засновниця журналу ЛЮК Катерина Переверзева

ГЕРОЇНЯ

Вперше я звернулася до психотерапевта три роки тому. Я відчувала, що маю багато проблем, які мені заважають. Зокрема це була сильна тривожність, яка все руйнувала. Я розуміла, що маю крутий потенціал, але через те, що всередині мене щось криво працює, я не можу його реалізувати. І від цього мені було дуже погано, при тому, що життя в мене було класне. До терапії я намагалася сама себе діагностувати — почитала в інтернеті, поставила собі біполярний розлад і якийсь час з цим діагнозом жила.

У мене були моменти апогею, коли я просто не знала, як собі допомогти. Вкотре, коли в мене стався сильний напад тривоги і я нічого з собою не могла зробити, я написала знайомому психотерапевту і стала лише іноді до нього навідуватися. Це було схоже на те, що я гасила пожежу, коли вона виникала. Однак не підходила до свого будинку, щоб подивитися, чому вона постійно спалахує. Я ніби дивилася на цей світ крізь окуляри з болю та тривоги. На одній лінзі написано «ти надто погана для цього світу і для цих людей», а на іншій — «далі буде тільки гірше і ти все втратиш». І який би крутий світ тебе не оточував, ці окуляри багато спотворюють. Наприклад, дивлячись через них на себе, я не бачила людину, якою могла б захоплюватися. Постійна терапія ніби допомогла мені зняти ці окуляри та подивитися на себе не через призму надочікувань.

Тож переломний момент у моєму житті стався, коли я вирішила піти з культурної діяльності, відсторонилася від більшості мого оточення. Тут і почалася дивовижна пригода під назвою психотерапія довжиною у півтора року. Я думала, що у мене проблеми через одні події, а в процесі виявилося, що набагато сильніше на мене вплинули інші. З'ясувалося, чому ці по-справжньому важливі спогади були настільки болючими та складними, що їх важко було прийняти. У терапії я зрозуміла, що моя слабкість насправді була сміливістю. І що Катя не «якась не така», а все з нею гаразд. Це було дивовижне відкриття — що все насправді нормально. Що кохання не треба заслуговувати чи випрошувати, що не обов'язково завжди повертатися до людей найприємнішим боком. Виявилося, що якщо в тебе щось не виходить і десь ти не така, як тобі хотілося б, це не скасовує твоєї цінності як людини.

Я все ще маю проблеми з тривогою, але тепер я знаю, що з нею робити. Вона відчувалася як величезна куля всередині, яка знесе все хороше на своєму шляху. Завдяки терапії у мене є інструменти, які дозволяють мені математично поділити тривогу на складові і зрозуміти, що з цієї величезної кулі насправді реальною є лише маленька частина. Коли ти розумієш, що те, чого ти боїшся, не величезне, а маленьке, набагато простіше проблему перетворити на завдання.

Коли ти опрацьовуєш із психотерапевтом свої проблеми, то робиш внесок у мирне співіснування у межах певної соціальної групи. У нас говорити про те, що ти відчуваєш, все ще надто нова ідея. Я, наприклад, до терапії не вміла говорити людям про те, що мене непокоїть, де я відчуваю образу, де щось не розумію, де мені тривожно чи страшно. Всі оці діалоги з людьми відбувалися, але тільки в моїй голові. Через це неодноразово виникали неприємні ситуації. Життя стає набагато якіснішим, коли ти промовляєш усе з реальними людьми, а не з їхніми копіями у себе в голові. Тож для себе я виділила три принципи, які допомагають мені бути у миру з собою:

1. Якщо не розумієш, то піди та спитай;
   
2. Люди підуть, а ти в себе залишишся;
   
3. Дозволяй собі бути неідеальною та іншою.
   

філософ і психотерапевт Євген Пілецький

Експерт

Якщо говорити з точки зору теорії ігор, то для мене мир — це насамперед взаємодія та співпраця, коли ми спільно досягаємо цілей, незалежно від того, які маємо цінності.

Психологія тісно пов'язана з миром. У політиці, шоу-бізнесі, в'язниці, організованому злочинному угрупуванні набагато вищий рівень людей з розладами особистості, зокрема, з нарцисичним або антисоціальним розладом. Ми можемо подивитися на деяких лідерів деяких країн, для яких характерні повне обожнювання себе, патологічна брехливість, абсолютна відсутність бажання співпраці та взаємодії. Вони хочуть, щоб ти програв. Це патологія. Але всі ми розуміємо, що політики не народжуються відразу в піджаку та на трибуні ООН. Вони проходять через соціум. І сьогодні доведено, що сильний розвиток антисоціальних рис відбувається через жорстокість, аб'юз, дитячі травми тощо. Вони призводять до того, що людина десь у глибині душі вважає себе цілковитою нікчемністю. Щоб перекрити це відчуття, їй потрібно або карати інших, або підносити себе над іншими, або відчувати себе настільки обожнюваним, щоб перекрити відчуття порожнечі.

Внутрішні конфлікти впливають на зовнішні і створюють їх. В нашому житті існують базові емоційні потреби, дві найголовніші з них: у безпеці та прийнятті. Якщо вони прямо порушуються, це може призвести до серйозних патологій, тому що психіка намагається хоч якимось чином їх заповнити чи захиститись від атаки на них. Потреба в прийнятті нікуди не зникає, але ти можеш отримувати його від сім'ї, що любить, або як людина з антисоціальним розладом особистості — за допомогою маніпуляцій, жорстокого шантажу або насильства. Так само і з безпекою.

Тут спрацьовує дуже проста логіка: якщо я не битиму першим, то поб'ють мене. Тривога, як от було у нашої героїні Катерини, — це інший бік. Адже у нас є дві базові стратегії, як справлятися з небезпекою: бий чи біжи. Найчастіше вони спрацьовують за принципом «якщо загроза сильніша за мене, то я біжу. Якщо слабша — я б'ю». Тривога — це страх перед майбутнім, страх перед невідомим. Перед гіпотетичною небезпекою, адже чого ти не знаєш, того боїшся.