Чому ви вирішили стати золотошукачем?

Паркер: Я просто ніби виграв у лотерею. Я працюю у шахті разом з дідусем з дитинства, коли мені ще було років десять. На момент, коли я закінчив школу, я вже мав купу цінного досвіду, за що завжди буду вдячний.

Це важкий бізнес, але, водночас, це ж є однією з причин, чому він мені подобається. Успіх та невдачі цілком залежать від наших власних рішень. Зовнішніх факторів не так багато: вартість золота та пального. Все інше залежить від наших інстинктів та знань. Не існує шаблону, який визначає нашу діяльність, місце для пошуків, команду робітників та обсяги витрат.

У нас не надто багато ресурсів – іноді доводиться імпровізувати. Приміром, в останніх сезонах програми ми самостійно будували деякі кастомні частини обладнання – конвеєри на екскаваторах і установки для промивання. У цьому бізнесі ти певною мірою сам встановлюєш правила, окрім правил безпеки та захисту довкілля. Щодо всього іншого, ніхто не вказує нам, що робити, а чого ні, і мені це подобається.  

– Ви переїхали з США в Україну. Які перші враження?

– Київ – величезний мегаполіс. Куди би ти не дивився – усюди багатоповерхівки. Ритм цього міста я відчуваю на собі одразу, адже і у Кремнієвій долині, і у Сан-Хосе чи Сан-Дієго усе якось спокійніше.

Ще одне з найяскравіших перших вражень – транспорт. У Долині є громадський транспорт, але там він не дуже ефективний, у вашому місті – навпаки. З іншого боку, там стрімко набирає обертів тренд використання електромобілів, що знижує забруднення навколишнього середовище. І от цього не можна сказати про Київ.

– Що вас найбільше здивувало в Україні? Як плюси, так і мінуси.

– Як на мене, сьогоднішня Україна – це щось на зразок Ірландії 90-х років, коли країна перебувала на порозі становлення у якості «Кельтського тигра» (так називають феномен бурхливого зростання економіки Ірландії наприкінці 90-х і на початку 2000-х. – Platfor.ma). Втім, я ще мало де був в Україні, і тому можу сказати лише про Київ та людей, яких мені пощастило зустріти саме у цьому місті. Так от, у вас точно чимало потенціалу – і це є одним з головних плюсів держави. А саме місто – класне для прогулянок, історія тут чи не у кожній будівлі. Київ дихає нею. Що ж мені зовсім не подобається – аж занадто багато вибоїн на дорогах.

– Якщо говорити про 20 років вашої роботи, то що вважаєте своїм головним успіхом?

– Якщо підсумувати усі вміння, знання та навички, то головним здобутком свого життя я би назвав уміння вчитися створювати інновації. Під час мого перебування в Amazon, під час керування бізнесом з усіма його викликами навколо менеджменту, росту працівників та всього іншого, я виніс для себе наступне. Інновація – це розуміння того, як має змінюватися софт, щоб відповідати вимогам навіть не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

– Amazon – це ціла імперія, одна з найбільших корпорацій світу. Як вона виглядала для вас?

– Я неодноразово на цьому наголошую, не відлякую, а просто констатую факт – атмосфера в компанії досить напружена. Якщо ти отримуєш завдання, ти маєш його виконати вчасно. Якщо не можеш це зробити, то до тебе підключається група експертів, які допомагають, але завдання в будь-якому випадку мусить бути зроблене вчасно. Amazon – це про дисципліну, прямолінійність і твоє власне бажання стати найкращим 24/7. Там вчать на помилках, але попри все бажають їх не робити.

– Як хорошому українському програмісту потрапити на роботу до таких монстрів як Amazon, Symantec чи McAfee?

– Я думаю, що в першу чергу розробникам потрібні принципи, які будуть вами керувати. Ти маєш бути достатньо хоробрим, аби відстоювати те, у що ти віриш. А з тим використовувати свої технічні знання для вирішення щоденних проблем. Цього достатньо, аби постукати у двері цим компаніям.

Думаю, що у моєму випадку спрацювала експертиза, яка в мене була у керуванні командами у продуктах 1.0. Саме вона допомогла Amazon усвідомити цінність, яку я можу принести для вирішення проблем, які на сьогодні не мають вирішення взагалі.

Одеський міжнародний кінофестиваль – це своєрідний окремий простір, який протягом дев’яти днів існує у форматі фестивалю, а решту року – у вигляді інших активностей. І це досить кропітка робота, де застосовуються абсолютно бізнесові механізми.

Люди, які приходять до нас у команду, часто думають, що потраплять у богемну тусовку, будуть постійно дивитись фільми і що всі тут інтелектуали з топ-100 улюблених стрічок (усі, звичайно, артхаусні). І помиляються. В процесі вони бачать бухгалтера, ще одного бухгалтера і ще одного бухгалтера, юристів, фінансистів, людей, які відповідають за технічні нюанси на фестивалі, а також маркетинг, який потребує суворого виконання своїх умов. І де ж творча команда? Де творчість? Вона є, але це дуже невелика священна корова в нашій компанії. Все інше працює на те, щоб планувати, виробляти стратегію, виконувати план підготовки фестивалю. І це відбувається увесь рік.

Творчі люди, режисери, часто виключені з процесу, який пов’язаний з участю фільмів у фестивалі. Є інші – дистриб’ютори, агенти, PR-менеджери, які відповідають за різні процеси у продакшені. Хоча всі розуміють, що саме зі сценарію починався фільм, і з режисерки, яка запалила своєю ідеєю продюсерів. І тут ти розумієш, що це і є баланс, поєднання прагматичних аспектів і роботи в культурному проекті.

За весь час свого існування кіно насправді не дуже змінилося. Змінилися манера гри, прийоми, але де-факто людям так само подобається стежити один за одним. В останні роки у тренді  віртуальна та доповнена реальність. Це на стику технологій зі сторітеллінгом, але ситуація така, що технологію вже придумали, а контент ще наздоганяє. Тому є такий вектор розвитку, як 3D чи інші технології. Поки що не зрозуміло, чи буде це проривом, тому що кіно залишається досить традиційним видом мистецтва, коли ти йдеш в кінотеатр і дивишся все на великому екрані. І ця звичка зміниться ще нескоро.

Мій хлопець Рой працює консультантом у IBM, а я працюю логісткою. Одного вечора ми розмовляли про те, як би нам було цікаво проводити дозвілля, і несподівано для обох вирішили зайнятися рослинами. У нас було кілька вазонів, але, направду, ми зовсім мало знали про рослини. Ми просто відштовхувалися від бажання почати власний бізнес, який би приносив задоволення і при цьому допомагав людям покращити життя.

Магазин передає дух Нью-Йорка, але водночас він тихий і спокійний. Він розташований на першому поверсі будинку, в якому ми мешкаємо. Це доволі людний район, який останнім часом набирає популярність.

Рослини в нашій колекції часто змінюються, ми пропонуємо те, чого немає в інших магазинах: наприклад, алоказія Elephant Ear, калатея чи бегонія My Special Angle. Ми показуємо, що рослини можуть бути елегантними і підходять будь-якій квартирі – варто лише підібрати вдале світло і мати бажання піклуватися про них.

Поки що у нас два поставники – з Флориди та з Нью-Джерсі. Ми працюємо над брендом, розширенням колекції і шукаємо нових партнерів. Ще до офіційного відкриття ми з Роєм вирішили, що на самому тільки магазині не зупинимося – це буде й інтернет-крамниця, і корпоративні проекти.

Старт бізнесу обійшовся нам у $20 000. Якби це був Мангеттен, сума була удвічі, а то й утричі більшою. Труднощів з відкриттям у нас не було, хіба що хронічний брак часу. Ми займалися магазином на вихідних, але адміністративні питання вирішили швидко. Головне – знайти, те що дійсно хочеш робити, і не думати про те, що може піти не так.  

Магазин Water & Light відкрили 1 червня 2018 року в нью-йоркському районі Ріджвуд. У перший же день Мілана та Рой продали 47 рослин. Тут широкий ціновий діапазон – від $8 до $200 за рослину. Також магазин має власний мерч (наприклад, футболки з листям монстери), а ще Мілана та Рой радять вдалий догляд за рослинами залежно від освітлення приміщення і навіть допомагають з пересадкою.

Сторітелінгом я почав займатися з 16 років – спочатку на радіо. Тоді я працював переважно голосом,  а далі вже були гумор, стендап, телебачення і різні інші формати. Ось врешті прийшов до кіно. Це одна з найважчих форм сторітелінгу, адже в ній історію допомагають створювати сотні людей за допомогою різних способів. І часто вся ця грандіозна робота направлена всього лише на одну секунду майбутнього фільму.

Найкраща порада — ніколи не говорити через силу, із якихось зобов’язань, принаймні, на радіо. А ще дуже добре уявляти конкретних людей, якогось ідеального споживача, слухача. І чим більш конкретною буде така людина, тим тіснішим буде зв’язок зі споживачами контенту, тим інтимнішим. І, як це не парадоксально, – тим більшою ставатиме аудиторія.

Якщо ми говоримо про рекламу, то кожна історія відштовхується не від продукту,  не від бізнес завдання, а від людини, від її життя. Дуже важливо, щоб у історії людина впізнавала себе. При цьому краще такі історії не вигадувати, а шукати, просто тому що придумувати їх дуже складно. Часто вигадані історії стають таким собі Франкінштейном — воно ніби дихає, рухається, але душі немає.

Шукайте історії — це завжди цікаво. Ось ми, скажімо, використовуємо такий інструмент як форуми. Там люди розповідають такі життєві історії, які вигадати неможливо. А за кожною історією, якою ви продаєте рекламу, повинна бути правда, в якій глядач водночас і впізнає себе, і розважиться.

Чому ми любимо історії? Тому що наша свідомість пристосована до шаблонів. Свідомість з легкістю розпізнає метафори із казок, які нам розказували у дитинстві. Саме тому ми краще засвоюємо інформацію, що нам передають через непрямі історії — казки, легенди, міфи. Через це навіть для цікавих історій варто шукати нестандартний спосіб подачі, щоб підвищити їх ефективність.

Одна з технік стимуляції мислення та генерації ідей — примусити думати себе як хтось інший. Спробувати стати іншою людиною або іншою твариною.  Є бренд, про який треба розповісти, але у вас ступор? Варто уявити себе кимось іншим, що дозволить перенести розум у зовсім інші рамки і розслабити свідомість. А підсвідомість іноді видає дуже цікаві теми.

Серед інших найпростіших технік — збір наслідків, адже ми просуваємо чи комунікуємо не продукт, а те, що він може зробити. Найпростіша техніка — модель Декарта:  що відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Що відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Ставите собі такі питання і виписуєте усі наслідки. Побачите – ви отримаєте дуже незвичні інсайти.  

У нас давно визріла ідея: давайте збудуємо місто інновацій, місто як коворкінг, місто, у якому ти будеш жити, у якому будеш вчитися, у якому будеш відпочивати. І ми почали таке місто створювати в Unit.city.

Tesla чи iPhone в окремому селі створити практично неможливо. Тобі для цього потрібне середовище, потрібні десятки, сотні, тисячі таких, як ти, на яких ти будеш це «обкатувати». І ми це перевіряли в «Часописі». Але в Unit.city ми це навіть порахували.

До нас заїхали 35 компаній, і з квітня до грудня вони вже розпочали 12 спільних проектів. Ми будуємо екосистему, у якій таланти, компанії, технології, події працюють разом і на виході з’являється щось принципово нове.

Ми дивимося на тих, у кого є технологія, на тих, хто мислить інноваційно і орієнтується на продажі не в Україні або в основному не в Україні. Також ми спрямовані на тих, хто готовий системі щось віддавати, а не тільки брати – хто відкритий до колаборації і сповідує цінності співпраці. Це три основних моменти, хоча насправді їх більше.

Одна з наших місій — закрити ніші,  через які не з’являються масові інноваційні проекти. Чому Petcube у нас один – ну, або подібних проекти два-три максимум? Тому що екосистема в цілому не працює.

Я не знаю, що буде через 20 років, але острівець стабільності ми все ж будуємо.

Судно «Фаїна» захопила група піратів під проводом чоловіка на ім’я Афвейн (що перекладається як «велика паща»). Афвейн знайшов інвесторів, що допомогли перетворити принагідні, неорганізовані операції на функціональний плановий бізнес, і створив «Сомалійський флот» — групу вишколених піратів. Група Афвейна була добре організована, працювала за моделлю армії, з відповідною ієрархією — званнями адміралів, віце-адміралів та лейтенантів.

Багато хто вважає Афвейна однією з ключових фігур, відповідальних за перетворення сомалійського піратства з безсистемної самофінансованої сили на міжнародну багатомільйонну індустрію з великими інвестиціями. Піратську здобич невдовзі почали виявляти аж у Індії та в Дубаї, а гроші, отримані як викуп, реінвестувалися в оснащення та вишкіл, а також у розвиток торгівлі наркотиком кат — популярною в Сомалі рослиною, що містить наркотичні речовини.

Операції таких піратів, як Афвейн, відрізнялися від нападів менш просунутих піратів попередніх поколінь координуванням із корабля-бази. Використовуючи рибальські судна, вони створювали свої бази в океані, а не на березі, що давало змогу вишколеним загонам охоплювати відкрите море, шляхи, що пролягали поза межами місцевих вод, а отже — нападати на більші вантажні судна.

Деякі пірати, з якими ми спілкувалися, розповіли нам, як, використовуючи кораблі-бази, вони наближаються до судноплавних шляхів, чекають на появу судна, а потім починають раптову атаку двома, часом трьома човнами. Щойно пірати беруть судно під контроль, вони доправляють його до берега, де перемовник зв’язується із судноплавною компанією та іншими сторонами, щоб погодити викуп. Поки тривають переговори, місцева економіка обслуговує заручників та піратів, постачаючи їм їжу, воду та кат. Банди піратів також платять сутенерам, що забезпечують їх проститутками, і знаходять юристів та спеціалістів із перевірки банкнот, які використовують прилади для виявлення фальшивих грошей.

Абді Хасан, ще один пірат, із яким ми говорили, описав аналогічну стратегію нападу й розповів про ще краще організовану операцію. За його словами, на відміну від команд піратів, які просто вирушають до судноплавних шляхів і чекають нагоди напасти на судно, що проходить повз, його команду скеровував якийсь мешканець іншої держави («Можливо, з Дубаю», — мимохідь зазначив наш інформатор), повідомляючи координати корабля, що годився на роль мішені. Хасан та інші зазначали, що пірати схильні обирати для нападу недоукомплектовані особовим скла­дом кораблі, повільніші та з нижчими бортами (це спрощує абордаж). Крім того, вони воліють нападати в сутінках, коли видимість погіршена. Хасан також розповів нам, що йому та його бійцям оплачували роботу в кожному разі, від результату нападу залежала тільки сума: якщо корабель було захоплено й викуп отримано, пірати отримували вищу винагороду, якщо ні — нижчу.

За свідченнями, у випадку успішної операції пірати отримують від 30 до 75 тисяч доларів кожен, а перший пірат, який опиняється на борту корабля (і той, хто приносить власну зброю чи драбину), отримує 10 тисяч доларів як бонус. Вони можуть жувати кат, їсти й пити в борг — ця сума потім вираховується з їхньої частки викупу, коли його отримано. Такі операції можуть потребувати фінансування на рівні 30 тисяч доларів, зазвичай його забезпечують рибалки, колишні пірати, колишні поліцейські та військові й дилери кату, які забирають від 30% до 75% здобичі.

Ця відмінність у стратегії (перехід від чекання та нападу на мішень, що проходить повз, до точного знання, де перебуває ця мішень, і скеровування туди сил) відображає зміну бізнес-моделі: від «самозайнятості» на локальному рівні до комерційного бізнесу з міжнародною підтримкою під керівництвом групи інноваторів (лідерів бізнесу, фінансистів, власне піратів), які спромоглися адаптувати свій бізнес відповідно до його потенціалу зростання.

– Чи є якийсь яскравий і свіжий приклад, коли стартап зміг злетіти за допомогою взаємодії з медіа?

– Якщо говорити про українські стартапи, то найбільш гучним став запуск додатку Nimses. Все було за правилами: масована промо-кампанія в ЗМІ і соціальних мережах, залучення лідерів думок і відомих людей, чіткий таргетинг аудиторії. Ідея, нагадаю, в своєрідній монетизації лайків. Однак проблема виявилась в тому, що вони запустилися надто рано. Багато дедлайнів було зірвано, багато з обіцяних фіч так і не реалізували. Що доводить: крім піару і роботи зі ЗМІ, все ж необхідно мати ще і крутий продукт. Одне без іншого не працює.

– Яких помилок найчастіше припускаються стартапи, коли хочуть, щоб зарубіжні медіа про них написали?