Непал вдвічі збільшив кількість тигрів. Це унікальне досягнення

26 Вересня 2018
планета тварини

Кількість диких тигрів в Непалі з 121 особини у 2009 році зросла до 235 у 2017-2018 роках. Країна на шляху до того, щоб стати першою, яка виконала зобов’язання першого тигрячого саміту 2010 року.

За класифікацією Міжнародного союзу охорони природи (IUCN), тигри належать до видів, які знаходяться під загрозою вимирання. Наразі чисельність дорослих особин у всьому світі, за оцінками вчених, не перевищує 3160 тварин. Тому у 2010 році в рамках першого тигрячого саміту 11 країн домовилися подвоїти популяції тварин на своїй території до 2022 року.

Днями влада Непалу заявила, що країна близька до цієї мети, адже їм вдалося збільшити кількість тигрів з 121 у 2009 році до 235 у 2017-2018 роках. Це підтверджують дослідження, тисячі фотопасток і польові експедиції. Якщо темп залишиться таким же, Непал стане першою країною, що дійсно подвоїла свою популяцію тигрів.

Успіхи держави також відзначив актор Леонардо Ді Капріо, який входить у правління WWF США і займається захистом тигрів через власний благодійний фонд. «Це доказ того, що коли ми працюємо разом, то можемо врятувати дику природу Землі, навіть види, яким загрожує вимирання. Я пишаюся тим, що мій фонд співпрацює з WWF, щоб підтримати Непал і місцеві громади в їхніх прагненнях», – зауважив Ді Капріо.

Фахівці відзначають, що Непал дійсно є хорошим прикладом в цьому плані – бо урядові органи, громадянське суспільство та місцеві жителі діють спільно для досягнення екологічних цілей.

26 Вересня 8:45
планета тварини
Найцiкавiше на сайтi

Звіра надія і любов: як тварини вчаться говорити з людьми і доводять свій розум

АвторМикита Богданов
10 Серпня 2017

В зоопарку Атланти у віці 39 років помер орангутан Чантек. Він прославився тим, що вивчив мову жестів і мав цілий ряд інших інтелектуальних здібностей. Чантек ходив до коледжу і любив бургери, а його ім’ям назвали проект, що ставить за мету узаконити існування особистості у всіх людиноподібних мавп. Platfor.ma розповідає історію мавпи, яка вміла спілкуватися, і з’ясовує, чи готове людство поділитися частиною прав зі співмешканцями.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Після Чантека у світі лишилося тільки дві мавпи, що вміли користуватися людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо. Коко померла 19 червня 2018 року.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.

Александр Пасхавер: «С нашими нынешними ценностями мы не можем быть богатой страной»

19 Лютого 2015

Украинский мыслитель, ученый-экономист и член-корреспондент Академии технологических наук Украины Александр Пасхавер выступил в рамках проекта «Что могу я», организованного Freud House. Platfor.maпубликует ключевые мысли Александра о том, почему мы не европейцы и как из-за этого тормозят реформы, как доверие делает жизнь лучше и почему против России воюет сама история.

С точки зрения качества и уровня жизни европейская цивилизация сейчас очень успешна. Мы хотим стать европейцами, но не можем достичь такого же уровня жизни, как окружающие нас страны, даже те, которые далеко не всегда сами ведут себя как европейцы. Почему?

Обычно ответы приблизительно такие: «Ну, нам не повезло с властями. Они вороватые, они нас обманывают. Они и реформы не умеют делать, поэтому мы все так плохо живем». Это неправильный ответ. Потому что этот ответ основан на совершенно понятном для любой личности противопоставлении себя хорошего им плохим. Правильный же ответ доказан специальными гигантскими исследованиями, которые ведутся по всему миру, и показывают, что в основе развития лежат ценности. И, если мы живем плохо, значит что-то у нас как раз с ними. Возьмем нас и Европу – между нами стоят непреодолимым порогом различия в ценностях. Мы не европейцы.

Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас.

В чем же разница между нами? Европейские ценности основаны на двух интегральных определениях. Первое – это ответственная свобода. Свобода для европейца – это не лакомство, свобода – это условие их существования, потому что вне свободы они не могут самореализоваться. Свобода – это возможность выбора во всех жизненных ситуациях, и они ограничивают ее так, чтобы не наносить вред другим. Когда люди добровольно себя ограничивают, это называется ответственная свобода. Дальше начинает действовать государство, которое наказывает тех, кто не хочет добровольно ограничивать себя. Но закон действует лишь тогда, когда основная масса населения с ним согласна. Если закон не соответствует ощущениям справедливости большинства населения, то он просто не будет работать.

Мы все согласны, что убивать не хорошо, и закон, который преследует за убийство, достаточно эффективен. Но мы совершенно не склонны считать, что дать взятку – плохо. Каждый из нас этим занимается. Не знаю как вы, а я к врачу без денег все-таки не хожу – иначе он просто будет плохо со мной обращаться. Большая часть населения воспринимает коррупцию как грех, но допустимый. Поэтому и не работают антикоррупционные законы. А в основе европейских ценностей лежит как раз эта ответственная свобода.

Второе – это ответственное сотрудничество. Это значит, что вы склонны к сотрудничеству, вы активны, вы готовы к компромиссам, и компромисс не является для вас поражением. И когда вы достигаете какого-то соглашения, вы подходите к нему с ответственностью.

Вот этот комплекс из ответственной свободы и ответственного сотрудничества создает то, что мы называем социальным капиталом. Если одним словом – это доверие. Доверие к своим институтам, доверие к не своим, к незнакомым людям. В обществе, где есть доверие, все обходится дешевле. Потому что недоверие вызывает целый ряд инструментов, которые стоят дорого. Это значит, что общества, которые имеют этот капитал, богаче тех обществ, которые его не имеют.

У нас же другая философия. И мы в этом не виноваты – такова наша история. У нас крайне высокий уровень технологий самовыживания, то есть реакций на неблагоприятные внешние условия. Здесь мы бесподобны. В свое время я написал статью, которая была с любопытством воспринята в Европе. Статья о том, каким образом была организована теневая экономика в 1992–1993-м, да и в последующих годах. Это было блестяще: теневую экономику совершенно спонтанно создало все общество. И в целом она спасла нас. Мы не развалились, на улицах не валялись трупы, никто не убивал друг друга. Несмотря на то, что все вокруг развалилось, мы жили жизнью сохраненного социума. Это была самая яркая иллюстрация того, насколько наше общество совершенно с точки зрения технологий выживания.

Но сама технология выживания, ценности выживания в каком-то смысле противоположны европейским ценностям. Мы не доверяем никому, кроме близкого круга. Но мы не можем быть богатыми в этих условиях, это исключено. Если вы не доверяете институтам государства и чужим людям, и, соответственно, нанимаете на работу только своих, то вы не в состоянии ничего создать эффективного.

Я дважды был советником Кучмы, и был советником Ющенко. И вот Ющенко вызывал у меня очень противоречивые чувства. В частности, я увидел, что он ставит на высокие должности только своих: родственников, соседей – близкий круг людей. Меня это потрясло. Это чистая технология выживания, противоположная европейской технологии жизни. Вместо того, чтобы выбирать лучших, вы выбираете своих. Однажды я сел в такси и в раздражении высказался об этом водителю. Он меня внимательно выслушал, помолчал, а потом сказал: «Так он же хороший человек!» И я заткнулся, потому что понял, что ценности у него другие.

В каждой мелочи технология выживания противоречит европейским ценностям жизни. Мы не склонны к компромиссам, компромисс для нас – поражение. Карьера для нас – не способ самореализации, а возможность устроить свой ближний круг. Со всем этим очень сложно построить европейское государство, да и вообще какое-нибудь государство.

Исследования показали, каким образом меняются ценности. Сначала меняются какие-то условия жизни, самые разные. Например, в Средневековье изобрели бухгалтерский учёт – это серьезно изменило жизнь. А в XX веке произошла сексуальная революция. Когда такие изменения накапливаются, то у населения возникает необходимость поменять свои ценности. Они медленно и адаптивно меняются в нужном направлении, чтобы чувствовать себя адекватным изменившейся социальной действительности, и чувствовать себя хорошим. И тогда меняются институты. Потому что абсолютно невозможно создать институты в противоречии с ценностями, которые есть у данного населения.

Поэтому, когда мы говорим, что власть нехорошая, и не хочет делать реформы, то нужно понимать – она просто не может их делать. Потому что, если для нас эти институты чужие, то у власти нет возможности их создавать. Она может заимствовать их механически, но они все равно будут адаптированы, приспособлены и извращены до полной невозможности так, чтобы нам было удобно.

В свое время социологи в России проводили эксперименты. Они ставили замечательный красивый пивной ларёк, и буквально через несколько дней он весь был поцарапан, обляпан. Это вовсе не неосторожность, это потребность этих людей привести этот ларек в соответствие с привычной средой. Приблизительно так все и происходит. То есть для того, чтобы построить европейские институты, мы должны были поменять ценности.

Алло, Марс на зв’язку: українець і проект, який полегшить колонізацію Сонячної системи

АвторЮрій Марченко
10 Липня 2018

Людство все активніше думає про колонізацію Марса. Один з викликів цієї амбітної мети – підтримувати якісний зв’язок між планетами, бо через особливості небесної механіки це дуже непросто. Нещодавно міжнародна команда під час масштабних змагань ідей нарешті придумала систему такого зв’язку. В складі групи був і українець Міша Рудомінський. Platfor.ma поговорила з ним про креативні підходи до науки, освіту за кордоном й те, навіщо взагалі людству потрібен Марс.

Михайло Рудомінський

– Розкажіть про себе загалом. Хто ви і чим займаєтесь?

– Я студент, інженер і підприємець. Навчаюся в Університеті Британської Колумбії у Ванкувері, але зараз переводжуся до Туринської політехніки. Працюю над створенням програмного забезпечення для оцінки вартості бізнесу разом з міжнародної командою. Також я є членом Mechanical Engineering Team в інженерній дизайнерській команді Mars Colony, де разом з іншими розробляю герметизаційну камеру–ейрлок (Airlock) для колонії на Марсі. Ще ми проводимо інтернаціональне змагання, у якому кидаємо виклик студентам з усього світу зі створення своїх ейрлоків. Наразі маємо 18 команд, серед яких Університет Торонто, Гарвард та РВТУ Аахена.

Саме після одної із зустрічей команди Mars Colony я і потрапив на ці змагання. Один мій добрий друг, який був у курсі, що я маю певні знання з астрофізики, запропонував мені після зустрічі допомогти їм з розрахунками, потрібними для розташування супутників. При цьому ми зрозуміли, що я єдиний в команді, хто взагалі щось розуміє у небесній механіці. Так я став членом групи.

Дослідження і колонізація Марса є задачею, над якою працюють тисячі інженерів і науковців по всьому світу. У це вкладається сотні мільярдів доларів. Коли настане питання комунікації між колоністами та Землею, ми сподіваємось, що наша робота буде великим кроком у шляху до його вирішення.

– Оскільки ви вже згадали про це – чому переводитесь до Італії з начебто крутої Канади?

– Переводжусь з декількох причинах. Невідповідність ціни до якості, культурна невідповідність – моя і канадська, – та й взагалі після України у Канаді нудно. Занадто там все добре.

– До речі, як ви потрапили на освіту за кордон? Чи радите ви це іншим молодим українцям?

– По секрету скажу, що то є невелика проблема. Я вибрав ВНЗ у Канаді, який мені сподобався, зайшов на їх сайт, натиснув на кнопку «Подати заявку зараз» – і через три місяці отримав позитивну відповідь. Звичайно, сама подача заявки є величезним процесом, який зайняв два місяці, а підготовка до потрібних екзаменів – півроку. Але на той момент мені здавалося, що воно того варте.

А щодо радити – я взагалі нікому і нічого не раджу, якщо люди не розуміють нащо воно їм. Ти можеш сто разів закінчити Гарвард, але вища освіта є лише одним з тисяч інструментів для досягнення своїх цілей. Якщо людина не має своєї чіткої мети, то і отримані інструменти не буде до чого використовувати. Так що моя єдина порада: «Знайте свою ціль і підбирайте правильні інструменти для її досягнення». Моя ціль – створити приватну космічну агенцію, яка буде підтримувати майбутній розвиток Марса. Для досягнення саме цієї мети вища освіта є дієвим інструментом.

– А як ви ставитеся до поняття «відтік мізків»?

– Негативно, але з розумінням.

– Самі збираєтесь колись повертатись в Україну?

– А я її і не покидав. У мене нема цілі бігти з України, я хочу досягти своєї мети і буду там, де мені краще це робити. Скажу дуже пафосно, але від серця: планета Земля – мій дім, а Україна – назавжди залишиться місцем, де я народився. Я хотів би мати можливість називати себе громадянином світу.

– Добре, давайте про змагання і зв’язок з Марсом. Що це було і як пройшло?

Змагання влаштовувались SSPI (Space Satellites Professionals International) разом із SEDS (Students for the Exploration and Development of Space) – це міжнародні організації, що об’єднують професіоналів та любителів теми супутників ы космічних комунікацій. Ми і студенти інших ВНЗ Канади повинні були створити супутникову систему комунікації для підтримки дослідження і колонізації Марса. І хоча це звучить досить просто, цей проект має багато підводних каменів.

Є декілька основних проблем, пов’язаних зі створенням такої системи: відключення зв’язку через Сонце, необхідність покриття максимальної площі Марса, використавши мінімальну кількість супутників, тощо.

Для покриття поверхні Марса сигналом ми придумали розмістити по два супутники (основний і запасний) у першій і другій точці Лагранжа Марса. Вони вийдуть на орбіти Ліссажу на відстані близько мільйона кілометрів від Марса і використають його для гравітаційного поштовху. Після цього продовжать рух цією орбітою до кінця свого терміну придатності. Наші розрахунки показали, що це надасть покриття 99.81% поверхні Марса протягом усього астрономічного дня.

Із Сонцем все ще складніше. Кожні два роки Сонце шість тижнів знаходиться між Землею та Марсом, що повністю перериває зв’язок між ними. Це може бути критичним при екстрених ситуаціях на Марсі. Перебравши десяток ідей, ми прийшли до висновку, що найефективнішими будуть варіанти розташування супутника у першій точці Лагранжа Венери, або на 45 градусах попереду руху Землі. Це дозволить все ж використовувати його для зв’язку.

До речі, на початку червня я був у команді організаторів та вів проект у Літній природничо-дослідницькій школі при київському ліцеї №145, який сам і закінчив. Там я поставив восьмикласникам те саме запитання, що було у нас: «Що треба, щоб зв’язати Марс із Землею?» І вони не те що досягли, а перевищили усі сподівання. Деякі аспекти вони опрацювали краще, ніж ми, а для декількох проблем знайшли такі естетичні і ефективні рішення, про які ми навіть не думали.

Бізнес-модель для сомалійських піратів: уривок з книги «Економіка бунтівників»

АвторPlatfor.ma
9 Квітня 2018

У видавництві «Книголав» виходить книжка Алекси Клей і Кіри Майї Філіппс «Економіка бунтівників». Йдеться у ній зовсім не про Кремнієву долину, а про «креативні бізнес-ідеї поганих хлопців» – нелегальних підприємців, хакерів і гангстерів. Platfor.ma публікує уривок про піратські інновації.

Судно «Фаїна» захопила група піратів під проводом чоловіка на ім’я Афвейн (що перекладається як «велика паща»). Афвейн знайшов інвесторів, що допомогли перетворити принагідні, неорганізовані операції на функціональний плановий бізнес, і створив «Сомалійський флот» — групу вишколених піратів. Група Афвейна була добре організована, працювала за моделлю армії, з відповідною ієрархією — званнями адміралів, віце-адміралів та лейтенантів.

Багато хто вважає Афвейна однією з ключових фігур, відповідальних за перетворення сомалійського піратства з безсистемної самофінансованої сили на міжнародну багатомільйонну індустрію з великими інвестиціями. Піратську здобич невдовзі почали виявляти аж у Індії та в Дубаї, а гроші, отримані як викуп, реінвестувалися в оснащення та вишкіл, а також у розвиток торгівлі наркотиком кат — популярною в Сомалі рослиною, що містить наркотичні речовини.

Операції таких піратів, як Афвейн, відрізнялися від нападів менш просунутих піратів попередніх поколінь координуванням із корабля-бази. Використовуючи рибальські судна, вони створювали свої бази в океані, а не на березі, що давало змогу вишколеним загонам охоплювати відкрите море, шляхи, що пролягали поза межами місцевих вод, а отже — нападати на більші вантажні судна.

Деякі пірати, з якими ми спілкувалися, розповіли нам, як, використовуючи кораблі-бази, вони наближаються до судноплавних шляхів, чекають на появу судна, а потім починають раптову атаку двома, часом трьома човнами. Щойно пірати беруть судно під контроль, вони доправляють його до берега, де перемовник зв’язується із судноплавною компанією та іншими сторонами, щоб погодити викуп. Поки тривають переговори, місцева економіка обслуговує заручників та піратів, постачаючи їм їжу, воду та кат. Банди піратів також платять сутенерам, що забезпечують їх проститутками, і знаходять юристів та спеціалістів із перевірки банкнот, які використовують прилади для виявлення фальшивих грошей.

Абді Хасан, ще один пірат, із яким ми говорили, описав аналогічну стратегію нападу й розповів про ще краще організовану операцію. За його словами, на відміну від команд піратів, які просто вирушають до судноплавних шляхів і чекають нагоди напасти на судно, що проходить повз, його команду скеровував якийсь мешканець іншої держави («Можливо, з Дубаю», — мимохідь зазначив наш інформатор), повідомляючи координати корабля, що годився на роль мішені. Хасан та інші зазначали, що пірати схильні обирати для нападу недоукомплектовані особовим скла­дом кораблі, повільніші та з нижчими бортами (це спрощує абордаж). Крім того, вони воліють нападати в сутінках, коли видимість погіршена. Хасан також розповів нам, що йому та його бійцям оплачували роботу в кожному разі, від результату нападу залежала тільки сума: якщо корабель було захоплено й викуп отримано, пірати отримували вищу винагороду, якщо ні — нижчу.

За свідченнями, у випадку успішної операції пірати отримують від 30 до 75 тисяч доларів кожен, а перший пірат, який опиняється на борту корабля (і той, хто приносить власну зброю чи драбину), отримує 10 тисяч доларів як бонус. Вони можуть жувати кат, їсти й пити в борг — ця сума потім вираховується з їхньої частки викупу, коли його отримано. Такі операції можуть потребувати фінансування на рівні 30 тисяч доларів, зазвичай його забезпечують рибалки, колишні пірати, колишні поліцейські та військові й дилери кату, які забирають від 30% до 75% здобичі.

Ця відмінність у стратегії (перехід від чекання та нападу на мішень, що проходить повз, до точного знання, де перебуває ця мішень, і скеровування туди сил) відображає зміну бізнес-моделі: від «самозайнятості» на локальному рівні до комерційного бізнесу з міжнародною підтримкою під керівництвом групи інноваторів (лідерів бізнесу, фінансистів, власне піратів), які спромоглися адаптувати свій бізнес відповідно до його потенціалу зростання.