Обрали найкращий проект меморіального центру «Бабин Яр» в Києві. Подивіться його тут

9 Вересня 2019
архітектура Київ

Авторами проекту-переможця стала команда бюро Querkraft з ландшафтним архітектором Kieran Fraser Landscape Design з Австрії. За цим проектом у Києві побудують перший у Східній Європі меморіальний центр трагедії Голокосту, розташований саме на тому місці, де відбулися трагічні події в 1941-1943 роках.

Майбутній Центр Голокосту стане меморіалом нового покоління. «Архітектурне рішення допомагає на фізичному рівні відчути небезпеку й безпросвітність, які оточили жертв Голокосту під час тих трагічних подій. До основної експозиції, розташованої на 20 метрів нижче рівня землі, веде довгий, схожий на щілину, вхід. Його стіни врешті змикаються над відвідувачем», – йдеться у повідомленні.

Цей демократичний простір є серцем меморіального центру та символізує майбутнє, що дає надію. Саме довкола нього розташовані приміщення для діалогу, досліджень і публічних заходів. Архітектурне рішення побудоване на контрасті між цими просторами темряви й світла.

З цим архітектурним рішенням команда проекту працюватиме далі в рамках серії воркшопів із бюро-переможцем. Складність втілення концепції визначить, коли Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» відкриє свої двері першим відвідувачам.

«Абстрактна і стримана архітектура є унікальною інтерпретацією конкурсного завдання зі створення Меморіального центру, а також виявляє повагу до пам’яті Голокосту за допомогою мови мовчання без зайвого марнославства», – коментує професор Райнер Махламакі, член архітектурного журі конкурсу.

9 Вересня 14:36
архітектура Київ
Найцiкавiше на сайтi

Homo urbanisticus: уривок з книжки архітектора Йена Ґела «Міста для людей»

АвторPlatfor.ma
18 Травня 2018

Нещодавно видавництво «Основи» спільно з освітньою платформою СANactions презентувало книгу Йена Ґела «Міста для людей» – визнаний у всьому світі бестселер з урбаністики. Platfor.ma публікує уривок про те, чому пішоходи не дуже змінилися за останні кількадесят тисяч років і чому квитки в оперу такі дорогі.

 

Планування міста для людей цілком природно починати з розуміння того, як люди пересуваються і як задіюють органи чуття, адже саме ці біологічні параметри визначальні для діяльності, поведінки й комунікації в міському просторі.

Міські пішоходи ХХІ століття – результат еволюції, яка тривала мільйони років. Людина розвивалася так, щоби пересуватися повільно й пішки, а тіло людини пряме і вертикальне.

Ноги легко несуть нас уперед, а от пересуватися боком чи спиною вперед нам помітно важче. Наші органи чуття теж пристосовано до повільного пересування вперед переважно горизонтальними поверхнями.

Наші очі, вуха й носи спрямовано вперед, щоби помічати небезпеку чи вигоду на шляху перед нами. Палички й колбочки сітківки наших очей так само підпорядковано пересуванню по горизонтальній земній поверхні.

Ми добре бачимо перед собою, периферійний боковий зір у нас гірший, ми непогано бачимо, що у нас під ногами, але набагато гірше – те, що над нами. Наші руки спрямовано вперед і добре пристосовано для обмацування нових об’єктів чи розсування гілок, щоб звільнити собі шлях. Одним словом, вид homo sapiens – це лінійні, фронтальні, горизонтально орієнтовані, прямоходячі ссавці. Стежки, вулиці й бульвари – простори для лінійного пересування за допомогою людського опорно-рухового апарату.

Одна з найважливіших подій у житті людини – мить, коли вона підводиться на ноги і робить перший крок, адже з цього починається справді нове життя.

Такий наш клієнт – пішохід з усіма наведеними вище якостями, обмеженнями і потенціалом. Фактично проектувати людський вимір міста – це створювати міські простори, де зручно пішоходам, звісно, з урахуванням можливостей і певних обмежень, продиктованих будовою тіла.

«У нас все треш. Треба заробляти на цьому»: журнал «5.6» про архітектуру та фото в Україні

АвторPlatfor.ma
29 Серпня 2018

В Україні вийшло вже десять номерів журналу «5.6». Це нестандартне видання про фотографію, яке оглядає різноманітні аспекти цього мистецтва. Критичний одинадцятий номер автори планують присвятити українській архітектурі, й зараз збирають гроші на Спільнокошті. Platfor.ma поговорила з ідеологами журналу фотографом Віктором Марущенком та архітектором Олексієм Биковим про те, що у нас з цими сферами та навіщо підтримувати «5.6» своїми коштами.

– В проекті на Спільнокошті ви згадуєте, що протягом ХХ століття в Україні декілька разів докорінно змінювалась архітектура. Коли і як це відбувалося?

– На початку століття можна відзначити дореволюційний архітектурно-будівельний бум у Києві – з його шикарними прибутковими будинками та громадськими будівлями, наприклад, Національним художнім музеєм. Після революції 1917 року архітектура, так само, як і інші галузі мистецтв, стала на нові рейки, винайшла нову мову – нею став конструктивізм.

Однак із приходом Сталіна ситуація ще раз кардинально змінилася – відповідно до вимог нової політики партії. Конструктивізм був забутий. Повноцінне становлення СРСР як імперії вимагало таких же архітектурних образів, тому головним стилем став ампір. А далі з початком кампанії викриття культу особи викрили і таку архітектуру, звинувативши її в завеликій розкоші.

Радянський модернізм 60-х в одну ногу зі світовими настроями космічного майбутнього проголошував нові норми і стандарти. До кінця свого існування цей стиль також зазнав кілька внутрішніх змін. Наприклад, останній його період, постмодернізм, знаменував часи перебудови і свободу вибору, в тому числі архітектурних засобів і можливостей.

Як назвати архітектуру часів незалежної України ще ніхто навіть особливо не задумувався. Хоча, на наш погляд, це можна назвати поц-модернізм.

– А якщо порівнювати зі світом, то де зараз знаходиться наша архітектура і норми забудови? Чи є наші проблеми унікальними?

– Архітектура нерозривно пов’язана з усіма сферами життя, в якійсь мірі є їх втіленням і відображенням в матеріальному світі. Тому це швидше питання відсталості суспільства в цілому.

Наприклад, крім об’єктивно низької якості вітчизняної архітектури у виконанні наших архітекторів, у нас немає жодних прикладів, коли в Україні щось би будували світові майстри. Але ж це одна з особливостей сучасного світу архітектури – його абсолютна глобалізація.

Важливо ще відзначити, що не тільки конкретні будівлі, але і концепції розвитку міст в цілому знаходяться ще на рівні пострадянського розвитку. Хоча в світі це одне з найбільш важливих питань, і йому приділяється багато часу і коштів.

– Ви прагнете зафіксувати стан сучасної архітектури України, щоб звернути на нього увагу суспільства. Чи можете ви навести світові чи українські приклади, коли фотографія дійсно щось змінила?

– Прикладів багато. Скажімо, Енсель Адамс і його фотографія існуючого пейзажу врятували місцевість від запланованого будівництва гідроелектростанції. Або португальський фотограф Фернандо Гуеро, чиї фото сучасної архітектури Португалії зробили її однією з наймодніших на світовій сцені, а також ще більш посилили значення таких корифеїв як Алваро Сиза і Соуто де Моура.

– Одна із найгучніших суперечок останніх років в Україні – це театр на Андрієвському узвозі. Що цей скандал говорить про наше суспільство та його смаки?

– Він говорить про те, що ми до цих пір так і не готові сприймати і чути один одного. Це велика проблема.

– Які найцікавіші архітектурні об’єкти ви знаєте в Україні? Умовно, заради чого сюди їхати іноземцям?

– Зараз у всьому світі шалено популярний радянський модернізм. Україна і Київ у цій сфері займає одне з перших місць, тому що в Росію не хочуть їхати, Середній Схід – все ще трохи дикувато, а ми гостинні й у нас відкриті кордони. Але, на жаль, ми продовжуємо байдуже ставиться до цієї архітектури, вона досі не має статусу пам’яток, а будівлі хаотично перебудовуються.

Ігри з часом: дитсадок + будинок для людей похилого віку

АвторОксана Расулова
6 Вересня 2018

Іноді корисно усувати межі між людьми різних поколінь – саме це зробили наші далекі предки 30 тисяч років тому. Звучить надто просто, але насправді Homo sapiens вижили, бо переймали досвід «колег за 30» – старше покоління допомогло видові розвинутися. Часи змінилися, але принцип працює так само – наприклад, у дитсадку, який знаходиться в будинку для людей похилого віку. Як поєднали протилежні на перший погляд речі, Platfor.ma розповідає у спецтемі «Ідеї».

Передісторія. Коли Еван Бріґс було 5, батьки відвезли її з сестрою до будинку для людей похилого віку, щоб дівчатка заспівали там колядки на Різдво. Згадуючи ту поїздку, Еван каже, що була вражена старістю і не думала, що з нею це теж може трапитися. Минуло 20 з лишком років, і тепер жінка знає, що плин часу не змінити – але можна змінити своє сприйняття неминучого. В американських медіа показують щасливу старість, але забувають про самотню смерть у будинках для людей похилого віку. Тож у 2012 році режисерка Еван вирушає до такого закладу в Сіетлі, щоб зняти фільм Present Perfect. Його особливість – дошкільнята, що приходять туди навчатися зі старенькими.

Проблема. Торік американські вчені заявили про нову епідемію – самотність. Численні дослідження показують, що самотність у старшому віці сприяє розвитку хвороби Альцгеймера, депресії та прискорює смерть – і при цьому більше половини населення похилого віку в США живуть самотньо. За прогнозами ООН, населення Землі старішатиме, тож самотніх людей ставатиме все більше. Але, як виявилося, ця хвороба не ходить слідом за старістю – найбільш самотніми почуваються сучасні діти та підлітки. Для них це має не менш трагічні наслідки – проблеми зі здоров’ям і невміння спілкуватися можуть стати супутниками нового покоління. Проблема настільки глобальна, що у Великій Британії створили посаду міністра з питань самотності.

Ідея. У 1998 році Дон Ґреньєр, президент мережі будинків для людей похилого віку в Оклахомі, подумав, що бабусі й дідусі почувалися б менш самотньо, якби могли бачити дітей, що грають на майданчику. Поруч з будинком була школа, тож Ґреньєр запропонував їм використовувати майданчик, щоб старенькі спостерігали за малечею. Та цим співпраця не обмежилася – як результат виник начальний центр GLC і Jenks Public Schools, де діти навчаються разом з пенсіонерами. Ця ідея не була новою – вперше врятувати від самотності таким способом здогадалися в Японії у 1976 році.

Рішення. Будинок Сходження Провидіння святого Вінсента у Сіетлі, про який зняла фільм Еван, разом з місцевим дитсадком утворюють Інтеграційний навчальний центр. Середній вік мешканців – 92 роки, їх більше 400 і щотижня до них навідуються 125 дошкільнят. Разом вони читають, граються, розмальовують і вирізають. Діти називають старших «бабуся» і «дідусь».

2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 2017

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.