Тег  книги

Леонардо і Тайна вечеря: уривок із книжки Росса Кінга

АвторPlatfor.ma
14 Грудня 2019

Platfor.ma та видавництво ArtHuss публікують уривок із книги «Тайна вечеря» — про один із найвідоміших мистецьких шедеврів в історії людства. Від його створення минули сотні років, за цей час картина обросла міфами, конспірологічними теоріями і фантастичними інтерпретаціями. Росс Кінг, автор науково-популярних бестселерів з історії мистецтва, написав захопливе й ґрунтовне дослідження, у якому майстерно поєднав історію з біографією, теологічні екскурси з мистецтвознавчим аналізом, нові й старі факти зі спростуванням численних міфів і легенд. 

Леонардо вабили художні можливості, що їх відкривали йому пліткарі з флорентійських лавок. Очевидно, він не раз блукав вулицями із записником під пахвою, спостерігав за жестами й виразами облич чоловіків, доки ті «розмовляли, сварилися, сміялися і билися між собою». Його захоплювала взаємодія між людьми, коли, скажімо, хтось говорив, а інші його слухали, — це він спостерігав щоразу, коли з «рінґ’єри» виступали з промовами або заявами. В одному його записі йдеться про те, як відтворити сценку, коли одна особа звертається до групи. «Якщо треба зобразити, як висловлюють аргумент, — пише він, — хай промовець тримає пальцями правої руки один палець лівої і водночас стулить два менших пальці; обличчя його має бути зосереджено і звернено до людей, а рот злегка відкрито, щоб здавалося, що людина говорить». Що ж до аудиторії, то вона має бути «мовчазною й уважною, пильно стежити за обличчям промовця, а жестами виражати захоплення»; старших чоловіків треба зображати, «як ті сидять, зімкнувши пальці рук і підтримуючи ними стомлені коліна» або ж закинувши ногу на ногу, а підборіддя підперши долонею.

Леонардо да Вінчі (1452–1519). Чоловіки, що гомонять на вулиці Флоренції. Папір, перо, чорнило. Ескіз.

Цю динаміку говоріння і слухання Леонардо зафіксував у багатьох своїх ескізах. Близько 1480 року, десь тоді, як він почав працювати над «Поклонінням волхвів», він зробив невелику замальовку трьох постатей на лавці. Пози їхні незвичайні. Чоловік по центру, penseroso, підпер підборіддя правою рукою, сперши лікоть на ліву руку; інші двоє обабіч близько до нього схилилися, ніби співчуваючи; чоловік праворуч, утішаючи, обійняв засмученого приятеля однією рукою. Згодом з’явилася низка схожих малюнків: Леонардо створив цілі серії людей, які жваво розмовляють, сидять у невимушених і простих позах. Можливо, якісь із них були підготовчими ескізами до «Поклоніння волхвів», адже всі вони з’явилися на початку 1480-х. Леонардо явно прагнув наповнити свою картину рухом і невимушеністю. На його незавершеній роботі бачимо групу людей, які в енергійних рухах підковою розмістилися довкола постаті Марії з Дитям: вони стають на коліна, штовхаються, жестикулюють і пхаються наперед, щоб щось побачити.

Роблячи один ескіз, Леонардо придумав іншу сцену. На звороті одного з нарисів для «Поклоніння волхвів» він намалював кілька груп людей, які сидять і або слухають, або говорять. Хоча якісь із них, можливо, теж планувалися для «Поклоніння», уява повела Леонардо в інший бік. У правому нижньому куті сторінки він вільними штрихами зобразив п’ять фігур, які сидять на лавці. Чоловік посередині про щось пристрасно розповідає, вхопивши одного співрозмовника за руку і показуючи пальцем на іншого. Хтось його уважно слухає, хтось хоче перебити, а той, хто сидить ліворуч від нього, замріяно думає, наче й не помічаючи промовця.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

«Інтелектуали ненавидять прогрес»: уривок із книги Стівена Пінкера «Просвітництво сьогодні»

АвторPlatfor.ma
8 Червня 2019

Стівен Пінкер – лінгвіст, когнітивіст, популяризатор науки та, мабуть, найвидатніший публічний інтелектуал нашого часу. У світі, закоханому в песимізм і нігілізм, він відстоює ідеали Просвітництва – розум, науку, гуманізм – і за допомогою фактів і статистичних даних переконує, що глобально все куди краще, ніж ми думаємо. Platfor.ma публікує уривок із його книги «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу», яка вийшла у видавництві «Наш формат».

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.

 

Перевірте, чи не заразилися ви ґендерною рівністю: уривок із книги «Чоловіки про фемінізм»

АвторPlatfor.ma
29 Травня 2019

У видавництві #книголав за підтримки глобального руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, заснованого структурою ООН-Жінки, переклали та видали бестселер «Чоловіки про фемінізм». Автори Майкл Кауфман та Майкл Кіммел, або, як вони самі себе називають, МК², у форматі абетки розповідають про основні принципи руху за рівні права. Platfor.ma ділиться головною літерою та розділом з книжки: Ф – «Фемінізм».

Чи погоджуєтеся ви, що жінкам потрібні:
– право голосу;
– право на вищу освіту;
– право водити авто;
– банківські рахунки на своє ім’я;
– задоволення від сексу;
– право обирати будь-який фах до душі й одержувати таку саму платню, яку одержують чоловіки за таку саму роботу?

З усім погодилися?

Вам краще лягти, бо… здається, ви таки заразилися фемінізмом. Він шириться, мов епідемія. Вражає і жінок, і чоловіків. Більшість людей у Північній Америці, Європі й багатьох інших країнах світу вже заразилися. Страшна правда в тому, що сьогодні більшість із нас підтримує надання жінкам таких прав і справді вважає їх невід’ємними правами людини у демократичному суспільстві.

«Чоловіки про фемінізм». Ілюстрації – Марія Кінович, переклад – Ольга Любарська.

Хто ми є і чому влізаємо в погане: Малкольм Гладуелл змусить вас переосмислити соціальні проблеми

АвторЮлія Гуріна
4 Травня 2019

Канадський журналіст і популяризатор соціології Малкольм Гладуелл постійно посягає на святе — на колективне несвідоме у наших поглядах. Цей підхід приніс йому всесвітню популярність, а його книзі «Поворотний момент» – статус бестселлера. Автор елегантно зриває ярлики, якими ми завісили лобове скло своїх уявлень про світ, і запрошує перепрошити наші інтуїтивні пояснення природи речей. Хто вплинув на наше дитинство більше: генетика чи вулиця? Чому єдиний спосіб боротьби з підлітковим курінням — це припинити боротися? Відповіді на ці та інші питання, знайдені Гладуеллом, незмінно дивують.

Невідомо, за яким принципом нікому не знайомі книги стають бестселерами на різних материках у країнах з різним менталітетом. Гладуелл вважає, що ідеї, продукти, меседжі та звички поширюються так само, як віруси. А віруси не поширюються самі по собі — за ними завжди стоять люди. Малкольм сформував три категорії людей, які спричиняють, розповсюджують та примножують «поворотний момент» певного продукту або явища, вписуючи його в історію. Це Конектори, Інформатори та Продавці.

Конектор — ваш друг, який знає геть усіх. Машу з кав’ярні, Степана Анатолієвича з 4-го під’їзду, Колю з сусіднього відділу, сестру режисера та друга сусідського собаки. Прогулянка з конектором нагадує вилазку із зіркою. Ви не можете вийти в місто, щоб хтось не впізнав Конектора і навіть у тихому районі знайдеться кілька випадкових перехожих, які колись працювали або випивали з Конектором.

У Конекторів вроджений талант зв’язувати світ довкола себе мережею своїх зв’язків. Потрібна людина в проект — вони знають де шукати. У них надзвичайне вміння заводити друзів, бо вони бачать щось цікаве в кожній людині. Конектори збирають друзів подібно до того, як хтось збирає колекцію марок.

Якщо прискіпливіше розглянуте своє коло друзів — виявиться, що це не тільки коло, але й не ваше насправді. Коли вам буде нічим зайнятися, спробуйте розплутати клубок соціальних зв’язків, який привів вас до найближчих знайомих — може виявитися, що всі нитки зав’язані на Конекторі. А ви радше не в центрі кола своїх знайомих, а запрошений гість у клубі, що належить Конектору.   

Силу слабких зв’язків легко демонструє пошук роботи. Пригадайте, як ви або ваші знайомі потрапили в компанію. Завдяки друзям? Аж ніяк, частіше за все люди дізнаються про можливості завдяки знайомим. Коли нам потрібно отримати нову інформацію, точку зору, фідбек, ідею або навіть роботу — ми звертаємося до знайомих, не до друзів. Адже друзі живуть тими самими проблемами, що і ми. Турбуються, переживають, сміються, купують приблизно те саме, що й ми. То хіба багато лишається між нами такого, що знають друзі, чого не знаєте ви?

 

Мистецтво жити разом: уривок із книжки «Перформування спільного міста»

АвторPlatfor.ma
30 Квітня 2019

У видавництві IST Publishing виходить книжка «Перформування спільного міста. На перетині мистецтва, політики й громадського життя» – збірка статей соціолога культури Паскаля Ґілена, у яких він міркує про організацію міст, людські спільноти та сьогоднішню роль музеїв. Це важливі тексти, які можуть допомогти жителям повернути собі громадські простори. Platfor.ma публікує уривок про те, що ж таке нове спільне місто і чим воно відрізняється від міст минулого.

Коли наплив глобальних потоків у місті руйнує його стратегічну концепцію, утопія зіштовхується з антиутопією. Якщо у креативному місті розбивають камери в громадських місцях, імовірно, на те є дві причини. Уламки розбитих камер свідчать про існування злочинних угруповань, нових банд та іншого наброду, який створює небезпечні ситуації в місті, або ж символізують прагнення до свободи, до нового громадського порядку, який може існувати в місті без авторитарного централізованого управління.

Міський простір, що стає динамічним завдяки потокам людей знизу та руху капіталу зверху, відкриває поле для різноманітних тактичних прийомів. Майже кожен має можливість привласнити простір. І коли певна територія виходить з-під стратегічного контролю, простір опиняється в рівних умовах із тактикою. Тоді місто належить усім, і кожен намагається привласнити собі його частину. Можливо, це та утопія, про яку мріяв Річард Сеннет, коли в 1970 році виступав за поширення анархії. На думку американського теоретика, коли місто відмовиться від стратегічно примусового порядку, небезпека кримінального, а особливо ірраціонального насильства зникне.

…зараз існує дуже велика ймовірність скоєння «ірраціонального злочину», виникнення насильства без провокації чи об’єкта, на який воно спрямоване. І причиною цього є те, що суспільство почало очікувати встановлення надмірного порядку, надмірної узгодженості у громадському житті, так стримуючи ворожу агресію, яку воно не може не відчувати. Ці нові анархічні міста обіцяють надати людям можливість виражати те, що зараз вони не насмілюються відкрито проявляти. І тоді структура міської спільноти стане більш-менш стабільною та віднайде спосіб постійного вираження, що слугуватиме людям за підтримку, пропонуючи вихід їхнім емоціям. А отже, анархія в містах, яка спонукає людей говорити те, що вони думають одне про одного, щоб сформувати певні загальні принципи сумісності, не є компромісом між порядком і насильством. Це зовсім інший спосіб життя, який означає, що людям більше не доведеться обирати між цими двома протилежностями 

(Сеннет, 1970, с. 181).

8 правил приборкання непростого: уривок книги «Опанувати складність» про логіку в дизайні

АвторPlatfor.ma
17 Квітня 2019

Життя складне, каже дослідник та апологет людиноорієнтованого дизайну Дон Норман, і немає сенсу ускладнювати його ще більше. Так, дизайнери відповідальні за проектування речей, але всі інші відповідальні за подальше користування ними. Тому, як зробити новий досвід осмисленим, присвячена книга «Опанувати складність», що вийшла у видавництві ArtHuss. Platfor.ma публікує уривок, який допоможе побачити логіку майже у будь-якому непростому процесі.

Дизайнери роблять свою роботу, створюючи зрозумілі продукти й послуги, але й ми повинні робити свою, витрачаючи необхідний час на їх вивчення й опанування. Хоч би яким якісним не був дизайн, хоч би якими досконалими не були концептуальні моделі, зворотний зв’язок і модуляризація, —  складну діяльність все одно треба освоїти, і це часом вимагає багатьох годин, днів або й місяців навчання і практики. Саме так усе влаштовано в нашому складному світі.

Після того як дизайнери виконали свою частину угоди, настає наша черга як користувачів системи. Шлях до приборкання складності —  це головним чином шлях прийняття: прийміть той факт, що на опанування складних речей потрібні час і зусилля, і що битву вже наполовину виграно. Якщо хочете правила —  то вони дуже прості.

Уривок із книжки Дмитра Кулеби «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот»

3 Квітня 2019

У видавництві #книголав вийшла книжка дипломата Дмитра Кулеби «Війна за реальність: як перемагати у світі фейків, правд і спільнот». Постійний представник України в Раді Європи проаналізував, як способи повідомляти інформацію впливають на саму цю інформацію. З дозволу автора Platfor.ma публікує уривок з цієї книги.

Євангеліє від Івана безапеляційне, як і все раннє християнство: «Спочатку було слово». Але 2015 року на Венеційській бієнале своє заперечення виголосив Пітер Ґріневей. Відомий кінорежисер вразив глядачів вишуканою відеодобіркою італійського живопису.

Дві тисячі років історії за три хвилини. Цей калейдоскоп із сяйва світла та барв раптом переривався, і на чорних екранах з’являвся напис: «Спочатку було зображення».

Нічого сенсаційно нового в цьому не було. Але проект зачаровував нагадуванням простої істини про безсумнівну ключову роль зображення. Сенсаційне відкриття 2018 року довело, що неандертальці, попередники людей, вправлялись у наскельному живописі вже щонайменше 65 тисяч років тому.

Достеменно не відомо, коли ми навчилися говорити. Але очевидно, що спочатку ми навчилися дряпати на стіні печери малюнки, а вже потім писати слова. Зрештою, і приказка «краще один раз побачити, ніж сто разів почути» страшенно стара.

А ми живемо в час, коли образи агресивно витісняють слова. І саме тому ця Ґріневеєва актуалізація важливості образу спричинила резонанс. Однак не варто списувати вербальну комунікацію з рахунків.

Код нашого світу, нашої реальності пишеться і мовою слів, і мовою образів. У синергії вони працюють найкраще.

Пiдвантажити ще