Тег  кіно

Повернення «Додому»:
актор Ремзі Білялов про те, як дебютувати у фільмі, що їде на Оскар

АвторТетяна Капустинська
5 Листопада 2019

7 листопада на великі екрани виходить стрічка Нарімана Алієва «Додому», яка вже встигла потрапити до лонг-листа премії «Оскар». Це пронизлива історія батька Мустафи, який після анексії Криму втрачає в АТО старшого сина і хоче поховати його на батьківщині згідно з мусульманськими традиціями. Для цього їм разом із молодшим сином потрібно повернутися на півострів. Більшість часу в кадрі поряд з Ахтемом Сеітаблаєвим знаходиться Ремзі Білялов – 22-річний кримчанин, для якого роль Аліма стала дебютною. У першому в житті інтерв’ю він розповів Platfor.ma, як виглядали зйомки зсередини.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

Не колектор, а спеціаліст по роботі з боржниками: інтерв’ю з комунальником і героєм теплого кіно

Нещодавно в прокат вийшла документальна стрічка Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» про профспілку однойменного комунального підприємства та їхнє хобі – хор. Руслан, який займається роботою з боржниками, з’являється в кадрі всього на кілька хвилин, але запам’ятовується надовго: поступово його тон спілкування з людьми змінюється з суворого на турботливий, а методи впливу – з кнута на пряник. Ми поговорили з чоловіком про його незвичайне заняття та дізналися, чому його не можна назвати колектором, наскільки небезпечним стало його життя, як захиститися від нападу з ножем і чому ця робота попри все може подобатися.

– Ваша професія – колектор?

– Я – не колектор, тому що працюю в державному підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго» в сервісному центрі та керую групою по роботі з боржниками. Наше завдання – зменшити заборгованість абонентів, проводити роз’яснювальну роботу, фіксувати тих, хто сплачувати борг відмовляється, та попереджати їх про наслідки. 

Я отримую ставку у розмірі 10 тис. грн, а колектори, наскільки я знаю, мають відсоток, нічим не ризикують й можуть робити будь-що. Моя ж робота передбачає більшу лояльність і вона системна: ми думаємо про те, що буде далі з абонентом, який не може сплатити борг. До того ж, ми допомагаємо отримати субсидію або знижки.

– Як ви потрапили на цю роботу?

– Я працював у кредитному відділі декількох банків Івано-Франківська й також займався проблемами кредиторів і боржниками. Але в 2009 році через кризу в банківській сфері відбулося скорочення штату. Пішов працювати в Теплокомуненерго тому, що це було зручно й будівля знаходилася поряд з моїм домом. Спочатку працював контролером, помаленьку йшов на підвищення й врешті-решт очолив групу по роботі з боржниками. В цілому, я труджуся тут вже 10 років.

– Якими якостями повинен володіти кандидат на цю посаду?

– Безумовно, ця людина має бути комунікабельною, а також знати юридичну справу, розуміти, як виносяться рішення суду та працює державна виконавча служба. 

– Як проходить ваш звичайний день на роботі?

– Ми починаємо о восьмій ранку, аналізуємо проплати та порівнюємо їх із минулим днем. Після третьої години ми відвідуємо боржників за місцем проживання, готуємо документи про заборгованість, приносимо ще й судове рішення, якщо воно є. Якщо людина хоча б частково оплачує, то ми розбиваємо ту заборгованість на частини. Також зранку ми обдзвонюємо людей, які обіцяли прийти та вирішити всі питання з боргами. Якщо вони не виходять на зв’язок та не з’являються, то ми відправляємо запит в юридичний відділ для подачі до суду. 

 – Вас бояться люди, коли ви приходите до них додому?

– Я приходжу разом із дільничним та з працівниками державної виконавчої служби – останні мають право вилучати майно. Тоді люди починають боятися, тому ще є реальна загроза залишитися без чогось цінного. 

– А чого боїтеся ви?

– Як і всі – хвороб. Найбільший страх – що серйозно захворію я або родичі. 

– Як можна уникнути вашого візиту, якщо борг все ж таки з’явився і тривалий час його не погашують?

– Ніяк. Ми не маємо змоги як обленерго відключити світло в одній квартирі й не повертати його, поки проблема не вирішиться. Або як водоканал – заблокувати каналізацію. З батареями складніше – ми можемо відключити тільки весь будинок, а в окремих випадках – поверх.

– Що найскладніше у вашій роботі?

– Працювати з неадекватними людьми. Бувають різні ситуації – це можуть бути колишні ув’язнені, хворі або психічнохворі люди. Вони кидаються в тебе предметами або погрожують ножем. Є люди, які принципово відмовляються оплачувати, а є бідні, які просто не можуть цього зробити. Без сліз теж не обходиться.

На диво часто трапляється, що чоловік дає жінці гроші на комуналку, а вона їх витрачає на якісь особисті потреби. І коли я приїжджаю з працівниками виконавчої служби, дома розгортається справжній скандал. Виходить, що жінка два роки нічого не оплачувала.

– Розкажіть, чи були випадки, коли щось загрожувало вашому майну, здоров’ю або навіть життю?

– В Івано-Франківську є такий неспокійний район – Бам. І от буває приїжджаєш туди ввечері і озираєшся, тому що є реальний шанс отримати по голові. Або тебе можуть запам’ятати і десь зловити – самому небезпечно. Якось ми приїхали машиною в той район і якась малолітня компанія нам її поцарапала. А буває, що можуть заблокувати ліфт, коли ти у ньому їдеш. Це все пакості, але трапляється й реальна загроза.

Був випадок – приїхали ми в Бам, щоб провести роз’яснювальну роботу з боржником, який був винен понад 20 тис. грн. Відкриває двері якийсь неадекватний чоловік, скоріше за все, наркоман, вилітає на нас із ножем, рукоять якого обмотана якимось хутром. І погрожує: «Я тебе зараз пришию!». Вдалося вибити у нього зброю, але велику роль в цьому зіграло те, що людина була неадекватна, метушилася та робила неправильні рухи.

Ваші доки:
7 фільмів для знайомства з авторським документальним кіно

Документалістика буває дуже різноплановою, а один фільм може належати одразу до кількох жанрів. Директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc Наталія Красильникова радить почати з авторських фільмів, які показують особисту історію людини, – адже це те, що справді зачіпає.

Cаме яскраво виражена авторська позиція дає можливість зарахувати стрічку до документалістики. Фільм-розслідування про теракт 11 вересня 2001 року знаходиться на межі документального кіно і журналістики. Він з успіхом пройшов в кінопрокаті і зібрав кешбокс як хороший голлівудський ігровий блокбастер.

Також варто звернути увагу на іншу роботу Майкла Мура «Куди б вторгнутися далі», у якій автор досліджує позитивні тенденції в освіті, трудовому законодавстві та політиці країн світу, – і обирає те, що можна б було запозичити американцям.

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

«Погнали в Чорнобиль»: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Виговорити з себе СРСР: про що забули творці серіалу «Чорнобиль»

АвторАся Баздирєва
14 Червня 2019

Одночасно з усією планетою мистецтвознавиця Ася Баздирєва подивилася серіал «Чорнобиль» і поміркувала для Platfor.ma про те, в чому його ключова культурна суперечність з реальністю, що він говорить світу про Україну і нам – про нас самих.

Цього літа я як і всі, кому дозволяють нерви та інтернет, дивлюся серіал «Чорнобиль». Зі значно більшим інтересом я спостерігаю за реакціями – особистими й суспільними, в улюблених виданнях чи одкровеннях у Facebook.

Для мене найбільша цінність серіалу полягає в двох речах. Перше очевидно – приголомшлива деталізація в зображенні матеріальної культури того часу, яка ніде раніше не була показана з такою точністю. Під час перегляду історія Чорнобиля, яку я і так знаю дуже добре, відходить на другий план. Поки я розглядаю сміттєве відро Легасова або нічнушку Людмили – в повних флешбеках я дивлюся у власне дитинство, яке випало на зміну епох і географій, що пішли без вороття.

Друге – це не стільки сам серіал, скільки корпус знань, який він мобілізував за рахунок своєї видовищності так швидко. Аварія на ЧАЕС – далеко не єдина зона тиші на наших просторах, де адекватна рефлексія про самих себе поки можлива лише на околицях гуманітарних наук. Яка з недавніх історичних подій України було б системно вивчена та опрацьована – від травми до наративу? Я не знаю такої, але в цьому разі нам, можна сказати, пощастило, що найбільша антропогенна катастрофа в історії дісталася Україні й що в останні роки західний світ охоплений кліматичної панікою. Всім раптом стало цікаво, а коли всім – то вже і нам самим.

На цьому тлі, напевно, зовсім неважливо, яким вийшов серіал. Досить хорошим, щоб кожен вклав у нього своє. Наприклад, у статті «Сталінізм з британським акцентом» автор говорить про те, що владні й колоніальні прийоми Британії та СРСР не сильно відрізняються, а серіал повинен стати для британців приводом замислитися вже сьогодні. А ось чудовий текст Альони Солнцевої підсумовує рідкісні тривоги з російської сторони. Тут серіал «Чорнобиль» стає метафорою пошуку правди в той час, коли в Росії по радянських рейках йде повне її знецінення. У прийдешній російській версії серіалу, передбачає авторка, буде пошук ворога і диверсанта.

Але все ж серіал досить симптоматичний в своїй нерозбірливості – так добре знайомій, коли захід намагається звести своє розуміння інших контекстів до відомих формул (так само, як і Росія не здатна вийти за межі універсалізуючого імперського погляду). У «Чорнобилі», як справедливо вказує Маша Гессен в The New Yorker, неправильно показані владні ієрархії CРCР, але при цьому портретизація події відбувається виключно з позицій влади. Уособити безліч нюансів радянської системи – дійсну причину аварії – було б складно, хоча автори й спробували розставити натяки тут і там: засекречені документи, неможливість координації між відділами, пропаганда понад життя і, зрештою, блискучий, хоча й вигаданий монолог Легасова в суді. Натомість серіал вибудовується навколо скоригованої історії Валерія Легасова й вигаданої Уляни Хомюк (кожен з яких неможливий для свого контексту), які викривають лиходія Анатолія Дятлова.

Принцип «20 на 80»: как мы попросили студентов и пенсионеров обменяться фильмами

АвторСаша Файна
7 Лютого 2019

После того, как братья Люмьер в конце ХІХ века создали «Прибытие поезда на вокзал Ла-Сьота», мир изменился, а с ним и кино. Оно прошло путь от элитарного развлечения до ежедневного досуга с ведром поп-корна с кока-колой, а вместо белых воздушных облаков на фоне синего неба в кадре появились Супермен и Железный человек. Предыдущее поколение выросло на советских фильмах, а современная молодежь вместе с независимостью стала смотреть другое кино. Или нет? Чтобы подтвердить или опровергнуть этот тезис, Platfor.ma предложила представителям совершенно разных возрастов посмотреть ленты по рекомендациям друг друга и поделиться впечатлениями.

В проекте приняли участие шесть человек: трое в возрасте 15-20 лет и трое – 60+. В итоге образовались пары, в которых каждый человек условно представлял свое столетие и свое кино. Задачей участников было назвать три фильма, которые бы они могли посоветовать друг другу, и один из них был обязателен к просмотру. Таким образом, 70-летний джентельмен мог смотреть «Дэдпула», а 16-летний абитуриент – «Берегись автомобиля». Куда могут завести разговоры о кино, можно прочитать ниже.

Цель этого проекта – показать трансформации, которые проходили в нашем обществе на примере кино. Как менялись вкусы, как менялись фильмы, как менялись технологии и как менялись мы.

Татьяна Александровна, пенсионерка, 62 года
В молодости – киноманка. Любила  Тарковского, Гайдая, Захарова и Феллини. Уже много лет не смотрит современное кино. Любит ходить на выставки и слушать классическую музыку.  Не признает развлекательные фильмы и людей, которые едят во время просмотра (особенно поп-корн).

Смотрит: «Отель “Гранд Будапешт”».

Кира Муратова: «Я тешу себя надеждой, что буду нравиться немногим, но всегда»

АвторОльга Усачева
5 Листопада 2018

За годы работы кинорежиссер Кира Муратова создала более двух десятков фильмов, многие из которых считаются классикой умного мирового кино. При этом сама она скромно отмечала, что не считает себя успешной, несмотря на множество международных наград. Вот как за год до ее смерти Platfor.ma поговорила с выдающимся режиссером о рождении фильма и о жизни.

– Роман Балаян (кстати, вот он) просил начать с того, что с «Долгих проводов» он ваш вечный поклонник и вечный завистник…

– Да, это его формулировка такая изящная. Он, видимо, впал в смирение.

– У вас с годами меняется видение кинематографа, его формулировка?

– Нет, кто талантлив, тот и годится мне, а кто бездарен, хоть бы что ни говорил, старый, молодой – мне все равно. Это нормально, мне кажется. Это искусство, оно должно иметь такой критерий.

– Вы родились в Сороках. Это нынешняя Молдова, а тогда была Румыния. Вас что-то связывает с этим городом?

– Когда я испытывала любопытство, то побывала там. Я там жила до пяти лет, потом, когда приехала учиться в Москву, то заинтересовалась, что за Сороки – и поехала туда. Но в целом никакой связи нет.

– Вашу фразу «Талантливому человеку могу очень многое простить из того, что никогда не прощу бездарному» часто ставят в заголовки. Как говорит Роман Балаян, «талант – звание посмертное». Что, по-вашему, талант, а что такое гений?

– Их еще и разделять можно? Наверное, как красивое и прекрасное, прекрасное и потрясающее. Это все изменчивые вещи, психология восприятия… Сегодня я оцениваю кого-то как гения, через несколько лет – как талант.

В человеке очень многое может дремать. Всю жизнь проспать. Нужно развиваться, особенно важно попасть в нужную среду в молодости. Если бы я не угодила к своему наставнику Сергею Герасимову, не знаю, была ли бы режиссером. Именно он пробудил во мне нужные качества, дал толчок. Мало ли кем бы я стала: микробиологом, например. Я его боготворю до сих пор.

– Какие темы в кино для вас табу? О чем бы вы никогда не снимали картины?

– Только те, которые я не умею. Бывает, что я начинаю что-то снимать и убеждаюсь, что мне это несвойственно, я робею, не могу осуществить то, что представляю в голове, и отступаюсь. Например, в «Мелодии для шарманки» я снимала детей в такой сцене, где хулиганы, нехорошие дети, нападают на моих героев, которые, так сказать, хороши. Мне хотелось сделать это очень жестоко, реалистично, как это действительно происходит, ведь дети бывают чрезвычайно жестокими, особенно те, которым все дозволено. Но это у меня не получалось, я чувствовала стесненность давать такие задачи детям-исполнителям. Я хотела, чтобы они сами догадались. А они тоже робели, им нужен был более бесстыжий режиссер, а я стеснялась. Поэтому эти сцены я убрала, так как они выглядели неубедительно.

– Тем не менее, «Мелодия для шарманки» вместе с «Чеховскими мотивами», «Тремя историями» и «Настройщиком» – для меня любимые ваши фильмы.

– Я живу в городе, который любит юмор и музыку. В Одессе много евреев, а они всегда и всюду преследуемы. Поэтому есть такая традиция, что каждый еврей дает своему ребенку в руки скрипочку – профессия музыканта аполитична и всегда даст хлеб. Таким образом, они с детства проникают в сферу музыки, понимают, разбираются и любят ее. А юмор любят, потому что это форма самозащиты, запасной выход в случае пожара.

Но вот кино для одесситов – что-то далекое. Они любят хвалить свой город, «жемчужина у моря» и тому подобное. Но убрать тротуар или что-то полезное для него сделать – такое редко встретишь. Некоторые мне говорят, «вы прославляете наш город», а я спрашиваю: «Вы какой мой фильм видели?» В ответ человек ничего не может сказать. То есть они не кино любят, а то, что, как им кажется, оно приносит. Поэтому я считаю себя талантливой, а не успешной, как меня назвали в последнем интервью местного журнала.

– Вы сделали знаменитой Ренату Литвинову…

– Я просто стала ее снимать, а уж знаменитой она стала сама вследствие того, что я начала ее снимать. То есть я ее показала. Она меня впечатлила, а будучи показанной народу, впечатлила и народ. Я многих непрофессиональных актеров снимала, но именно Рената стала звездой.

– Есть цитата Ренаты, что она никогда не чувствовала в себе актёрских талантов и считала свое лицо нефотогеничным, но вам отказать в съемке было совершенно невозможно.

– Чушь, она всегда себя считала суперкрасавицей. Да так и есть. Но дело не только в этом, а в том, что таких красавиц-актрис много, но у нее это сочетается с талантом и с чудаковатостью. Которые соединяются с красотой и делают ее совершенно неповторимой.

– Ваш фильм «Увлеченья» 1994 года на кинофестивале в Локарно не все поняли. На моменте с бегом лошадей, который длился около 10 минут, многие просто вставали и уходили. Что вы тогда чувствовали?

– Да, там есть такой момент, что «да хватит уже». Одна женщина даже высказалась: «Что она хочет, чтобы я все время на эти лошадиные зады смотрела?» Наверное, это можно так воспринимать. Но тогда у меня была такая мания.

– Насколько вы прислушиваетесь к кинокритикам?

– Я люблю их читать, даже когда они меня ругают. Но, конечно, я не стану менять свои желания, потому что критик мне так сказал.

– А на будущее, например, учитывать критику?

– Если я буду снова снимать лошадей, то буду снимать их меньше, подумала я тогда. Сейчас я об этом вообще не думаю.

– На одной пресс-конференции после премьеры «Вечного возвращения» у вас спрашивали о том, как сложно выбрать емкое и удачное название. Как это обычно происходит? Насколько велика роль названия для картины?

– Бывает трудно, бывает, сразу знаешь, а бывает, что всякие побочные факторы влияют. Например, дурацкое совершенно название «Познавая белый свет» – есть у меня такой фильм. Автор сценария, известный в России писатель-фронтовик Григорий Бакланов, решил написать про стройку. Для меня «Познавая белый свет» звучало как название диссертации, но не фильма. И все время, пока мы снимали фильм, думали, что нужно изменить название, но все откладывали. Когда закончились съемки, мне предложили снять на пленке и посмотреть на экране название «Познавая белый свет», чтобы технически продвигаться дальше, чтобы выбрать шрифт, форму букв, фон. Я посмотрела на название на экране и говорю: «Какое хорошее название, оставьте». То есть мне понравилось то, что я считала отвратительным. Это прямое гипнотическое воздействие экрана на мозги.

А вот фильм «Долгие проводы» сначала назывался «Быть мужчиной» – это оригинальное название автора текста Натальи Рязанцевой. Но оно мне не нравилось, я взяла словарь пословиц и поговорок, прочла: «Долгие проводы − лишние слезы». Подходит! Название не обязательно должно тебя тыкать носом, что в этом фильме ты увидишь вот это, а не что-либо другое. Оно должно намекать, отчасти быть загадочным, а не прямо пропорциональным фильму. Тут нет ничего математически доказуемого, по-разному бывает. Одни любят голубые глаза, другие – карие, а третьи – и голубые, и карие. Вот и все, что можно об этом сказать.

– Когда снимать было интереснее? До перестройки или после?

– Это неправильная постановка вопроса. Если бы мне не было маниакально интересно этим заниматься, я бы вообще не снимала кино. Интересно было всегда, просто в советское время мешали идеологически, а потом стали мешать денежно. А интересно одинаково, интересно – это внутри тебя. На самом деле все причины происходящего с тобой находятся внутри тебя, а снаружи только находят союзников. Я никогда не снимала вопреки, я снимала то, что мне нравится. А когда редакторы лезут, это ужасно. Это убрать, то убрать. Я говорю: «Давайте мы вас тоже в титрах укажем». Это считается шуткой, но это не шутка, это факт.

– То есть диалог между властью и художником…

– Это один сплошной диалог, просто его не должно быть. Это условный внешний диалог, но когда ты спрашиваешь: «Что вы имеете в виду?», они говорят: «Вы сами понимаете, что мы имеем в виду, не притворяйтесь». Но я не понимаю, почему должна делать, как хотите вы, если вас нет в титрах!

Раньше было так: ты снимаешь 300 метров и несешь редактору, врешь, что все переделаешь, тебе разрешают снимать следующие 300, снова приходишь и говоришь: «Дайте я досниму до конца, и вы увидите, что вместе оно заиграет совсем иначе». В итоге: «Что же вы опять то же самое принесли? Перестаньте нас обманывать. И вообще мы вас увольняем». Вот такая выжимающая из тебя все соки система была.

Как только наступила денежная диктатура, эту сторону от меня перестали требовать. Когда диктуют деньги, это более естественно. А идеологический диктат безаппеляционен, − снимай дороже, найдем средства, заставим кого-то сниматься бесплатно, но идея должна быть соблюдена. Не хочешь – до свидания. Еще часто говорили: «Это вам не частная лавочка». Мне оставалось только спросить: «Скажите, а где частная, за каким углом? Есть она?» В перестроечное время был период, когда разрешали снимать все, что хочешь, и даже давали на это деньги. Идеальный рай был, в таком положении мы успели снять несколько фильмов.

Пiдвантажити ще