Найкращі вакансії тижня: КАМА, VoxUkraine та УКФ шукають вас

20 Червня 2019
креатівіті робота

Британські вчені довели: люди, які люблять свою роботу, не проклинають понеділки. Тому в телеграм-каналі «Крезюме» ми публікуємо лише такі вакансії, які приносять задоволення, і щотижня ділимося найкращими з них.

Український культурний фонд шукає менеджера соціальних медіа, який буде розробляти комунікаційні кампанії для соцмереж, створювати та реалізовувати контент-план, працювати з лідерами думок, збільшувати залучення аудиторії та аналізувати результати SMM-роботи.

Любите писати пости, брати інтерв’ю та людей загалом? Тоді саме вас шукає КАМА на посаду редактора. Потрібна людина, яка вміє писати класні тексти різних форматів і має портфоліо з інтерв’ю різної тематики. А якщо маєте досвід роботи редактором або журналістом в сучасних міських/лайфстайл/фешн-медіа від двох років, то це – perfect match.

Ще одна вакансія для любителів соцмереж – SMM-менеджер до VoxUkraine. Треба вести сторінки VoxUkraine в соціальних мережах, адаптувати статті під формат соцмереж, комунікувати з аудиторією, а ще стрімити, фотографувати і робити дизайн зображень для соцмереж.

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» шукає професіоналів із галузей історії, філософії та мистецтва до нового підрозділу Research Curators Group. Це рідкісна позиція штатного куратора, на якій у вас буде можливість долучитися до унікального й дуже важливого проекту зі створення майбутнього музею та попрацювати з темою історичної пам’яті. Також обіцяють регулярні воркшопи від провідних експертів міжнародного рівня, включно із навчанням у форматі peer-to-peer.

 

20 Червня 15:00
креатівіті робота
Найцiкавiше на сайтi

«Погнали в Чорнобиль», кіно та люди: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

«Інтелектуали ненавидять прогрес»: уривок із книги Стівена Пінкера «Просвітництво сьогодні»

АвторPlatfor.ma
8 Червня 2019

Стівен Пінкер – лінгвіст, когнітивіст, популяризатор науки та, мабуть, найвидатніший публічний інтелектуал нашого часу. У світі, закоханому в песимізм і нігілізм, він відстоює ідеали Просвітництва – розум, науку, гуманізм – і за допомогою фактів і статистичних даних переконує, що глобально все куди краще, ніж ми думаємо. Platfor.ma публікує уривок із його книги «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу», яка вийшла у видавництві «Наш формат».

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.

 

Почуття холоду:
я побувала в експедиції в Антарктиді – і це фантастика

Антарктида не належить жодній країні, не має уряду, офіційних мови та населення. Єдині люди на південному континенті – це дослідники та технічний персонал, які перебувають там під час експедицій та забезпечують життя науково-дослідних станцій. Але що ми знаємо про цих людей і їхнє життя в суворих умовах? Спеціально для Platfor.ma мікробіологиня Національного антарктичного наукового центру України Євгенія Прекрасна розповіла про тримісячне перебування у вражаючій та незбагненній Антарктиді, досліди, якими займалася її команда, побут на вітчизняній станції «Академік Вернадський», місцеву фауну та про те, чому люди хочуть туди повертатися.  

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

Фото: Євгенія Прекрасна

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

Фото: Юрій Шепета

Виговорити з себе СРСР: про що забули творці серіалу «Чорнобиль»

АвторАся Баздирєва
14 Червня 2019

Одночасно з усією планетою мистецтвознавиця Ася Баздирєва подивилася серіал «Чорнобиль» і поміркувала для Platfor.ma про те, в чому його ключова культурна суперечність з реальністю, що він говорить світу про Україну і нам – про нас самих.

Цього літа я як і всі, кому дозволяють нерви та інтернет, дивлюся серіал «Чорнобиль». Зі значно більшим інтересом я спостерігаю за реакціями – особистими й суспільними, в улюблених виданнях чи одкровеннях у Facebook.

Для мене найбільша цінність серіалу полягає в двох речах. Перше очевидно – приголомшлива деталізація в зображенні матеріальної культури того часу, яка ніде раніше не була показана з такою точністю. Під час перегляду історія Чорнобиля, яку я і так знаю дуже добре, відходить на другий план. Поки я розглядаю сміттєве відро Легасова або нічнушку Людмили – в повних флешбеках я дивлюся у власне дитинство, яке випало на зміну епох і географій, що пішли без вороття.

Друге – це не стільки сам серіал, скільки корпус знань, який він мобілізував за рахунок своєї видовищності так швидко. Аварія на ЧАЕС – далеко не єдина зона тиші на наших просторах, де адекватна рефлексія про самих себе поки можлива лише на околицях гуманітарних наук. Яка з недавніх історичних подій України було б системно вивчена та опрацьована – від травми до наративу? Я не знаю такої, але в цьому разі нам, можна сказати, пощастило, що найбільша антропогенна катастрофа в історії дісталася Україні й що в останні роки західний світ охоплений кліматичної панікою. Всім раптом стало цікаво, а коли всім – то вже і нам самим.

На цьому тлі, напевно, зовсім неважливо, яким вийшов серіал. Досить хорошим, щоб кожен вклав у нього своє. Наприклад, у статті «Сталінізм з британським акцентом» автор говорить про те, що владні й колоніальні прийоми Британії та СРСР не сильно відрізняються, а серіал повинен стати для британців приводом замислитися вже сьогодні. А ось чудовий текст Альони Солнцевої підсумовує рідкісні тривоги з російської сторони. Тут серіал «Чорнобиль» стає метафорою пошуку правди в той час, коли в Росії по радянських рейках йде повне її знецінення. У прийдешній російській версії серіалу, передбачає авторка, буде пошук ворога і диверсанта.

Але все ж серіал досить симптоматичний в своїй нерозбірливості – так добре знайомій, коли захід намагається звести своє розуміння інших контекстів до відомих формул (так само, як і Росія не здатна вийти за межі універсалізуючого імперського погляду). У «Чорнобилі», як справедливо вказує Маша Гессен в The New Yorker, неправильно показані владні ієрархії CРCР, але при цьому портретизація події відбувається виключно з позицій влади. Уособити безліч нюансів радянської системи – дійсну причину аварії – було б складно, хоча автори й спробували розставити натяки тут і там: засекречені документи, неможливість координації між відділами, пропаганда понад життя і, зрештою, блискучий, хоча й вигаданий монолог Легасова в суді. Натомість серіал вибудовується навколо скоригованої історії Валерія Легасова й вигаданої Уляни Хомюк (кожен з яких неможливий для свого контексту), які викривають лиходія Анатолія Дятлова.