Новини дня: новий проект «Бабиного Яру» та перемога українців на Венеційському кінофестивалі

9 Вересня 2019
архітектура кіно медицина наука

Platfor.ma зібрала у короткому дайджесті найцікавіші новини за день, які змусять інакше подивитися на світ і дадуть привід для розмови з колегами та друзями.

 

Український фільм здобув перемогу на Венеційському кінофестивалі

Фільм «Атлантида» українського режисера Валентина Васяновича назвали найкращим у програмі 76-го Венеційського міжнародного кінофестивалю «Горизонти».

«Горизонти» – це одна з офіційних програм Венеційського кінофестивалю, друга за престижністю після основної. До участі у цій секції відбирають художні та документальні фільми, які представляють нові тенденції у розвитку світового кінематографа. Цьогоріч за перемогу в програмі змагалися 19 повнометражних фільмів. Перемогла українська стрічка «Атлантида» , події якої розвиваються на Донбасі, що повернувся до складу України.

 

Обрали найкращий проект меморіального центру «Бабин Яр» в Києві. Подивіться його тут

Авторами проекту-переможця стала команда бюро Querkraft з ландшафтним архітектором Kieran Fraser Landscape Design з Австрії. За цим проектом у Києві побудують перший у Східній Європі меморіальний центр трагедії Голокосту, розташований саме на тому місці, де відбулися трагічні події в 1941-1943 роках.

Майбутній Центр Голокосту стане меморіалом нового покоління. Цей демократичний простір є серцем меморіального центру та символізує майбутнє, що дає надію. Саме довкола нього розташовані приміщення для діалогу, досліджень і публічних заходів. Архітектурне рішення побудоване на контрасті між цими просторами темряви й світла.

 

Людям складно чекати довше хвилини. В цьому винні технології

Сучасна людина втрачає терпіння, якщо сайт відкривається довше 16 секунд, а світлофор не перемикається 25 секунд. Зараз ці показники найнижчі в історії. Дані отримали із опитування, проведеного у Великій Британії.

У дослідженні взяли участь 2000 осіб. Три чверті з них заявили, що в масовій нетерплячості винні сучасні технології – як смартфони та телебачення на вимогу – вони привчили людей отримувати все миттєво. Якщо їжу або напій в кафе готують довше 14 хвилин, то це привід піти до іншого закладу. При цьому 95% опитаних вважають здатність терпіти позитивною рисою.

 

Штучний інтелект боротиметься з небажаними фотографіями чужих геніталій

Вчені з Сіетла розробляють програмне забезпечення, яке зможе виявляти та видаляти зображення пеніса в особистих повідомленнях Twitter. Ідея проекту з’явилася після того, як розробниця Келсі Бресслер отримала в особисті повідомлення фото геніталій незнайомого їй чоловіка.

Зараз вона допомагає другові вдосконалити систему штучного інтелекту, яка може виявити небажані зображення пеніса та видалити їх ще до того, як їх побачить отримувач. За її словами, соціальні мережі можуть робити більше, щоб захистити користувачів від кібер-ексгібіціоністів.

Найцiкавiше на сайтi

«Погнали в Чорнобиль»: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 2017

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.

 

10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

Алло, Марс на зв’язку: українець і проект, який полегшить колонізацію Сонячної системи

АвторЮрій Марченко
10 Липня 2018

Людство все активніше думає про колонізацію Марса. Один з викликів цієї амбітної мети – підтримувати якісний зв’язок між планетами, бо через особливості небесної механіки це дуже непросто. Нещодавно міжнародна команда під час масштабних змагань ідей нарешті придумала систему такого зв’язку. В складі групи був і українець Міша Рудомінський. Platfor.ma поговорила з ним про креативні підходи до науки, освіту за кордоном й те, навіщо взагалі людству потрібен Марс.

Михайло Рудомінський

– Розкажіть про себе загалом. Хто ви і чим займаєтесь?

– Я студент, інженер і підприємець. Навчаюся в Університеті Британської Колумбії у Ванкувері, але зараз переводжуся до Туринської політехніки. Працюю над створенням програмного забезпечення для оцінки вартості бізнесу разом з міжнародної командою. Також я є членом Mechanical Engineering Team в інженерній дизайнерській команді Mars Colony, де разом з іншими розробляю герметизаційну камеру–ейрлок (Airlock) для колонії на Марсі. Ще ми проводимо інтернаціональне змагання, у якому кидаємо виклик студентам з усього світу зі створення своїх ейрлоків. Наразі маємо 18 команд, серед яких Університет Торонто, Гарвард та РВТУ Аахена.

Саме після одної із зустрічей команди Mars Colony я і потрапив на ці змагання. Один мій добрий друг, який був у курсі, що я маю певні знання з астрофізики, запропонував мені після зустрічі допомогти їм з розрахунками, потрібними для розташування супутників. При цьому ми зрозуміли, що я єдиний в команді, хто взагалі щось розуміє у небесній механіці. Так я став членом групи.

Дослідження і колонізація Марса є задачею, над якою працюють тисячі інженерів і науковців по всьому світу. У це вкладається сотні мільярдів доларів. Коли настане питання комунікації між колоністами та Землею, ми сподіваємось, що наша робота буде великим кроком у шляху до його вирішення.

– Оскільки ви вже згадали про це – чому переводитесь до Італії з начебто крутої Канади?

– Переводжусь з декількох причинах. Невідповідність ціни до якості, культурна невідповідність – моя і канадська, – та й взагалі після України у Канаді нудно. Занадто там все добре.

– До речі, як ви потрапили на освіту за кордон? Чи радите ви це іншим молодим українцям?

– По секрету скажу, що то є невелика проблема. Я вибрав ВНЗ у Канаді, який мені сподобався, зайшов на їх сайт, натиснув на кнопку «Подати заявку зараз» – і через три місяці отримав позитивну відповідь. Звичайно, сама подача заявки є величезним процесом, який зайняв два місяці, а підготовка до потрібних екзаменів – півроку. Але на той момент мені здавалося, що воно того варте.

А щодо радити – я взагалі нікому і нічого не раджу, якщо люди не розуміють нащо воно їм. Ти можеш сто разів закінчити Гарвард, але вища освіта є лише одним з тисяч інструментів для досягнення своїх цілей. Якщо людина не має своєї чіткої мети, то і отримані інструменти не буде до чого використовувати. Так що моя єдина порада: «Знайте свою ціль і підбирайте правильні інструменти для її досягнення». Моя ціль – створити приватну космічну агенцію, яка буде підтримувати майбутній розвиток Марса. Для досягнення саме цієї мети вища освіта є дієвим інструментом.

– А як ви ставитеся до поняття «відтік мізків»?

– Негативно, але з розумінням.

– Самі збираєтесь колись повертатись в Україну?

– А я її і не покидав. У мене нема цілі бігти з України, я хочу досягти своєї мети і буду там, де мені краще це робити. Скажу дуже пафосно, але від серця: планета Земля – мій дім, а Україна – назавжди залишиться місцем, де я народився. Я хотів би мати можливість називати себе громадянином світу.

– Добре, давайте про змагання і зв’язок з Марсом. Що це було і як пройшло?

Змагання влаштовувались SSPI (Space Satellites Professionals International) разом із SEDS (Students for the Exploration and Development of Space) – це міжнародні організації, що об’єднують професіоналів та любителів теми супутників ы космічних комунікацій. Ми і студенти інших ВНЗ Канади повинні були створити супутникову систему комунікації для підтримки дослідження і колонізації Марса. І хоча це звучить досить просто, цей проект має багато підводних каменів.

Є декілька основних проблем, пов’язаних зі створенням такої системи: відключення зв’язку через Сонце, необхідність покриття максимальної площі Марса, використавши мінімальну кількість супутників, тощо.

Для покриття поверхні Марса сигналом ми придумали розмістити по два супутники (основний і запасний) у першій і другій точці Лагранжа Марса. Вони вийдуть на орбіти Ліссажу на відстані близько мільйона кілометрів від Марса і використають його для гравітаційного поштовху. Після цього продовжать рух цією орбітою до кінця свого терміну придатності. Наші розрахунки показали, що це надасть покриття 99.81% поверхні Марса протягом усього астрономічного дня.

Із Сонцем все ще складніше. Кожні два роки Сонце шість тижнів знаходиться між Землею та Марсом, що повністю перериває зв’язок між ними. Це може бути критичним при екстрених ситуаціях на Марсі. Перебравши десяток ідей, ми прийшли до висновку, що найефективнішими будуть варіанти розташування супутника у першій точці Лагранжа Венери, або на 45 градусах попереду руху Землі. Це дозволить все ж використовувати його для зв’язку.

До речі, на початку червня я був у команді організаторів та вів проект у Літній природничо-дослідницькій школі при київському ліцеї №145, який сам і закінчив. Там я поставив восьмикласникам те саме запитання, що було у нас: «Що треба, щоб зв’язати Марс із Землею?» І вони не те що досягли, а перевищили усі сподівання. Деякі аспекти вони опрацювали краще, ніж ми, а для декількох проблем знайшли такі естетичні і ефективні рішення, про які ми навіть не думали.