоняться народ.

Конечно, памятники государственным деятелям существуют везде. Просто в странах без коммунистического прошлого в процентном соотношении их не 100, а, скажем, 20. И они стоят в историческом центре городов, там, где им и место. Но не на каждой площади и не в каждом сквере.

Тем не менее, всех этих забронзовевших политических лидеров нельзя просто вычеркнуть из истории. Просто потому что уничтожение чего-либо не уничтожает болезненное воспоминание. С коллективной памятью нужно не бороться, а переосмыслять.

Пожалуй, хорошим примером будет недавняя история про памятник Энгельсу. В Манчестере ежегодно проходит международный кинофестиваль. В рамках этого форума британский художник и номинант на престижнейшую Turner Prize Фил Коллинз решил, что в городе должен стоять памятник Энгельсу. Просто потому что последний много времени прожил в Манчестере и оставил там немалый след.

Энгельса искали по всему СНГ. Нашли в Украине. По документам памятник, разумеется, давно списали, но до демонтажа как-то не доходили руки. Декоммунизация – это, конечно, хорошо, но если денег на это не дают, то пусть стоит. Вот так и возвышался Энгельс посреди центральной площади небольшого украинского села, горделиво скрестив руки и свысока смотрел на жителей. Жители взаимностью не отвечали – на Энгельса им было плевать.

Фил Колинз был намерен дать ему вторую жизнь. И тут внезапно оказалось, что памятник очень всем нужен. Что он культурное достояние и нужно пройти тысячу процедур, чтобы его вывезти. В общем, бюрократия пустилась в цыганский пляс. А Коллинз все не мог понять – как это так, что вчера это было никому не нужно, а сегодня уже чуть ли не на место Ленина на бульваре Шевченко его грозятся умостить.

В итоге стало понятно, что с иностранца особо взять нечего. Все нужные разрешения ему выдали и он,вместе с Энгельсом благополучно уехал в Манчестер. И сегодня стоит Энгельс в центре города, на красивой площади, радует британцев. Надо сказать, они на него смотрят совсем иначе. С точки зрения истории и его вклада в развитие города. Да и просто они привыкли иначе смотреть на культурное наследие и культурное бытие – критически.

Это, может быть, единственное и самое главное, чего требует от зрителя искусство. Мыслить критически. Не поклоняться, не осуждать, не боготворить и не ненавидеть. А просто осмыслять искусство и культуру как другую реальность. В которой то, что перед тобой, находится изначально за рамками обыденного, а значит, ты пришел учиться и воспринимать, а не возмущаться, независимо от того, нравится тебе или нет.

Будет преувеличением сказать, что все британцы или французы такие интеллектуалы. Несомненно, есть множество людей, которые, как и многие украинцы, не хотят воспринимать искусство. Но я именно о советской традиции, которая даже из самых светлых голов попыталась выбить критическую мысль.

По моему личному мнению, декоммунизация, сконцентрированная только на уничтожении и блокировании любых воспоминаний – не самый лучший способ бороться с наследием и коллективной памятью. Все это нужно изучать, документировать, рефлексировать и переосмыслять. А потом использовать. Вы не ослышались. Строить на этом туристические маршруты и признать, наконец, что это часть нашей истории, болезненная, трагическая, но часть. Открыть музей диссидентства, музей ГУЛАГа, музей пропаганды. И так далее. Если вы посмотрите на опыт Будапешта с их Музеем террора, то поймете, что это единственно верный путь. Потому что с травмой нужно работать, а не забивать ее на дно подсознания.

Мне кажется, что проблема совсем не в памятниках, которые стоят, и не в пьедесталах, которые от них остались. Мы все еще очень боимся непонятного, а значит абстрактного, свободного, того, что может понравиться далеко не всем. Но мировой опыт показывает, что скульптура или другое публичное искусство может не только менять облик места, но придавать ему новые смыслы.

Фонтан Крауна, Жаум Пленса © wikipedia.org
Ангел севера, Энтони Гормли © wikipedia.org

«Слышь, автохтон, остракизма захотел?»: античные термины, которые пригодятся и нам

АвторЮрій Марченко
26 Вересня 2018

27 и 28 сентября в Киевском академическом театре на Подоле пройдут спектакли театра Мизантроп «Орестея». В честь этой постановки по мотивам трагедий Эсхила и Эврипида, а также античных мифов Platfor.ma подготовила подборку терминов Древней Греции, которые не помешают и в современном мире. С примерами!

Термин, который Аристотель использовал в учении о трагедии. Буквально он означает очищение через сопереживание и страх. Но сегодня под этим словом обычно имеют в виду высший результат, возникающий у зрителя от контакта с каким-либо действием на сцене. В общем, все артисты мечтают о катарсисе среди публики.

Пример: На концерте Олега Винника многие женщины достигают катарсиса по три-четыре раза за вечер.

 

В Древней Греции – коренные обитатели местности. То есть не понаехавшие, а те, которые жили тут до всех процессов джентрификации и ревитализации. Сейчас слово «автохтоны» вполне синонимично слову «коренные».

Пример: Недавно был на Борщаговке, так в подворотне подошли какие-то ребята и поинтересовались, автохтон ли я данной местности и если нет, то из какого района странствую.

 

Пiдвантажити ще