Скільки часу потрібно, аби організувати фестиваль? Зазвичай це від двох місяців для невеликої події й до року для масштабного дійства. За цей період потрібно продумати концепцію, запустити рекламу, знайти спонсорів і заодно артистів. 

Із карантином і онлайн-фестивалями все інакше. 29 та 30 серпня ми проводимо вже четвертий фестиваль за п’ять місяців. Великі події рідко проходять ідеально. Але навіть з помилками можна розважатися і брати від них корисне. Тому ось шість фейлів під час організації масштабної культурної події, які чогось навчили. Розповідають організатори Катя Войчук з Києва та Богдан Богрин з Вінниці.

На другий фестиваль у квітні вінницька команда приберегла коронний виступ, ледве вибивши для цього дах з наймальовничішим видом у місті. На ньому мав зіграти оркестр з 13 людей зі струнною та духовою секціями. 

В день виступу усі зібралися, прорепетирували й готувалися до виходу в ефір. В запланований час оркестр і правда почав грати. Грали дивовижно. Це був дійсно прекрасний концерт. Настільки, що він зачарував навіть режисера, який забув передати сигнал у головний штаб. Коронний номер вінницьких корифеїв так ніхто й не побачив. 

Вивчений урок:

«Коли почався карантин, залишилося дуже мало спеціалістів, які вели стріми. Ми наймали переважно друзів, які вчилися разом з нами. Ну і режисер просто забув віддати сигнал», – пояснює Катя. Забудькуваті режисери, однак, навчили команду тестувати всі включення перед стрімом. «Тепер ми підходимо до технічних моментів набагато прискіпливіше, усе прописуємо на папері та складаємо детальний графік, – розповідає Богдан. 

Ми відзняли велику передісторію Вадима, крім цих чотирьох сцен там було багато крутих моментів, які не увійшли в фільм. Наприклад, була сцена звільнення головного героя з майданчика серіалу, епізод сватання Вадима з аніме-дівчиною, власницею єнота. Він мене під час зйомок покусав – дарма, чи що? Але всі ці сцени віддаляли глядачів від основної лінії – відносин Вадима з мамою, тому довелося ними пожертвувати. Три години спостерігати свій великий план – непогане поповнення акторського портфоліо, але історія важливіша.

Головною та найважливішою сценою у фільмі є епізод на дорозі, коли мама хоче щоб її переїхала іномарка, тому ми викидали всі інші фрагменти, які сильно відтягували цей момент і відволікали нас від того, щоб бути в моменті та співпереживати конфліктові між мамою та сином. Тому 40% матеріалу було безжалісно вирізано нашим режисером монтажу Олександром Чорним. Монтаж фільму тривав 7 місяців.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

Хоча усі чули про неймовірні можливості VR, не всі досі розуміють, що ж ця технологія може дати нам в реальності. Перший прототип сучасної техніки віртуальної та доповненої реальності з’явився у 1838 році, коли Чарльз Уітстон виявив, що двовимірні зображення в кожному оці наш мозок складає в одне тривимірне – і винайшов стереоскоп. А більше ніж через 100 років кінематографіст Мортон Хейлиг створив Сенсораму (театральний кабінет, який нагадує 5D кінотеатр, бо стимулює усі органи чуття).

Назва для всім зараз відомого явища з’явилася аж у 1987 року, коли Джарон Ланьє, засновник лабораторії візуального програмування, вперше вжив термін “віртуальна реальність” і почав масове виробництво спеціальних окулярів та рукавичок. За роки, що пройшли, людство помітно просунулося, і тепер технологія використовується далеко не тільки для розваг.

Віртуальна та доповнена реальність у світовому контексті — це цілий спектр інструментів, що застосовуються від побуту до туризму, від медицини до військових розробок, від музеїв до освітніх програм. Йдеться не тільки про професійне використання, VR стає все більш доступним й для широкої аудиторії. Platfor.ma разом з фестивалем Frontier розповідає про цікаві проекти родом з України.

Віртуальна реальність – можливість для художника повністю відтворити бажане, а для глядача – зануритися у твір. В прямому (насправді, в віртуальному) сенсі увійти в картину, переміститися в інше місце та торкнутися того, чого не існує. 

Або того, що вже відбулося. Так зробили New Cave Media, коли створили Aftermath VR Euromaidan. Команда творців реконструювала події на Майдані 20 лютого 2013 року, день розстрілів Небесної сотні. За допомогою фотограмметрії та проектування віртуального тривимірного зображення глядач опиняється на Майдані в той час, коли стріляли в мітингувальників. 

Люди, причетні до Революції гідності, розповідають про те, що пережили і як боролися за власну свободу. З інтерв’ю з ними у форматі відео 360 можна дізнатися про те, що приховували в ЗМІ або недоговорювали. Завдяки VR-окулярам навколо вас відбувається історія і ви маєте можливість стати її частиною.

1 березня, 3 березня , 7 березня, 8 березня, 10 березня, 13 березня, 14 березня, 15 березня, 16 березня, 19 березня, 22 березня, 23 березня, 24 березня, 26 березня, 29 березня, 30 березня, 31 березня

1 лютого, 6 лютого, 7 лютого, 9 лютого, 12 лютого, 13 лютого, 14 лютого, 15 лютого, 16 лютого, 21 лютого, 22 лютого, 23 лютого, 27 лютого, 28 лютого.

3 січня, 10 січня, 17 січня, 19 січня, 20 січня, 22 січня, 23 січня, 25 січня, 30 січня.