fbpx
ЮЛІЯ
СІНЬКЕВИЧ
КНІЖНІСТЬ
Що читає продюсерка й співзасновниця Української кіноакадемії
Література формує особистість, наповнює голову думками, створює ідеї та іноді навіть змінює життя. Сила та міць однієї невеличкої книги незмірні: часто саме між рядків ми закохуємося, знаходимо вірного друга або досвідченого вчителя, пізнаємо себе. Разом із видавництвом IST Publishing Platfor.ma продовжує проєкт, який розкриє вплив літератури на життя наших сучасників. Друга наша героїня — Юлія Сінькевич, колишня генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю, членкиня наглядової ради та співзасновниця Української кіноакадемії, а також членкиня Європейської кіноакадемії. Вона розповіла, яка література викликає найсильніші емоції, яку книгу завжди носить з собою, а яку — не порадила б до прочитання нікому.
Книги, як і фільми — це в першу чергу історії: країн, явищ, ідей, окремо людей і відразу всього людства. Від цього отримуєш досвід і емоції. Але останнім часом я стала читати більш публіцистичну та документальну літературу — а це швидше про відкриття територій, які раніше не були в полі зору.

Пам'ятаю, що років у 7–8 ходила в дитячу бібліотеку і читала багато різного про тварин. Але щодо першої конкретної книги, напевно, не буду тут оригінальною — це «Аліса в країні див». Для дитини це був казковий світ, в який я з задоволенням пірнала та знайомилася з яскравими персонажами. Ну і, звісно, я асоціювала себе з Алісою. Вона мені здавалася вільною, цікавою, одночасно правильною та бунтаркою. Вже з часом стало зрозуміло, що у книзі порушуються глобальні питання етики, моралі, взаємовідносин між людьми. Безліч фраз звідти я досі використовую як цитати. Наприклад: «Дитя моє, не кажи ці слова тільки за те, що вони красиві та довгі».
Джон Тенніел, ілюстрація до книги «Аліса в країні див» Льюїса Керрола, 1865 рік
Читання для моєї сім'ї завжди було однією з родинних цінностей. Але у мене протягом життя були різні взаємовідносини з книжками. То в якийсь період я читала їх купу поспіль, складала списки та відчувала справжній спортивний інтерес. То, навпаки, були повне заперечення та антагонізм — в підлітковому віці могла жбурнути в стіну книжку, яку не хотіла читати.

Зараз не можу сказати, що я книжковий хробак і читаю один твір за іншим — у мене елементарно не вистачає часу. Мені за це дуже соромно, тому я себе буквально оточую книжками: зберігаю їх біля ліжка, в залі, в машині, в телефоні, за містом. Мені подобається, щоб був спокій, але особливого ритуалу у мене немає. Коли ми ще багато подорожували, основний час для читання для мене був саме в літаках — я цього чекала, бо знала, що ніхто не буде писати, дзвонити та відвертати увагу.
Тамара Марценюк «Гендер для всіх. Виклик стереотипам», Видавництво Основи, 2017 рік
Євгенія Подобна «Дівчата зрізають коси», Український інститут національної пам'яті, 2018 рік
Karen Horney «The Neurotic Personality of our Time», Norton, 1937 рік
На рік я читаю приблизно 20 книжок. Це різна література, але я не беру до уваги те, що купую для справи. Ось, наприклад, книга про гендер від видавництва Основи потрібна була мені для того, щоб заглибитися в цю тему, а не отримати від неї якесь задоволення. Я її прочитала швидко, місцями по діагоналі та поклала собі на полицю.

На моїх полицях багато книг моєї мами, а вона дуже полюбляє українську літературу. В останні роки вона теж запала мені в серце. Наші автори стали писати більше цікавих творів, заявляти про себе та видаватися, тому я намагаюся стежити за тим, що виходить.

Зараз багато книг по психології, з методиками особистісного зростання і розкриття свого творчого та емоційного потенціалу. Їх настільки багато, що я обережно обираю подібну літературу — частіше просто прислуховуюся до рекомендацій. Але для багатьох людей у складних життєвих обставинах — це вихід. І коли у мене був період вигоряння, я читала декілька психологічних книг паралельно. Тоді це розкрило мені очі. З таких порекомендую Карен Хорні «Невротична особистість нашого часу» — перше видання було ще 1937 року, але яка ж вона актуальна й зараз. При цьому, однієї конкретної книжки, яка змінила моє життя, поки не було, але можливо все попереду.

Останнім часом книжки рідко викликають у мене сильні емоції, але все ж такі є. З недавніх прикладів — «Дівчата зрізають коси» лауреатки Шевченківської премії Євгенії Подобної про жінок на війні. Коли ти розумієш, що це поруч і дійсно є: тут можна й дати волю почуттям.

Іноді банально забуваєш зміст або хочеш повернуться в ті емоції, які ти запам'ятав, і пережити цей досвід ще раз. Тому буває, що деякі книжки я перечитую. Раніше по кілька разів могла гортати «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова або «Театр» Сомерсета Моема. Постійно освіжаю знання міфів Стародавньої Греції та переглядаю арт-бук «Скриня. Речі сили» — він дуже гарний. Але не зловживаю, бо все ж таки хочеться «споживати» щось нове.
Ярина Винницька, Юлія Табенська, Дмитро Осипов, Арт-бук «Скриня. Речі сили» Видавництво Старого Лева, 2016 рік
Також часто згадую про книгу художниці Марини Абрамович — мемуари «Пройти крізь стіни» — ось від неї я не могла відірватися. Я навіть казала Саші Михеду, який її перекладав на українську: «Я шкодую, що її не читала повільно, а жадібно проковтнула — мені хотілося б довше побути в цьому моменті». Це щира розмова особливої жінки про своє життя — в особистісному та глобальному планах. Марина розповідає про свої шлях, ставлення до життя, думки, дитинство. Про трагедії, переживання та внутрішню силу, які штовхнули її у мистецтво. Жанр перформанс, в якому працює Марина, далеко не всі зрозуміють — спочатку ти дивишся і думаєш «Що це взагалі таке?». Але потім той контекст, який вона дає, і те, що в нього вкладає, абсолютно по-іншому розкриває зміст. Мене, наприклад, дуже вразив огляд сучасного мистецтва в СРСР, коли тут взагалі не було нічого. Коли художники в той час займалися тим же, що роблять їхні сучасники зараз, але вважалися за фактом божевільними.
Наприклад, екранізація «Щиголь» по книзі Донни Тартт — невдала. Я її читала півтора року з перервами, тому що вона досить велика, і чекала, як же знімуть фільм. З моєї точки зору, він набагато слабший, ніж твір. Інший випадок — фільм «Мости округу Медісон», його теж знято по книзі, яку мені навіть не захотілося дочитувати.

Раніше як перфекціоністці мені здавалося, що всі книжки потрібно обов'язково дочитати, а всі фільми — додивитися. І з кінотеатру теж піти не можна. Але навіть Жванецький казав, що життя занадто коротке, щоб доглядати погані фільми та дочитувати погані книги — тому зараз якісь я свідомо кидаю, а в якихось випадках так ситуативно виходить через брак часу. Але якщо мені подобається, то я дочитаю — що б там не сталося.

Часто я просто ставлю собі запитання: «Навіщо мені ці емоції та переживання? Це якось збагатить моє життя? Потренує мою душу? Полоскоче мені нерви?». Якщо ні, то ні. До речі, з українців часто щось не дочитую — навіть Андруховича «Московіаду» не змогла.

Якщо обирати між паперовою книжкою або нею ж в електронному форматі, то тут варто розмежувати. З точки зору книги як артефакту, то, звичайно, паперовий — є книги, які важливі не своїм змістом, а формою: арт-буки, колекційні видання, фотокниги. Якщо це бестселер, то мені все одно, його я можу читати й в електронному вигляді. Тому в основному я користуюся телефоном, адже навіть якщо мені когось або щось потрібно почекати, я сяду десь та відкрию смартфон.

Не думаю, що з часом книги зовсім перейдуть в електронний вигляд, так само як кінотеатри не перестануть існувати. За кожною книжкою стоїть історія: де ти її купив, хто її подарував, як її створювали, як оформили. Це артефакт. І багато хто навіть фізично не може читати з екрана — очі набагато більше втомлюються. А ще романтика перегортання сторінок... У моєї мами, наприклад, скільки її пам'ятаю, завжди в сумці був том Пушкіна. Не так давно вона його, правда, вийняла, коли почалася революція…
Виды Крыма Vues de Crimée, Стокгольм, 1910 рік
Майк Викинг «Маленька книга люке. Секрети найщасливіших людей світу», Клуб Сімейного Дозвілля, 2018 рік
Я часто даю комусь книги, і, на жаль, їх рідко повертають. Особливо, коли на відпочинку з компанією й відбувається ця класика: «Ой, а що ти читаєш? А даси мені? Я поверну обов'язково» — і все, книги як не було. До речі, коли Марина Абрамович вийшла в українському перекладі, я купила штук 5. В результаті у мене не залишилося жодної.

А от Наріман Алієв, режисер фільму «Додому», знімав карантинні щоденники й декілька разів робив випуски про книги. Попросив у мене щось почитати. Я кажу йому: «Тримай, читай про щастя» і даю книгу «Люке» — з тієї ж серії, що і «Хюґе». Досі її не повернув. Книга, до речі, занурює в приємну атмосферу та підіймає настрій. До того ж вона красива — її приємно навіть просто погортати.

Я думаю, що книгами потрібно ділитись, крім тих, які мають пам'ятні написи чи ексклюзивні екземпляри. Таких у мене небагато — в основному це дорогі альбоми з творами мистецтва з різних музеїв світу.

Крім того, я люблю книжки дарувати. Якщо немає запиту від друзів на якийсь конкретний подарунок, то книга — це круто, тому що рідко зараз хтось їх собі цілеспрямовано купує. Особливо, якщо це якесь рідкісне або дороге видання.

У мене є книги з цікавою історією. Наприклад, неймовірно красиве видання з краєвидами Криму — один із моїх родичів знайшов її на якомусь горищі, тому вона з'явилася у нас вдома зовсім випадково.

Є ще нереально красива книга «Альбом українського плаката 1920-х років» Довженко-центру з роботами вітчизняних художників кінореклами того часу — нещодавно була виставка.

Я дуже люблю Джона Фаулза і прочитала майже всі його романи. І от, подорожуючи Грецією, я опинилась на острові Спецес — він видався мені настільки знайомим, що я постійно згадувала книгу «Волхв». Почала шукати цікаві факти про острів і моїм великим здивуванням було відкрити, що саме там і була написана ця книга.

Але є у мене прям феєрична історія. Колись, здається, в 11 класі ми з подругою поверталися з якоїсь зустрічі та побачили, як оточена натовпом в машину сідає Земфіра — вона тоді була дико популярна. Її менеджерка збирала від фанатів всякі календарики та інше, щоб віддати під автографи. Ми розуміли, що такий шанс втратити не можна, але не мали з собою навіть клаптику паперу. Але вихід знайшли. В результаті у мене дотепер десь валяється підручник з історії, списаний автографами Земфіри.
Книги, які б я порадила прочитати.
Мені подобається все, що випускає видавництво Art Huss, наприклад, «33 митці у трьох актах» Сари Торнтон і «Неймовірні» Бріджит Квінн про 15 жінок-художниць із різних країн. Не знаю поки, рекомендувати чи ні, але на черзі Олександр Михед «Я змішаю твою кров з вугіллям». За ним книга Оксани Шаварської, яку вона ж мені підписала та подарувала — «8000 миль самотності». У телефоні у мене італійська трилогія Елени Ферранте «Неаполітанський квартет» — про стосунки двох подруг і любов. Вона дуже круто написана, здавалося б, легке, але глибоке чтиво. Також в телефоні багато Лесі Українки, в тому числі листів — її постійно перечитую та виділяю те, що мені може стати в пригоді в роботі та в житті.

Книга, яку б я нікому не порадила прочитати.
Володимира Сорокіна «День опричника» — її б я одночасно і радила, і ні. Вона дуже жорстка, як на мене. Це книга 2006 року, але багато її подій відбуваються в недалекому майбутньому — у 2020-ті роки. І там є все: Крим вже не наш, Росія відокремлена стіною від усього світу тощо. І настільки це реалістично, що аж моторошно. Вона невелика і навіть не пам'ятаю, як потрапила до мене в руки, але викликає прям огиду, коли її читаєш.

Книга, яку я б постійно носила з собою.
Вірші Лесі Українки.

Книжки, що допомогли мені вдосконалитися у власному фахові.
В основному це, звісно, книги з історії мистецтва, менеджменту та інше. Років шість тому дуже велике враження на мене справила книга Шеріл Сендберг «Lean in», на яку я натрапила випадково. Проте, якщо говорити про світ кіно, то я б назвала кілька — Луїс Бунюель «Мій останній подих», Ельдар Рязанов «НеПодведенные итоги», «Гічкок/Трюффо» Франсуа Трюффо. Ірвін Ялом «Шопенгауер як ліки» — стала дуже цінною в плані особистісного розвитку.

Книга, яку я б передавала як сімейну реліквію.
Історія України, три томи листування Лесі Українки, а ще видання 30-х років «Казки братів Грімм».

Книга, якої у мене ще немає, але я б обов'язково хотіла бачити її на своїй полиці.
«1001 фільм, які ви повинні побачити, перш ніж помрете» — це довідник фільмів під редакцією Стівена Джея Шнайдера видавництва Quintessence Editions. Ніяк не можу її знайти.
Видавництво IST Publishing подарувало Юлії Сінькевич книгу соціолога Паскаля Ґілена «Креативність та інші фундаменталізми», актуальну для діячів креативної сфери. У ній автор описує поняття креативності, те, як вона впливає на всі інші процеси та з якими викликами стикається зараз. «Юля Сінькевич у нас асоціюється з образом крутого культурного діяча, який надихає своїм прикладом і показує, як можна класно робити великі проєкти та змінювати індустрію в кращу сторону».
ІНТЕРВ'ЮЕРКА:
ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА
КОМАНДА
ТРАНСКРИБУВАЛЬНИЦЯ:
ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА
РЕДАКТОР:
ЮРІЙ МАРЧЕНКО
ДИЗАЙНЕРКА:
ВАЛЕРІЯ ГОРОДЧАНІНА
ФОТОГРАФ:
ІГОР ЧЕКАЧКОВ
КУРАТОРКИ (IST PUBLISHING):
КАТЕРИНА НОСКО
АНАСТАСІЯ ЛЕОНОВА
ОКСАНА СЕМЕНІК
ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА
МАРІЯ ФРОНОЩУК

КУРАТОРКИ (PLATFOR.MA):
КУРАТОРКИ ПРОЄКТУ:
E-mail дайджест від PLATFOR.MA!
Пишемо листи, які хочеться витягати зі спаму, навіть якщо вони туди випадково потрапили. Регулярно розповідаємо історії зі сфери креативу та соціально важливих тем, аби вам було, чим надихатися.