Передісторія. Уявімо кишкову паличку. У різних штамів цієї бактерії є різна кількість генів, але переважно їх 4200 – зовсім небагато. І з усім цим щастям паличка повинна вижити сама і ще й розмножитися. Зрозуміло, що вона ставиться до свого геному економно й абищо там не триматиме. Але у 1980-х роках під час розшифровування її геному вчені раптом знайшли, здавалося б, беззмістовну послідовність: мало того, що вона складалася з фрагментів ДНК, що повторювалися багато разів, так ще й нічого не кодувала.

Ці послідовності назвали CRISPR – Clustered Regularly Interspaced Short Palindromic Repeats (короткі паліндромні повтори, регулярно розташовані групами). У різних штамів бактерій ці послідовності відрізнялися. Що вони роблять, ніхто до кінця не розумів, але їх почали застосовувати як маркери: наприклад, компанія з виробництва ензимів і біопродуктів Danisco, щоб запобігти «крадіжці» цінних штамів молочнокислих бактерій для виготовлення закваски.

Прийшли 2000-і і вчені вирішили порівняти CRISPR-послідовності та вже наявні послідовності в ДНК-базах. Виявилося, що CRISPR схожі на геноми вірусів. Відкриття описали у кількох низькорангових журналах і ним ніхто не зацікавився. Тоді ж поруч з CRISPR-послідовностями виявили Cas-гени (Cas – CRISPR associated protein, або CRISPR-асоційований білок).

Група вчених зробила припущення, що білки групи Cas розпізнають вірус завдяки наборам CRISPR-спейсерів (унікальних послідовностей): як тільки РНК з CRISPR збігається з генним матеріалом вірусу, запускається «імунна реакція». Ба більше, у вже згадуваній компанії Danisco провели експеримент: у геном бактерії вбудували нову CRISPR – і вона стала стійкою до вірусу, геном якого повторювала ця CRISPR. Результати опублікували вже не абиде, а в журналі Science.

Проблема. Уся інформація про те, як функціонує наш організм, записана в генах. Літерами A, G, T, C позначають нуклеотиди, з яких складається ДНК. 6,4 млрд нуклеотидів – і навіть однієї помилки достатньо, щоб спричинити генетичне захворювання. Це і синдром Дауна, і серповидноклітинна анемія, і гемофілія, і рак, і ще дуже багато не таких відомих хвороб, спричинених мутаціями, які руйнують життя неймовірній кількості людей.

Ідея. У вчених виникла думка: чому б не боротися з генетичними хворобами, зігравши на випередження – змінюючи ДНК людини ще до народження? Серед групи білків Cas найбільш універсальним виявився Cas9. Для досягнення мети вирішили використати саме поєднання CRISPR і Cas9. І технологія не підвела.

Рішення. Експерименти з CRISPR–Cas9 успішно проводили на бактеріях та в умовах in vitro («у пробірці»), а у 2013 році технологія вийшла на новий рівень – CRISPR–Cas9 запрацював у клітинах еукаріотів (організмів, у чиїх клітинах є ядро – як у людей). А ще через два роки сталося те, що здавалося неможливим: китайські вчені опублікували статтю, де описали свій успішний експеримент з редагування геному людського ембріона. Їм вдалося виправити ген, який відповідав за бета-таласемію (синтез аномального гемоглобіну, що спричиняє анемію).

Якби ембріон вирішили розвивати далі, цілком могла б народитися здорова дитина. При цьому точність редагування була дуже низькою, наукова спільнота відреагувала неоднозначно. Але у 2016 році вчені з США звели вірогідність помилки редагування до нуля і всі визнали – тепер ми можемо змінювати геном людини. Це стало найбільшим науковим відкриттям останніх десятиліть. (Ми вже писали про те, які етичні проблеми ставить перед людством це відкриття.)

Технологія. Як працює CRISPR–Cas9? У живу клітину система потрапляє завдяки «упаковці» з нешкідливих вірусів, що дозволяють проходити крізь мембрани. ДНК людини – дволанцюгова спіраль, що складається нуклеотидів. РНК, що є в CRISPR–Cas9, називають «гідом» – місце, де має відбутися розрив (усього 20-30 нуклеотидів) вона впізнає завдяки комплементарності. Комплементарність – це здатність одних нуклеотидів (A, G) «впізнавати» інші (T, C) й утворювати з ними специфічні стійкі пари, що не дають «розплутатися» спіралі з двох ланцюгів ДНК.

За допомогою ферменту Cas9 зв’язки «розрізаються» і непотрібний фрагмент вилучається. Розрив відновлюється за рахунок природних процесів репарації ДНК під час поділу клітини (при диплоїдному наборі хромосом, коли в кожної є пара, яка підставить дружнє хромосомне плече допомоги) або ж правильний фрагмент ДНК вносять разом з системою CRISPR–Cas9 (при гаплоїдному наборі, коли кожна хромосома є тільки в одному екземплярі).

Що далі? Зараз різні системи CRISPR–Cas9 використовують у найрізноманітніших цілях: для затримки розвитку бокового аміотрофічного склерозу (хвороба, на яку страждав Стівен Хокінг), для лікування міодистрофії Дюшенна, раку, анемії та «очищення» від ВІЛу (елімінація – усунення вірусу з клітини). А завдяки CRISPR-Cas13 (з іншим білком групи Cas) учені навчилися «вимикати» гени.

За допомогою CRISPR–Cas9 відтворюють фільми, внутрішні органи свиней роблять придатними для трансплантації людині, диференційовані клітини перетворюють на стовбурові. Під дією технології «відредаговані» томати не потребують запилення для розмноження, а мурахи перестають реагувати на інших членів колонії, натомість обираючи самітне існування. Хоча до самого методу є багато запитань з етичної точки зору і називати його панацеєю ще рано, ми точно стали на поріг медичної революції та маємо шанс пересмислити усе людське існування.

Недавно мне рассказали шутку: «По статистике 23% украинцев путешествуют, а остальные 77 % – путешествуют с шоу ‘Орел и решка’». Когда мы оглядываемся на десять снятых сезонов и на то нереальное количество стран, которое мы посетили, начинаешь верить, что где-то так оно и есть.

За четыре года  мы объездили половину мира. Теперь составить список городов на поездку для нас настоящая мука. Мы уже были практически во всех интересных странах. Теперь приходится выбирать страны и города из совсем непопулярных направлений, которые зачастую оказываются не очень интересными.

На съемки мы уже едем подготовленными. У нас есть сценарный план, есть продуманные драматургические линии, список предполагаемых локаций. Первым на место выезжает продюсер (где-то за 3-4 дня до приезда группы) и работает по списку локаций.  Обычно что-то отпадает, что-то находится новое.

Продюсер договаривается обо всем с локациями, решает вопросы с разрешениями на съемку. Позже приезжает съемочная группа, которой он рассказывает весь съемочный план и график.

Съемочные дни, как правило, начинаются очень рано – часов с 6 или 7 утра. Первая локация – это практически всегда стартовая подводка в аэропорту, где наши ведущие подбрасывают монетку и решают, кто же в этом городе будет шиковать, а кто – бюджетно исследовать город. Затем две команды разъезжаются в разные стороны и практически не пересекаются друг с другом. Встречаются еще один раз на финальной подводке в конце третьего съемочного дня. На следующий день вся команда перелетает в следующий город.

Дело в том, что мы вовсе не снимаем один уикенд, как показываем в передаче – иначе мы бы просто не успевали выходить в эфир. Мы снимаем пулами. Четыре передачи за один раз. Иногда пять. Вот недавно мы установили рекорд – отсняли шесть передач за раз. Пул длится 21-26 дней.

Съемки – это всегда крайне непредсказуемый процесс. То съемочную группу арестуют в Каире потому что мы снимали коптером, а значит нас обязательно нужно заподозрить в терроризме. То где-то на Кубе пилот решил сегодня не лететь – и ему все равно, какие там у нас графики.  Ну и погодные условия в каждом регионе – это вообще святое!

Багаж мы теряем не часто. Но если теряем, то это обычно очень смешные истории. Один раз, например, не долетел багаж одного из наших операторов. Приходим мы в соответствующую инстанцию, а нам говорят, что вещи по ошибке отправили другим рейсом, но вы не волнуйтесь – завтра все прилетит. Мы подписали нужные бумажки и поехали снимать. Отсняли город, приезжаем в аэропорт, где нам говорят, что багаж будет завтра. Но нам вот уже улетать через два часа. Представители аэропорта говорят, мол, пишите новый адрес – доставим туда.  Все закончилось тем, что в каждый город, где мы снимали, багаж приходил с опозданием на день и только в Борисполе вещи все же догнали оператора – спустя два часа после посадки.

От первого сбора креативной группы до выхода материала в эфир проходит около месяца. После съемок материал просматривается сценарной группой и весь сценарий пишется заново. Еще неделя уходит на монтаж, где режиссер монтажа собирает программу уже по готовому сценарному плану. Еще недели две отводится на окончательные правки и согласование материала с каналами. В итоге над одним выпуском передачи «Орел и решка» работает 14-15 человек. Это съемочная группа и пост-продакшн.

Для украинского и российского рынка программы практически не отличаются. Разве что спонсорами. Но иногда правки канала зависят от страны, в которой выйдет передача. Иногда чего-то нельзя показывать в России, иногда – в Украине. Но это совсем небольшие детали.

Иногда мы намеренно не показываем что-либо – потому что нас смотрят дети. В этих случаях, конечно, идет серьезная борьба с собой. Нам, как журналистам, хотелось бы показать, например, обряд жертвоприношения животных на Кубе. Выглядит жутко. В кадре еще жестче. Это колорит, это часть их культуры, но мы понимаем, что не можем себе этого позволить.

Самый острый вопрос предстоящего сезона – найти ведущего. У нас нет никакого принципа по отбору людей.  У нас нет каких-то обязательных параметров. Просто ведущий должен зацепить. Положительно, отрицательно – не важно. Своей харизмой, внешностью, речью, подачей.  Мы не гонимся за звездными лицами, потому что формат настолько интересен, что сам может сделать звездой любого ведущего. На второй сезон, например, к нам пробовались Андрей Бедняков и Ваня Дорн. При этом оба были действительно хороши.

Конечно, каждый ведущий привносит в передачу что-то свое. Андрей Бедняков принес острый юмор, Леся – просто смешная, Коля – весь такой мачо, Регина – бесстрашный человек, она может сделать практически все. Настя – очень женственная.

Многие считают, что у нас работа мечты, но в ней есть свои нюансы. Уходят от нас по разным причинам. У кого-то другие цели, кому-то просто надоело, кто-то устал.

Первый и второй сезоны я все время ездила с группой, потом на меня перешла большая часть офисной работы, и вот только сейчас выдался год, когда я могу позволить себе выезжать с командой как режиссер или редактор.

Мне кажется, что сейчас самый страшный вопрос для меня: «Какая у вас любимая страна?» И еще один: «Сколько стран вы уже сняли?» Когда твоя работа – это сплошные командировки, то отпуска у тебя, считай, нет. Разве что в новогодние праздники мы отдыхаем дней семь. Если не считать этого, то у нас постоянная работа 24 /7. Но, кажется, оно того стоит.

– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

Результаты нашумевшего международного исследования компании GFK показали, что украинцы вместе с индусами тратят на приготовление еды времени больше всех в мире. В среднем мы «убиваем» на это занятие 13 часов жизни в неделю. Причем женщины проводят на кухне существенно больше времени, чем мужчины – 15,1 против 9,3 еженедельных часов.

Вторая женская смена за кухонной плитой – успевший набить оскомину признак гендерного неравенства. Казалось бы, в современном мире этой проблемы уже не должно существовать. Ведь сейчас так просто купить/заказать готовую еду, сама пища часто уже почти готова и ее остается лишь залить кипятком либо разогреть, а в многообразии кухонных приборов путаются даже продавцы магазинов техники.

Но, несмотря на все достижения цивилизации, в XXI веке в самом центре Европы женщины тратят на готовку более двух часов в день. Это 15,1 часов за неделю или 2,5 суток за месяц или 1/12 года.

Данные опроса демонстрируют – чем старше респондент, тем больше времени он проводит на кухне. Меньше всего готовят украинцы в возрасте от 15 до 19 лет – в среднем 8,8 часов еженедельно, но и этот показатель выше результата многих других стран. В том числе и соседних – жители России тратят на готовку 6,5 часов. Для сравнения, в Южной Африке этот показатель равен 9,5 еженедельным часам, в Италии – 7,1, в Австралии – 6,1, в США – 5,9, во Франции – 5,5, в Турции – 4,9, в Южной Корее – 3,7 часов в неделю.

И если необходимость проводить долгие часы за приготовлением еды у индусов еще можно объяснить (по данным Мирового банка, пятая часть населения Индии до сих пор не имеет доступа к электроэнергии), то для украинцев причины таких серьезных временных затрат явно лежат в другой плоскости.

По подсчетам GFK, всего 40% украинок действительно нравится готовить. Что же заставляет тратить колоссальное количество времени на нелюбимое занятие?