Тег  підприємництво

«В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям»: Дмитро Дубілет про технології та роботу в Кабміні

– Рівно три місяці тому вийшло наше інтерв’ю з тобою на Platfor.ma. Ти казав, що багато працюєш – 12 годин на день. Скільки зараз?

– Однією з мотивацій стати міністром Кабміну було моє внутрішнє відчуття недостатнього завантаження. Я говорив, що у мене робочий день – близько 12 годин, але якщо брати до уваги саме ту частину, яка являла собою якийсь виклик, то це 6-7 годин, не більше. Мені пощастило (або не пощастило), що в Monobank та інших проєктах у мене сильні бізнес-партнери, тому в їхньому оточенні я певною мірою розслабляюся. В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям, тому коли надійшла пропозиція приєднатися до Кабміну, я подумав, що це саме те місце, де челенджів буде вдосталь.

Зараз мій робочий день складає близько 13-14 годин по буднях, у вихідні – 7-8. Але це абсолютно неправильно, і зараз я розумію, що потрібно зменшувати оберти, тому що ти просто фізично не справляєшся і починаєш лажати. Тому в мене мета – повернутися в плюс-мінус нормальний режим, оскільки найближчий рік я ще точно буду працювати в Кабміні.

Взагалі, ніхто до кінця не розуміє, що це за посада така – міністр Кабміну. Але вона дуже зручна, тому що ти можеш займатися проєктами, які тобі подобаються, при цьому роботи абсолютно необмежена кількість. Якщо я бачу завдання, яке мене збуджує, наприклад, те ж скасування обов’язкової трудової книжки, то зазвичай всі ключові міністри з великим задоволенням погоджуються на його реалізацію.

– Чи буває у тебе прокрастинація? Наприклад, коли думаєш, що треба врятувати людей від корупції, але тут вийшов класний ролик на YouTube…

– Прокрастинація, звичайно, є, але вона ховається не за YouTube, а, наприклад, за іншими проєктами, які більше подобаються. 

– Розкажи про своє хобі.

– У мене є пристрасть – прапори. Я навіть відкрив телеграм-канал «Прапори з Дмитром Дубілетом», але цьому я зараз присвячую не так багато часу, як хотілося б.

– Є купа курсів з особистісного росту про те, як досягти успіху й тому подібне. Ти віриш в такі штуки?

– В цілому так, я в них вірю. Причому справа не в тому, що вони дають тобі щось конкретне, а в тому, що вони можуть надихати. Якщо це призводить до того, що ти, наприклад, створюєш власний бізнес, то воно того варте.

Я не дуже часто брав участь у таких заходах, але в мене є досвід отримання MBA – вважаю, що це була досить успішна інвестиція. Я шість років займався власним бізнесом, а коли отримав вже новий досвід, то зміг поглянути на якісь речі під новим, більш розширеним кутом.

– Ти вважаєш себе успішним? 

Ні. На мою думку, коли людина вважає себе успішною, вона близька до того, щоб зупинитись. 

Місто сили:
як Юрко Филюк розкачує Івано-Франківськ

Івано-Франківськ поступово стає центром нових можливостей в Україні. Спочатку з’явився ресторан Urban Space, який об’єднав 100 інвесторів і став прикладом соціального підприємництва. Тепер у центрі міста оновлюється, модернізується та набуває нового значення старий завод Промприлад, на території якого десятки різних ініціатив будуть працювати разом задля впровадження позитивних змін в країні. Для серії інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поспілкувалася з виконавчим директором та ініціатором проекту Юрієм Филюком про те, що таке імпакт-інвестиції, як отримати експертизу від Стенфорду, залучити $30 млн, змусити працювати разом владу, бізнес і суспільство та при цьому кайфувати від своєї роботи. 

– Розкажіть про свій бекграунд?

– Я вважаю, що підприємцем я став у 13 років. У дитинстві в батьків не було можливості мене розбалувати, тож я намагався сам заробляти гроші. Хочеш грати в баскетбол? Назбирай собі на кросівки. Я що тільки не робив, намагався щось придумувати, експериментувати, якийсь період навіть мив машини. В студентські роки був активним у міжнародній молодіжній організації AIESEC. Я пройшов всі щаблі від локального комітету до президента AIESEC України. 

Цікаво в мене там кар’єра закінчилася – на півтерміну мені зробили імпічмент. Тобто система мене не сприйняла або я не зріс із системою. Це було для мене здивуванням, адже я усвідомив, що на найвищій позиції ти більш беззвітній і при цьому замкнутий якимись рамками, ніж на нижчих точках. Але це теж корисний урок. Насамперед, я зрозумів, як хочу будувати партнерство. З тих пір для мене це не тільки професійне співпадіння, але й емоційне – збіг цінностей. Але з зовнішніми партнерами це правило не працює, тут я навчився вибудовувати взаємовідносини фактично з усіма. 

Потім у Києві з колегами ми запустили свій перший середній бізнес у сфері кредитних систем – успішно розвивали його чотири роки, а потім, у 2008-у, довелося його заморозити, оскільки ми були зав’язані на банківський продукт, який на той момент просто зник із ринку. Ми після цього вирішили на літо поїхали в суто романтичний Івано-Франківськ і подумати, чим далі займатися. Так і зайшли випадково в ресторанний бізнес і відкрили кілька закладів громадського харчування. Але після Києва ментально досить швидко стало якось тісно. Я відчував, що ми можемо дати ринку більше, ніж вони готові прийняти. Тобто ситуація – на розрив, і треба було приймати рішення: або ми вирушаємо до Києва чи іншого міста з більшими можливостями, або авантюрна думка «давайте спробуємо розкачати Франківськ». 

Мені одна мудра людина сказала: «Юро, дерева не бігають». Після цього мені вперше в житті захотілося кинути все та зайнятися чимось новим, що я з легкістю й зробив. Ми почали вивчати теорію революції суспільства, як взагалі розвивались міста, що з цим всім можна робити – так і народилася ініціатива «Тепле Місто». Ми – модератори діалогів у місті, які активно співпрацюють з усіма трьома секторами: владою, бізнесом і суспільством. Але я люблю зауважувати, що це не громадська організація в чистому вигляді: ми використовуємо різні форми, схрещуємо їх між собою, народжуємо щось нове. 

Юрко Филюк

Людина на Куражі:
Альона Гудкова та її мільйони на добро, Елтон Джон і сльози

АвторЮрій Марченко
7 Серпня 2019

Кілька років тому в Україні стартували Кураж Базари: спочатку просто як барахолки, до яких поступово додалися концерти, лекторії, майстерні і різноманітні тематичні заходи. Весь цей час вагому частину прибутку проект віддавав на благодійність. Для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з ідеологом Кураж Базару Альоною Гудковою – про те, як зібрати 10 млн на благодійність, заспівати Елтону Джону та залишитися при цьому собою.

– Розкажи кілька цифр: що вже встиг наробити Кураж Базар?

– Буквально нещодавно ми подолали рубіж в 10 млн грн, перерахованих на благодійність, зараз вже близько 10,5 млн грн. Це за чотири роки і приблизно 40 фестивалів, якщо не рахувати перші декілька The New Old – барахолки, які ми влаштовували на Воздвиженці.

– Їх же там було декілька. Ти тоді думала, що це переросте в щось постійне?

– Звичайно, ні. Це просто був порив душі. Я тоді працювала маркетинг-директором в компанії “Форум”, а барахолку ми організовували абсолютно стихійно раз на кілька місяців. І раптом я виявила, що це мене дуже сильно вперло, просто той факт, що можна не давати свої особисті гроші, а працювати, щоб зібрати набагато більше. Причому зібрати фактично непотрібні людям гроші у вигляді їх старих речей.

Я тоді познайомилася з Сашею (нинішнім чоловіком Альони. – Platfor.ma) і він сказав: слухай, ось ти працюєш, але твої думки в зовсім іншому проекті, так систематизуй це, щоб збирати ще більше!

– До речі про “більше”, який відсоток ви зараз віддаєте на благодійність?

– На даному етапі у нас немає відсотку як такого. Раніше віддавали 30% від кожного квитка, але потім переїхали на ВДНГ, де вклали в наш корпус вже 5 млн грн, і їх треба якось повертати. Тому зараз у нас це не зовсім системно. Наприклад, з травневого Кураж Базару ми віддали 100% прибутку, 1,5 млн грн, щоб закрити великий благодійний проект. А в червні не віддавали нічого, тому що потрібно було виплатити ремонтні борги. Можливо, колись ми повернемося до стандартного відсотку, але зараз просто вибираємо собі великі ініціативи, яким потрібно допомогти, і закриваємо їхні потреби. В цілому у нас виходить віддавати не менше двох мільйонів на рік.

– Саме ти приймаєш рішення, коли і кому направляти гроші?

– Я і команда. Дивись, тут ще важливо сказати про те, що саме слід вважати благодійністю. Я, наприклад, думаю, що приведення в порядок території ВДНГ – це теж благодійність. Тоді виходить, що з вересня по квітень ми віддавали взагалі 100% прибутку, оскільки все реінвестували в павільйон: ремонт, електрика, асфальт, світло, туалети, пандуси. Для мене це теж якась соціальна місія, тому що ВДНГ – державна установа. Мене виженуть, а вся інфраструктура залишиться, я ж нічого собі не заберу.

– А на який термін у вас домовленість?

– Меморандум про співробітництво з ВДНГ ще на два роки. І я сподіваюся, що спрацює право пролонгації, тому що ми дійсно багато вклали у ВДНГ. Буквально кілька тижнів тому поставили рампи для бордерів, а зараз домовляємося з Red Bull, щоб побудувати повноцінний майданчик для катання. Все відкрито, все інклюзивне. Можна це вважати благодійністю? Ну, мені здається, що так.

Хто це зробив:
бар у сквоті

Squat 17b Yard cafe – популярний міський бар у центрі Києва, де не соромно зробити привабливе фото, замовити собі смачний коктейль і провести екскурсію іноземцю. Але мало хто знає, що взагалі таке «сквот» та яка історія стоїть за цим культовим місцем. Platfor.ma поспілкувалася з засновниками та господарями Сквоту Мирославом та Дашею Криж, щоб з’ясувати це та поговорити про далекий 2006 рік, незаконний захват будівель, допомогу однодумців, власне кафе, а згодом і бар, шалену популярність, а також мрію, яка стала реальністю. 

Мирослав і Даша Криж

– Розкажіть, з чого все почалося? Як взагалі з’явилася ідея створити власний сквот?

– Ще на початку 2000-х ми з моєю подругою Машею надихнулися ідеєю сквотингу. Серед іншого на це вплинула книга Іллі Стогова «Роман у стилі техно», де він досить детально пройшовся по історії цього явища, його принципах і взагалі розповів про дуже круті кейси. Якщо пояснити коротко, то сквотинг – це захоплення порожніх занедбаних будівель для того, щоб використовувати їх під житло, майстерні, творчі аудиторії. Ми називаємо це сірою зоною, умовно незаконним захопленням.

Гроші, м’язи, реформи: Дмитро Дубілет про свою віру в технології, Monobank і СБУ

АвторЮрій Марченко
24 Липня 2019

Минулого тижня Дмитро Дубілет став радником в.о. голови СБУ і буде займатися запровадженням технологій у боротьбу з корупцією. Крім того, він керує інноваційним фінансовим проектом Monobank, запускає Koto – аналогічну установу в Британії, а також є співзасновником нестандартного спортивного клубу Smartass. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Дмитром про те, чому він не радить створювати банки, як технології можуть змінити державу і чому Європа йде туди, звідки ми тікаємо.

– Monobank, Smartass, Koto, а тепер ще й ІТ-реформами знову будеш займатися. Якщо тобі треба представити себе одним словом, то як ти вітаєшся?

– Та просто – бізнесмен або підприємець.

– Наскільки складно перемикатися між настільки різними проектами? Є якісь методики?

– Дійсно, перемикання поглинає досить велику кількість часу і енергії, але методик ніяких немає. Просто намагаюся структурувати все так, щоби різні завдання не сильно перепліталися у часі.

Чесно кажучи, є відчуття, що я як раз сильно недозавантажений. У всіх проектах, які ти перерахував, є багато розумних людей, які роблять купу правильних речей, а моя роль – керувати, радити, давати якісь настанови. Все це не заповнює мій робочий день годин на чотирнадцять, як хотілося б.

– А на скільки заповнює?

– Ну, десь дванадцять. В принципі, день може тривати досить довго, але по-справжньому ефективно, так, щоб я аж сам кайфував від продуктивності – годин п’ять-шість.

– У всіх цих сферах ідеї ваших проектів досить нетипові: спортивний клуб на межі з дискотекою, банк без відділень, вихід в Британію. Як вони з’являються?

– У кожного проекту своя історія. Якщо взяти банківські, то у нас велика команда колишніх колег по Приватбанку, з якими ми всі робимо. Але, до речі, нічого особливо проривного в ідеї немає. Якщо ти все життя займався фінансовою справою, то, звичайно, думаєш про те, щоб створити власний банк. А якщо ти створюєш його в 21 столітті, то було би дивно робити установу з відділеннями. Тобто не було ніякої ванної, де ми сиділи як Архімед і такі раптом: «Еврика!».

Кіт Дмитра – прообраз маскота Monobank

Чому ви маєте любити і робити impact-бізнес:
колонка Дениса Гурського

АвторДенис Гурський
28 Травня 2019

За останні три-чотири роки impact-бізнес став справжнім трендом у світі. Що ж мають на увазі під цим терміном? Простими словами, impact-інвестування – це вкладення коштів у проекти, які мають принести не тільки прибуток, а ще й користь суспільству та навколишньому середовищу (наприклад, проекти, які поширюють використання відновлювальної енергії, поліпшують надання послуг у сфері охорони здоров’я).  Тепер підприємців турбує не лише прибуток, а й соціальний вплив їхнього бізнесу.

Згідно даних інвестиційних фондів Willow Investments та Swiss Investment Fund for Emerging Markets, рентабельність соціальних інвестицій сягає 5-6% річних, вони мають довгостроковий період окупності. А Всесвітня мережа impact-інвестування (GIIN) каже, що на ринках, які розвиваються, показник рентабельності підвищений до 6,7%. Консалтингова компанія McKinsey оцінює прибутковість такого інвестування в 11%.

В 2014 році світові інвестори вклали близько $10 млрд в соціальні проекти, а вже в минулому році impact-ідеї залучили $1,3 трлн. Серед світових impact-трансформаторів варто відзначити такі корпорації, як JP Morgan, Goldman Sachs, Bank of America. Ці компанії випустили impact-облігації, кошти від реалізації яких направляються на вирішення проблем у сфері освіти, реабілітації ув’язнених у тюрмах, а також для допомоги хворим на астму та діабет.

В Україні impact-інвестування тільки набирає обертів. До вдалих проектів можна віднести ресторан Urban Space 100 у Івано-Франківську, де 80% прибутку направляють на розвиток міста (так вже профінансовано близько 70 проектів), в Одесі – Impact Hub Odessa, майданчик, який використовують для обговорення ідей для подальшого розвитку міста, у Львові – Festrepublic (територію занедбаного заводу перетворили на сучасний простір, де можуть працювати дорослі та розважатись діти).

Успіх від реалізації цих проектів надихає інших бізнесменів розвивати подібні проекти вже у своєму місті. Крім того, такі ідеї можуть допомогти розв’язати більш глобальні проблеми – від зміни клімату до надання доступу до безоплатної освіти та медицини.

(Більше про комерційно-успішні суспільні ініціативи читайте в матеріалі «Гаманець чи життя: як бізнес виконує соціальну місію і заробляє на цьому» – Platfor.ma.)

Поштовхом до розвитку impact-проектів стало надання користувачам публічного доступу до відкритих даних. Сьогодні не лише державні компанії публікують open data, а й такі комерційні гіганти, як Uber чи OTP Bank, адже вони теж зацікавлені в розвитку своєї індустрії.

Стартапи, які використовують відкриті дані, створюють платформи, щоб контролювати витрати з місцевого бюджету, стан забруднення річок, закупівлю ліків та інше. Наприклад, українська платформа EcoInfo створена для моніторингу стану повітря в місці вашого перебування, проект Znaydeno направлений на аналіз та контроль вирубки лісів,  онлайн-платформа iLearn розроблена для надання учням безкоштовного доступу до матеріалів для підготовки до екзаменів.

На основі такої інформації всі охочі – від активістів до професійних інвесторів – можуть створити та розвинути свій власний проект, який матиме соціальне навантаження і принесе дохід своїм засновникам.

Гаманець чи життя:
як бізнес виконує соціальну місію і заробляє на цьому

АвторЛєра Залєвська
26 Квітня 2019

Малому і середньому бізнесу часто вдається вирішувати суспільні проблеми набагато ефективніше, ніж державі, і водночас самоокупатися. Студія онлайн-освіти EdEra нещодавно випустила курс «Соціальне підприємництво та конкурентоспроможність», а для Platfor.ma вони зібрали успішні зарубіжні та українські кейси, які доводять, що маленькі ініціативи можуть змінити світ.

Джон Кронін, юнак із синдромом Дауна, і його батько Марк у 2016 році заснували власну справу шкарпеточний бізнес. Ідея зародилася, коли Джон закінчив школу і не міг знайти роботу до смаку, оскільки люди з ментальною інвалідністю мають досить обмежені можливості працевлаштування.

Джон дуже любить різнокольорові шкарпетки, тому сім’я вирішила зайнятися саме ними. Вони з батьком зареєстрували бізнес, створили сайт, домовилися з кількома виробниками і почали приймати замовлення. Марк каже, що все почалося з інвестиції лише в кілька тисяч доларів, а в 2018 році оборот компанії становив приблизно 6 млн доларів.

John’s Crazy Socks працевлаштовує людей із ментальною інвалідністю. Також частину свого прибутку сім’я спрямовує на благодійність. Найбільш популярними виявилися тематичні шкарпетки, присвячені Дню людини з синдромом Дауна та усвідомленню аутизму.

Батько та син пропагують зміни до трудового законодавства, щоб працюючи повний робочий день, люди з інвалідністю не втрачали своїх медичних пільг. Джон і Марк виступають у Конгресі, а також просувають ідеї у своїх соціальних мережах.

 

Герої холодильника: як некрасиві овочі та фрукти рятують світ

АвторОксана Расулова
19 Грудня 2018

Наприкінці 1980-х у Лондоні заснували Музей дизайну. Щороку він присуджує нагороди за досягнення в продуктовому, архітектурному, індустріальному, графічному дизайні та моді. У 2015 році перше місце здобули гидкі картоплини, незугарні моркви і сміхотворні яблука. Що це і чому це важливо, розповідаємо у спецтемі «Ідеї».

Передісторія. У 2012 році Велика Британія переживала найсухіший березень за більш ніж півстоліття. Улітку до кліматичної картини додалися вологі шторми, тож у сезон городини та фруктів врожай був на 25% меншим, ніж зазвичай. Мережа супермаркетів Sainsbury’s не розгубилася і запропонувала покупцям некрасиві овочі та фрукти, які зазвичай не потрапляють на полиці. Їх просто виклали на прилавки. Цю ідею підтримали Morrisons і Waitrose. Саме від того моменту можна вважати, що не-краса почала кампанію з порятунку нашого споживацького світу.

Проблема. Зазвичай до прилавків Великої Британії не доїжджають 20-40% продуктів тільки через те, що вони негарні. Приблизно та ж статистика у США та країнах Європейського союзу. У Штатах вигляд овочів і фруктів регулює Департамент агрокультури – це мало б спрощувати ведення бізнесу, натомість примушує фермерів викидати тонни продуктів. У ЄС щороку виробляють 89 млн тонн продуктів, що летять у смітник. Це $ 545 на рік для одного мешканця Франції. Проблема настільки глобальна, що у 2014 році в ЄС оголосили рік боротьби з надмірними харчовими відходами.

Плакати кампанії «Inglorious Fruits and Vegetables» від Intermarché

Пiдвантажити ще