«Супербактерії» розвинули імунітет до спирту. Це погано

7 Серпня 2018
здоров'я

Дослідження показали, що дезінфікуючі засоби на спиртовій основі, які використовуються лікарнями для профілактики інфекції, стають менш ефективними.

Один із небезпечних видів «супербактерій» (так називають організми, на які не впливають антибіотики) – ентерококи, vancomycin-resistant enterococci або VRE. Їх варто побоюватися тим, у кого ослаблений імунітет, в тому числі людям, які проходять хіміотерапію, відновлюються після пересадки органів або переносять діаліз. «Небезпека VRE в тому, що вони можуть оселитися в кишечнику, потім проникнути в кров і викликати сепсис – зараження крові. Від них дуже важко позбутися, тому що вони стійкі майже до всіх антибіотиків», – розповів професор із університету Мельбурну та один з авторів роботи Тімоті Стінар.

Проблема в тому, що вони стають ще більш небезпечними. Вчені провели експеримент, в ході якого використовували мікроорганізми, зібрані від різних пацієнтів Мельбурна в період із 1997 до 2015 року. На бактерії впливали серветками з ізопропіловим спиртом, які широко використовують у лікарняній практиці. Виявилося, що з ростом популярності знезараження спиртом (в Австралії обсяг використання засобів для рук на спиртовій основі виріс за 15 років у десять разів) супербактерії отримували все більшу стійкість до нього. Відповідно, бактерії, зібрані після 2010 року, були в 10 разів більш терпимі до спирту, ніж їхні попередники.

«Це виклик для тих, хто відповідальний за інфекційний контроль у лікарнях по всьому світу. Якщо ви хочете тримати під контролем появу VRE, необхідно зробити більше, ніж просто покладатися на дезінфікуючі засоби на основі спирту», – впевнений Тімоті Стінар.

Тепер дослідники планують вивчити стійкість до спиртів бактерії в інших країнах, а також з’ясувати, які генетичні мутації надали їм такий імунітет.

7 Серпня 12:56
здоров'я
Найцiкавiше на сайтi

«У кожного свої таргани в голові»: як живуть люди з обсесивно-компульсивним розладом

АвторЛєна Шуліка
2 Лютого 2017

Уявіть, що у вашій голові думки про нав’язливу дію, котру конче необхідно виконати. Дія може бути абсолютно позбавленою сенсу, але ви все одно її виконуватимете. Власне, так і живуть люди з обсесивно-компульсивним розладом. Platfor.ma розповідає про українців, життя яких складається з постійних ритуалів.

Ярослав Муха

– Це жодним чином мені не заважає. Це моя особливість. У кожного ж є свої таргани в голові, правильно?

Так Ярослав розповідає про свій обсесивно-компульсивний розлад, з яким він живе уже багато років. Ярослав Муха – студент, в той же час він працює в рекламному агентстві.

Обсесивно-компульсивний розладом, або скорочено ОКР називаються нав’язливі стани, котрі змушують людину повторювати певні дії.

– Вперше розлад проявився, ще коли я був маленьким. Коли мене торкалися з одного боку, я обов’язково мав відчути такий же дотик з іншого. Я не прошу людей зробити цей дотик – це було б дивно, я просто сам себе торкаюся, головним є факт дотику. Я можу потиснути руку, але я намагаюся не чіпати людей і не люблю, коли вони чіпають мене.  Я пам’ятаю, коли вперше побачив щось схоже. Я дивився серіал «Клініка» і в одній із серій з’явився лікар з чимось подібним. Той лікар мав торкатися до всіх предметів, коли заходив в кабінет. Тоді я почав читати і зрозумів, що ОКР проявляється і в дрібніших формах.

Терміну ОКР  не існувало ще 100 років тому, але сьогодні від цього страждає близько 5% населення світу. Як правило, більш високий відсоток людей з цим захворюванням в розвинених країнах. Статистика захворювань в Україні відсутня. Перш за все, тому що в посткомуністичних країнах люди традиційно соромляться зізнаватися в психічних розладах.

Коли Ярослав знайшов назву свого розладу, він уже мав кілька ритуалів. Якщо він повертається в один напрямок, він має так само повернутися в інший. Якщо випадково повертається в іншу сторону більше, ніж потрібно, має зробити симетричну дію. Ярослав відчуває дискомфорт при довгому стоянні в одному напрямку, адже потрібно відновити рівновагу і стояти в іншому напрямку впродовж того самого часу.

– Через те, що мені потрібно постійно відновлювати баланс у просторі, я не можу нормально їздити в метро. Адже коли я в натовпі і до ноги торкаються, хай навіть пакетом, я не можу дотягнутися, щоб торкнутися іншої ноги – і мене від цього трусить.

Всі знайомі знають, що я не люблю доторків. Взагалі. В більшості випадків люди розуміють і поважають особистий простір, а у деяких виникають зайві питання. Хтось навіть навмисне починає торкатися.

Это как вообще: жить с эпилепсией

7 Квітня 2015

Мы продолжаем на Platfor.ma рубрику, в рамках которой выясняем, как разнообразные события и процессы выглядят изнутри. На этот раз у нас непростая тема – подруга эпилептика рассказала нам о том, как это – жить с человеком, у которого в любой момент может начаться приступ, и как можно помочь больным.

Это началось несколько лет назад. Я ложилась спать, мой парень (я буду называть его N) уже полчаса как дремал, я лежала в темноте рядом и читала соцсети, когда он вдруг очень странно и страшно взвыл, как от сильной боли – и стал трястись.  Я подумала, что ему приснилось что-то страшное, обняла, но он никак не отреагировал и продолжал трястись. Я бросилась к выключателю, сразу закричала — N лежал на полу без сознания. Его глаза закатились, он не дышал, лицо было почти синего цвета, изо рта шла розовая пена. Все выглядело как предсмертная агония — по телу конвульсии, сначала сильные, потом все слабее, потом он затих и, как мне тогда показалось, умер.

Руки и ноги были неестественно вывернуты. Помню, что гладила его, уговаривала дышать, кричала по телефону скорой, что мой парень умирает. Наверное, секунд через 20-30 он начал шумно, редко дышать и стонать, с хрипом, все еще находясь без сознания. Мускулатура лица, видимо, была еще парализована, потому что он дышал не как человек, а как лошади – с трепетанием губ, ноздрей, никогда не видела такого на человеческом лице. Дикое зрелище – тело есть, а черт личности знакомого тебе человека в нем нет, просто еле живой организм в беспамятстве.

Приехала скорая, к этому времени N начал приходить в себя: кривился от боли, не узнавал меня, пытался встать, но тело его не слушалось. Пытался говорить, но не мог — язык был прикушен, все буквы в словах перепутаны, в глазах  непонимание, боль и ужас. Я просто рыдала, успокаивала его и приговаривала что-то глупое. Врачи открыли окно, сделали укол (пришлось уговаривать и держать за руки), спросили, кем N работает и есть ли у нас дети. Спустя какое-то время N полностью открыл глаза, испуганно посмотрел на всех нас и спросил, почему здесь эти люди и что случилось. Постепенно он вспомнил, кто я, кто я ему, какое время года, где мы, а через час полностью пришел в себя.

Обычно после единичного приступа диагноз эпилепсия не ставят – он может случиться и у здорового человека. До 10% людей могут испытать припадок.

Но это, к сожалению, не наш случай, потому что приступы повторяются. И теперь не только ночью.

Форм эпилепсий множество, и они очень разные — все почему-то знают только про фоточувствительную, когда приступ может возникнуть от мелькающих пятен. Но мы, например, спокойно смотрим кино. К тому же N не реагирует приступом на мигающую наружную рекламу, во всяком случае пока. У кого-то эпилептические приступы случаются от определенного запаха, у кого-то они только ночные или дневные, у кого-то – с тонико-клоническими приступами, кто-то просто замирает посреди разговора, кто-то живет без приступов год-два, а кто-то испытывает такое каждую неделю.

Нам еще «повезло», что N не работает водителем, диспетчером или, скажем, высотником, поэтому особенных  профессиональных ограничений у него нет. Пока что мы живем как все другие пары. Большинство наших друзей и знакомых не подозревают, что N — эпилептик. Просто проводим больше времени вместе и, конечно, у нас определенные правила. Мне пришлось сесть за руль, а N водит только днем (у нас пока только ночные и вечерние приступы) и только когда болезнь не дает о себе знать несколько месяцев.

Жизнь с эпилепсией – это в первую очередь, никакого алкоголя и как можно меньше раздражающих факторов. Мы еще только ищем для N правильное лечение, поэтому главное — режим: у N восьмичасовой сон, никаких вечеринок до утра и ковры на полу для смягчения удара. Я смотрю только на мебель и предметы с закругленными краями.  Еще у нас регулярное МРТ, никаких замков на ванной и туалете, а в последнее время я очень хочу купить плиту с таймером и поставить датчик дыма. N пришлось проститься с мечтой о мотоцикле. Мы договорились, что N ложится спать, как только чувствует что-то не то, что он не принимает ванну в одиночестве, чтобы не захлебнуться, не гладит одежду сам, чтобы внезапно не выронить утюг, не спит на верхней полке, не просится подержать стремянку, не работает с электроинструментами сам, разогревает еду в микроволновке и еще многое в таком роде.

Танцювальна чума, пітниця, Ебола: 3 смертельні хвороби, які людство не розуміє

Кожна нова вірусна епідемія — це бій з невидимим ворогом в темній кімнаті та з зав’язаними руками. Не знаючи, з чим доведеться зіткнутися і як із цим боротися, неможливо перемогти в протистоянні. В історії людства було безліч вірусних катастроф, котрі йому зрештою вдалось подолати і навіть навчитись із часом їм запобігати. Але найдивовижніші з них залишаються загадкою для вчених до сьогодні. Розповідаємо про три з них.

 

Коли Кеті Перрі записувала поп-сингл про підліткову закоханість «Teenage Dream», вона навряд чи замислювалася про те, наскільки правдоподібно звучать слова «we can dance until we die». 500 років тому жителі Страсбурга прийняли цей челендж заднім числом, спонтанно віддавшись дійству, яке згодом охрестять танцювальною лихоманкою.

Все почалося з того, що така собі фрау Троффеа вийшла на міську вулицю і просто почала танцювати. Нестандартний з самого початку порив став зовсім незрозумілим, коли до неї стали приєднуватися інші мешканці: до кінця тижня їх стало 35, до кінця місяця — 400. Люди не переставали танцювати аж до повної знемоги. Втома, голод, відсутність відпочинку та сну стали причиною виснаження організму, масових інсультів і серцевих нападів. В окремі відрізки часу від танцювальної лихоманки щодня вмирало близько 15 осіб.

Місцеві медики були повністю спантеличені та перебирали всі можливі причини повального божевілля: від комбінацій зірок до містичних факторів. В результаті міська влада не придумали нічого кращого, ніж спробувати вирішити проблему, допомігши їй. На вулиці встановили дерев’яну танцпідлогу і запросили музикантів, щоб допомогти зараженим швидше вивести загадковий вірус з організму. Коли це не спрацювало, було вирішено впасти у другу крайність і заборонити азартні ігри, музику, танці та проституцію, а також провести релігійні обряди. Пройшли тижні, перш ніж люди почали приходити до тями і змогли знову контролювати свої тіла.

Що викликало епідемію, достеменно невідомо й донині. За однією з версій, до аномальної поведінки жителів Страсбурга спонукнув стрес, викликаний загальною несприятливою ситуацією в Європі, яка страждала від голоду, морозу і повеней. Відповідно до цієї теорії, саме емоційне виснаження призвело до фізичного через масовий психологічний транс.

Однак серед сучасних дослідників більш популярною є думка про те, що причиною стало отруєння матковими ріжками, що вразили злаки, з котрих виготовлялося житнє борошно. Цей грибок містить в собі алкалоїди, які за хімічною структурою нагадують ЛСД. Проблема цієї теорії в тому, що крім схожих із відомим наркотиком побічних ефектів у вигляді галюцинацій і втрати контролю над тілом, отруєння ріжками також призводить до втрати контролю м’язів, що, в свою чергу, робить нестримні танці неможливими.

 

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.