Пожежу в Чорнобильській зоні ліквідовано

6 Червня 2018
планета

Авіація Державної служби України з надзвичайних ситуацій погасила пожежу, яка почалася вчора на території Прип’яті. За даними фахівців, радіаційний фон у нормі.

Державна служба України з надзвичайних ситуацій повідомила про спалах сухої трави з подальшим розповсюдженням пожежі в лісовий масив на площу близько 12 га навколо Чорнобильської атомної електростанції – це сталося 5 червня о 10:10.

Рятувальники запевняють, що станом на 6 червня ситуація контролюється – з початку робіт літаки та вертольоти скинули на пожежу 186 тонн води, а відкритого вогню вже немає. Наразі спостерігається тільки тління трави на окремих ділянках.

Крім того, за даними ДСЧС, під час пожежі над Прип’яттю дув південно-східний вітер, тому продукти горіння не йшли в сторону Києва. Рівень радіації у Києві, Чорнобилі та на промисловому майданчику ЧАЕС перебуває у межах норми – у столиці радіаційний фон складає 11 мкР/год (безпечний рівень – до 30 мкР/год).

© Прес-служба ДСНС України

6 Червня 13:51
планета
Найцiкавiше на сайтi

2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 2017

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.

 

«Невже в мене справді рак?»: історія українських дітей, що перемогли онкологію

АвторСаша Косенко
30 Березня 2018

Що робити, коли ти мрієш скоріше вирости і підкорити цілий світ, але раптом незнайомець у білому халаті говорить, що тобі залишилося жити три місяці? В рамках проекту благодійного фонду «Запорука» підлітки з усієї України діляться своїми історіями боротьби з раком і надихають українців за жодних обставин не здаватися.

 

Моя історія почалася на випускному. Я пошила гарну сукню на замовлення, купила туфлі на 15-сантиметрових підборах – хотіла запам’ятати цей день назавжди. Однак у розпал вечірки в мене почала сильно боліти нога – я ледь не падала від болю. Після обстеження лікар констатував: «Рак. Вражено велику частину кістки. Залишилося жити два місяці». Пам’ятаю, як відповіла: «Тобто я помру? Ні, я здорова. Ви помилилися, от побачите».

Ми вирушили на лікування до Києва, де я зустріла свого янгола-охоронця лікаря Михайла Васильовича: «Ти особлива, казав він мені. І твій випадок особливий. Тобі встановлять ендопротез, і все буде добре». У той час я мріяла про кар’єру моделі і боялася лише одного: що після протезування до кінця життя шкутильгатиму, а моя нога буде спотворена шрамами, і це поставить хрест на моїй мрії. Тож уже наступного дня після операції я встала на милиці та, ігноруючи біль і сльози, почала займатися з реабілітологом.

Через рік мені вдалося перемогти хворобу. Я довела всім, хто не вірив: дитячий рак не вирок. Головне знайти свою мрію і поставити собі мету. Тоді ти переможеш усе!

 

«От краще б ви…»: навіщо допомагати котикам, коли страждають люди

На шляху до доброї справи можна зіштовхнутись з безліччю питань і суперечностей. Краще врятувати одне життя зараз чи сто потім? Чи треба допомагати тваринам, якщо страждають люди? Як обрати тих, кому підтримка потрібна найбільше? Ми вирішили спитати про внутрішню конкуренцію у доброчинності тих, хто кожен день із цим працює, – співробітників благодійних організацій.

 

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

 

«Трагедія наша, а катастрофа вселенська»: ONUKA про свій Чорнобиль

25 Квітня 2018

Гурт ONUKA присвятив Чорнобилю вже другу пісню – трек «Arka» увійшов до нового альбому «Mozaїka». Лідерка команди Ната Жижченко не раз відвідувала зону відчуження та навіть провела тиждень на самій станції. Напередодні річниці Чорнобильської аварії Ната розповіла Екодії про те, як катастрофа вплинула на її життя i творчість гурту, а також про велич арки, життя мешканців зони відчуження, а також про те, як ця тема стала однією з головних в її житті.

– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

© ГО “Екодія”

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.