За останні три-чотири роки impact-бізнес став справжнім трендом у світі. Що ж мають на увазі під цим терміном? Простими словами, impact-інвестування – це вкладення коштів у проекти, які мають принести не тільки прибуток, а ще й користь суспільству та навколишньому середовищу (наприклад, проекти, які поширюють використання відновлювальної енергії, поліпшують надання послуг у сфері охорони здоров’я).  Тепер підприємців турбує не лише прибуток, а й соціальний вплив їхнього бізнесу.

Згідно даних інвестиційних фондів Willow Investments та Swiss Investment Fund for Emerging Markets, рентабельність соціальних інвестицій сягає 5-6% річних, вони мають довгостроковий період окупності. А Всесвітня мережа impact-інвестування (GIIN) каже, що на ринках, які розвиваються, показник рентабельності підвищений до 6,7%. Консалтингова компанія McKinsey оцінює прибутковість такого інвестування в 11%.

В 2014 році світові інвестори вклали близько $10 млрд в соціальні проекти, а вже в минулому році impact-ідеї залучили $1,3 трлн. Серед світових impact-трансформаторів варто відзначити такі корпорації, як JP Morgan, Goldman Sachs, Bank of America. Ці компанії випустили impact-облігації, кошти від реалізації яких направляються на вирішення проблем у сфері освіти, реабілітації ув’язнених у тюрмах, а також для допомоги хворим на астму та діабет.

В Україні impact-інвестування тільки набирає обертів. До вдалих проектів можна віднести ресторан Urban Space 100 у Івано-Франківську, де 80% прибутку направляють на розвиток міста (так вже профінансовано близько 70 проектів), в Одесі – Impact Hub Odessa, майданчик, який використовують для обговорення ідей для подальшого розвитку міста, у Львові – Festrepublic (територію занедбаного заводу перетворили на сучасний простір, де можуть працювати дорослі та розважатись діти).

Успіх від реалізації цих проектів надихає інших бізнесменів розвивати подібні проекти вже у своєму місті. Крім того, такі ідеї можуть допомогти розв’язати більш глобальні проблеми – від зміни клімату до надання доступу до безоплатної освіти та медицини.

(Більше про комерційно-успішні суспільні ініціативи читайте в матеріалі «Гаманець чи життя: як бізнес виконує соціальну місію і заробляє на цьому» – Platfor.ma.)

Поштовхом до розвитку impact-проектів стало надання користувачам публічного доступу до відкритих даних. Сьогодні не лише державні компанії публікують open data, а й такі комерційні гіганти, як Uber чи OTP Bank, адже вони теж зацікавлені в розвитку своєї індустрії.

Стартапи, які використовують відкриті дані, створюють платформи, щоб контролювати витрати з місцевого бюджету, стан забруднення річок, закупівлю ліків та інше. Наприклад, українська платформа EcoInfo створена для моніторингу стану повітря в місці вашого перебування, проект Znaydeno направлений на аналіз та контроль вирубки лісів,  онлайн-платформа iLearn розроблена для надання учням безкоштовного доступу до матеріалів для підготовки до екзаменів.

На основі такої інформації всі охочі – від активістів до професійних інвесторів – можуть створити та розвинути свій власний проект, який матиме соціальне навантаження і принесе дохід своїм засновникам.

Джон Кронін, юнак із синдромом Дауна, і його батько Марк у 2016 році заснували власну справу – шкарпеточний бізнес. Ідея зародилася, коли Джон закінчив школу і не міг знайти роботу до смаку, оскільки люди з ментальною інвалідністю мають досить обмежені можливості працевлаштування.

Джон дуже любить різнокольорові шкарпетки, тому сім’я вирішила зайнятися саме ними. Вони з батьком зареєстрували бізнес, створили сайт, домовилися з кількома виробниками і почали приймати замовлення. Марк каже, що все почалося з інвестиції лише в кілька тисяч доларів, а в 2018 році оборот компанії становив приблизно 6 млн доларів.

John’s Crazy Socks працевлаштовує людей із ментальною інвалідністю. Також частину свого прибутку сім’я спрямовує на благодійність. Найбільш популярними виявилися тематичні шкарпетки, присвячені Дню людини з синдромом Дауна та усвідомленню аутизму.

Батько та син пропагують зміни до трудового законодавства, щоб працюючи повний робочий день, люди з інвалідністю не втрачали своїх медичних пільг. Джон і Марк виступають у Конгресі, а також просувають ідеї у своїх соціальних мережах.

Передісторія. У 2012 році Велика Британія переживала найсухіший березень за більш ніж півстоліття. Улітку до кліматичної картини додалися вологі шторми, тож у сезон городини та фруктів врожай був на 25% меншим, ніж зазвичай. Мережа супермаркетів Sainsbury’s не розгубилася і запропонувала покупцям некрасиві овочі та фрукти, які зазвичай не потрапляють на полиці. Їх просто виклали на прилавки. Цю ідею підтримали Morrisons і Waitrose. Саме від того моменту можна вважати, що не-краса почала кампанію з порятунку нашого споживацького світу.

Проблема. Зазвичай до прилавків Великої Британії не доїжджають 20-40% продуктів тільки через те, що вони негарні. Приблизно та ж статистика у США та країнах Європейського союзу. У Штатах вигляд овочів і фруктів регулює Департамент агрокультури – це мало б спрощувати ведення бізнесу, натомість примушує фермерів викидати тонни продуктів. У ЄС щороку виробляють 89 млн тонн продуктів, що летять у смітник. Це $ 545 на рік для одного мешканця Франції. Проблема настільки глобальна, що у 2014 році в ЄС оголосили рік боротьби з надмірними харчовими відходами.

Вот 18-летний китайский юноша, который играет в баскетбол и смотрит голливудские фильмы про супергероев. Он планирует изучать химию в Канаде. А еще он никогда не слышал о Google и Twitter, а название Facebook встречал всего один раз. Дело в том, что в Китае выросло уже поколение молодых людей, не знакомых с самыми популярними мировыми онлайн-сервисами и привыкнувшими использовать исключительно национальный продукт.

Интернет-гиганты без Поднебесной

Google и Facebook в Китае не доступны. Теоретически жители страны могут пользоваться сервисами этих компаний через VPN, однако официально обе на китайском рынке не работают. Google ушла из Китая в 2010 году после безуспешных попыток борьбы с регуляторами за право работать без цензуры. А Facebook так и не открыл свое представительство, хотя предпринимал попытки не один раз.

Тем временем в стране появились свои, местные конкуренты крупнейших интернет-компаний. Например, Китай – едва ли не единственная страна в мире, в которой лидером рынка интернет-поиска является вовсе не Google, а местный проект Baidu. То же касается и рынка социальных сетей. Названия WeChat, Weibo, TikTok, Renren, QQ и YouKu ничего не скажут европейцу или американцу, но в Китае это мегапопулярные социальные сервисы с огромной аудиторией.

Вот, например, данные China Internet Report со сравнением западных и китайских сервисов:

Сегодня в Китае насчитывается около 770 млн пользователей интернета – больше, чем все население Западной Европы и Соединенных Штатов вместе взятые. Китайский рынок – это 20% населения планеты, которые активно сидят в интернете и приносят онлайн-компания колоссальные прибыли. Поэтому очевидно, что и Google, и Facebook хотят заполучить хотя бы часть этого рынка. Фактически, выбор стоит так: огромные доходы против некоторых уступок в плане демократических ценностей. Судя по всему, выбор был сделан: летом 2018 года Google и Facebook стали предпринимать активные шаги, направленные на выход на рынок Китая.

Google и Facebook идут в Китай

Недавно стало известно, что Google разрабатывает поисковое мобильное приложение для смартфонов, которое будет соответствовать строгим правилам цензуры Китая. Это означает, что спустя несколько лет корпорация все же согласилась пойти на уступки в цензурировании контента, которые и были главной причиной ее ухода с китайского рынка в 2010 году.

Тем временем Facebook пытается создать дочернее предприятие в Китае. Соцсеть заявляла, что планирует открыть «инновационный центр поддержки китайских разработчиков, новаторов и стартапов». Но менее чем за сутки после анонса об открытии этого центра китайское правительство отозвало разрешение, выданное компании. По слухам, против официального представительства Facebook выступило государственное управление по вопросам киберпространства КНР.

– Що означає залученість працівника?

– Насправді, зараз у вжитку, якщо взяти академічну, наукову сфери і консалтинг, є близько 50 визначень цього поняття, тож гарне питання. Коли ми кажемо про «залученість», ми маємо на увазі насамперед залученість у якусь структуру – що людина хоче бути залученою у діяльність бізнесу, допомагати бізнесу досягати поставлених цілей і задач. Тож для нас поняття «залученість», насамперед, про те, що людина прагне робити свою роботу якнайкраще, і про те, як ми можемо допомогти вам робити свою роботу якнайкраще. Тому що коли ви намагаєтеся зробити щось якнайкраще – ви будете проявляти більше ініціативи, будете більш креативними, будете краще працювати у команді, відчувати більшу відповідальність за те, щоб досягти поставлених цілей у бізнесі, разом з іншою людиною.

– Як можливо виміряти рівень залученості? Чи це не настільки ж абстрактне поняття, як щастя чи любов?

– Якщо говорити про те, як це виміряти, спершу згадаймо, які є наукові дослідження у цій сфері. Є багато досліджень стосовно моделі «цілісного мозку» (Неда Германа – прим. авт.). Часто застосовувався підхід, з точки зору якого ми усі «думаємо» переважно лівою півкулею – аналізуємо, розмірковуємо. І іноді недооцінюється роль правої півкулі, яка відповідає за емоційне сприйняття, і завдяки уяві та образам допомагає абстрагуватися, побачити загальну картину.

Саме права півкуля відповідає за формування ключових і для бізнесу, і для життя в цілому навичок – інтуїції, емпатії, креативного мислення, уміння розпізнавати систематичні послідовності. Тож якщо говорити про те, як це вимірювати, потрібно звернутися до методології, яка визнає, що необхідно розглядати мозок як одне ціле – і праву, і ліву півкулі, тобто пропонує одночасно запитання, які потребують логічної відповіді, та запитання, в яких йдеться про те, що ви відчуваєте.

Протягом останніх десяти років було дуже багато досліджень про природу емоцій і те, як вони впливають на людину. Є такий письменник і мислитель, Ден Пінк, який займається природою мотивації. Він написав книгу «Драйв: вражаюча правда про те, що нас мотивує». І він пише про те, що є два види мотивації: зовнішня, обумовлена зовнішніми факторами, як, наприклад, гроші чи оцінка, та внутрішня, яка залежить від того, що людина думає і відчуває – радість, задоволення тощо. І емоції є складовою нашої мотивації.

Навіть найбільш логічна і послідовна людина залежить від власних емоцій значно більше, ніж ми звикли вважати.

Варто згадати також Деніела Канемана, психолога, професора Принстонського університету, і його хорошу книгу «Мислення швидке і повільне» (про неї та інші вартісні видання ми вже писали тут – Platfor.ma). Важливий висновок із його досліджень – емоції відіграють величезну роль у прийнятті рішень. Він доводить, що навіть найбільш логічна і послідовна людина залежить від власних емоцій значно більше, ніж ми звикли вважати.

Із більш нещодавніх є ґрунтовне дослідження британського Університету Ворика, яке підтверджує, що коли люди відчувають позитивні емоції, вони на 12% продуктивніші. І ми визнаємо також, коли дивимося на так зване «покоління Y», що вони надають емоціям значно більшої ваги – вони прагнуть визнавати свої емоції і говорити про них значно більше, ніж «покоління Х» та попередні. Навіть якщо відкрити соцмережі – Facebook, Twitter, Linkedin – у них приділяють багато уваги можливості висловити емоції, і йдуть дискусії, які 10-15 років тому було б важко уявити, тим більше в таких масштабах.

Як ми вимірюємо залученість – ми будуємо запитання довкола ідеї зв’язку. Ми запитуємо, чи відчувають люди, що є певна мета, певна візія, до якої рухається організація, чи захоплює вона їх, чи відчувають вони гордість від участі у цьому русі, адже почуття гордості – це також емоція. Запитуємо, чи надихають їх цінності, які декларує організація. Ми запитуємо також про те, що їх засмучує, розчаровує. І, звісно, запитуємо, чи відчувають вони свою включеність у спільноту.

Різноманіття та включеність, інклюзія, щонайменше у Західній Європі, відіграють у цьому дуже значну роль – коли люди відчувають, що можуть розкриватися, говорити про те, що вони відчувають. Тож коли ми починаємо вимірювати це почуття залученості, ми у кожному опитуванні починаємо із запитання: «Як ви почуваєтеся, що ви відчуваєте?» – щодо того, як людина робить свою роботу, що вона думає про свого безпосереднього керівника, як ставиться до цілей організації. І пропонуємо назвати емоцію, якій це відповідає: щастя, сум, спантеличеність, захоплення, позитив, негатив. Далі йде запитання «чому?». Тому що це справді важливо – розуміти, чому людина обрала ту чи іншу емоцію. 

Чому ви вирішили стати золотошукачем?

Паркер: Я просто ніби виграв у лотерею. Я працюю у шахті разом з дідусем з дитинства, коли мені ще було років десять. На момент, коли я закінчив школу, я вже мав купу цінного досвіду, за що завжди буду вдячний.

Це важкий бізнес, але, водночас, це ж є однією з причин, чому він мені подобається. Успіх та невдачі цілком залежать від наших власних рішень. Зовнішніх факторів не так багато: вартість золота та пального. Все інше залежить від наших інстинктів та знань. Не існує шаблону, який визначає нашу діяльність, місце для пошуків, команду робітників та обсяги витрат.

У нас не надто багато ресурсів – іноді доводиться імпровізувати. Приміром, в останніх сезонах програми ми самостійно будували деякі кастомні частини обладнання – конвеєри на екскаваторах і установки для промивання. У цьому бізнесі ти певною мірою сам встановлюєш правила, окрім правил безпеки та захисту довкілля. Щодо всього іншого, ніхто не вказує нам, що робити, а чого ні, і мені це подобається.  

– Ви переїхали з США в Україну. Які перші враження?

– Київ – величезний мегаполіс. Куди би ти не дивився – усюди багатоповерхівки. Ритм цього міста я відчуваю на собі одразу, адже і у Кремнієвій долині, і у Сан-Хосе чи Сан-Дієго усе якось спокійніше.

Ще одне з найяскравіших перших вражень – транспорт. У Долині є громадський транспорт, але там він не дуже ефективний, у вашому місті – навпаки. З іншого боку, там стрімко набирає обертів тренд використання електромобілів, що знижує забруднення навколишнього середовище. І от цього не можна сказати про Київ.

– Що вас найбільше здивувало в Україні? Як плюси, так і мінуси.

– Як на мене, сьогоднішня Україна – це щось на зразок Ірландії 90-х років, коли країна перебувала на порозі становлення у якості «Кельтського тигра» (так називають феномен бурхливого зростання економіки Ірландії наприкінці 90-х і на початку 2000-х. – Platfor.ma). Втім, я ще мало де був в Україні, і тому можу сказати лише про Київ та людей, яких мені пощастило зустріти саме у цьому місті. Так от, у вас точно чимало потенціалу – і це є одним з головних плюсів держави. А саме місто – класне для прогулянок, історія тут чи не у кожній будівлі. Київ дихає нею. Що ж мені зовсім не подобається – аж занадто багато вибоїн на дорогах.

– Якщо говорити про 20 років вашої роботи, то що вважаєте своїм головним успіхом?

– Якщо підсумувати усі вміння, знання та навички, то головним здобутком свого життя я би назвав уміння вчитися створювати інновації. Під час мого перебування в Amazon, під час керування бізнесом з усіма його викликами навколо менеджменту, росту працівників та всього іншого, я виніс для себе наступне. Інновація – це розуміння того, як має змінюватися софт, щоб відповідати вимогам навіть не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

– Amazon – це ціла імперія, одна з найбільших корпорацій світу. Як вона виглядала для вас?

– Я неодноразово на цьому наголошую, не відлякую, а просто констатую факт – атмосфера в компанії досить напружена. Якщо ти отримуєш завдання, ти маєш його виконати вчасно. Якщо не можеш це зробити, то до тебе підключається група експертів, які допомагають, але завдання в будь-якому випадку мусить бути зроблене вчасно. Amazon – це про дисципліну, прямолінійність і твоє власне бажання стати найкращим 24/7. Там вчать на помилках, але попри все бажають їх не робити.

– Як хорошому українському програмісту потрапити на роботу до таких монстрів як Amazon, Symantec чи McAfee?

– Я думаю, що в першу чергу розробникам потрібні принципи, які будуть вами керувати. Ти маєш бути достатньо хоробрим, аби відстоювати те, у що ти віриш. А з тим використовувати свої технічні знання для вирішення щоденних проблем. Цього достатньо, аби постукати у двері цим компаніям.

Думаю, що у моєму випадку спрацювала експертиза, яка в мене була у керуванні командами у продуктах 1.0. Саме вона допомогла Amazon усвідомити цінність, яку я можу принести для вирішення проблем, які на сьогодні не мають вирішення взагалі.

Одеський міжнародний кінофестиваль – це своєрідний окремий простір, який протягом дев’яти днів існує у форматі фестивалю, а решту року – у вигляді інших активностей. І це досить кропітка робота, де застосовуються абсолютно бізнесові механізми.

Люди, які приходять до нас у команду, часто думають, що потраплять у богемну тусовку, будуть постійно дивитись фільми і що всі тут інтелектуали з топ-100 улюблених стрічок (усі, звичайно, артхаусні). І помиляються. В процесі вони бачать бухгалтера, ще одного бухгалтера і ще одного бухгалтера, юристів, фінансистів, людей, які відповідають за технічні нюанси на фестивалі, а також маркетинг, який потребує суворого виконання своїх умов. І де ж творча команда? Де творчість? Вона є, але це дуже невелика священна корова в нашій компанії. Все інше працює на те, щоб планувати, виробляти стратегію, виконувати план підготовки фестивалю. І це відбувається увесь рік.

Творчі люди, режисери, часто виключені з процесу, який пов’язаний з участю фільмів у фестивалі. Є інші – дистриб’ютори, агенти, PR-менеджери, які відповідають за різні процеси у продакшені. Хоча всі розуміють, що саме зі сценарію починався фільм, і з режисерки, яка запалила своєю ідеєю продюсерів. І тут ти розумієш, що це і є баланс, поєднання прагматичних аспектів і роботи в культурному проекті.

За весь час свого існування кіно насправді не дуже змінилося. Змінилися манера гри, прийоми, але де-факто людям так само подобається стежити один за одним. В останні роки у тренді  віртуальна та доповнена реальність. Це на стику технологій зі сторітеллінгом, але ситуація така, що технологію вже придумали, а контент ще наздоганяє. Тому є такий вектор розвитку, як 3D чи інші технології. Поки що не зрозуміло, чи буде це проривом, тому що кіно залишається досить традиційним видом мистецтва, коли ти йдеш в кінотеатр і дивишся все на великому екрані. І ця звичка зміниться ще нескоро.