Тег  рівні права

Театр починається з Кравченко: як одна Ярослава і «Диким» керує, і в шоу Щура бешкетує

АвторЮрій Марченко
20 Серпня 2019

Ярослава Кравченко – телеведуча шоу «#@)₴?$0 з Майклом Щуром» і засновниця Дикого театру. В першій ролі вона розповідає українцям про актуальні новини та сенси через гумор, а в другій є ідеологинею жорстких та натуралістичних вистав, які піднімають важливі проблеми суспільства. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Ярославою про те, чому йти з театральної зали під час вистави – це нормально, а також про те, чому гугління грудей може призвести до рівності.

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

Дикий театр на фестивалі «Мельпомена Таврії»

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти. 

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»

Людина на Куражі:
Альона Гудкова та її мільйони на добро, Елтон Джон і сльози

АвторЮрій Марченко
7 Серпня 2019

Кілька років тому в Україні стартували Кураж Базари: спочатку просто як барахолки, до яких поступово додалися концерти, лекторії, майстерні і різноманітні тематичні заходи. Весь цей час вагому частину прибутку проект віддавав на благодійність. Для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з ідеологом Кураж Базару Альоною Гудковою – про те, як зібрати 10 млн на благодійність, заспівати Елтону Джону та залишитися при цьому собою.

– Розкажи кілька цифр: що вже встиг наробити Кураж Базар?

– Буквально нещодавно ми подолали рубіж в 10 млн грн, перерахованих на благодійність, зараз вже близько 10,5 млн грн. Це за чотири роки і приблизно 40 фестивалів, якщо не рахувати перші декілька The New Old – барахолки, які ми влаштовували на Воздвиженці.

– Їх же там було декілька. Ти тоді думала, що це переросте в щось постійне?

– Звичайно, ні. Це просто був порив душі. Я тоді працювала маркетинг-директором в компанії “Форум”, а барахолку ми організовували абсолютно стихійно раз на кілька місяців. І раптом я виявила, що це мене дуже сильно вперло, просто той факт, що можна не давати свої особисті гроші, а працювати, щоб зібрати набагато більше. Причому зібрати фактично непотрібні людям гроші у вигляді їх старих речей.

Я тоді познайомилася з Сашею (нинішнім чоловіком Альони. – Platfor.ma) і він сказав: слухай, ось ти працюєш, але твої думки в зовсім іншому проекті, так систематизуй це, щоб збирати ще більше!

– До речі про “більше”, який відсоток ви зараз віддаєте на благодійність?

– На даному етапі у нас немає відсотку як такого. Раніше віддавали 30% від кожного квитка, але потім переїхали на ВДНГ, де вклали в наш корпус вже 5 млн грн, і їх треба якось повертати. Тому зараз у нас це не зовсім системно. Наприклад, з травневого Кураж Базару ми віддали 100% прибутку, 1,5 млн грн, щоб закрити великий благодійний проект. А в червні не віддавали нічого, тому що потрібно було виплатити ремонтні борги. Можливо, колись ми повернемося до стандартного відсотку, але зараз просто вибираємо собі великі ініціативи, яким потрібно допомогти, і закриваємо їхні потреби. В цілому у нас виходить віддавати не менше двох мільйонів на рік.

– Саме ти приймаєш рішення, коли і кому направляти гроші?

– Я і команда. Дивись, тут ще важливо сказати про те, що саме слід вважати благодійністю. Я, наприклад, думаю, що приведення в порядок території ВДНГ – це теж благодійність. Тоді виходить, що з вересня по квітень ми віддавали взагалі 100% прибутку, оскільки все реінвестували в павільйон: ремонт, електрика, асфальт, світло, туалети, пандуси. Для мене це теж якась соціальна місія, тому що ВДНГ – державна установа. Мене виженуть, а вся інфраструктура залишиться, я ж нічого собі не заберу.

– А на який термін у вас домовленість?

– Меморандум про співробітництво з ВДНГ ще на два роки. І я сподіваюся, що спрацює право пролонгації, тому що ми дійсно багато вклали у ВДНГ. Буквально кілька тижнів тому поставили рампи для бордерів, а зараз домовляємося з Red Bull, щоб побудувати повноцінний майданчик для катання. Все відкрито, все інклюзивне. Можна це вважати благодійністю? Ну, мені здається, що так.

Хто це зробив:
як організувати
КиївПрайд

Цього року до Маршу рівності долучилося близько 8 тис. учасників. Це ті люди, які не побоялися всупереч погрозам, осуду та стереотипам пройтися головними вулицями міста за право обирати та любити того, кого хочеш. Platfor.ma поговорила з директоркою громадської організації «КиївПрайд» Русланою Панухник та дізналася, з чого все почалося, як проходив перший марш та що змінилося з роками, як ставиться до ЛГБТ-спільноти поліція, звідки організація отримує гроші та яка головна мета руху.

Руслана Панухник, директорка ГО «КиївПрайд»

– Як з’явилася ідея запровадити Прайд у Києві?

– Ідея з’явилася десь на початку 2010-х років і дуже довго обговорювалася. Все почалося з того, що мої колеги поїхали до Мінська, де в ті часи був Прайд, хоч і досить незвичайного формату – в трамваї, який їздив по місту. Вони надихнулися і подумали, чому б не зробити щось подібне в Києві. А далі було багато дискусій, обговорень, різних думок. Більшість людей, які зараз асоціюються з Прайдом, виступали проти такої ініціативи – це був дуже важливий і ризикований крок. Або пан, або пропав. Але все ж таки вирішили спробувати.

Фото: KyivPride

Перевірте, чи не заразилися ви ґендерною рівністю: уривок із книги «Чоловіки про фемінізм»

АвторPlatfor.ma
29 Травня 2019

У видавництві #книголав за підтримки глобального руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, заснованого структурою ООН-Жінки, переклали та видали бестселер «Чоловіки про фемінізм». Автори Майкл Кауфман та Майкл Кіммел, або, як вони самі себе називають, МК², у форматі абетки розповідають про основні принципи руху за рівні права. Platfor.ma ділиться головною літерою та розділом з книжки: Ф – «Фемінізм».

Чи погоджуєтеся ви, що жінкам потрібні:
– право голосу;
– право на вищу освіту;
– право водити авто;
– банківські рахунки на своє ім’я;
– задоволення від сексу;
– право обирати будь-який фах до душі й одержувати таку саму платню, яку одержують чоловіки за таку саму роботу?

З усім погодилися?

Вам краще лягти, бо… здається, ви таки заразилися фемінізмом. Він шириться, мов епідемія. Вражає і жінок, і чоловіків. Більшість людей у Північній Америці, Європі й багатьох інших країнах світу вже заразилися. Страшна правда в тому, що сьогодні більшість із нас підтримує надання жінкам таких прав і справді вважає їх невід’ємними правами людини у демократичному суспільстві.

«Чоловіки про фемінізм». Ілюстрації – Марія Кінович, переклад – Ольга Любарська.

«Вам потрібні горизонти неможливого»:
талановиті жінки про культурне лідерство

7 Березня 2019

Leadership School for Women in Culture — це програма розвитку лідерських навичок у жінок, які працюють у креативних індустріях на Сході України. В межах проекту відомі культурні менеджерки ділились власним досвідом про те, як створювати гучні проекти, співпрацювати та змінювати професійний світ. Platfor.ma зібрала найцікавіше.

Тетяна Соловей, оглядачка Vogue Ukraine

Сейчас, в условиях быстро меняющейся реальности, женщины оказываются более эффективными топ-менеджерами, ведь они более мобильны и гибки. Например, я наблюдаю перемену в очень консервативной индустрии – изготовлении ювелирных украшений и часов – там всегда заправляли мужчины. Они управляли бизнесом, делали украшения и, чего тут греха таить, последние лет 20 лишь они и покупали их. Это был совершенно мужской мир – женщины были просто витринами, на которые выкладывали украшения. Сейчас ситуация кардинальным образом изменилась – самыми модными дизайнерами становятся женщины, ведь они производят продукт, который меняет традиционную форму.

В силу неуемности натуры я два года работала с Музеем Ивана Гончара как независимый куратор – занималась пиаром, коммуникациями и имиджем музея. Я попробовала, как это – на волонтерских началах помогать государственной институции и достигать поставленных целей.

Когда я только начала заниматься Музеем Гончара, первым примером, о котором я думала, был Музей моды в Антверпене. Этот музей стал вишенкой на торте культурной политики Бельгии, которая в какой-то момент заявила о себе на мировой арене как о стране суперталантливых дизайнеров. Этот музей собирает всю бельгийскую моду и таким образом играет еще и очень важную роль в культурной дипломатии. Можете себе представить, что я себе нафантазировала: Музей Гончара может улучшить репутацию Украины. Мне казалось, что наш традиционный крафт – это история, которую можно донести всему миру.

За пiдтримки

Навіщо ви так: топ-10 серйозних новин, які читачі проігнорували

АвторЮрій Марченко
8 Січня 2019

Світ ще ніколи не змінювався настільки швидко, як тепер. І вже ніколи він не буде змінюватися настільки повільно. У 2018 було безліч важливих новин, які можуть фундаментально трансформувати наше життя. Platfor.ma відібрала серед своїх матеріалів ті серйозні, які, на нашу думку, заслуговували більшої уваги читачів. Ось ця десятка (повні новини – за посиланнями в підзаголовках).

Тест Тюрінга спробували замінити одним словом. Найлюдянішими стали «любов» і «какашка»

Тест Тюрінга – це перевірка, людина спілкується з тобою чи робот. Дуже важлива штука для оцінки якості штучного інтелекту. Зазвичай це виглядає як досить довге дистанційне спілкування, однак тепер науковці придумали інший спосіб. Тисяча людей за кілька етапів просто мали обрати найбільш людяні слова. Настільки людяні, що робот би їх просто не вибрав. Ну що, виграли «любов» і «какашка». Все логічно, ми, люди – такі.

Вчені вирахували, коли атмосфера стане непридатною для людини. Надто скоро

У 2018 було чимало невеселих новин про те, як саме нас усіх прикінчать кліматичні зміни. Ось, наприклад, дослідження кліматологів про те, що без протигазів по планеті можна буде тинятися хіба що найближчі років 200. А ще одна міжнародна група дослідників вважає, що у людства лишилось тільки 17 років на те, щоби вже не врятуватися, а просто сповільнити катастрофічні зміни. Ну і невелике (насправді грандіозне) підтвердження. Уявіть собі картинку Північного полюсу: завірюха, дикий холод, вітер. Що ж, у 2018-у ви могли ходити там у легкій курточці. Бо прямо під час полярної ночі температура на Північному полюсі перевищила норму на 30°C.

Пластикове сміття дісталося Маріанської западини – найглибшого жолоба Землі

Коли планета заводила собі людей, то навряд чи думала, що ми будемо псувати її найбільш вражаючі місця: Еверест і Маріанську западину. Про традицію залишати мотлох на вершині світу ви й самі все знаєте, а тепер ось і в найглибшому місці Землі є пластик. І це ж не окремий випадок – до того ж з’ясувалося, що Велика тихоокеанська сміттєва пляма в рази більша, ніж усі думали. Все це почалося з людини і в людині ж часто й закінчується. Бо разом із їжею ми з’їдаємо по 100 шматків пластику.

Визначили геологічний символ нашої епохи. Він вас здивує

А взагалі як нас запам’ятає планета, якщо мислити геологічними масштабами? Безліч бетону й металу можуть й не вціліти через мільйони років. Але є дещо, що, на думку міжнародної команди науковців, точно залишиться у вічності. Це курка! Аргументація – за посиланням у заголовку.

«Права жінок – це неподобство. Є просто права людини, і крапка»: чоловіки про гендерну рівність

АвторPlatfor.ma
27 Листопада 2018

22 листопада в Києві вперше пройшла подія формату Barbershop Talks в межах всесвітнього руху HeForShe від ООН Жінки. Саме в барбершопі, традиційно маскулінному місці, чоловіки говорили про гендерні стереотипи, моделі поведінки, розширення прав і можливостей жінок. Модерував подію головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий. Platfor.ma публікує найцікавіші думки спікерів.

Андрій Клен, співзасновник стартапу Petcube

Я не фемініст, я тільки вчуся. Я ще не знаю, як складу фінальний іспит і як він виглядає насправді, але для себе я вирішив, що хочу бути феміністом, коли виросту. Я думаю, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повинні вивчати цю тему набагато глибше. Це не кухонна розмова, це не притримати для когось двері, це не прочитати книгу Забужко – це набагато фундаментальніше.

За останні кілька років я дуже багато часу провів у Каліфорнії. Ви всі, напевно, знаєте, що там почався рух #MeToo і багато інших речей. Ти знаходишся в цій культурі, дихаєш цим повітрям і раптом починаєш почувати себе трохи прогресивніше. Хоча насправді це все досить поверхово, просто частина популярної культури. Надягти рожеву шапку і вийти на протест, пожартувати в Твіттері про Трампа – це все прикольно, але розбивається при першому контакті з реальністю, наприклад, коли виникає конфліктна ситуація на роботі, коли ти повертаєшся на батьківщину, в іншу культуру і стикаєшся з реальними проблемами, все починає працювати по-іншому.

Сан-Франциско і Київ – не тільки в різних часових поясах, вони в різному часі. Коли ти їдеш додому, то сідаєш не на літак, а в машину часу. Ти виходиш в Борисполі – і мінус 20 років. Молодшим ти не стаєш, просто те середовище, в яке ти повертаєшся, живе в минулому. До цього складно адаптуватися.


Найглибший інсайт, який мене навідує у зв’язку з темою, такий: мене завжди страшно бісило і я завжди не розумів, чому в країні, де більшість людей – давайте подивимося правді в очі – були вирощені мамами та бабусями, чому в цих людей такі печерні уявлення про гендер? Частково відповідь криється в питанні, і це, можливо, є частиною проблеми. У чоловіків, які ростуть у цих сім’ях, можливо, не переключається налашатування протесту проти батьків і вони проносять цей спротив своїм вихователям до кінця днів. Хтось дуже довго не звільняється від такого стану розуму.

Два моїх найкращих друга – це мої подруги. Мені здається, те, що я свідомо чи несвідомо оточив себе жінками, дозволило мені стати частиною якогось відкритого діалогу. Думаю, багатьом чоловікам не вистачає банально рівного спілкування з жінками, щоб сформувати якусь картинку світу.

Сприйняття нашого світу і стосунки статей багато в чому закладає школа. Мені здається, що це жесть, тому що я відмотую плівку назад, згадую якісь базові й банальні речі: урок праці в школі – хлопці пішли в майстерню по дереву, дівчатка пішли варити борщ. Тоді мені здавалося це звичним, ніхто навіть не цікавився, чому так. У нас не було поля, щоб навіть поставити це питання, щоб обговорити це. Ні в кого не виникало сумніву, що це правильно.

І насправді, школою історія не обмежується. Мені пощастило навчатися в так званому «інституті наречених» – це відомий Інститут журналістики ім. Тараса Шевченка, куди батьки свідомо направляли своїх чад для того, щоб вони отримали «кірочку» і вийшли заміж за дипломата. Це дико чути, але серед людей, з якими я спілкувався, у багатьох була саме така мета, і це мене вже тоді засмучувало. На той час я прочитав пару книжок і познайомився з парою людей для того, щоб розуміти, що це неправильно.

Мені пощастило в роботі, тому що мої партнери – адекватні хлопці. У нас в компанії співвідношення чоловіків до жінок – 60/40. Це досить високий показник, і, можливо, навіть безпрецедентний для індустрії. У нас в компанії ніхто й ніколи не буде отримувати більше або менше грошей у залежності від статі – це в нас якось було в ДНК зашито, і до цього не виникало ніяких питань. І навіть коли ми формуємо наші команди – хтось займається розробкою, хтось займається дизайном, хтось займається маркетингом – ми завжди намагаємося балансувати їх таким чином, щоб у них були чоловіки і жінки.

Це не просто для красного слівця, це не якась історія, яка повинна когось надихнути. Навіть з точки зору прагматичного розрахунку є дослідження, які прямо і категорично кажуть, що компанії, де більше третини складу керівних посад займають жінки, заробляють більше грошей. Це реальне дослідження Вашингтонського університету. Насправді, мені для цього не потрібна статистика, тому що я бачу на конкретних прикладах, як бачення світу і з того, і з іншого боку дискусії допомагає прийняти більш ефективні рішення, які просто працюють краще і приносять більше грошей.

Хтось може подумати, що це показуха і хлопці працюють на імідж роботодавця, хоча насправді це реальні механізми, які дозволяють бізнесу бути більш успішним. Я сподіваюся, що інші компанії скоро теж це зрозуміють і не будуть вставляти собі палиці в колеса.

Тарас Тополя, фронтмен гурту «Антитіла»

Я народився і виріс у Києві, на Подолі, вчився в 48-й гімназії. В нас була дуже розвинута діяльність самоврядування – права дітей, право на самовираження чи творчість. Нам завжди казали, що різниці за гендером не має бути, крім, звичайно, відмінностей, які закладені природою. Іноді доходило до абсурду – мого друга, наприклад, одного разу побила на перерві дівчина. Їх удвох водили до директора і нікому там поблажки не було, мало того, ніхто не зважав на те, що «як це, хлопця побила дівчина?». Нічого страшного, буває.

Потім після школи я весь такий ліберальний і заряджений відчуттям рівноправ’я, свободи духу, віросповідання та творчості потрапляю до університету внутрішніх справ. Це режимний заклад, де ми ходили стройовим кроком, я носив форму, мені навіть довелося відрізати своє довге волосся і якось змиритися з тим, що чотири роки я маю дотримуватися правил.

Але що цікаво, у цьому закладі відмінностей між хлопцями і дівчатами майже не було – дівчата і хлопці ходили в формі, ми жили через поверх, бігали один до одного, парки прибирали разом, на господарські роботи ходили разом, екзамени складали разом. У якийсь момент мені навіть здалося, що це якесь жорстоке ставлення до дівчат. Я себе піймав на думці, що є певна межа у вимогах до фізичних і психологічних навантажень для жінок, які потрібно узгоджувати у спільних колективах.

Одразу після закінчення університету внутрішніх справ я пішов у музичну сферу, тому що ніколи не припиняв цим займатись. У музиці та шоу-бізнесі я не зустрічався особисто з гендерною дискримінацією на сцені, тому що артисти абсолютно вільно себе почувають, немає якихось обмежень за статтю. У нас в колективі, де п’ятеро чоловіків, з нами працюють дві дівчини – наш піар-менеджер Олена Гармуш, і дівчина, яка займається SMM. Тож, у нашому колективі десь 30% жінок і ми їх дуже любимо, прислухаємося до їхньої точки зору, рекомендацій, вказівок. Абсолютно ніколи питання статі не постає в нашій співпраці.

Продюсерів-жінок я не знаю. Знаю декілька жінок, які очолюють піар-агентства й продакшени по зйомках кліпів. На жаль, не знаю жодної жінки, яка або очолювала б або була якось дотична до аудіопродакшену. В музичні студії ти приходиш до чоловіків у 99% випадків.

Якщо говорити про домашню сферу, то ми з моєю дружиною Оленою разом виховуємо двох синів – поки що бог не сбалансував нас у родині дітьми гендерно. Моя дружина займається тим самим, що й я: їздить на гастролі, ходить на інтерв’ю, на програми, знімає відеокліпи, робить продакшн. І тут безапіляційно – якщо я вдома, то всі хатні справи на мені. Аромат дитячих підгузків я знаю, розбираюся у миючих засобах, у відмінностях між туалетним папером для дитини та спеціальними вологими серветками. Такі речі, які стереотипно вважаються жіночою справою, я спокійно роблю сам, якщо Олена їде на гастролі на кілька днів. Власне так само, коли мене немає, «чоловічі» функції вона бере на себе.

Ще важливий нюанс, важливий стереотип, який ми намагаємося ламати у себе вдома – кухня є місцем для жінки. Кухня і стіл – це не вівтар жінки, це місце для комунікації. Ми сідаємо і спілкуємося про наші плани, обговорюємо речі, які турбують нас, не тримаємо в собі негатив і незадоволення. Цей момент комунікації підтримує в нас розуміння того, що і я, і вона відповідальні за виховання дітей, що ми маємо свій особистий простір.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, експерт з питань освіти і культури Інституту суспільно-економічних досліджень

Я працював радником і прес-секретарем жінки-міністра Лілії Гриневич – це дуже цікавий досвід. Скажу, що в Міністерстві освіти, хоча всі заступники чоловіки, все-таки жінки «рвуть». Це переважно жіноче міністерство, не тільки тому, що міністр жінка, але й дуже багато співробітниць жінки, як і в уряді. У нас в країні 24 члени уряду, з них чотири жінки – пані Супрун і пані Маркарова, Лілія Гриневич та Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Мене у всій цій конфігурації часто дивувало, що так мало жінок. Найкращий світовий досвід говорить, що їх має бути більше. Тут можна вдатися в глибокі дискусії, чи потрібні гендерні квоти. Це складне питання, адже багато чоловіків і жінок, які займаються питанням гендеру, кажуть, що квоти – це така ж сама дискримінація. Це наче поблажка. Інше питання, що для нашого постпатріархального суспільства – це єдине просте рішення для швидкого збільшення кількості жінок у державному апараті, в депутатському корпусі. Але тут є великі проблеми, адже у якийсь момент загальні права людини входять в суперечність із правами жінок. І я думаю, що це не даремно, тому що взагалі «права жінок» – це неподобство. Ви часто чуєте про «права чоловіків»? Є просто права людини – і крапка. Саме формулювання «права жінок» – це певна цивілізаційна поблажка. Всі люди рівні, всі люди вільні, і це нормальна постановка питання.

Проблема присутності жінки в політиці, репрезентації та рівності є родовою травмою самого поняття «політика». Як поняття, практика та культурне явище вона виникає в Давній Греції, де був абсолютно патріархальний лад. Тобто Арістотель, Платон, Перікл, які вигадали політику як систему взаємовідносин між людьми, вигадували її як систему взаємовідносин між чоловіками. Тому для політики маскулінність – це родова травма. Тож наша цивілізація так сформувалась, що політика – це суто чоловіча справа. Це історичний дефект, з яким треба працювати. При цьому мова йде про європейський контекст – на Сході інша історія та теж є свої нюанси. Все, що ми маємо в політиці у світі та в Україні, оцей маскулінний тренд – це результат родової травми політики.

Часто на політичні наради збираються серйозні люди, щоб поговорити про гендерну освіту, гендерну проблематику. Навіть дуже часто піднімають такі засідання на рівень Кабінету міністрів. Якщо ви подивитесь, хто є драйверами цих тем, то побачите, що це жінки. Є міжпарламентське, міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – це Альона Бабак, Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Це дуже конструктивний рух – вони піднімають важливі теми, змушують обговорювати нормативні акти міжнародного рівня, які забезпечать рівність людей в Україні незалежно від статі. Але всі вони – жінки. В Кабінеті міністрів, коли справа стосується якихось гендерних тем, міністри-чоловіки традиційно говорять: «Ну що, Іванну требу просувать» або «А що там каже Лілія Гриневич?». Українська політика не має чоловіка-лобіста рівності.

Я би хотів побачити, щоб Кубів боровся за гендерну рівність. Я впевнений, що якщо б Аваков поборовся за це, то вийшло б набагато ефективніше, ніж у міжпарламентського об’єднання, де всі жінки. Вони молодці, вони роблять велику роботу, вони закидають цей діалог. Але не вистачає чоловічого обличчя в цьому лобіюванні. Навіть наші смішки говорять, про застереотипізоване мислення.

Якби Степан Полторак встав і сказав: «А чого ви смієтесь? Я за права людей! Хтось у залі проти прав людей?». Ось, наприклад, Міністерство оборони нещодавно призначило першу жінку-генерала – фактично це крок проти гендерної нерівності у військових чинах. Якби людина так поставила питання, то я впевнений, що така рішуча дія дала б великі політичні дивіденди.

Для чоловіків це зручна позиція – це жіноче питання, хай займаються вони. Таке враження, що це не дуже серйозна тема: освіта, культурка… А з іншого боку – оборона, Нафтогаз, Укрспирт! Я впевнений, що якщо ми креативно задамо тренд і популяризуємо образ чоловіка-борця за права людини, все зміниться.

Якщо політики працюють з очікуваннями, то є першочергові завдання – вирівняти торговий баланс, захистити країну, а є такі, які традиційно сприймаються як «софт» – наприклад, змінити очікування рольових моделей на ринку праці, і це якась далека справа. Відповідно всерйоз цим не займаються на політичному рівні, цього не чекає електорат, великих дивідендів за це не буде. І тому це наша з вами робота зараз сказати: «Будуть вам дивіденди, є запит у суспільстві, міняйте. Хочемо і вимагаємо!». І зміна оцих правил нежіночих професій – це наслідок того, що суспільство дозріло і вимагає, з’являється той, кому це потрібно. Змінити це може наша чітка артикульована позиція, що ми хочемо змін, це питання рівності, це питання прав людини. Велике значення тут має культура і освіта: якщо в школах будуть розказувати, якщо будуть круті образи жінок-барабанниць, відбійниць, жінки-войовниці, то це буде природним чином змінювати ситуацію.

Я ще раз наполягаю на тому, що, якщо ми будемо постійно переводити розмову в оцю площину прав людини – це спрацює. Степан Тимофійович, Петро Олексійович і всі ті, хто традиційно асоціюються з патріархальними моделями, хто наслідує модель якогось Зевса-олімпійця, вони мають казати: «А тепер ми говоримо про права людини. Це дуже серйозно». І говорячи про права людини, ми апріорі повинні говорити про рівність статей. Ти вводиш нові танки – поряд із серйозною темою рівності, ти вводиш розмінування Донбасу – поряд із серйозною темою рівності, ти підписуєш нову версію Будапештського меморандуму – поряд із серйозною темою рівності. Як тільки ми так зробимо – еволюційно всі почнуть розуміти, що так і потрібно. Декілька людей мають взяти на себе цю роль і показати приклад.

Працюючи у великих жіночих колективах, в тому числі бюрократичних, я побачив, що ми приймаємо якісь конвенції, обговорюємо гендерну освіту – а потім настає 8 березня. І це дуже показова річ, бо свята – це частина національного наративу, це не дрібниця. Раптом виявляється, що в дуже прогресивному постліберальному середовищі більшість хоче отримати подарунки за гендерною ознакою. Це не плюс, не мінус, це факт.

Проблема людей, які звикли до цієї ролі, полягає в тому, що вони не були проінформовані про всі можливості. Ключова задача освіти, культури, державної і політичної системи – це показати різні можливості. Якщо людина в коконі і знає, що вона може тільки народжувати дітей і купувати туфлі, то це порушення прав людини, хоча вона навіть не знала, що її права порушили.

Насильно змусити усвідомити це не можна. Можливо, трішки збільшити ступінь доторку людей до реальності, спровокувати зустрічі з іншими моделями поведінки, щоб, наприклад, у їхнє життя вторглася суперуспішна жінка-менеджер, яка рве на клапті конкурентів.

А взагалі адекватність, законослухняність, справедливість – це все і є фемінізм.

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО

До 7 жовтня в просторі Izone проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут. Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
Пiдвантажити ще