fbpx
онкопацієнти та люди, які їх підтримують, про своє життя до та після діагнозу
КОМАНДА ПРОТИ РАКУ
Шостого червня Україна та весь світ відзначає День людей з історією раку (Cancer Survivors Day). Це той день, коли онкопацієнти та всі, хто їх підтримує — родичі, друзі, лікарі — святкують маленькі та великі перемоги. Разом із Фондом Inspiration Family ми поговорили з трьома командами, які разом протистояли раку або зараз проходять цей шлях. А ще забили всіх мотиваційними татухами і влаштували спільне свято.
КОМАНДА 1
(1) Стася Аветисян, бренд-менеджерка компанії SE Ranking. Діагноз: лімфома Ходжкіна, III стадія, в ремісії 1,5 роки; (2) Олена Миколаївна Аветисян, мама Стасі; (3) Ольга Новосад, онкогематолог, лікарка Стасі
(2)
(1)
(3)
Стася Аветисян
бренд-менеджерка компанії SE Ranking
діагноз: лімфома Ходжкіна, III стадія, в ремісії 1,5 роки
Я намагалась відновити свої спогади про те, як сприймала тему раку до того, як захворіла сама. І згадала показовий випадок. Рівно за рік до мого власного діагнозу, захворів мій приятель, вчитель іспанської Паша Шевцов. У нього також була лімфома Ходжкіна.

Пригадую, як одного разу ми зустрілися на каву і він мені став розповідати про якісь свої плани: «От долікуюся, і тоді...». У той момент я йому цього не сказала, але подумала: «Паша, у тебе четверта стадія раку, як ти взагалі можеш щось планувати?». Як не соромно про це згадувати сьогодні, але раніше рак у мене напряму асоціювався зі смертю.

Я дізналась, що захворіла, випадково — зробила рутинний аналіз крові. Результат прийшов дивний — один із показників, ШОЕ (швидкість осідання еритроцитів. — Platfor.ma), був 76 при нормі до 15. В інтернеті прочитала, що причиною може бути інфекція, запальний процес, і, серед іншого, онкологічне захворювання. Я не іпохондрик, але завжди уважно ставлюсь до свого здоров'я. Почала шукати причину і перевірила все, з чим у мене колись виникали проблеми: гінекологія, щитоподібна залоза, гастроентерологія. Навіть зробила гастроколоноскопію. І лише за кілька тижнів умовила (саме умовила) терапевта відправити мене на рентген легень. Так у мене вперше запідозрили новоутворення і відправили на КТ.
Мій чоловік Ніколас (тоді ми лише зустрічались) — аргентинець. Тоді він жив у Іспанії, а я в Україні, і ми регулярно на вихідні їздили одне до одного. На наступний день після мого рентген-обстеження ми мали зустрітися з ним у Флоренції, де він був по роботі. Оскільки КТ мені призначили на наступний тиждень, я поїхала. І це були прекрасні вихідні: ми гуляли найкрасивішим містом, їли морозиво, будували плани, але вже знали, що я серйозно хвора, і морально готувалися до боротьби. До Києва ми поверталися вже вдвох.

Далі був найскладніший етап — діагностика. Було важко, бо немає чіткого алгоритму дій. Ти тикаєшся по різних лікарях, які тобі виписують папірці з незрозумілими словами. Ніхто не пояснює від «а» до «я», що відбувається, які можливі варіанти й наступні дії, який запас терпіння готувати.

Особливо складно було Ніколасу. Через те, що він не знає мови, він не міг поставити питання лікарям, розібрати результати аналізів, просто замовити якісь ліки. Це його страшенно гнітило. Та він розумів, що може бути просто поруч, тримати мене за руку й допомогти мені в усьому розібратися. Як він казав пізніше: «За два тижні від твого діагнозу ми отримали медичну освіту».

Це лише частково жарт, бо розбиратися довелося дійсно в уьому. Зараз для мене слова «біопсія», «гістологія», «імуногістохімія» звучать зрозуміло і буденно. А тоді я гадки не мала, що все це значить. Ми просто ходили Інститутом раку з кабінету до кабінету не розуміючи всієї послідовності дій. Це був квест, де кожен наступний крок ти дізнаєшся на попередньому.

Найсильніше ми мріяли про точний діагноз і скоріший старт хімієтерапії. Шість тижнів діагностики здавалися вічністю, а відповідь »Результати аналізів очікуйте протягом 5-10 робочих днів» — знущанням. І от нарешті ми мали діагноз, стадію та протокол лікування. З цього моменту все стало зрозуміліше і простіше.

Люди, які найбільше допомагали мені під час лікування, моя перша лінія фронту — це мої батьки та Ніколас. Мама і Ніко були зі мною під час діагностики і всіх «хімій». А тато, хоч і не міг бути зі мною весь час — доглядав 87-річну бабусю — але постійно нам дзвонив, приїжджав на деякі «хімії», допомагав мамі й мені.
Моє лікування складалося з шести курсів хіміотерапії по два сеанси, всього – 12 крапельниць. І перші чотири з них Ніколас був зі мною. До старту першої хімії він навіть зробив собі й мамі футболки з написом «Team Stasenka», а мені — «Super Stasenka». За місяць він мав повернутися на роботу в Мадрид, а коли їхав знову до мене, з'ясувалося, що йому заборонили в'їзд в Україну — він перевищив дозволений термін перебування в країні без візи. Ніколас заплатив за це штраф, але в'їхати як турист уже не міг. Наступні вісім крапельниць я проходила без нього, але ми постійно залишалися на телефоні. Це стало важливою частиною нашого життя — з самого ранку і до ночі ми постійно були на зв'язку.

З цим пов'язана тривожна і водночас дуже смішна історія. Після трьох курсів, на середині лікування, мені мали робити ПЕТ-КТ, аби перевірити, чи діє лікування. Мама дуже сильно нервувала, навіть більше ніж я. І поки ми чекали на результат, говорили з Ніколасом у ватсапі. І от він каже: «Tell your mom not to freak out! How to say 'Stop freaking out' in Russian?». А я думаю — як краще це перекласти? І підказую йому: «You can say: Не ссы!». І от він просить, аби я повернула екран телефону до мами і каже їй: «Lena, ne ssy!» — і додає «Pozhaluista». Мама дуже сміялась! З того часу фраза «Не ссы, пожалуйста» стала нашим сімейним мемом.

Насправді, я відчувала абсолютну підтримку від усіх. Колишні колеги, сусіди, навіть однокласники, з якими я не спілкувалася десять років, писали мені, і не просто заради формальності — говорили дуже душевні речі, переживали та вболівали.

Однією з найважливіших груп підтримки були мої колеги. Це було ще в доковідні часи, я ходила в офіс. Через пару днів після того, як я розповіла у фейсбуці, що захворіла, до мене зайшла наша HR і просто передала пачку грошей. Їх зібрали мої колеги. У той самий день власник компанії перерахував дві тисячі доларів на мій рахунок. Ніхто не питав, чи вони мені потрібні, мене просто завалили грошима і сказали: сама вирішуй, що з ними робити. Та справа була навіть не в грошах. Мої колеги продемонстрували золотий стандарт екологічного ставлення до людини з онкодіагнозом. Мене не жаліли і не списували з рахунків, я була постійно включена в процес і працювала, це рятувало психологічно. Але при цьому колеги завжди були готові підхопити проєкт, бо розуміли, що лікування забирає багато часу та енергії.

Я завжди почувала себе комфортно з ними на 100%. Наприклад, я обігрувала свою лисину в костюмі на Геловін (навіть виграла в офісі конкурс костюмів, і колеги запевняли, що це не тому, що в мене рак!) або на костюмованій новорічній вечірці. Я могла собі дозволити прийняти свою зовнішність, сміятися з неї і насолоджуватися нею. Завжди буду дякувати своїй команді за абсолютну підтримку і можу сміливо сказати: моє психічне здоров'я зберегла компанія SE Ranking.

У мене ніколи не було відчуття, що я маю приховувати від когось свій діагноз. Я знала, що після другої хімії в мене випаде волосся, а перуку носити не збиралась. Тому я вважаю, що пост у фейсбуці — м'який спосіб попередити усіх про те, що взагалі відбувається. Я відчувала, що несправедливо щодо колег приховувати це, змушувати їх здогадуватися і боятися запитати. Крім того, після публікації посту я отримала величезну порцію підтримки. Зараз розумію, що це саме та енергія, яка мені тоді так була потрібна.
У мене ніколи не виникало запитань на кшталт «Чому саме я?». Бо я прочитала, що наука не знає точно, що спричиняє лімфому Ходжкіна — це просто випадкова мутація. Для мене це одразу зняло частину екзистенційних питань. Я просто потрапила в ту статистичну вибірку, в яку не хочеться потрапляти.

Були кілька речей, які мені допомогли психологічно під час лікування. По-перше, це історії пацієнтів, які пройшли цей шлях. Це дуже терапевтична штука — читати розповіді людей, які мали такий самий діагноз і впоралися з ним. По-друге, я десь прочитала розумну думку про те, що позитивний настрій хоч і не впливає на результат лікування, але впливає на якість життя під час нього. І вирішила сфокусуватися на якості свого життя прямо зараз, а не планувати усе хороше «на колись» — коли закінчиться лікування. Авжеж, в головах людей досі багато стереотипів щодо раку. І так чи інакше на тебе ллються поради від таксистів, касирів в супермаркеті, однокласників твоєї мами, людей, які «добре знаються» на перевазі психологічного здоров'я над фізичним. Мені радили скупатись у святій воді, відпустити образи, прикластись до ікони, подзвонити монаху. Але я намагалась сприймати це по-доброму, бо люди, які ці поради мені давали, щиро хотіли допомогти.

Я дізналась, що досягнула ремісії, вже на середині свого лікування, після проміжного ПЕТ-КТ. Я саме говорила з Ніколасом по відеозв'язку, мама пішла в магазин. І тут мені Ольга Ігорівна надсилає у ватсапі повідомлення, я, не згортаючи відео, читаю — «Ви здорові!!!». Я спочатку була шокована, а тоді почала просто плакати. Я зрозуміла, що все, що ми проходимо — не дарма, лікування спрацювало. Ми з Ніколасом часто робимо скріншоти одне одного під час відеозв'язку і так вийшло, що у мене є скріншот його обличчя в цей момент, а у нього — скріншот мене. Це був, напевно, найбільш емоційний момент наших стосунків.
Олена Миколаївна Аветисян
мама Стасі
Коли Стася отримала рентген-знімок з очевидною серйозною проблемою, головним нашим завданням стало отримати точний діагноз. Ми розуміли, що життєво важливо поставити його не лише точно, а і швидко. Ми з чоловіком підключили родичів-медиків, слово «лімфома» стало повторюватися частіше. Почали шукати найкращих лікарів по лімфомах і отримали ім'я — Крячок Ірина Анатоліївна. Поки Стася обстежувалась, я дізналась, що професорка приймає відвідувачів щосереди в порядку живої черги, і поїхала до неї. Я приїжджала о 5 годині, щоби зайняти чергу і, маю сказати, що я була не перша.

Коли ми потрапили до Інституту раку, склалося враження, що там вся Україна. Молоді дівчата і хлопці, старші люди — кожен зі своєю історією. Ми знайомилися в чергах, допомагали шукати інформацію, дружили і підтримували одне одного.

Лікувалися в НІРі, нашою лікуючою лікаркою стала Ольга Ігорівна Новосад. Вона завжди була з нами на зв'язку, ми разом консультувалися у професорки Крячок, все було якось струнко, сплановано. У Стасі була третя стадія раку, що, звісно, немало. Але коли аналіз підтвердив, що це лімфома Ходжкіна, ми раділи, що це саме вона. Адже для лікування цього виду лімфом є цілий ряд протоколів — вони відпрацьовані, їх використовують в усьому світі, і у нас також працюють згідно з ними.

Коли після третього курсу хімії нам потрібно було робити контрольне ПЕТ-КТ, я дуже хвилювалась — приїхала до Ольги Ігорівни зі своїми страхами. А вона не сюсюкала, а так категорично заявила: «Що це за справи? Все у вас буде добре». Цей тон мене бадьорив протягом усього лікування.

І ось повідомлення від Ольги — працює, ремісія! Буквально на середині лікування видно результати боротьби! У нас була величезна ейфорія.
Увесь час лікування в моїй голові рефреном звучала думка: «Чому не я? Мені 60, а моїй дитині 25, де логіка?». У НІРі ми побачили, що це дуже «молодий» рак, тут багато молоді, практично дітей. Наступна зона ризику — люди після 50-ти.

Зі Стасею у нас утворилась команда. Вона, я з чоловіком, Ніколас та його батьки — ми всі об'єдналися заради спільної цілі. Стася — людина дуже смілива, вона надавала нам сил, а ми підтримували її.

Ми отримали надзвичайну підтримку від близьких та друзів. Мій дорогий друг і Стасін хрещений Самвел Карамян був онкологом, жив у Єревані. Він був першою людиною, до якої ми йшли з питаннями. І хоча він, як і інші лікарі, нічого не міг сказати до постановки діагнозу, але давав нам дуже важливі поради. Наприклад, завдяки йому, ми завчасно, ще до команди лікарів у Києві, записалися на ПЕТ-КТ. Це зекономило нам кілька тижнів. Про що ми шкодуємо найбільше — про те, що Самвел так і не дізнався, що Стаська в ремісії — він помер буквально за два тижні до того.

Дуже багато людей — колег, родичів і друзів — допомогли грошима. При тому, що ми ніколи про це не просили, але вони не чекали прохання, а просто робили те, що могли. Я з особливою вдячністю згадую наших давніх друзів Емму і Лева, з якими ми не бачилися майже 30 років, але вони одразу кинулися на допомогу. Моя колишня колега Анна після того як ми відмовилися брати гроші, надіслала Стасі по пошті теплий одяг. «Нехай Стасі буде затишно» — написала вона. Це було надзвичайно зворушливо і важливо. Усі ці маленькі і великі вчинки я не забуду ніколи.
Ольга Новосад
онкогематолог, лікарка Стасі
Я виросла в сім'ї лікарів, тому ще з 9 класу знала, що буду лікарем. Але бути саме гематологом вирішила на 5-му курсі Чернівецького медуніверситету. В мене був прекрасний викладач гематології, у нього я проходила практику і що далі, то більше переконувалась, що хочу працювати саме в цій сфері. Мені навіть запитання на іспитах траплялись саме з гематології — це була доля. Першим місцем моєї роботи був Науковий центр радіаційної медицини в Києві, відділення онкогематології. Як зараз пам'ятаю, завідуючий мене спитав: «Ви точно хочете бути гематологом?». Але я наполягала на своєму.

На перший прийом пацієнти приходять переважно розгубленими — вони вперше в житті стикаються з онкологічним захворюванням, а з гематологічним і поготів. Гематологію часто плутають з дерматологією чи гінекологією. Мало хто знає, що аналіз крові — це теж гематологія. Багато хто до останнього сумнівається: «А це точно? Може птреба перевірити ще раз?». Потрібно щоразу розповідати що до чого.

Стася дуже цілеспрямована, адекватна, вона завжди вимагала конкретних задач: «Що скажете — ми все зробимо, розпишіть план». Вона впевнено йшла до своєї цілі. Люди, які мають високий рівень інтелекту, а Стася саме така, самі багато читають про свій діагноз, навіть англомовну та наукову літературу. Тому вони з чоловіком завжди дуже зважено ухвалювали рішення.

Родичі та друзі пацієнта дійсно повинні бути справжньою командою проти раку, адже пацієнтів багато, а лікар один. Він виснажується, якщо викладається на повну з кожним. А от якщо є адекватна допомога від родичів — це дуже допомагає.

Головне — не панікувати. Більшість родичів, коли дізнаються про діагноз, хочуть поговорити з лікарем окремо від пацієнта: «Скажіть нам правду. Скільки йому залишилось жити?». Я дуже не люблю це запитання. В таких випадках я відповідаю: «Чекайте, ми ж ще не встигли навіть почати лікування». Такий у нас менталітет, і це потрібно змінювати. Важко боротись, коли мама молодої 17-річної дівчинки склала руки і каже: «У неї четверта стадія, вона помре». І тут я починаю вкотре пояснювати, що шанс є на будь-якій стадії, а настрій має бути позитивним. Пацієнт шукає підтримки від родичів, а такий хід думок її точно не дасть.

У мами Стасі, звісно, був шок — «Звідки воно могло взятись». Але якщо, наприклад, рак яєчника чи грудей може мати конкретну причину, то в лімфомах її ніхто не знає. З часом сім'я Стасі добре адаптувалась. Стася мала чудову підтримку з усіх сторін.
Чомусь часто буває так, що родичі хочуть приховати від пацієнта його історію хвороби: «Не розповідайте йому, що в нього четверта стадія». Я тоді кажу: «В нас немає такої практики. Ми чесно розповідаємо про все пацієнту, разом ухвалюємо рішення і разом складаємо план».

Найкращий спосіб заспокоїти людину — це гумор, він допомагає і пацієнту, і лікарю. Можна подумати: «Як можна сміятись у такій ситуації?», але по-іншому ніяк. Померти можна у кожен момент — ви можете йти по вулиці і цеглина впаде на голову. Авжеж, це чорний гумор, але в ньому є частка правди. Ще один прекрасний спосіб переконати пацієнта боротися — це історії інших пацієнтів, вони надзвичайно допомагають. Завжди корисно поспілкуватись з тими, хто вже крізь це пройшов.

Я дуже люблю свою роботу — як наукову, так і клінічну практику. Дуже переживаю за кожного пацієнта, по десять разів обдумую своє рішення, якщо потрібна порада, дзвоню колегам, або читаю нові наукові дослідження, якщо випадок нестандартний. Це забирає дуже багато часу і буває що не встигаєш зробити все на роботі, доводиться працювати вдома. Я намагаюсь утримувати баланс між життям і роботою, але вдається не завжди. Мій чоловік теж лікар-анестезіолог, він — мій «дзвінок другу», я з ним часто раджусь, і це дуже допомагає.

Авжеж, у цій роботі є сумна сторона — коли не можеш допомогти. Особливо важко це переживати, якщо це пацієнт, якого ти давно знаєш, знайомий з його сім'єю, коли за час лікування сам став ледве не членом сім'ї. Але що би ви не робили — позитивного ефекту немає, і після багатьох спроб доводиться визнати, що нічим допомогти не вдасться. В такий момент ти повинен щось від себе відірвати і повідомити родичам та самому пацієнту про це.

А от найбільше в своїй роботі я люблю випадки, коли пацієнту було дуже погано, а тут стало добре — завдяки мені. Коли були сильні ускладнення, важке лікування, мінімальні шанси, але все вдалося. Це надзвичайно радує! Авжеж, радію, коли пацієнти довго залишаються в ремісії, коли наші дівчата народжують, надсилають фотографії з весілля, фото дітей. Заради цього хочеться жити і працювати.

Мої поради тим, хто лише починає свій шлях лікування: по-перше, не панікувати ані пацієнту, ані родичам. По-друге, потрібно бути впевненими у своєму діагнозі, бо від цього дуже залежить успішність лікування. І по-третє, треба довіряти своєму лікарю. Авжеж, можна і навіть треба радитись з кількома спеціалістами, але коли вже обрали лікуючого лікаря — довіряйте йому, адже ви — одна команда.
КОМАНДА 2
(1) Марина Лобановська, Glo лідер. Діагноз: рак молочної залози Her2+, стадія II-B; (2) Надія Жигалова, педіатриня, подруга Марини; (3) Анна Хмель, онкологиня, хіміотерапевтка;
(4) Нонна, дочка Марини
(2)
(1)
(3)
(4)
Марина Лобановська
Марина Лобановська, Glo лідер
діагноз: рак молочної залози Her2+, стадія II-B
27 січня 2020 року я пішла на плановий УЗД-огляд. До того три місяці лікувала мастит і вирішила прийти перевірити, чи все в порядку. Заходжу, лягаю, а тут лікар різко каже: «У вас рак! У вас точно рак! Я точно це бачу!». Я була в повному нерозумінні — що взагалі сталось? Кому це він каже?

Я взагалі не пам'ятаю, як вийшла з того кабінету — просто випала звідти. Що я знала про рак? У мене в сім'ї ніколи ні в кого не було онкологічних захворювань. Усе, що я знала про рак — це смерть. Більше нічого. Мене одразу направили до іншого лікаря.

Про підозру не розповідала нікому з рідних, допоки не зробила біопсію і точно не з'ясувала, що пухлина злоякісна. Я сама з Житомира, тому спершу звернулась до Житомирського онкодиспансеру. Але це максимально гнітюче місце, де хочеться просто лягти і померти. І всі, хто там працюють, тобі обов'язково нагадають, що тобі вже час. Як зараз пам'ятаю ці запитання на кожному кроці: «Боже ти така молода! Як так вийшло?» — ніби я цю хворобу десь підчепила. Кажуть: «Ну не переживай, 5–6 років усі живуть». Я, як почула про ці 5–6 років, кажу: «Рєбята, дайте мені сфотографувати мої аналізи, я піду до іншого місця».
Подруга порадила мені лікаря в Києві — Бабенко Костянтина Петровича, онкохірурга. Він взяв слухавку вночі, проконсультував мене, а наступного дня я вже приїхала до Мамологічного центру в Києві. Коли я туди зайшла, мені одразу захотілось жити. Там мені розповіли, що насправді рак — це не так страшно, що у мене ще не кінець і навіть не початок кінця. Мені запропонували лікуватись в умовах клінічних досліджень. Я мало що про це знала, тому подзвонила своїй подрузі, Наді. Вона дуже прогресивна лікарка, відстоює вакцинацію, бере участь у різних конференціях. Вона сказала, що це чудова можливість, і я погодилась.

Один з препаратів у моєму протоколі лікування — герцептин. Оригінал коштує 50 тисяч за одну дозу, а мені потрібно таких аж 18. В умовах клінічних досліджень його дають абсолютно безкоштовно. Я жодного разу не пошкодувала про своє рішення, тому що всі — від медсестри до лікаря ставляться до тебе, як до рідної — навіть складно це передати. Поки я крапалась, мені медсестра навіть каву пропонувала принести. Я залишилась там лікуватись, наразі мені лишилось пройти ще три таргета герцептином, і лікування закінчиться.

Також в межах лікування необхідно було зробити операцію. В таких випадках все більш поширеними є органозберігаючі операції, але у мене так не вийшло — довелося повністю видалити груди. В мене просто не було шансів їх залишити, це було би дуже небезпечно. Після частини хімієтерапій і операції мені робили КТ, і зараз також постійно роблять обстеження. Все добре, раку вже немає.
Я завжди кажу все дуже відкрито, тому мені не було складно розповісти про діагноз рідним і друзям, лише бабусі. Я боялась, що вона сильно переживатиме. Я росла з бабусею, вона найближча людина, яка у мене є. Але потім я зрозуміла, що хвилювалась дарма — бабуся максимально мене підтримує і проводить зі мною дуже багато часу після хімії.

Ще дуже боялась показатись лисою дочці. Я її до цього готувала — спочатку зробила каре, а потім поїхала і зістригла все волосся. Я дуже боялась, що вона мене не впізнає, але вона підійшла до мене, поцілувала в голову і сказала, що я найкрасивіша.

Найважчою протягом лікування була перша депресія. Втрата волосся, сплеск усіх емоцій — для мене це було дуже страшно і складно. Важко було навчитись думати по-іншому, перебудувати своє мислення на те, що рак — це не смерть. Я постійно над цим працюю, іноді починаю забувати, тоді роблю собі встряску і знову згадую.

А от видалення грудей далось мені значно легше, ніж я думала. Я боялася втратити одну грудь, думала, що буду нежіночною, несексуальною. Взагалі ні! Все класно, жодним чином не відчуваю себе від цього погано. Я легко можу дозволити собі ходити в обтягуючій майці.

Мій «улюблений» стереотип — «Рак — це заразно?». А ще коли йдеш, а люди тебе бачать і ховають очі униз, бояться на тебе дивитись — а раптом ти скажеш, що у тебе щось погано? Як же вони будуть? Ще один стереотип — «Не розповідай, бо наврочиш». Чому це я не можу нікому про це розповідати? Бо я зроблю незручно людям, які це почують. Вони не знатимуть, що мені сказати, як підтримати, які слова використати. Але цьому потрібно вчитись. Та, слава богу, на роботі та вдома мене оточують класні люди, які вміють думати і не кажуть мені таких речей.

З моєю лікаркою, Анною Хмель, мене познайомили вже на першій хіміотерапії, вона мені безумовно одразу сподобалась! Вона молода, дуже прогресива та розумна. Коли Анна мені починала пояснювати, що, куди і чому, я розуміла, що в надійних руках. Після першої хімії, коли я вже поїхала додому, вона мені ще сто разів подзвонила і спитала, як у мене справи, як я почуваюсь. Коли мене почала накривати перша депресія, я їй дзвонила, верещала у трубку, а вона мене заспокоювала. Ми можемо говорити і про хворобу, і про дітей, і про вакцинацію — дуже близько спілкуємось. Вона прекрасна.
Тим людям, які лише зіткнулися з діагнозом рак, я би порадила, в першу чергу, оточити себе правильними, найближчими людьми, які стануть командою підтримки. Це друзі та родичі і, авжеж, це лікар, якому ти будеш довіряти. Шукайте свого лікаря, шукайте додаткову думку — тільки так вдасться обрати правильний адекватний шлях.

Друге, що я би порадила — не налаштовувати себе на боротьбу в дусі: «Давай, ти переможеш цей рак». Ніхто ні з ким не бореться, дуже не люблю цей вислів. Рак — це просто хвороба, яка виникає у вашому організмі і яку вам під силу вилікувати.

Третє — повірити в себе і свої сили, зрозуміти, що ти одужуєш не заради дітей, не заради мами чи когось ще, а тільки заради себе. І лише коли ти будеш ставити себе на перше місце, то і вони будуть щасливі, адже ти будеш поряд.

Після лікування я не планую далеко наперед. Мій перший план після закінчення лікування — просто відсвяткувати це. В мене немає глобальних цілей, є єдина мета — бути щасливою, і все, що знадобиться для цього робити, я буду робити. Мій принцип — не відкладати життя на завтра. Якщо я щось хочу, то я отримую це зараз. Якщо я не можу це зараз отримати, я про це забуваю. На менше не погоджуюсь. Хочу просто жити, усміхатись і бути щасливою.Я знаю — все відбувається не просто так. Коли все почалося, я тільки-но змінила роботу. Протягом лікування моя компанія і колеги максимально мене підтримували та з глибоким розумінням ставились до всіх моїх станів. Коли всі пазли склалися, я зрозуміла, що знаходжусь там, де повинна, і у мене є абсолютно все: сім'я, друзі, колеги. Мені просто потрібно закінчити цю історію і почати писати нову.
Надія Жигалова
педіатриня, подруга Марини
Ми з Машею, вона любить коли я її так називаю, познайомилися три з половиною роки тому. Я педіатриня, і Маша приходила до мене на прийом зі своєю дочкою Нонною. Якось вона прийшла, я обстежила Нонну, а потім Маша мені каже: «Мені потрібна ваша порада. У мене рак» — і сидить усміхається. У мене був шок, але я розуміла, що маю спершу вислухати все, що вона хоче мені сказати. А сама вже дістала свій телефон і почала шукати контакти потрібних лікарів.

Маша почала розповідати, як запідозрила, що з нею щось не так, як ходила по лікарях. Я сиділа, дивилась на неї — вона ж просто вогник по життю, як так могло статись? Але вона мені каже: «Всі мене вже поховали, але я вмирати не збираюсь. Я пройду лікування і переможу». Я була під враженням і сказала, що якщо їй знадобиться будь-яка моя допомога, то вона може на мене розраховувати.

Було зрозуміло, що всьому світу вона показувала, що позитивно налаштована. Ззовні могло здатися, що їй не потрібна підтримка. Але я розуміла, що їй важко, страшно, що вона часом залишається один на один зі своєю хворобою і з найбільшими страхами. Ми стали ближчими, стали говорити про якісь особисті речі. Вона настільки легко до всього ставилась, але я розуміла, що за цією чарівною усмішкою і сяючими очима однаково ховався страх.

Мабуть, максимально нас зблизила ситуація, коли у Маші стався гепатит Б і вона дуже боялася, що заразить Нонну. Я весь час заспокоювала її, я не казала: «Не плач, все буде добре», натомість — «Так, в тебе важка ситуація, і ти маєш з нею впоратись».
А потім сталось так, що захворіла я — у мене була доброякісна пухлина, але вона поводилась злоякісно, мені швидко ставало погано, це була дуже складна історія. І тоді вже Маша підтримувала мене. У мене ніколи не було такої ситуації, коли я не знала, що робити, а тут я дійсно не знала, що буде далі, мені було дуже страшно. У мене троє дітей, я боялася, що помру, і вони залишаться самі. У мене була серйозна операція, а Маша на наступний день після власної хімієтерапії, з нудотою, пришла, щоб побути зі мною. Ми провели разом весь день. Вона допомогла мені вилізти зі своєї емоційної ями. І в той час ми стали дуже близькими подругами, вона стала мені як сестра.

Ми дійсно споріднені душі, мені часом здається, що вона — моє відображення. Маша приймає себе такою, якою вона є, і любить себе. Вона дуже класна людина, щира та відкрита. А хвороба зробила її ще сильнішою. Вона вкотре довела, що може все. Вона — переможець.

Людям, які лише починають цей шлях, я хочу порадити не дозволяти собі думати про те, що може бути. Щомиті приймайте ті події, які відбуваються зараз, і вже на їх основі рухайтесь далі крок за кроком. Якщо раптом стається найстрашніше, і діагноз підтверджується, треба його прийняти. І зрозуміти, що людині випадають лише ті випробування, які вона може пройти. І останнє — намагайтеся насолоджуватись кожною хвилиною, яка вам відведена.
Анна Хмель
онкологиня, хіміотерапевтка
В онкологію я прийшла у 2013 році. На четвертому та п'ятому курсі в нас було кілька годин онкології — мені настільки сподобалось, що я одразу зрозуміла, що буду онкологом. Спочатку хотіла стати хірургом-мамологом, тому інтернатуру проходила в онкохірургії. Але це надзвичайно складно — доводилось цілодобово бути в операційній, я не бачила рідних, постійно була втомлена. Але онкологію я не хотіла покидати, тому стала клінічним онкологом, і від цього дуже щаслива.

Кожен пацієнт по-різному сприймає діагноз рак. Хтось одразу починає себе ховати, хтось намагається не думати про діагноз, хтось порівнює його з легким нежитем чи грипом, який пролікується і все. Буває по-різному.

Марина з самого початку була дуже налякана. Вона ніби і не показувала цього страху, але дуже переживала за свою маленьку дочку. Їй важко було прийняти те, що вона така молода, красива, весела і раптом такий діагноз. Крім того, вона розуміла, що у неї одна з агресивних форм раку молочної залози. Але ми чітко поставили ціль боротися та перемогти.

Марина вміє сама себе заспокоїти, а ще завжди дослухається до мене, своєї лікарки. Буває таке, що ми розмовляємо не 5–10 хвилин, а годинами. Будь-яка поява лімфовузла, будь-що не так на КТ — для неї це стрес. І я розумію, що кожен із нас, стикнувшись із діагнозом, боявся би за своє життя.
У моїй роботі дуже часто доводиться бути не лише лікуючою лікаркою, а й психологогинею. До кожного пацієнта має бути свій підхід. На когось треба підвищити голос, щоби пояснити, що потрібно лікуватись. Когось потрібно погладити по руці, комусь витерти сльози. З Мариною мені було дуже просто. Хоч інколи і ставались емоційні зриви, нам вдавалось з усім впоратись.

Найчастіше пацієнти стають тобі дуже близькими, і ти співпереживаєш все, що з ними відбувається. Рецидиви сприймаються дуже складно, смерть пацієнта — це взагалі дуже важко для лікаря, особливо коли ви були близькі з пацієнтом і всіма способами намагались разом боротись із захворюванням. Та я впевнена, що у Марини все буде добре, що вона з усім цим впорається. У нас лишилось ще кілька введень препарату, ми точно зможемо поставити крапку у її історії з раком та вивести Марину у стійку ремісію.

Я дуже сильно люблю свою роботу, до божевілля. Але є й інша сторона — я не вмію проводити межу між нею та життям. Періодично вигораю, буває дуже боляче і важко. Через це трапляється, що моя сім'я на мене ображається — звісно, вони також переживають за мене. Мій телефон ніколи не вимикається, пацієнти можуть подзвонити і о 2 ночі, і о 5 ранку. Так, мені теж це не подобається, але я не можу дозволити собі не взяти слухавку. Коли стає надто складно — я їду відпочивати. Потрібно іноді покинути все хоча би на пару днів, щоби просто переключитись, без цього складно.

Я дуже радію, коли дзвонять чи пишуть пацієнти, які більше п'яти років у ремісії. Після успішного лікування пацієнти часто зникають, і це добре, бо це означає, що у них все добре. А тут раптом дзвінок: «Ви мене пам'ятаєте? У мене вже п'ять років пройшло, що тепер робити?» В такі моменти розумієш, що заради цього варто далі працювати, щоби пацієнти знали, що з цим діагнозом можна жити.

Моя найперша порада тим, хто проходить діагностику чи лікування — заспокоїтись, взяти себе в руки. По-друге, не поспішайте з початком лікування, наприклад, із операціями, поки не розберетесь точно з діагнозом. Добре все обдумайте, отримайте кілька думок лікарів до початку лікування. І третє — потрібно довіритись своєму лікарю, своїм близьким та рідним. Дати собі можливість покластись на тих, хто оточує, побути слабким. Лікування раку — це довгий і складний шлях. Одна людина може не впоратись і зламатись, а разом буде значно легше встояти. Завдяки проєкту, як цей, ситуація змінюється. Дуже важливо не мовчати, розповідати свою історію та відкриватись для світу.
КОМАНДА 3
(1) Сергій Комлєв, адвокат. Діагноз: низькодиференційована аденокарцинома стравоходу та шлунку Т3N1M0; (2) Таша Шапіро, директорка компанії «Інвент Матана» та співзасновниця студії їстівних подарунків, дружина Сергія; (3) Ніка, дочка Сергія
(2)
(1)
(3)
Сергій Комлєв
адвокат
діагноз: низькодиференційована аденокарцинома стравоходу та шлунку Т3N1M0
У мене не було особливих знань про рак, але я стикався з ним раніше — на жаль, мій батько помер від раку підшлункової залози, а мама — від раку молочної залози. Тому для мене рак дорівнював смерті, без варіантів. Я був впевнений в цьому до знайомства з дружиною Ташею.

У неї була лімфома Ходжкіна, третя стадія. Я бачив її знімки КТ і навіть не знаю, чого там було більше — уражених ділянок чи здорових. Але я змусив її думати, що вона — не людина з інвалідністю, купив їй та дочці абонемент у фітнес-клуб, оплатив заняття з тренером. Треба віддати їй належне — вона неймовірний приклад для мене. Вона через себе, зимою в мороз по снігу шпарила з дитячим візком на тренування, а потім додому. Дійшло до того, що вона викинула своє посвідчення про інвалідність, і ми відмовились від субсидії. Зараз вона на дев'ятому році ремісії. При її діагнозі шанс, що хвороба повернеться тепер значно нижчій. І тут сюрприз — тепер рак у мене.

Мені зараз 55. Років з десять тому я подумав, що час серйозно подбати про здоров'я — пішов до залу, займався по п'ять разів на тиждень — результат був на лице. Потім зайнявся своїм харчуванням: взагалі не їв солодке, борошняне, хліб їв лише житній й то зрідка. Потім п'ять років не їв м'ясо, лише морську рибу багату Омега-3. Єдине, через що я переживав — це ризик раку легень, адже я палив уже 40 років, не те щоби дуже багато, але регулярно. Крім того, у мене був хронічний бронхіт з дитинства. Тому я раз на рік робив рентген легень — все було чисто, я заспокоювався та продовжував палити далі.

Сам по собі рак, як діагноз, не дуже веселий. Але рак шлунку? Я реально був у шоці. У мене був когнітивний дисонанс — я ж дуже правильно харчувався, а онкозахворювання отримав саме від того органу, про який турбувався і намагався зберегти. Це мене дуже здивувало.

Сумна новина полягає в тому, що у раку шлунку може зовсім не бути симптомів, у вас просто нічого не болить. Більше того — після всіх обстежень мій лікар сказав, що це не вчорашній рак, йому десь з років три. Але завдяки моєму імунітету та правильному харчуванню рак став помирати. Коли мені брали гістологію — клітини на аналіз, то в центрі пухлини клітини вже були мертві — організм боровся. Ми жартуємо з лікарем (а ми дуже любимо чорний гумор), що лише при розтині виявилося би, що у мене рак шлунку. Я би рано чи пізно помер від старості і те, що в мене рак, дізнались би лише в моргу, та він би не був причиною смерті.

Але сталось так, що я захворів на ковід, він проходив у не дуже складній формі з запаленням легень, але на боротьбу з ним організм вочевидь витратив дуже багато сил, і мій «красунчик», як я його називаю, «чужий» зрозумів, що не така в нього й погана ситуація.

Мені робили гастроколоноскопію під загальним наркозом і саме тоді побачили пухлину. Я доволі швидко відійшов від наркозу, сиджу на операційному столі, хилитаю ногами і кажу: «Ну що там лікарю? Що знайшли?», а він каже: «Знайшли пухлину». Я поки не дуже розумів, про що це він, і продовжував хилитати ніжками. А тоді він каже: «Скоріш за все, на жаль, це рак».

Таша чекала мене у залі очікувань. Не буду брехати, коли вийшов з кабінету, хвилину-дві просто сидів і думав: «Як? Що? Куди далі?». Що вразило — в першу чергу я думав, що робити з моїми клієнтами в судах, чи зможу я вести їх далі? Ця думка викликала у мене ледь не приступ паніки, на що Таша сказала: «Ти що ідіот? Які клієнти? Кидай все, треба думати про інше».
Таша довгий час у темі онкології, консультує та ділиться досвідом боротьби та лікування раку з іншими, вона волонтерка в дитячих та дорослих онкологічних, і не тільки, відділеннях. Тому вона добре зналася на темі і змогла сама підібрати клініку. Я не дуже на цьому розумівся, знав тільки одне — потрібно їхати за кордон. У Німеччині та Ізраїлі було дорого, США ще дорожче, врешті ми обрали Туреччину — найкращі ціна та якість. Більшість турецьких лікарів стажуються в США, Японії. Мій лікар має десятирічний досвід операцій на роботі Да Вінчі.

Ціни, звісно, дуже кусаються. Тому ми надзвичайно вдячні людям, які нам допомогли — це мої колеги-адвокати, колишні клієнти та наші друзі. Завдяки їм наразі ми перекрили ситуацію, зібраних у борг грошей повинно вистачити на лікування. А я розраховую повернутись до нормального життя вже восени.

План-максимум — пройти чотири хімії, потім ПЕТ-КТ, лапароскопічна операція на роботі і ще дві або чотири хімії, щоб добити «чужого». Точніше покаже розтин, як ми жартуємо з моїм лікарем, тобто операція. Перші три хімії я вже пройшов, вже випало волосся на голові, скоро випадуть брови та вії, можливо, буде стоматит. Але прогрес не стоїть на місці, склад хімії стає все кращим, крім того, багато чого залежить від організму. Мій лікар подивився на мене, оцінив фізичні дані та аналізи, і сказав, що мій організм витримає 48-годинну хімію.

Наша клініка називається «Медикана», вона в Стамбулі. Нове відділення відкрили три місяці тому, тому обладнане воно, як у 22-му столітті, ми одні з перших, хто лежав у нових палатах. Тут надзвичайно високий рівень діагностики — ми зробили тут повторну гастроскопію, і отримали дуже детальний звіт про розмір, форму, характер, глибину пухлини, нам навіть надали повний відеозапис руху ендоскопа в hd. І, звісно, все це детально пояснили без залякування.

Також мені вже все розповіли про майбутню операцію і провели екскурсію в операційній — все будуть робити за допомогою робота Да Вінчі, це інноваційний хірургічний метод проведення операцій, набагато кращий за всі інші, і має ряд життєво важливих переваг для пацієнта. На ньому операції проводять навіть людям дуже похилого року. На момент операції поряд із онкохірургічною бригадою обов'язково буде міждисциплінарна бригада, яка складається з рентгенолога, патолога, ендоскопіста — вони спільно узгоджуватимуть методи необхідні для оцінки правильних ліній резекцій.

Ставлення у клініці до нас дуже хороше. Нас 24/7 супроводжує та підтримує російськомовна дівчина Агулджан, їй можна подзвонити коли завгодно. Вона присилає за нами машину до аеропорту, бронює нам готель, координує по клініці та процесу лікування, зв'язує з перекладачами, вирішує будь-які проблеми . Усе це входить у вартість лікування. Між курсами хімії ми повертаємось назад до України, деякі ліки веземо з собою з Туреччини, капаємо тут в цілях економії. Ніяких проблем із перевезенням ліків і перельотом не було, а ось знайти, де крапатись через встановлений порт по турецьким протоколам — поки важко.

У мене рак ближче до третьої стадії — він тягнеться стрічкою по стравоходу і закінчується у шлунку. Також уражений один лімфовузол — у ньому реакція слабка, але вона є. Я спитав лікаря: «Лікарю, ви скажіть, якщо мені цей лімфовузол виріжуть, у мене пісюн стояти буде?», лікар каже: «Однозначно». Тоді я кажу: «А на роялі зможу грати?», він — «Аякже!». Я став сміятись: «Дивно, до цього я на роялі не грав!».
Коли у мене трапляються панічні атаки або думки про смерть, намагаюсь справлятись з ними за допомогою гумору. Всі ми рано чи пізно помремо, а коли усвідомлення смерті приходить, дуже сильно затуплюється її страх. Життя — це шлях самурая, і я ним іду. Просто хочу, щоби мій шлях був максимально довгим і не такім драматичним.

Крім того, я не відмовився вести судові справи, хоча за законом хвороба є форс-мажорною обставиною, і я мав право покинути все, займатись лише лікуванням. Але я розумів, що якщо буду думати лише про хворобу, вона мене зжере.

У мене в голові живуть два Сергія: один — зрадник, який вступив у змову із хворобою, а інший — веселий, який йому протистоїть. І от коли на мене накатують думки про смерть, коли мене лякає цей перший Сергій, то другий мені каже: «Не слухай його, він пи*дить, ти не здохнеш, все нормально. Він тебе просто як лоха розводить, а ти ведешся».

Як би мене Таша не переконувала, що з лисиною я виглядаю імпозантно та брутально, я досі не можу звикнути до неї. Мені вже заважають вуха, хочу їх обрізати, а ще здається, що носик дідусевий надто випирає. Але Таша каже: «Ти не розумієш, лисий чоловік який іде по вулиці — це нормально, звично і для деяких жінок навіть дуже сексі». Але мені досі незвично, досі лякаюсь себе у дзеркалі. Буває, ідеш десь у туалет, а тут побачив себе збоку і аж злякався: «Твою мать, хто це?», а потім: «Боже, це ж я». Раніше я був схожий на Леона-кілера, а зараз мені кажуть, що став нагадувати Брюса Віліса.

Але я поки в цьому не впевнений, з дружиною ще працюємо над підбором актора, на якого я схожий. Я продовжую займатись спортом, адже займався ним останні десять років. Авжеж, я не буду піднімати штангу на 110 кг, але займатись з гантелями по 7 кг — чому ні? Буду продовжувати робити це, поки будуть сили. Лікар мене підтримує у цьому, єдине, каже, щоби я стежив за пульсом. Якщо піднімається вище за 123 — треба збавити темп. Ще чергую заняття спортом — один день ходжу пішки до трьох кілометрів, один день — їжджу на велосипеді. Авжеж, це все між хіміями, а під час самої хімієтерапії можна лише ходити, цим і займаюсь.

Важливо розуміти, що долі не існує, ми можемо самі її сконструювати і самі внести корективи. Кожен із нас може збільшити або зменшити кілометраж свого шляху самурая.
Таша Шапіро
директорка компанії «Інвент Матана» та співзасновниця студії їстівних подарунків, дружина Сергія
Спершу ми захворіли на ковід, але після нього Сергію чомусь не ставало краще. Зранку він не хотів їсти, його нудило, після іжі переодічно була важкість, але в нас у всіх таке було, бо поїсти наша родина любить. А потім здали аналіз крові, і виявилось, що в нього сильна анемія — гемоглобін 50, а залізо — 0,6. Його терміново госпіталізували, робили переливання крові, кололи вітаміни, залізо — так вдалося витягнути його з критичного стану.

Ми почали шукати причину анемії і знайшли пухлину на гастроскопії. Лікар не дуже правильно нам подав цю інформацію, зробив неповне обстеження, а згодом біопсія пухлини, яку ми чекали більше ніж два тижні, виявилась неінформативною, бо її взяли з некрозних тканин пухлини. В цей момент я зрозуміла, що ми не будемо чекати на нову гістологію, потрібно було діяти швидко.

Тиждень я займалася тим, що читала все про рак шлунку. Я розуміла, що потрібно сподіватись на краще, але готуватись до гіршого, щоби в нас був план А, Б і В. Якщо аналізи будуть хороші — то так і буде, а що як погані? Що тоді робити? Я проконсультувалася із кількома професіоналами по цій темі: з Віктором Беленьким (він з Харкова, оперував мого батька у військовому госпіталі), з Юрієм Кондрацьким з НІРа, з Кирилом Бурмічем. Всі вони казали схожі речі і кожен запропонував схожий варіант лікування. Було дуже добре, що всі лікарі сходились у методиці операціі та лікування, але вони пропонували різні умови.

Мені сподобались лікарі в Україні, та проблема була в тому, що лікування — це комплексна річ. З особистого досвіду я знала, що потрібні не лише хірург та хіміотерапевт, інші спеціалісти, а й увесь інший медперсонал повинен бути уважним та дбайливим. Всі спеціалісти повинні подобатись. Я шукала варіант, як можна отримувати все в одному місці комплексно, з новим обладнанням, з застосуванням новітніх методик лікування, з доступом до повного переліку ліків. Але такого місця для нас я не знайшла. Моя задача, окрім організації всього — підтримувати Сергія і бути поруч, я не хотіла щоби хвороба забрала час, який ми можемо проводити разом. А якщо буду бігати по всіх лікарнях, шукати лікарів і ліки, то лише розтрачу дорогоцінну енергію, час і нерви.

Тому я вирішила, що не буду експериментувати. Ще тиждень шукала клініку, вела переписки з Німеччиною, Ізраїлем, Туреччиною. Так смішно вийшло — я читала про лікарів, шукала пацієнтів із досвідом лікування такого діагнозу, і знайшла статтю про хірурга-онколога в Туреччині на сторінці одного з пацієнтів. Знайшла його сторінку в фейсбуці, написала, і він мені відповів точно так само, як і наші лікарі, але запропонував провести операцію на роботі Да Вінчі — це інноваційна технологія, за якої менший шанс післяопераційних ускладнень і дуже швидка реабілітація. Найскладніше в лікуванні чоловіка — це не хімія, а операція, вона у Сергія має бути серйозна — видалення шлунку, стравоходу, заміна стравоходу кишкою та формування шлунку. Важливо, аби операція добре пройшла, не було ускладнень і не погіршилась значно якість життя. Ми зважили всі за і проти — і вирішили їхати до Туреччини.

У нас зовсім не було грошей — на той момент ми запускали стартап і всі гроші вклали в нього. А тут діагноз — все зупинилось, грошей немає. Ми вирішили, що звернемось до десяти наших близьких друзів та клієнтів і позичимо у них грошей. Хтось нам їх просто подарував, хтось позичив, ми зібрали суму, якої вистачило би, щоб долетіти, пройти діагностику і першу хімію, і вирушили до Туреччини. Потім друзі та оточуючі люди бачили, через що ми проходимо, і без зайвих слів просили карту, щоби допомогти фінансово.
Наш лікар — неймовірна людина, дуже відкритий, комунікабельний хірург. Він цікавиться фотографією, бачить прекрасне, а ще він дуже начитаний інтелектуал — навіть цитував нам «Майстра і Маргариту» Булгакова. Гастроскопіст мого Сергія також просто вразив. Він настільки якісно провів процедуру, що Сергій не повірив, що все так просто. Вони постійно жартують між собою, навіть «домовились», що пограбують банк. Там вже збирається ціла банда. Банда Комлєва: хірург, хімієтерапевт та гастроентеролог. Одним словом, намагаємось сприймати все з гумором.

Людям, які підтримують пацієнта, психологічно буває навіть важче, ніж самому пацієнту. Ти безсилий і нічого не можеш змінити, це пригнічує. Крім того, ти ще маєш все організовувати та контролювати. Коли я сама стикнулась із діагнозом рак, у моїй сім'ї боялись говорити на цю тему. У мене були істерики, зриви, але я тримала все в собі або зривалась на сестрі, яка весь час була поруч. Мені досі за це перед нею соромно. Легше було ні з ким не спілкуватись. Ми не знали, що лікування так впливає на психоемоційний стан і нормальна людина перетворюється на дратівливу, нервову і стає дуже вразливою. І це майже неможливо контролювати. Тому всім було дуже важко. У випадку з Сергієм я виступаю людиною, яка розвінчує його страхи. Він каже: «У мене щось чешеться, давай подзвонимо лікарю», а я кажу: «Заспокойся, у лікаря зараз вихідний, дай йому відпочити, це незначна побочка від хімії». Коли скаржиться на щось, то відповідаю: «Я з температурою 38 і з раком виносила дитину, що ти мені хочеш сказати?» — він: «Все, питань більше немає».

Я можу вислухати, але не даю йому перетворитись на жертву. Коли він починає нити і жаліти себе, я кажу — не жалій себе, це тільки погіршить твій стан. Я сама це пережила, знаю, що це, тому він не може мені понити: «Ти мене не розумієш». Ми розмовляємо на рівних, тому або поплачемо разом трішки, або посміємось.

В американських та європейських клініках є соціальний супровід, підтримка онкопацієнтів — тебе підтримують люди, які пройшли лікування, є соцпрацівники, які цьому вчились. Класно, що дівчата з Inspiration Family започатковують такі ініціативи, це дуже круто і важливо. Вони роблять разом із лікарями онкологію зрозумілою і не такою страшною. Ми починали з ними разом, і ще тоді я казала дівчатам, що ми захопимо світ та печеньки. Але я пішла у бізнес, а дівчата продовжили свою важливу місію. Я завжди з ними поруч і допомагаю та підтримую чим можу. Дуже пишаюсь ними. Коли ми тільки дізнались про діагноз Сергія, дівчата мені написали «Ти не одна», дали дуже багато корисних порад.

Моя головна порада — не ховати себе. Якщо тебе ще не закопали, значить є якісь варіанти. Життя продовжується навіть з раком, а паніка взагалі не допомагає. Потрібно поставитись до цього питання, як до бізнесу. Встановили діагноз? Перепровірити. Треба знайти гроші? Шукаєш. Розподіл команди також, як в бізнесі. Кожен виконує свої обов'язки. І, як в бізнесі, важливо делегувати, не брати все на себе. Коли кожен при справі, то нема коли панікувати. Озирніться, це не тільки у вас, це зараз практично у кожній родині. В жодному разі не опускайте руки, шукайте варіанти, складайте план. Віра і план — ось що завжди допоможе. Підтримка завжди буде, бо ви не самі!
КУРУВАННЯ ПРОЄКТУ:
ІНЕСА МАТЮШЕНКО
КОМАНДА
ОРГАНІЗАЦІЯ ФОТОЗЙОМКИ:
ЮЛІЯ САЛІЖЕНКО
ІНЕСА МАТЮШЕНКО
ЮЛІЯ САЛІЖЕНКО
МАРІЯ ФРОНОЩУК
ТАТУЮВАННЯ:
ЮЛІЯ БАЛАН
ВАЛЕРІЯ ГОРОДЧАНІНА
ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА
ДРУК:
СТИЛІСТИКА ЗЙОМКИ:
MUA:
ЯНА КАЛЬНИЦЬКА
ТЕКСТ:
ЮЛІЯ САЛІЖЕНКО
РЕДАКТУРА:
ОЛЕНА ТИЩУК
ЮРІЙ МАРЧЕНКО
ДИЗАЙН:
ВАЛЕРІЯ ГОРОДЧАНІНА
АННА ГРЕК
ОЛЕНА НЕКРАСОВА
ЛОКАЦІЯ:
ФОТОГРАФІЇ:
E-mail дайджест від PLATFOR.MA!
Пишемо листи, які хочеться витягати зі спаму, навіть якщо вони туди випадково потрапили. Регулярно розповідаємо історії зі сфери креативу та соціально важливих тем, аби вам було, чим надихатися.