ВЛАДА РАЛКО

(КНІЖНІСТЬ)

поезія, альбоми та самвидав,
які надихають художницю

╳

Література формує особистість, наповнює голову думками, створює ідеї та іноді навіть змінює життя. Сила та міць однієї невеличкої книги незмірні: часто саме між рядків ми закохуємося, знаходимо вірного друга або досвідченого вчителя, пізнаємо себе. Разом із видавництвом IST Publishing Platfor.ma продовжує проєкт, який розкриє вплив літератури на життя наших сучасників. Чергова героїня нашої рубрики — художниця Влада Ралко. Одна з найбільш яскравих мисткинь України розповіла нам про те, чому електронна книга ніколи не замінить звичайну, як тільки поезія може висловити певні сенси, та де відшукати ідеальний стан для читання.

Вдома завжди багато читали. Коли викликаю в уяві картинку з дитинства, бачу обох батьків із книжками. Пам'ятаю маму, яка так глибоко поринала у читання, що часто не одразу чула, коли я до неї зверталася. Однак в цьому не було нічого надзвичайного: скрізь, де ми гостювали з батьками, було повно книжкових полиць, читання здавалося природною потребою. Мене б спантеличило, якби я побачила дім без книжок. З іншого боку, за радянських часів читання було не тільки розвагою чи приводом для думки, а й засобом втечі від реальності. Часто серед інтелігенції читання, як і так звані кухонні розмови, ставали можливістю каналізувати протест і уникнути дії. Тож це, мабуть, не можна відносити до беззаперечних переваг радянської доби.

Моє дитяче шкільне читання було доволі безсистемним: художня література мішалася з книжками про подорожі та підводні пригоди. Одразу після казок у дитинстві були давньогрецькі міфи, сцени з яких ми розігрували з подругами у перших класах. Серйозний вплив спричинили казки Андерсена (1), Едгар По (2), вірші Шевченка (3), багато з яких я знала напам'ять. «Лісова пісня» Лесі Українки (4), Шекспір (5) і Чехов (6), Лорка (7) як особлива пристрасть. Сервантес (8), майже весь Набоков (9), Монтень (10), поети Срібної доби, китайська поезія, Сей Сенагон — здається, це суміш, що не складається в картину.

Набагато важливішими мені здаються книжки, що знаходили мене у більш свідомому віці, а особливо такі, до яких я довгий час постійно поверталася. Багато книжок приносив мені Володимир Будніков (український художник та чоловік Влади Ралко. — Platfor.ma), тому враження від мови Гамсуна (11), Гессе (12), Джойса (13), Кафки (14) чи Пу Сунліна та стан любові досі лишаються для мене нероздільними.

Для мене немає альтернативи паперовій книжці. Екран не може замінити її архітектури. Коли відкриваєш книжку, миттєво змінюєш простір, отримуючи додатковий вимір. Наче відкриваєш кімнату й перед тобою з'являється інша перспектива. Окрім того, важлива парність сторінок, розвороти книжки як особлива даність, конструкція, що надає можливість увійти всередину тесту. Це реальне тілесне відчуття.

Я люблю читати вранці перед сніданком та за сніданком. Читання надає мені сили, це абсолютно конкретне, у тому числі й фізичне, відчуття підтримки. Дуже часто зранку я читаю саме поезію.

Я живу з поетичними книжками. Наприклад, під час революції та початку російської агресії довго жила з книжкою Василя Стуса. Кожного ранку я відкривала її й починала з будь-якої сторінки. До цього був Шеймас Гіні, а після — Целан і Мілош. Довго поруч був Данте у перекладі Максима Стріхи.

Я люблю говорити, що не я йду за книжками і не я їх купую, а вони самі до мене приходять. Вони усі складаються в мережу, якою я пересуваюся. Щось додається, щось навпаки стає нецікавим, але це не означає, що інтерес не виникне через кілька років.

У японців є термін, який стосується літератури: пристрасть купувати книжки, які фізично не встигнеш прочитати. Це не вважається вадою, радше специфічною особливістю, яка тебе веде, додає можливостей, створює перспективу.

Зараз читаю Олівера Сакса «Людина, яка сплутала дружину з капелюхом». Це друкована колекція психічних розладів, які сприймаються чимось на кшталт античних трагедій. У кожному оповіданні йдеться про людину, яка втрачає ланку зі складного людського організму, то ж їй доводиться спиратися на щось інше. Це таке засадниче питання: що може стати опорою, коли раптом виявляється, що під ногами немає твердого ґрунту?

Спільна з чоловіком бібліотека почала формуватися одразу. Але зараз, коли у мене в майстерні з'явилися нові книжкові полиці, постійно постає питання про розподіл видань, які вдома вже утворили купу пірамід на підлозі. Майже неможливо передбачити, яка саме книжка знадобиться найближчим часом, тому хочеться мати поруч із собою всі, що вже є, та ті нові, що постійно з'являються.

Книжка не є для мене фетишем або пам'ятником, радше робочим інструментом. Мені подобається почуватися всередині книжки як у своїй майстерні, робити відмітки, лишати закладки навіть після того, як її прочитано.

Окрім домашнього читання ми з Володимиром любимо читати десь біля моря. Це ідеальний стан для книжки, коли опиняєшся в порожнині часу і простору. Подібні умови також часто складаються у потязі чи літаку, коли ти не можеш або не мусиш робити чогось іншого.

Йоганн Вольфганг Гете «Фауст»
Одна з головних книжок в моєму житті — «Фауст» Гете. І тут я б зупинилася не стільки на творі, як на перекладі. Я зростала на перекладі Пастернака — він досить вільний, але, як на мене, прекрасний. А це переклад Миколи Лукаша, який прийшов набагато пізніше, ставши абсолютною любов'ю. Тепер «Фауст» українською — це моя настільна книжка.

Я часто думаю саме про механізм перекладу: що відбувається з твором, коли він переходить до іншої мови, що він втрачає, а що у ньому з'являється. Мені видається, що цим і займається мистецтво — художник наче наново перекладає те, що вже було.

Уважність до мови мені допоміг виховати Гайдеґґер. До мислення, що спирається не просто на мову, а на такі словесні утворення, які неможливо перекласти. Я пригадую його «Дорогою до мови», навіть не сам філософський твір, а переклад. Саме через цю уважність до мови, конструкції слів і змістів, будови думки, коли вона пливе за мовою та вертає з мови. Там є прекрасний вступ перекладача Володимира Кам'янця, де він пояснює позиції, важкі для перекладу. Є таке місце, де він ставить знак оклику і каже: «Боже, якби Гайдеґґер знав українську!». Виходить, у певний момент думка філософа ще точніше розкривається в українській мові. Тобто під час перекладу є втрати, але і є речі, які набуваються.

5

Антонен Арто «Театр і його двійник»
Раніше я читала цю книгу невеликими фрагментами. Я відчуваю з нею якусь неймовірну спорідненість, особливо після того, як прочитала всю. Я наче зустріла спосіб мислення, дуже близький до моїх власних практик у роботі з живописом. А в дечому відбулися настільки точні збіги, що я відчула ніяковість. Я сприймаю це різновидом дружби, коли одна й та сама думка висвічується у людей, рознесених у просторі та часі. Власне, це теж одне з див, властивих мистецтву. Ти наче пригадуєш забуте або наново знаходиш щось таке, що давно загубив, щось конче потрібне.

Мене часом починає дратувати те, коли людина впевнена у власному знанні. Мовляв, театр жорстокості — а, ну це я знаю, це ж Арто з його ідеями, нічого нового. Насправді у таких випадках зустрічі з собою доводиться наново розбиратися у начебто добре знайомому, а це набагато складніше, ніж дізнаватися про нове.

В Арто присутній драматизм, що роздирає на шматки. Насправді це окрема розмова про те, коли мистецтво прирівнюють до хвороби чи розглядають крізь призму недуги автора. Це як підміна сприйняття мистецтва такою собі криміналістикою, де глядач засуджує художника за те, що той не відповідає нормі. Але саме в Арто видно кришталеву ясність думки, вона настільки вражає, наче тебе освітлює яскраве світло.

Причому заради цієї ясності він смертельно ризикує й ставить на кін усе, що має.

Каталог виставки Йозефа Бойса
Для мене цей невеличкий каталог — важлива реліквія. Історія почалась з того, що ми з Володимиром були у Берліні, де він познайомив мене зі своїм другом, берлінським художником. Ми тоді щойно повернулися з художньої резиденції в місті Клеве, де якраз готувався до відкриття музей Бойса. Виявилося, що для Клауса це дуже важливе місце саме через майбутній музей. У його майстерні було практично порожньо, не було майже нічого, лише необхідне: робоче місце, одна тарілка, одна чашка, одна кавоварка для однієї людини. І ось ми почали розмовляти про Бойса, аналізувати його та зрештою вдвох одночасно сказали вголос про його спорідненість із Леонардо да Вінчі. Тоді він встав, приніс і подарував мені цю книжку. І я ще раз хочу наголосити: в нього не було майже нічого, книжок було всього кілька, лише ті, що були для нього насправді необхідними.

Маленька книжечка, але для нього вона була дійсно важливою, а він мені її віддав. Я її дуже люблю, те, як вона у мене з'явилася, її конструкція, репродукції звідти. Усе це вплинуло на мене і на мою творчість.

До речі, для мене є дуже важливим відомий вислів Йозефа Бойса — «Кожна людина — художник». Я дозволю собі здогад, що ймовірно він мав на увазі потенційну можливість людини долучитися до художнього твору, утворивши з ним певну єдність. А долучитися вона може тільки з огляду на дуже спеціальний досвід, який перетворює твір мистецтва на її власний оптичний орган. Тобто вона сама стає художником, коли спроможна цими своїми новими очима подивитися на світ. Це така суто людська можливість, що відвертає людину від її природних нахилів, ставлячи у доволі ризиковане становище розриву та безвиході. Але тільки на цьому роздоріжжі можна ставити питання, чи кожна людина художник, і так само, чи кожна людина — людина.

Альбом Тіціана «Історія роботи "Покарання Марсія"»
Для мене ця книга — одна з найголовніших. В альбомі йдеться про історію однієї роботи художника Тіціана — «Покарання Марсія». В мене є побоювання, що наживо я її ніколи не побачу через те, що вона зберігається у невеликому містечку в Східній Моравії.

Цю книжку вперше мені показав Володимир Будніков, ще під час навчання в художній академії. І ось вона у нашій бібліотеці. Пізній Тіціан абсолютно перевернув мої погляди на живопис, на його механізми, на те, чим є мистецтво взагалі. Тіціан — це постійна, на подив, любов, постійний орієнтир, який не зникає. Ця прихильність незмінна.

Тема роботи — покарання Марсія, є наріжною в розумінні того, чим займається художник і що з ним відбувається. Власне, мова про те, що художник йде на ризик, зазіхаючи на неможливе. Оригінальна історія має дидактичне забарвлення та навчає, що марно змагатися з божественною сутністю мистецтва, зважаючи на приреченість людського на вічну ницість через тваринну частку його природи. Але Тіціан перевертає визначеність відносин діонісійського та аполлонічного як хаосу і порядку.

Марсій зі своїми козлиними ногами розіп'ятий догори дриґом майже у позі святого мученика. Натомість Аполон перебуває у діонісійському сп'янінні від споглядання справдження свого кровожерливого присуду.

Але це також не те головне, що не відпускає мене в цій роботі та в її сильно збільшених фрагментах. Не знаю, як це виразити, можливо, це таке відкидання того, на що ми зазвичай спираємося під час бачення. Я маю на увазі так звані культурні очікування, що їх людина припасовує в якості додаткових або захисних підпорок до того, що бачить. А тут з'являється можливість такого голого бачення, що зовсім не відповідає очікуванням від мистецтва, голого, як обдертий Марсій, як суцільної наруги над усім, що заведено вважати прекрасним чи добрим.

Це стара книжка, але мені навіть подобається її поганий друк. Завдання друкованої репродукції — не точна відповідність оригіналу. Тобто книжка — зовсім інше. Вона виявляє деталі, особливості якості роботи, які можна не побачити в оригіналі. В репродукції відбувається своє особливе диво, яке можна також визначити як перетворення, яке має мало спільного з точним відтворенням кольорів.

Я повертаюсь до цієї книжки і в різні періоди життя помічаю нові деталі. Крім того, я зробила багато робіт під впливами не тільки цієї роботи Тіціана, але й репродукцій, акцентів, які тут розставлені. Як скомпоновані деталі, яким чином обрані, як спрямовується зір, як фокусується на певних місцях роботи. Завдяки цим поганим репродукціям я побачила і надалі почала помічати в живописі багато речей, на які не зважила б за інших обставин.

«Славетна польська кухня»
Це книжка моєї бабусі ще з 50-х років, якою вона постійно користувалася. Тут неймовірні ілюстрації! На світлинах є «діюча особа», але вона анонімна, бо в кадрі ми бачимо тільки руки та білий халат. Я більш ніде такого не бачила: зазвичай кухар на картинці присутній весь, або ж ми бачимо тільки страви, але не бачимо того, хто їх готує.

Композиція цих ілюстрацій довго не давала мені спокою. Там вибудовується дивний театр, де наїдки ніби виступають активними особами на сцені. Через недоліки друку ці світлини для мене схожі на зразки класичного живопису. Тут є такий караваджийський дух, а ще й усі ці підписи: «Відрізати голову», «Вийняти мізки» підкреслюють драматизм рутинних процесів готування їжі.

Я почала використовувати ілюстрації з цієї книжки як робочий матеріал ще у малюнках «Китайського щоденнику» у 2000 році. Проте, пройшло 20 років, а я досі продовжую працювати з цим виданням. Нещодавно у Львові в рамках виставки «Чому у Львові будуть художниці?» я показала нову інсталяцію, для якої серед інших використала також і ці світлини для друку на тарілках. Внутрішню кухню, брудні та жорстокі таємні ритуали, які були видимі тільки для господині та її найближчих помічників або помічниць — все це було винесено на парадний стіл.

А інший мій об'єкт у вигляді невеликої книжки на дерев'яній основі, який також містив низку світлин із «Польської кухні», було нещодавно показано на виставках «Vertigo Time» у Франкфурті та на великій персональній виставці, що проходила одразу в трьох музеях Львівської національної галереї мистецтв. У Львові цей об'єкт-зін із кухонними світлинами лежав просто біля ніг Спасителя у музеї Пінзеля.

Віктор Кордун «Вірші 1965–1971 років»
Це самвидав поета Віктора Кордуна. Окрім того, що я дуже люблю його вірші, саме ця книжка, що більше нагадує зошит, особливо цінна, адже тут є виправлення автора, зроблені простою ручкою після того, як книжку було надруковано й зшито. Тут також вручну підписані роки написання віршів. Такі саморобні видання тоді були дуже небезпечними. У ризикованому вчинку, яким є ця маленька збірка, я вбачаю щось на кшталт матеріального підтвердження того, що поезія — найвищий ступінь мови, її сутність. Ханна Арендт говорила про особливу щільність поетичної мови. Для мене поезія є мовою, яка утворюється за відсутності часу. Я маю на увазі відсутність іншого, кращого або більш слушного часу ніж той, що маєш зараз. Кожне слово у ній — мов останнє, у розумінні, що для інших слів не буде нагоди, можливості.

Про поезію можна говорити багато. Мене дуже дивують фрази, мовляв, поезія не сучасна і складна, або про те, що треба її розуміти, щоби любити. Насправді є речі, які можливо прояснити лише у поетичній мові. І речі ці є життєво важливими.

Ми почали з Гете і можна було б так і продовжувати. Але я обрала пам'ятні та цінні для мене видання. Бо ми усе ж таки говорили не про абстрактні тексти, а про книжки, які мають тіло, вагу, історію. Мої — саме такі.

ІНТЕРВ'ЮЕРКА:

ОКСАНА СЕМЕНІК

КОМАНДА

ТРАНСКРИБУВАЛЬНИЦЯ:

ЮЛІЯ КАРПЕЦЬ

РЕДАКТОР:

ЮРІЙ МАРЧЕНКО

ДИЗАЙНЕРКА:

ВАЛЕРІЯ ГОРОДЧАНІНА

ФОТОГРАФКА:

АЛЬОНА ЛОБАНОВА

╳

КУРАТОРКИ ПРОЄКТУ:

КУРАТОРКИ (IST PUBLISHING):

КАТЕРИНА НОСКО

АНАСТАСІЯ ЛЕОНОВА

ОКСАНА СЕМЕНІК

ТЕТЯНА КАПУСТИНСЬКА

МАРІЯ ФРОНОЩУК

КУРАТОРКИ (PLATFOR.MA):