Pixar вперше випустив мультфільм, у якому головний герой – представник ЛГБТ

25 Травня 2020
анімація лгбт рівні права

Анімаційна студія Pixar випустила короткометражний мультфільм «Out», головний герой якого – гей. Це перший такий випадок в історії студії, хоча натяки на нетрадиційну орієнтацію другорядних персонажів вже траплялися.

Мультфільм презентували на стрімінговій платформі Disney+. Триває він дев’ять хвилин. Головний герой на ім’я Ґреґ не знає, як сказати батькам про свою орієнтацію. Щоб приховати докази своєї гомосексуальності, він обмінюється тілами зі своїм домашнім улюбленцем — собакою. 

«Out» створили в межах програми SparkShorts, присвяченій експериментам з новими техніками анімації і новим підходам до історій.

pixar out

Над короткометражним мультиком працював Стівен Клей Гантер, який також долучався до таких відомих анімаційних проєктів Pixar, як «У пошуках Немо» і «WALL-E».

25 Травня 14:38
анімація лгбт рівні права
Найцiкавiше на сайтi

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО

До 7 жовтня в просторі Izone проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут. Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
© Антон Шебетко

Ану марш на марш: правозахисниця про три причини підтримувати КиївПрайд

АвторІрина Виртосу
15 Червня 2018

В неділю, 17 червня, у столиці пройде Марш рівності КиївПрайд. Журналістка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу написала для Platfor.ma, чому цей день в Україні – не тільки про представників спільноти ЛГБТ+. І підкріпила свої думки статистикою.

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Анімагія: як створюються сучасні мультфільми – на прикладі «Зоотрополісу»

АвторТорі Польська
31 Жовтня 2018

Скільки людей, годин та ресурсів потрібно, щоб створити анімаційний фільм з рейтингом 99% на Rotten Tomatoes? Разом з художницею американської студії Magic Hill Animation та ілюстраторкою в Disney Publishing Торі Польською ми зазирнули всередину мультфільму «Зоотрополіс» та на його прикладі розклали роботу аніматорів по поличках.

Місто Зоотрополіс. У центрі подій – кролиця Джуді Хопс, яка з дитинства мріяла стати поліцейською. Незважаючи на занепокоєння батьків, вона закінчує поліцейську академію з відзнакою та їде на пошуки щастя.

Як виходить, що ми віримо та співпереживаємо кроленятку-поліцейському? Як вигадана історія змушує плакати, сміятися та тим часом збирає мільйони доларів у прокаті? Створення мультфільмів – це, звісно, романтично, але перш за все це конвеєр. В хорошому сенсі.

Виробництво анімаційного кіно недаремно називають «pipeline». Пайплайн, він же конвеєр – це виробнича система, у якій робочий процес розділений на послідовні стадії, щоб підвищити продуктивність.

Від студії до студії, від режисера до режисера, від проекту до проекту виробничий процес змінюють і адаптують під потреби й можливості. Незмінними залишаються лише три основні етапи:

1. Препродакшн – формування ідеї та концепції;

2. Продакшн – робота над усіма задачами;

3. Постпродакшн – корекція, збір готового матеріалу.

Але відмотаємо трохи назад. Перед запуском конвеєр потрібно продумати та знайти кошти на запуск. Саме з планування починається виробництво анімаційного кіно.

Ідея – універсальне паливо для запуску будь-якого продакшну. Світла, свіжа, актуальна ідея, що запалить світло і натисне кнопку ON.

Анімаційний пайплайн

Важливо розуміти, що «ідея» – це і стартовий майданчик, і наставник на кожному етапі процесу. Ідея підказує, куди можна йти, а куди ні. Якщо дотримуватися цього простого правила – фінальний результат буде цілісним.

Розглянемо нудну попередню схему на прикладі дуже цільного та ідейного мультфільму студії Disney – «Зоотрополіс».

Кадр із фільму «Зоотрополіс»

Больше, чем мультики: 5 трендов мировой анимации, о которых вам нужно знать

Кино, мультфильмы, реклама, музыкальные клипы, игры, видео-арт, веб-дизайн – несмотря на обманчивую детскость, анимация присутствует в нашей жизни повсеместно, став незаметной частью нашего окружения. Вместе с Анастасией Верлинской, программным директором Международного фестиваля актуальной анимации и медиа-искусства Linoleum (встречайте в Киеве с 6 сентября), Platfor.ma прошлась по чекпоинтам мировой анимации и составила карту трендов, которые управляют нашими вкусами.

Вначале 2017 года VR-анимация «Жемчужина» (Pearl) была номинирована на премию «Оскар» в категории «Лучший анимационный короткометражный фильм». Выполненная в формате 360, анимация рассказывала историю отношений отца и дочери. Над проектом работала экспериментальная лаборатория ATAP компании Google, а мультфильм и сейчас доступен на YouTube.

На развитие виртуальной реальности ежегодно тратятся миллиарды долларов, совершенствуется гарнитура и технологии. Факт: творчество тем больше производит впечатление на своего зрителя, чем больше этот зритель сопереживает главному герою истории. VR абсолютизирует этот закон, буквально позволяя взглянуть на происходящее глазами героя.

А еще VR не только о потреблении, но и о сотворении. Легендарный диснеевский аниматор Гленн Кейн, автор «Русалочки» и «Тарзана», показал, как благодаря VR легким движением руки получается яркое и объемное изображение. Происходящее, кстати, напоминает сеанс магии и волшебства в одном авторитетном британском учебном заведении, взгляните сами:

Внедряют VR и украинские кинематографисты, правда, пока больше в промо. В формате 360 были сняты бекстейджи фэнтези «Сторожевая застава», а также истерна «Дикое поле».