– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

Роми є чи не найбільш стереотипізованою спільнотою в Україні. Стереотипізація закріплюється у клішованих образах ще в українському фольклорі, сталих фразеологізмах, в обрядах. У переважній більшості художніх творів образ рома був символом непостійності, свободи, кочівництва, бунту, ошуканства. Іван Франко у статті «До історії українського вертепа XVIII ст.» описував цигана: «ласий на їду і легкий заробіток, самохвалько, злодійкуватий, брехливий і ворожбит».

До того ж, стереотипізація формується на побутовому рівні в родинах дуже рано, зазвичай у дітей від трьох років, фразами на кшталт: «Будеш себе погано вести, тебе циган в табір забере», «Якщо будеш тікати від мами, тебе вкрадуть цигани», «Не спатимете, цигани почують і заберуть вас».

Окрім міфу, що роми викрадають дітей, найпоширеніші стереотипи пов’язані зі словом «циган», що вже звучить як уособлення в собі цілої добірки ганебних суспільних явищ – від жебрацтва, шахрайства, продажу наркотиків з одного боку, і нестримної жаги до свободи – з іншого.

На іншому полюсі від криміналізованого – романтизований і містифікований образ ромів: неодмінно із притаманними запальною вдачею і свободолюбством, наївністю та екзотичністю.

Один із таких міфів свідчить про те, що у ромів є своя магія, яка передається століттями з покоління в покоління. Міф пов’язаний з картами таро, кришталевими кулями, таємничими магічними ритуалами… Крім того, є багато фільмів та художніх творів, в яких йдеться про прокляття циган.

Проте більшість забобонів спричинені незнанням ромів, які століттями жили ніби поряд, але ніби у паралельному світі. На Ромському радіо, що почало своє мовлення в Україні в 2015 році, ми напрацювали серію популярних матеріалів у рубрику «Спростовуємо стереотипи про ромів».

Я ніколи не мріяла жити у США. Тому що не уявляла як там, окрім того, що показували в кіно. Але поїхати туди, звісно, мріяла. І коли нарешті випала така можливість, жагучого бажання залишитись жити у США так само не було. Та коли ти приїжджаєш не в ролі туриста,  а за контрактом студентської програми на один рік, то думки згодом змінюються. Ти починаєш дивитися на все зі сторони: було б чудово, якби мої діти грали на таких гральних майданчиках; хотілося б, щоб одяг, побутова техніка, житло всім були по кишені; щоб в рідній країні сфера обслуговування була на такому ж високому рівні; щоб дійсно «все профессии нужны, все профессии важны».

Тому я написала 10 пунктів, які можуть показати, чого варто прагнути у нас, щоб іноземці мріяли жити в Україні.

Я працюю з дітьми, тому цих гральних майданчиків бачу немало. І всі вони великі, для малесеньких дітей і для старших, чисті і доглянуті. Ось один з дитячих майданчиків у Брукліні для дітей віком від 1 до 4 років (обмежень немає, це просто мої спостереження). Всі іграшки, що ви бачите – безкоштовні. Їх ніхто не приносить з собою і, що важливо, не виносить теж. Іграшки там завжди, і часто їх кількість збільшується. Вони не прив’язані ланцюгами чи мотузкою до дерев. Ні. Вони в доступі 24/7.  Окрім того часу, коли все по коліна замело снігом.

А ось майданчик  для старших діток. Його особливість – це так звані sprinklers, тобто розбризкувачі води. Влітку це просто неймовірно приємно. Діти приходять прямо з купальниками і плавками, і коли на дворі +30 – а літо в Нью-Йорку просто пекельне – бігають через струмені води. Всі майданчики огороджені парканами і на кожному з них написано: «Дорослим вхід на територію грального майданчика без дитини заборонений».

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway) 17 Июн 2018 в 12:04 PDT

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach) 17 Июн 2018 в 1:31 PDT

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

В’язниця у місті Ларвік – одна з найменших в Норвегії. Тут відбувають покарання всього 16 засуджених віком до 25 років. Тор Меркесвік, начальник в’язниці, запрошує всередину, де територію підмітає хлопчина у спортивному одязі.

Це – Ганс, він засуджений за зґвалтування. Тор підходить до нього, тисне руку. Вони перекидуються парою слів і починають сміятися. Ти одразу розумієш, що потрапив не у звичну у нашому розумінні в’язницю.

Камери ув’язнених подекуди нагадують кімнати якогось пансіонату. У норвезькій тюремній системі важливе місце займає так званий «принцип нормальності». «Це означає, що умови життя у колонії максимально наближені до звичайного життя, – пояснює директор. – Саме тоді в’язням набагато легше стати на шлях виправлення».

Декоративні накладки для протезів рук і ніг

Дизайнери канадської студії Alleles перетворили протези на модний аксесуар. Ми звикли бачити їх максимально схожими на відсутні кінцівки, а канадські дизайнери одними із перших почали робити і продавати декоративні накладки на протези рук і ніг. Тому себе вони називають митцями, а не протезистами.

«Коли ми запустили студію, то намагалися вирішити проблему стилю. Не кінцівки. У промисловості, насиченій естетикою роботів та незграбними контурами, наші протезові накладки намагаються перетворити щось механічне на щось механічно-шикове. Ми дійсно віримо, що покупка протезного покриття може бути веселою, модною та доступною», – йдеться на сайті компанії.

Протези Alleles – ручної роботи. Вони привертають увагу своєю яскравістю та унікальним красивим силуетом і в такий спосіб допомагають людині з інвалідністю адаптуватися у суспільстві. Модель і фешн-блогер Mama Cax перенесла ампутацію ноги вище коліна і зараз є амбасадором компанії Alleles. «Перший протез, який я отримала, був золотим із мармуровими різьбленням, – розповідає модель. – Пам’ятаю відчуття, що тоді я почала цим пишатися. І з того моменту я відчула зміну у ставленні інших і в тому, як я сама ставлюся до себе. Люди більше не бачили когось, хто намагався щось приховати. Вони бачили когось, хто пишався».

The legend goes that if you put your best foot forward & some shiny shoes on a Monday, you’ll conquer the whole week. 🤗 🎥 : @photocrave_ ____________________________________________

Публикация от Mama Cāx (@mamacaxx) 18 Дек 2017 в 3:55 PST

Мішечок для колостом

Випускниця лондонського університету Брунеля Стефані Монті розробила мішок для колостом (штучного отвору в животі людей, яким видалили пряму кишку) як більш привабливу альтернативу традиційним, які виглядають, м’яко кажучи, не дуже естетично.

На ідею перетворити медичний атрибут на гламурний аксесуар її наштовхнула боротьба свого родича із хворобою Крона. «Цей прилад дає людям можливість більше відчувати себе у своєму тілі та забезпечує свободу від мішків із стоми», – пояснює дизайнерка.

Гнучкий девайс покривається водонепроникною мембраною, яка створює «натуральне, шкірне відчуття». Тиснення на поверхні може імітувати татуювання чи ажурну білизну, а силікон – підбиратися до кольору шкіри людини.

Пов’язки для ампутованих грудей

Ноелія Моралес пережила рак молочної залози, а потім сама створила нижню білизну для жінок, які втратили одну з них. Перший такий виріб вона зробила сама, дивлячись на себе у дзеркало. Жінка просто розрізала бюстгальтер і притулила те, що від нього залишилося, наче піратську пов’язку.

«Це був вражаючий момент. Я зрозуміла, що знову відчула себе вільною і розкутою, моєму партнеру це теж сподобалося», – згадує Ноелія.

Тому вона вирішила перетворити це в цілий проект, щоб допомогти іншим жінкам з подібною проблемою знову відчути себе впевненими в собі та сексуальними. Також білизна, яку на честь відомої піратки назвали Anna Bonny, має на меті допомогти змінити ставлення суспільства до раку молочної залози, жіночності та краси.

«Це простий одяг, який допомагає мастектомізованим жінкам спокійно сприйняти те, як виглядає їх нове тіло, отримати впевненість і нормалізувати життя з однією молочною залозою. Це прикраса, свято прийняття, нова опція після мастектомії. Дехто каже, що це дуже сексуально», –  так описують цю білизну на сайті.

Унікальні пов’язки Anna Bonny виготовляють вручну, є варіанти зі стразами і пляжні монокіні. Сьогодні їх можна замовити з будь-якого куточка світу.

Екзоскелет для паралізованих

Перший механізм, який повторював біомеханіку людини, розробили у США ще в 60-х роках, проте тоді він був абсолютно незручним, бо важив 680 кг.

Справжню революцію у реабілітації паралізованих людей вчинив екзоскелет від компанії ReWalk. Він забезпечує рух стегна та коліна, щоб люди, які отримали травму спинного мозку, могли стояти та ходити.

Система ReWalk Rehabilitation призначена для використання в клініках, а ReWalk Personal System – самостійно вдома. Сертифіковані тренінгові центри ReWalk розташовані у США, Європі, Канаді, Ізраїлі, Азії, Австралії та Новій Зеландії.

Є різниця між поняттями «стежити» та «спостерігати». Стежити – це таємно читати листування і переглядати закриті пости. Спостерігати – бути у дитини в друзях, бачити, чим він ділиться, чим цікавиться. Спостерігати – обов’язково, стежити – залежить від того, наскільки встановлена довіра у відносинах батьки-дитина.

Звісно, краще, щоб батьки були друзями, а не церберами, та щоб дитина сама приходила до них зі своїми проблемами. Адже якщо, наприклад, дитині загрожуватимуть в особистих повідомленнях, а батьки відразу скажуть: «Ми читали твоє листування й хочемо допомогти», то це швидше викличе протест. Дитина повинна зробити це сама – це питання виховання.

Це також стосується гаджетів, через які дитину можна прослуховувати, наприклад, спеціальних годинників – це питання довіри та ступеня втручання в особисте життя. Я особисто проти смарт-годинників, тому що з технічної точки зору подібний пристрій можна зламати і за дитиною буде стежити вже зловмисник з усіма можливими наслідками.

Переставати спостерігати (а не стежити) треба тоді, коли батьки будуть повністю довіряти своїй дитині. Це може бути і в 15 років, і в 25, і в 55, а може й ніколи не статися.

Технології контролю дітей повинні бути пасивними: навчання дитини роботі в мережі, на вулиці, спілкуванню з незнайомцями, відповідальність щодо того, куди і як ходити. Також сюди відноситься актуальне ПО на комп’ютері, антивірус з функцією батьківського контролю, що захищає дитину від ненавмисного натискання не туди, куди треба, та запуску не того, що потрібно – від цільових атак, а не тотального контролю.

Якби мене спитали, чи можна стежити за дитиною, вісім років тому, коли моя дочка була тільки в проекті, я би заявила, що прослуховування дітей – доля батьків-параноїків. І взагалі, нас же з сестрою батьки якось відпускали гуляти в дитинстві самих «за гаражами» без мобільних телефонів. І нічого з нами не сталось, хоча в 90-ті роки в Запоріжжі це було скоріше щасливим збігом обставин, ніж правилом.

Коли у тебе з’являється своя власна дитина, ти виявляєшся радий очолити список найзавзятіших параноїків світу. Відтоді як дочка народилась, почуття тривоги не полишає мене ані на секунду, я дуже сильно боюсь, що вона може потрапити в біду і мене не буде поруч. А після чергового сюжету в новинах про те, як дітей викрадають або вони зникають безвісти, я просто впадаю в паніку. Кожну страшну новину, де фігурують діти, я приміряю на себе, і навіть від думки про те, що з дітьми взагалі щось погане може статись на цій планеті, стає важко дихати. Тому якщо хоч якийсь гаджет у світі здатен зберегти життя і врятувати дитину від небезпеки, дайте мені їх одразу два. Але якби ж тільки все було так просто.

Коли дочка пішла в школу, ми вирішили купити їй спеціальний годинник, з якого можна дзвонити на декілька обраних номерів та послати сигнал SOS батькам, якщо є необхідність. Але головними фішками годинника були GPS-трекер і функція «тихого дзвінка», яка дозволяє прослуховувати, що відбувається навколо дитини. Дочка в курсі, що годинник має всі ці функції і поки що це їй навіть подобається – в сім років їй так само важливо бути на постійному зв’язку з батьками, як і нам.

Зараз дочка вже закінчує другий клас і з усіх функцій розумного годинника на сьогодні ми використовуємо лише прості дзвінки – бажання та потреби «слухати» і відстежувати не виникає. Але розуміння того, що ця подушка безпеки є і в разі чого я матиму хоч якийсь інструмент допомоги і зв’язку, заспокоює.

Мабуть, усі ці трекери потрібні, щоб заспокоїти нерви батьків, як в тому анекдоті: «Светр – це такий одяг, який одягає дитина, коли мамі холодно». От тільки я розумію, що скоро приватність стане для дочки набагато більш важливою, а отже стежити за нею, і тим більше читати переписки в соцмережах – це ризик втратити її довіру назавжди.

Рецепт, який ми з чоловіком знайшли для себе – зробити все, що від нас залежить, щоби виховати самостійну, сміливу і розумну людину, яка навіть в ситуації небезпеки здатна прийняти виважене рішення. В її житті точно будуть ситуації, коли нас не буде поруч, коли не буде можливості почути її чи побачити, з ким вона розмовляє. І в неї точно будуть власні таємниці, право на які ми маємо поважати. Тому, на мій погляд, куди більш важливо інвестувати свій час в те, щоб розпитати дитину про те, що її турбує, та дати пораду, що робити в складній ситуації, аніж витрачати час на прослуховування розмов і перечитування переписок. Проте в тих рідкісних, але ймовірних випадках, коли дочці може загрожувати небезпека, я була би рада знати, що у нас з нею є якась подушка безпеки, хай би і у вигляді гаджета. Чи двох.