На монетах Кенії тварини замінили політичних лідерів. Це красиво

26 Грудня 2018
тварини

Кенія відійшла від зображення президентів при карбуванні монет – замість лідерів нові гроші будуть прикрашати тварини.

На попередніх монетах були зображення трьох колишніх правителів Кенії: Джомо Кеніати, Даніеля Арап Мої та Мваї Кібакі. Багато кенійців розглядали це як спробу політичних діячів просувати себе і персоналізувати державу. Інтенсивний громадський тиск призвів до прийняття у 2010 році нової конституції, покликаної зміцнити демократію і права людини. У ній також йдеться про те, що на валюті не повинно розміщуватися зображення будь-якої людини.

Тепер центральний банк нарешті виконав вимогу щодо монет і, ймовірно, зробить те ж саме при друці банкнот. Нові кенійські монети прикрашають леви, слони, жирафи, носороги. Представники банку зазначили, що зображення тварин демонструють повагу до навколишнього середовища та асоціюються з відродженої та процвітаючою Кенією.

 

26 Грудня 15:06
тварини
Найцiкавiше на сайтi

Александр Пасхавер: «С нашими нынешними ценностями мы не можем быть богатой страной»

19 Лютого 2015

Украинский мыслитель, ученый-экономист и член-корреспондент Академии технологических наук Украины Александр Пасхавер выступил в рамках проекта «Что могу я», организованного Freud House. Platfor.maпубликует ключевые мысли Александра о том, почему мы не европейцы и как из-за этого тормозят реформы, как доверие делает жизнь лучше и почему против России воюет сама история.

С точки зрения качества и уровня жизни европейская цивилизация сейчас очень успешна. Мы хотим стать европейцами, но не можем достичь такого же уровня жизни, как окружающие нас страны, даже те, которые далеко не всегда сами ведут себя как европейцы. Почему?

Обычно ответы приблизительно такие: «Ну, нам не повезло с властями. Они вороватые, они нас обманывают. Они и реформы не умеют делать, поэтому мы все так плохо живем». Это неправильный ответ. Потому что этот ответ основан на совершенно понятном для любой личности противопоставлении себя хорошего им плохим. Правильный же ответ доказан специальными гигантскими исследованиями, которые ведутся по всему миру, и показывают, что в основе развития лежат ценности. И, если мы живем плохо, значит что-то у нас как раз с ними. Возьмем нас и Европу – между нами стоят непреодолимым порогом различия в ценностях. Мы не европейцы.

Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас.

В чем же разница между нами? Европейские ценности основаны на двух интегральных определениях. Первое – это ответственная свобода. Свобода для европейца – это не лакомство, свобода – это условие их существования, потому что вне свободы они не могут самореализоваться. Свобода – это возможность выбора во всех жизненных ситуациях, и они ограничивают ее так, чтобы не наносить вред другим. Когда люди добровольно себя ограничивают, это называется ответственная свобода. Дальше начинает действовать государство, которое наказывает тех, кто не хочет добровольно ограничивать себя. Но закон действует лишь тогда, когда основная масса населения с ним согласна. Если закон не соответствует ощущениям справедливости большинства населения, то он просто не будет работать.

Мы все согласны, что убивать не хорошо, и закон, который преследует за убийство, достаточно эффективен. Но мы совершенно не склонны считать, что дать взятку – плохо. Каждый из нас этим занимается. Не знаю как вы, а я к врачу без денег все-таки не хожу – иначе он просто будет плохо со мной обращаться. Большая часть населения воспринимает коррупцию как грех, но допустимый. Поэтому и не работают антикоррупционные законы. А в основе европейских ценностей лежит как раз эта ответственная свобода.

Второе – это ответственное сотрудничество. Это значит, что вы склонны к сотрудничеству, вы активны, вы готовы к компромиссам, и компромисс не является для вас поражением. И когда вы достигаете какого-то соглашения, вы подходите к нему с ответственностью.

Вот этот комплекс из ответственной свободы и ответственного сотрудничества создает то, что мы называем социальным капиталом. Если одним словом – это доверие. Доверие к своим институтам, доверие к не своим, к незнакомым людям. В обществе, где есть доверие, все обходится дешевле. Потому что недоверие вызывает целый ряд инструментов, которые стоят дорого. Это значит, что общества, которые имеют этот капитал, богаче тех обществ, которые его не имеют.

У нас же другая философия. И мы в этом не виноваты – такова наша история. У нас крайне высокий уровень технологий самовыживания, то есть реакций на неблагоприятные внешние условия. Здесь мы бесподобны. В свое время я написал статью, которая была с любопытством воспринята в Европе. Статья о том, каким образом была организована теневая экономика в 1992–1993-м, да и в последующих годах. Это было блестяще: теневую экономику совершенно спонтанно создало все общество. И в целом она спасла нас. Мы не развалились, на улицах не валялись трупы, никто не убивал друг друга. Несмотря на то, что все вокруг развалилось, мы жили жизнью сохраненного социума. Это была самая яркая иллюстрация того, насколько наше общество совершенно с точки зрения технологий выживания.

Но сама технология выживания, ценности выживания в каком-то смысле противоположны европейским ценностям. Мы не доверяем никому, кроме близкого круга. Но мы не можем быть богатыми в этих условиях, это исключено. Если вы не доверяете институтам государства и чужим людям, и, соответственно, нанимаете на работу только своих, то вы не в состоянии ничего создать эффективного.

Я дважды был советником Кучмы, и был советником Ющенко. И вот Ющенко вызывал у меня очень противоречивые чувства. В частности, я увидел, что он ставит на высокие должности только своих: родственников, соседей – близкий круг людей. Меня это потрясло. Это чистая технология выживания, противоположная европейской технологии жизни. Вместо того, чтобы выбирать лучших, вы выбираете своих. Однажды я сел в такси и в раздражении высказался об этом водителю. Он меня внимательно выслушал, помолчал, а потом сказал: «Так он же хороший человек!» И я заткнулся, потому что понял, что ценности у него другие.

В каждой мелочи технология выживания противоречит европейским ценностям жизни. Мы не склонны к компромиссам, компромисс для нас – поражение. Карьера для нас – не способ самореализации, а возможность устроить свой ближний круг. Со всем этим очень сложно построить европейское государство, да и вообще какое-нибудь государство.

Исследования показали, каким образом меняются ценности. Сначала меняются какие-то условия жизни, самые разные. Например, в Средневековье изобрели бухгалтерский учёт – это серьезно изменило жизнь. А в XX веке произошла сексуальная революция. Когда такие изменения накапливаются, то у населения возникает необходимость поменять свои ценности. Они медленно и адаптивно меняются в нужном направлении, чтобы чувствовать себя адекватным изменившейся социальной действительности, и чувствовать себя хорошим. И тогда меняются институты. Потому что абсолютно невозможно создать институты в противоречии с ценностями, которые есть у данного населения.

Поэтому, когда мы говорим, что власть нехорошая, и не хочет делать реформы, то нужно понимать – она просто не может их делать. Потому что, если для нас эти институты чужие, то у власти нет возможности их создавать. Она может заимствовать их механически, но они все равно будут адаптированы, приспособлены и извращены до полной невозможности так, чтобы нам было удобно.

В свое время социологи в России проводили эксперименты. Они ставили замечательный красивый пивной ларёк, и буквально через несколько дней он весь был поцарапан, обляпан. Это вовсе не неосторожность, это потребность этих людей привести этот ларек в соответствие с привычной средой. Приблизительно так все и происходит. То есть для того, чтобы построить европейские институты, мы должны были поменять ценности.

Звіра надія і любов: як тварини вчаться говорити з людьми і доводять свій розум

АвторМикита Богданов
10 Серпня 2017

В зоопарку Атланти у віці 39 років помер орангутан Чантек. Він прославився тим, що вивчив мову жестів і мав цілий ряд інших інтелектуальних здібностей. Чантек ходив до коледжу і любив бургери, а його ім’ям назвали проект, що ставить за мету узаконити існування особистості у всіх людиноподібних мавп. Platfor.ma розповідає історію мавпи, яка вміла спілкуватися, і з’ясовує, чи готове людство поділитися частиною прав зі співмешканцями.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Після Чантека у світі лишилося тільки дві мавпи, що вміли користуватися людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо. Коко померла 19 червня 2018 року.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.

10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

Грати за ґратами: репортаж із норвезьких в’язниць – найефективніших у світі

АвторАндрій Кузьмін
8 Травня 2018

Виправну систему Норвегії часто називають однією з найефективніших у світі. В більшості держав Європи та в Україні рівень рецидивів коливається у межах 50-70%, а в сусідній Швеції – більш ніж 40%. У Норвегії це 19%. Однак такого результату досягли далеко не суворістю. Для Platfor.ma фотограф Андрій Кузьмін зазирнув всередину декількох в’язниць однієї з найрозвинутіших країн світу, аби зрозуміти, як воно – коли держава дбає про злочинців.

В’язниця у місті Ларвік – одна з найменших в Норвегії. Тут відбувають покарання всього 16 засуджених віком до 25 років. Тор Меркесвік, начальник в’язниці, запрошує всередину, де територію підмітає хлопчина у спортивному одязі.

Це – Ганс, він засуджений за зґвалтування. Тор підходить до нього, тисне руку. Вони перекидуються парою слів і починають сміятися. Ти одразу розумієш, що потрапив не у звичну у нашому розумінні в’язницю.

Камери ув’язнених подекуди нагадують кімнати якогось пансіонату. У норвезькій тюремній системі важливе місце займає так званий «принцип нормальності». «Це означає, що умови життя у колонії максимально наближені до звичайного життя, – пояснює директор. – Саме тоді в’язням набагато легше стати на шлях виправлення».

Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік