Самооборона

Над дверима — написи про запис в лави самооборони. Перші такі загони почали виникати ще 1 грудня 2013, на ранок після силового розгону Євромайдану. Головною структурною одиницею була сотня, яка налічувала приблизно від 70 до 150 осіб. Якщо наприкінці 2013 року 5 тис. добровольців складали майже два десятки сотень, то наприкінці лютого 2014 їх було вже 42 з понад 12 тис. бійців. Задачі в цих загонів були різні — хтось охороняв барикади, інші концентрувалися на постачанні на Майдан продуктів та всього необхідного, були й Медична та Кіберсотня. Однією з важливих функцій самооборони була також безпека та спокій всередині наметового містечка — наприклад, контроль заборони алкоголю. Після перемоги революції велика кількість бійців самооборони увійшли до лав Національної гвардії чи добровольчих батальйонів, що воювали в зоні АТО.

Кам'яна бруківка вперше з'явилася у Києві в 1842 році. Однак у ході протестів чимала частина центру міста лишилася без неї. Громадяни розбирали дороги та тротуари, аби перетворити гранітне каміння на метальну зброю для протидії силовикам. Якщо на передовій стояли в основному чоловіки, то розбором доріг займалися абсолютно всі. Зрештою колони з бруківки, що стояли Майданом тут і там, перетворилися на один із символів Революції Гідності. Після її перемоги дороги знову замостили. Тепер у Києві близько 80 вулиць з цим покриттям, а окремі бруски бруківки з Майдану перетворилися на музейні експонати.

Бруківка

Машина

На знімку — Хрещатик біля магазину Zara. Тут машини силовиків стали частиною барикади. Так засоби нападу перетворилися на захист. Дії силовиків, особливо спецзагону «Беркут», були далекими від гуманних — ще від найпершого побиття беззахисних студентів, які мирно протестували на Майдані. У спробах розігнати народ вони використовували спочатку світло-шумові гранати та сльозогінний газ, гумові кулі, водомети. Потім — били всіх без розбору та навіть почали використовувати бойові набої, що призвело до перших смертей на Майдані. 22 січня загинули українець вірменського походження Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський, а в період з 18 по 21 лютого пішли з життя понад 100 людей: чи то через вогнепальне поранення, чи то від рук «тітушок» й силовиків.

22 листопада Майдан зібрав 1,5 тис. мітингувальників під Монументом Незалежності, а вже 8 грудня стався так званий «Марш мільйона» — за різними даними, на головній площі країни зібралися разом від 500 тис. до 1 млн осіб, в тому числі небайдужі іноземці, журналісти головних ЗМІ планети та політики. Люди заполонили Майдан і вулиці навколо площі, а посередині встановили наметові містечка. Крім Хрещатику, табір розбудували на вулицях Урядового кварталу — зокрема на Грушевського, Лютеранській, Круглоуніверситетській та перехресті Шовковичної й Богомольця. У Жовтневому палаці знаходився штаб повстанців, у Будинку архітекторів — штаб загонів самооборони, а у КМДА — штаб революції. В період найбільшої активності територія Майдану поширювалася на десятки кварталів, а на акції регулярно ходили сотні тисяч людей.

Табір

Кухня Майдану

До Києва поступово з'їжджались люди з усієї країни. І не лише з'їжджались, а й урізноманітнювали кухню на Майдані традиційними стравами, як-от команда волонтерів із Закарпаття, яка приготувала 350 літрів бограчу для мітингувальників. Загалом на початку грудня на Майдані працювали 22 професійних кухарі та 80 волонтерів, які перевіряли терміни зберігання продуктів, контролювали регулярність використання антисептиків та зміну столових наборів для приготування їжі. У перший день кухарі приготували понад 2500 порцій їжі, а в день народного віча на базі Будинку профспілок було приготовлено 110 тис. порцій другої страви і кілька сотень тисяч порцій чаю та кави. Ще одна команда активістів із Прикарпаття, які волонтерили у польовій кухні Мальтійської служби допомоги, за понад 100 днів перебування на Майдані приготували близько 416 тис. порцій їжі та мільйон порцій чаю. За словами волонтерів, про їхній чай навіть склали скоромовку: «Будеш пить мальтійський чай, то потрапиш ти у рай».

5 канал

На панорамі можна помітити фургон 5 каналу, працівники якого були серед тих ЗМІ, що намагалися об'єктивно висвітлювати події цих історичних трьох місяців. Щобільше, можна сказати, що Революція гідності почалася з цього каналу, адже першою на Майдан вийшла його журналістка Інна Неродик з подругою Ольгою Іжик, про що Інна написала у Фейсбуці. Проте на їхній заклик відреагували не так потужно, як на пост журналіста Мустафи Найєма: «Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Одягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій та друзів. Перепост всіляко вітається!». І хоч запис з'явився 21 листопада о 19:55, вже за дві з половиною години на Майдан вийшли 1,5 тис. небайдужих.

Прямо за барикадами мітингувальників видніється «Сбербанк Росії», який весь час продовжував працювати у звичайному режимі. Він входив у десятку найбільших банків України, а його активи складали близько 41 млрд грн. Проте у 2014 році, коли стала активно працювати кампанія з бойкоту російських товарів «Не купуйте російське», дочірній банк втратив 81,1% прибутку. Українці бойкотували установу та закликали відмовлятися від її послуг. Хвиля агресії до російських банків в Україні вилилася в активні дії. Наприклад, у 2016 році на річницю початку Майдану протестувальники розгромили відділення Сбербанку на вулиці Пушкінській. У 2021 році українська філія змінила назву на «Міжнародний резервний банк» та продовжує працювати.

Сбербанк Росії

Автобус

18–20 лютого, коли на Майдані відбувались найкривавіші протистояння з «Беркутом», це місце стало одним із епіцентрів боротьби. Як навколо будівлі, де були розміщені барикади, так і всередині, де ховались неозброєні активісти, загинули люди. На панорамі можна побачити згорілий автобус зі слідами від куль, які також залишились і на колонах та стінах Жовтневого палацу як свідчення цих найжахливіших днів в історії Революції Гідності.

Перші жертви

Після подій Вогнехреща епіцентр протистояння змістився на вулицю Грушевського. Протестувальники збирали бруківку, підпалювали все нові й нові шини й продовжували витримувати штурми силовиків. Однак ті врешті не обмежилися навіть використанням потенційно дуже небезпечних світло-шумових гранат та гумових куль. 22 січня у проміжку між 05:30 і 05:40 поранення в шию, голову та груди отримав Сергій Нігоян. За даними експертизи, стріляли свинцевою картеччю. За кілька годин там же, біля стадіону «Динамо» мисливською кулею вбили білоруса Михайла Жизневського. Того ж дня в лісі під Києвом знайшли тіло зі слідами тортур активіста Юрія Вербицького, якого напередодні викрали просто з лікарні. Також від побиття силовиками померли протестувальники Павло Мазуренко, Роман Сеник та Олександр Бадера. Невеликий саморобний меморіал з живими квітами на місці загибелі перших жертв виник майже одразу — і зберігається досі.

Вдалині на Європейській площі видно Український дім. 25 січня 2014 сюди перебазувалися кілька сотень силовиків і з'явилися побоювання, що вони можуть з тилу атакувати барикади на Грушевського. Тому у ніч з 25 на 26 січня 2014 року активісти почали штурм будівлі, і близько 4 ранку солдати покинули приміщення. Після цього в Українському домі розгорнули центр обігріву, медпункт, кухню, бібліотеку, пресцентр. Також там діяли Відкритий університет Майдану, Студентська асамблея та штаб Автомайдану, а Мистецька сотня з художників, поетів та музикантів перетворила будівлю на центр арту. Втім, у лютому Український дім знову захопили силовики, знищивши не тільки все це, а й частину фондів самого музею.

Український дім

Квіти

21 лютого відбулося прощання — тисячі українців вийшли на вулицю Інститутську, щоб вшанувати пам'ять загиблих героїв. Тоді всю вулицю встелили квітами та заставили свічками, а з часом на їхньому місці з'явилися меморіали. «Герої не вмирають» — з такими словами проводжали загиблих, звичайних людей: студентів, заробітчан, науковців, громадських діячів, іноземців. На честь Героїв Небесної сотні у 2014 році в Україні назвали щонайменше 30 вулиць або площ у населених пунктах, а у січні 2015 року частину вулиці Інститутської, де й відбулися обстріли, офіційно перейменували на Алею Героїв Небесної Сотні.

Музика

Музика не стихала всі три місяці протестів. Крім того, що самі мітингувальники підіймали дух піснями, українські артисти також підтримували революцію та свій народ. Зі сцени виступали не тільки політичні діячі та активісти з промовами, звідти постійно лунала музика. 14 грудня на Євромайдані у золотому складі виступив один із найпопулярніших вітчизняних гуртів — Океан Ельзи. Святослав Вакарчук, фронтмен гурту, присвятив виступ тим, кого 30 листопада побив «Беркут» та кого незаконно затримали. У новорічну ніч кількасот тисяч людей заспівали гімн України з увімкненими ліхтариками у руках, після чого танцювали разом з Русланою, ТНМК, Ламою, Марією Бурмакою, гуртами Тартак, Скай і Мандри. Більшість із цих артистів пліч-о-пліч стояли за свободу з мітингувальниками та грілися з ними біля бочок. Наприклад, Сашко Положинський з гурту Тартак співав пісні навіть з бульдозера біля Адміністрації президента. Також, не боячись наслідків, на сцені Майдану виступали Dakh Daughters, Іван Леньо, Kozak System, Гайдамаки, ЯрмаК та інші виконавці.

Інститутська

Саме барикади на вулиці Інститутській стали найгарячішою та найболючішою точкою протистояння. Тут відбулися голові трагічні події революції. З боку цієї вулиці неодноразово здійснювали спроби наступу силовики, а 18 лютого їм таки вдалося захопити барикади та відтіснити протестувальників ближче до Майдану. І саме тут 18-20 лютого снайпери цілеспрямовано стріляли у натовп мітингувальників. А через день на Інститутській вшановували пам'ять Небесної сотні та встеляли землю квітами. В результаті вулицю хотіли повністю перейменувати на вулицю Героїв Небесної Сотні на честь загиблих, але змінили назву тільки частини від Майдану Незалежності до Ольгинської вулиці — на Алею Героїв Небесної сотні.

Площа

Після ухвалення так званих диктаторських законів та реакції протесту на них саме вулиця Грушевського та площа перед стадіоном «Динамо» надовго стали епіцентром відкритого протистояння. Тут споруджувалися барикади, вибухали світло-шумові гранати, жбурлялися коктейлі Молотова та тижнями стояла суцільна стіна вогню від палаючих шин. Іноді тільки останнє і рятувало територію від зачищення силовиками. А над всім цим височів пам'ятник легендарному тренеру Валерію Лобановському. Чимало людей відмічали, що він ніби стратег уважно спостерігає за ходом подій, а іноді й жартували, начебто Лобановський підказує: «З правого флангу атакуйте!»

Серйозне протистояння розгорнулося на вулиці Грушевського — прямо поруч з Національним художнім музеєм України. Саме в цій історичній будівлі за проєктом Владислава Городецького зберігається найбільше зібрання українського мистецтва у світі. Після початку сутичок на вулиці Грушевського музей перейшов на режим небезпеки. Відвідування скасували, експозицію першого поверху евакуювали, а вікна закрили і захистили. Співробітники музею та пожежники постійно чергували всередині, тримаючи напоготові вогнегасники та пожежні гідранти. «Нам доводилося шукати спільну мову з тими, хто перебував довкола музею, – внутрішніми військами, "Беркутом", контролювати, щоб вони не розпалювали багаття на подвір'ї музею, щоб у них теж були під рукою якісь протипожежні засоби, — пригадує заступниця директора музею з науково-просвітницької роботи Марина Скирда. — Це іноді вдавалося, а іноді ми наражалися на відверте хамство або не зовсім адекватні вияви».

Художній музей

Як говорив Майдан

Ікони революції стали відомими символами протестів, однак поруч із ними писалися і скандувалися десятки інших. Серед них були іронічні (особливо на початку): «Вітя, підпиши», «Вітя, не зли Троєщину», «Чорні брови, карі очі, я до Путіна не хочу» чи «Януковича на нари — тоді підемо на пари!». Були агресивніші: «Зека на нари!» чи «Янукович підарешт». Або й натхненні: «Я українець і я не можу зберігати спокій» чи знамениті «Я — крапля в океані» та «Україна це Європа». Різноманітних слоганів на плакатах та у скандуванні було стільки, що доцентка Києво-Могилянської академії Надія Трач у своїй книжці «Разом сила!» зібрала понад 800 з них. А одна з таких формул взагалі пройшла грандіозний шлях від досить рідко вживаної до офіційного гасла української армії. Ці слова — «Слава Україні! Героям Слава!».

Атака

Аби спробувати придушити протести, влада використовувала різноманітні методи: гумові кийки, травматичну зброю, світло-шумові гранати, іноді з прикріпленими металевими деталями для збільшення ушкоджень. Згодом почала звучати і вогнепальна зброя. А 18 лютого у одному з найстрашніших штурмів Майдану взяли участь навіть два БТРи. Їхня атака відбулася саме тут — розігнавшись від Європейської площі, вони на швидкості врізалися в барикади. Однак самооборона відразу закидала бронемашини коктейлями Молотова, і штурм на деякий час захлинувся.

Молитовний намет

На початку грудня біля Головпоштамту встановили Міжконфесійний молитовний намет — він був покликаний об'єднати всіх вірян, які вирішили долучитись до протесту. Ідея організувати таке місце виникла після нічного розгону та побиття активістів Майдану. У невеликій капличці можна було відпочити, зігрітись та випити чай із печивом. Щовечора віряни збирались у наметі, щоб читати молитви. Поступово молитовних наметів ставало більше, а після спроби розгону Майдану 10 грудня з'явилося таке явище, як Нічна варта. Вночі священники виходили на сцену щогодини, підтримували мітингувальників і разом з усіма присутніми на Майдані молилися та співали гімн України.

5 грудня люди з усього міста з'їжджалися на пікет під будівлею Кабінету міністрів — саме тоді на станції «Площа Льва Толстого» тисячі людей разом заспівали гімн України. Це стало традицією, яка ще не один раз об'єднувала людей дорогою в підземці, а подекуди там можна було почути і заклики — як-от 11 грудня, коли Хрещатик і Майдан вже не працювали на вихід, а машиніст потягу, повідомивши цю інформацію, попросив людей допомогти протестувальникам, яких оточив «Беркут». Протягом трьох днів протистояння з беркутівцями з 18 по 21 лютого метрополітен зупинив рух через оголошену владою загрозу терористичної атаки. Це ускладнювало доступ городян до Майдану. Після завершення наступу вранці 21 лютого метро відновило роботу на всіх станціях, окрім «Хрещатика» і «Майдану».

Метро

«‎Де пропавші безвісти»

Плакат з цими словами можна розгледіти на паркані біля одного з наметів. За офіційними даними, під час революції загинули 107 людей різного віку, статі, освіти та походження — їх і називають Героями Небесної Сотні. Наймолодшому Назарієві Войтовичу виповнилося лише 17 років, найстаршому Іванові Наконечному — 82. При цьому окрім тих, хто офіційно загинув, є й ті, що пропали безвісти. На початку їх було понад 1000, однак з часом число значно зменшилося. Наразі у списку Пошукової ініціативи Майдану, яка роками займається цією темою, 42 імені.

Хронологія

18 листопада 2013 року на засіданні Ради міністрів закордонних справ ЄС не змогли вирішити, чи підписувати з Україною Угоду про асоціацію, а 21 листопада уряд оголосив, що процес підготовки до її укладання призупинено. Близько 1,5 тис. людей вийшли на акцію протесту на Майдан. Поштовхом до цього став заклик журналістів «5 каналу», а каталізатором — пост Мустафи Найєма у Фейсбуці. З кожним днем кількість мітингувальників лише збільшувалась, а хвиля протестів розповсюдилась і по інших містах України — люди вимагали відставки Азарова та Януковича і скасування рішення уряду щодо угоди.

У ніч з 29 на 30 листопада спецпідрозділ «Беркут» жорстоко розігнав беззбройних мітингувальників на Майдані, серед яких було багато студентів. Після цього протести стали ще більш масовими, а гасла — не лише проєвропейськими, а й антиурядовими. Протестувальники зайняли декілька будівель навколо Майдану, вирішили блокувати урядові будівлі, встановлювати наметові містечка, блокпости та барикади. «Беркут» продовжував найжорстокішими способами розганяти людей.

У середині січня після підписання Януковичем пакету законів, які обмежували свободи громадян, протистояння на Майдані перейшли в активну фазу і, як наслідок, в сутички із силовиками. 22 січня загинули перші учасники протестів. Найстрашніші події відбулися з 18 по 21 лютого, коли беркутівці залучили снайперів і почали масово використовувати вогнепальну зброю, а Будинок профспілок, де були штаби Майдану, загорівся. Впродовж цих днів загинули понад 100 людей, яких згодом назвуть Небесною сотнею. Одразу після цих подій Янукович із найближчим оточенням покидає країну, а влада починає співпрацювати з активістами Майдану.

З того часу пройшло 8 років. Майдан став поштовхом для змін всієї країни, які, втім, досі стикаються з опором як зсередини, так і ззовні держави. За офіційними даними, під час Революції гідності постраждали 2,5 тисячі людей, понад 100 загинули. Слідство щодо винних в цьому досі триває.

Юрій Марченко, Тетяна Капустинська, Дар'я Якуніна

Автори:

Сергій Гаджилов

Фотограф:

Валерія Городчаніна

Дизайнерка:

Юлія Саліженко

Кураторка проєкту: