Спершу ми захворіли на ковід, але після нього Сергію чомусь не ставало краще. Зранку він не хотів їсти, його нудило, після іжі переодічно була важкість, але в нас у всіх таке було, бо поїсти наша родина любить. А потім здали аналіз крові, і виявилось, що в нього сильна анемія — гемоглобін 50, а залізо — 0,6. Його терміново госпіталізували, робили переливання крові, кололи вітаміни, залізо — так вдалося витягнути його з критичного стану.
Ми почали шукати причину анемії і знайшли пухлину на гастроскопії. Лікар не дуже правильно нам подав цю інформацію, зробив неповне обстеження, а згодом біопсія пухлини, яку ми чекали більше ніж два тижні, виявилась неінформативною, бо її взяли з некрозних тканин пухлини. В цей момент я зрозуміла, що ми не будемо чекати на нову гістологію, потрібно було діяти швидко.
Тиждень я займалася тим, що читала все про рак шлунку. Я розуміла, що потрібно сподіватись на краще, але готуватись до гіршого, щоби в нас був план А, Б і В. Якщо аналізи будуть хороші — то так і буде, а що як погані? Що тоді робити? Я проконсультувалася із кількома професіоналами по цій темі: з Віктором Беленьким (він з Харкова, оперував мого батька у військовому госпіталі), з Юрієм Кондрацьким з НІРа, з Кирилом Бурмічем. Всі вони казали схожі речі і кожен запропонував схожий варіант лікування. Було дуже добре, що всі лікарі сходились у методиці операціі та лікування, але вони пропонували різні умови.
Мені сподобались лікарі в Україні, та проблема була в тому, що лікування — це комплексна річ. З особистого досвіду я знала, що потрібні не лише хірург та хімієтерапевт, інші спеціалісти, а й увесь інший медперсонал повинен бути уважним та дбайливим. Всі спеціалісти повинні подобатись. Я шукала варіант, як можна отримувати все в одному місці комплексно, з новим обладнанням, з застосуванням новітніх методик лікування, з доступом до повного переліку ліків. Але такого місця для нас я не знайшла. Моя задача, окрім організації всього — підтримувати Сергія і бути поруч, я не хотіла щоби хвороба забрала час, який ми можемо проводити разом. А якщо буду бігати по всіх лікарнях, шукати лікарів і ліки, то лише розтрачу дорогоцінну енергію, час і нерви.
Тому я вирішила, що не буду експериментувати. Ще тиждень шукала клініку, вела переписки з Німеччиною, Ізраїлем, Туреччиною. Так смішно вийшло — я читала про лікарів, шукала пацієнтів із досвідом лікування такого діагнозу, і знайшла статтю про хірурга-онколога в Туреччині на сторінці одного з пацієнтів. Знайшла його сторінку в фейсбуці, написала, і він мені відповів точно так само, як і наші лікарі, але запропонував провести операцію на роботі Да Вінчі — це інноваційна технологія, за якої менший шанс післяопераційних ускладнень і дуже швидка реабілітація. Найскладніше в лікуванні чоловіка — це не хімія, а операція, вона у Сергія має бути серйозна — видалення шлунку, стравоходу, заміна стравоходу кишкою та формування шлунку. Важливо, аби операція добре пройшла, не було ускладнень і не погіршилась значно якість життя. Ми зважили всі за і проти — і вирішили їхати до Туреччини.
У нас зовсім не було грошей — на той момент ми запускали стартап і всі гроші вклали в нього. А тут діагноз — все зупинилось, грошей немає. Ми вирішили, що звернемось до десяти наших близьких друзів та клієнтів і позичимо у них грошей. Хтось нам їх просто подарував, хтось позичив, ми зібрали суму, якої вистачило би, щоб долетіти, пройти діагностику і першу хімію, і вирушили до Туреччини. Потім друзі та оточуючі люди бачили, через що ми проходимо, і без зайвих слів просили карту, щоби допомогти фінансово.
