Ми завжди святкуємо і Різдво, і Новий рік, і Гелловін, й інші свята. Минулого року всі, хто міг виходити з палат, навіть були в карнавальних костюмах. Цього року теж будуть і ялинка, і прикраси, і ліхтарики.
Рік тому відділення переїхало в новий корпус, і ми з дружиною започаткували нову традицію — різдвяне чаювання. У цей вечір немає посад, лікарів, пацієнтів. Є тільки люди, батьки, діти. Я приходжу в повсякденному одязі й прошу називати мене просто Олександром. Це історія не про лікування, боротьбу, здобутки — це про любов, затишок, тепло, турботу та, звісно, мрії. Ми разом читали Льюїса Керрола «Пригоди Аліси в Дивокраї», були подарунки, ми їли штолени, пили дитяче шампанське. Це об'єднало всіх нас.
Штолени ми дарували батькам й дітям і до цього — наша знайома випікає дуже смачні. Однак коли минулого року вона дізналася, що ми купуємо їх за свої кошти, то розплакалася. А потім знайшла благодійника Андрій Арчакова, який заплатив за продукти, а вона безплатно спекла ці штолени.
А інша знайома з Фейсбуку, яку я навіть ніколи особисто не бачив — Альона Лупирь, написала, що хоче приготувати для нас імбирні пряники. Потім діти ветеранів АТО записали привітання для дітей та батьків. Моя сестра зшила красиві супергеройські мішечки і ми склали туди подарунки. Так і відсвяткували. Цього року теж буде щось подібне. Мішечки вже шиються, штолени печуться, процес йде.
Подарунки отримають всі, однак деяким дітям не можна виходити з палати через стан здоров'я. Тому на самому чаюванні буде дітей 15. Ми знаємо, кому з них що можна і дуже уважно ставимося до стерильності. За майже два роки епідемії у нас у відділенні був лише один випадок ковіду — у матері хворої дитини.
Діти завжди лишаються дітьми, навіть у час надзвичайно важкої хвороби. Тому на чаюванні вони дуже швидко починають спілкуватися, пити сік, гратися разом. Дорослим важче. І мені важко, але я все ж намагаюся якось розговорити батьків, відволікти їх, і ми намагаємось створити хоча б невелике свято. Все ж таки це Новий рік, хай і в такому відділенні.
