Монреаль став «містом величі» хеві-метала. Члени міської ради затвердили це «козою»

19 Квітня 2019
музика пороблено

Міська рада Монреаля ухвалила резолюцію, за якою його тепер вважають «містом величі хеві-метала». На думку чиновників, Монреаль активніше за інших просуває цей стиль музики в усьому світі.

Надати місту цього статусу запропонував член виконавчої ради муніципалітету і металіст Крейг Сове. «Мені дуже приємно говорити про цю форму мистецтва, яку я так сильно люблю», – заявив Сове.

Декларація зазначає, що хеві-метал музика існує в місті вже більше 36 років, а музиканти Монреаля досягли світової слави в цьому жанрі.

На відео політики перечисляють назви хеві-метал гуртів та показують «козу»:

На думку Сове, хеві-метал не поважають так само сильно, як інші музичні стилі. «Я думаю, справа у нерішучості. Ми знаємо, що над нами посміюються, тому що це екстремальна форма музики. Вона гучна. Але вона може бути дуже тихою та медитативною», – стверджує радник.

Серед найкращих монреальських хеві-метал гуртів радники назвали Kataklysm, Cryptopsy, Despised Icon, The Agonist, Necrotic Mutation, Slaves on Dope та інших.

19 Квітня 9:36
музика пороблено
Найцiкавiше на сайтi

«Трагедія наша, а катастрофа вселенська»: ONUKA про свій Чорнобиль

25 Квітня 2018

Гурт ONUKA присвятив Чорнобилю вже другу пісню – трек «Arka» увійшов до нового альбому «Mozaїka». Лідерка команди Ната Жижченко не раз відвідувала зону відчуження та навіть провела тиждень на самій станції. Напередодні річниці Чорнобильської аварії Ната розповіла Екодії про те, як катастрофа вплинула на її життя i творчість гурту, а також про велич арки, життя мешканців зони відчуження, а також про те, як ця тема стала однією з головних в її житті.

– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

© ГО “Екодія”

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

Welcome to Hollywood: як українець зняв у США незалежне кіно зі світовими зірками

Дженсен Ноен (справжнє ім’я – Євген Ножечкін) народився і почав знімати кіно в Україні, але з 2014 живе у Лос-Анджелесі. Там режисер вже встиг попрацювати над рекламами та кліпами світових зірок: Jay Z, Khalid, Брайсона Тілера та інших. Зараз Дженсен завершує підготовку до виходу свого повнометражного дебюту – The Perception, в якому знялися Ерік Робертс та зірка Instagram (майже 7 млн підписників!) Нік Бейтман. Platfor.ma поговорила з режисером про те, що це за проект, як незалежному митцю пробитися в Голлівуд, та про те, в чому українська кіноіндустрія не поступається світовій.

– Що представляє собою сучасний Голлівуд зсередини? Це місце, де знімають в основному високобюджетні блокбастери чи все ж є шанс для незалежного кіно?

– Як місто він майже нічим не відрізняється від інших. Мені здається, просто у тих, хто тут не був, уявлення про нього трохи перекручене. У мене не було помилкового уявлення про Голлівуд, тому не можу сказати, що що-небудь мене тут серйозно вразило.

Що важливо розуміти про Голлівуд – це те, що з різних кінців планети мільйони людей приїжджають сюди з єдиною метою – працювати в сфері кіно. У всіх них є своя мрія, але тільки у одиниць виходить пройти цей шлях до кінця і досягти успіху.

При цьому всі хочуть працювати з великими студіями і робити велике кіно, навіть ті, хто декларує жагу до незалежності і більш артових проектів. Але, щоб прийти до цього, потрібно подолати великий шлях, і, звичайно ж, немає однозначної інструкції того, як це зробити. Один з можливих шляхів, яким особисто я й пішов, – це незалежне кіно. Воно нібито розвинене, але насправді дуже мало проектів, які дійсно привертають увагу і інтерес дистриб’юторів, аудиторії і студій.

– Що значить знімати незалежне кіно в голлівудських реаліях? Як це виглядає на прикладі вашого фільму?

– В першу чергу, це вимагає великої самоорганізації, планування, терпіння і – що дуже важливо – відмінних якостей спілкування і нетворкінгу. Потрібно зібрати разом сотні складових – саме це було найбільшою складністю у моєму проекті.

– А як виглядає звичайний день режисера, який знімає незалежний фільм?

– На етапі підготовки, який у нас зайняв близько п’яти місяців, були постійні зустрічі, репетиції, кастинги, співбесіди, наймання людей. Безупинний процес, в якому я намагався знаходити час, щоб хоч іноді включати творчу півкулю і обмірковувати історію, яку я хотів розповісти. Я постійно дописував і переписував сценарій. Мій день починався з того, що я витрачав годину-дві на те, щоб перечитати сценарій і написати всі свої правки, які далі ми втілювали зі сценаристом протягом цього дня. Саме в цей час я придумав зовсім інший початок і кінцівку до фільму, кілька нових персонажів і структуру в цілому.

Під час зйомок, які у нас зайняли трохи більше трьох тижнів, часу не було ні на що, крім самих зйомок. Цей процес пролетів як один день, без зупинки, і зараз мені навіть складно пригадати якісь конкретні факти. Здається, під час подібних проектів мозок просто абстрагується від усього стороннього.

Я з самого початку розумів, що на цьому проекті у мене не вийде проявити все своє творче бачення – через великі обмеження і через те, що мені в першу чергу потрібно бути організатором цього всього. Задача – як в умовах великого пресингу, проблем і обмежень зробити найкраще, що ти тільки можеш, щоб показати, що ти можеш довести проект до кінця, зробити його якісно і щоб наступний твій фільм вже фінансувала велика студія і ти міг повністю займатися тільки творчістю.

– Розкажіть про відмінності у зйомках кліпів та повноцінної стрічки. Що стало для вас найбільшим сюрпризом?

– Безумовно, це робота з акторами і їх гра. Скажу чесно, що після зйомок фільму кліпи стали для мене чимось схожим на роботу фотографів – це просто візуальні образи, в яких майже немає підтексту і глибини. Працюючи над фільмом, я зміг повністю відчути, що значить робота як режисера, так і драматурга і сценариста. У фільмі настільки багато шарів і деталей, що потрібно дуже тонко розуміти, що саме потрібно в певній сцені і як над цим працювати з акторами.

– До речі, як ви залучили до фільму цих акторів? Як вдалося зацікавити Ніка Бейтмана та Еріка Робертса?

– Знову ж таки, це все вміння домовлятися і розуміння того, як працює цей бізнес. Скажу чесно, мені дуже пощастило роздобути таких акторів для дебюту.

З Ніком ми знайомі дуже давно, до The Perception нам вдалося попрацювати над проектом Gambit, який навів багато галасу в інтернеті (мільйони переглядів, сотні статей від купи видань в тому числі таких гігантів, як TMZ). Через якийсь час я почав підготовку до The Perception і запропонував йому роль в цьому фільмі, на що він з радістю погодився.

На роль агента головного героя, яку врешті зіграв Ерік Робертс, я спочатку дуже хотів взяти Джонатана Бенкса, але через розбіжності у графіках нам довелося шукати когось іншого. Ми зробили кастинг і, що дивно, агент Еріка сам запропонував нам його кандидатуру. Він прийшов на проби й ідеально підійшов на роль цього персонажа.

– Розкажіть про співпрацю з музичними зірками, наприклад, про Джей Зі?

– Спочатку я приїхав в США знімати саме музичні відео і робота з музикантами – це завжди було моє. Мені було дійсно легко з ними спілкуватися, розуміти, що саме їм потрібно. Наші або західні – для мене не було великої різниці на персональному рівні – всі вони врешті-решт звичайні люди і спілкування з ними не є чимось особливим. Що примітно – зазвичай чим більш популярний музикант, тим більш він скромний і відкритий.

Робота з артистами будується по одній і тій же структурі – крім того, що їм має подобатися те, що ти вже робиш, у тебе є тільки один шанс запропонувати їм своє бачення їхньої музики. І якщо ця пропозиція його зачепить, то починається плідний тандем, в якому я намагаюся ще глибше відчути артиста і те, що він вклав в конкретну пісню. Так було з усіма великими артистами, з якими я працював, в тому числі і Jay Z.

 

Здавалося би, зв’язки і гроші можуть щось вирішити, але вони працюють тільки в короткостроковій перспективі. Після першого ж проекту всі розуміють, наскільки ти талановитий, чи можеш ти довести до кінця почате і чи варто з тобою працювати далі.

Історія Сьоко Асахари: як напівсліпець створив найвідомішу секту в історії

На початку липня в Японії стратили Сьоко Асахару – лідера «Аум Сінрікьо». Саме ця секта влаштувала один із найбільш відомих терактів в історії людства – у 1995 її адепти розпилили газ зарин в токійському метро. Platfor.ma розповідає історію маленької напівсліпої людини, яка створила власну таємну державу й стала монстром.

Тидзуо Мацумото народився в бідній та багатодітній родині виробника традиційних циновок татамі. Поки брати та сестри граються, маленький Тидзуо відвідує лікарню. Справа в тому, що дитина хворіє на глаукому і практично сліпа – бачить тільки одне око, але й те погано. Лікарі здаються маленькому Тидзуо чарівниками – розумні та спокійні, вони надихають його і стають його героями.

Тидзуо мріє стати лікарем, але поступити в медичну школу йому не вдається. Для бідного та напівсліпого підлітка, який вчився в спецшколі та підробляв тим, що був поводирем для повністю сліпих учнів, це було набагато складніше, ніж для інших. Проваливши іспити, Тидзуо вирішує, що наукове лікування – це не його покликання і починає самостійно вивчати традиційну китайську медицину та акупунктуру.

Наприкінці 1970-х Японія була захоплена модернізацією та науково-технічнім розвитком, проте молодий Мацумото повертається до архаїчного знання, яке не визнає екзаменів та ліцензій сучасного світу. На його щастя, не всіх приваблює науковий прогрес, і деякі японці вперто використовують замість аспірину жаб’ячий жир. Справи Тидзуо пішли вгору. Він одружився та відкрив власну аптеку, де продавав традиційні китайські ліки.

Однак у 1982 році до аптеки Тидзуо завітала державна комісія. Виявилось, що ліки в крамниці Мацумото – це підробка, а Тидзуо повинен мати ліцензію, якщо позиціонує себе як лікар. Самопроголошений медик повинен виплатити штраф у 200 000 йєн (у сучасному еквіваленті – 2 222 доларів США). Бізнес Тидзуо не витримує цього удару, і аптеку доводиться закрити.

Щоб сплатити штраф та прогодувати жінку й чотирьохрічну дитину, Мацумото починає працювати на різних роботах. Вільний час він витрачає на дослідження буддизму, індуїзму та даосизму, та відвідує необудійську секту Агон-Сю.

 

В 1984 Тидзуо Мацумото зникає. Після довгої психологічної кризи, викликаної судовим процесом та штрафом, Тидзуо змінює ім’я та прізвище, і починає розробку свого власного вчення. Замість невдахи Тидзуо з’являється новий гуру Сьоко Асахара. А в 1986 – і новий культ «Аум сінсен-но-кай» – «Спілка духовно розвинутих людей з надприродними здібностями». Спочатку справи в «Спілці суперменів» йдуть погано: новий культ не мав реєстрації, а послідовників так мало, що Асахарі доводиться власноруч роздавати листівки з запрошенням на зайняття йогою та лекції про лікарські трави.

«Самая непонятная и непонятая молодежь за всю историю»: как 21 век покорежил нашу жизнь

АвторЮрій Марченко
10 Вересня 2018

Детский фонд ООН (UNICEF) запускает в Украине свою программу UPSHIFT, которая уже внедряется в 22 странах мира. Эта инициатива объединяет тренинги по социальным инновациям, менторство и гранты до 60 тыс. грн на полезные проекты. Представлять UPSHIFT и обучать нашу молодежь в числе прочих будет Никола Вулич, координатор черногорского Youth Innovation Lab и представитель UNICEF в этой стране. Platfor.ma поговорила с ним о том, почему новое поколение так отличается от всех прежних и том, как им выжить в стремительно меняющемся мире.

– Сейчас впервые в истории человечества четверть всего населения планеты – молодежь. Что это вообще означает для Земли?

– Да кучу всего. Начнем с того, что на планете страшно вырос темп. За последние 20 лет наша жизнь изменилась сильнее, чем за полтора столетия до этого. Но при этом у нас сейчас самое непонятное и самое непонятое молодое поколение за всю историю. Из-за этих сумасшедших скоростей изменений существует просто небывалый разрыв между молодежью и теми, кто находится у власти. Так быть не может, нам нужно как-то адаптироваться и уменьшать эту пропасть.

Вот просто один небольшой пример: с одной стороны, к 2025 примерно 75% всего рынка труда будут миллениалы. С другой, безработица среди молодежи еще никогда не была настолько серьезной. Возьмем даже Украину: насколько я знаю, такая безработица у вас постоянно растет и сейчас около 22-23%. У нас в Черногории молодых людей, которые не учатся и не работают – 28,5%. Получается, что почти треть нашей молодежи просто ничего не делает.

– А это вообще проблема молодежи, которая ни черта не хочет делать, или проблема системы?

– Ну, знаете, это вопрос на миллиард. Это колоссальная комбинация из множества самых разных факторов. Темпы изменений в нашем мире совершенно не поддерживаются системами образования. То, чему учат в школах, имеет крайне малое отношение к тому, что потом понадобится в реальном мире. Я видел результаты одного масштабного опроса украинской молодежи – 33% считают, что их образование абсолютно бесполезно. По их мнению, они не учатся ничему, что потом пригодится в жизни. И, в принципе, такая же ситуация по всему миру. Я упоминал, что 12 лет сам был частью этой образовательной проблемы, так что поверьте мне – дела плохи.

Еще одна часть беды – то, что пенсионный возраст стабильно повышается, но новые рабочие места при этом создаются недостаточно быстро.

И третье – то, что меняется вообще вся экономическая система. Смотрите, типичный миллениал к 32 годам поменяет четыре работы. Четыре! При этом поколение, скажем, моих родителей к концу карьеры меняло рабочее место всего дважды.

Все это ведет к gig-экономике (частичная занятость и экономика коротких контрактов. – Platfor.ma), когда вы большую часть времени фрилансите и должны быть готовы молниеносно менять сферу деятельности, навыки и умения.

При этом многие молодые люди довольно правильно полагают, что власти о них не заботятся и не помогают. Они чувствуют себя брошенными. Это порождает апатию и приводит к тому, что, как я уже упоминал, треть молодежи просто ничего не делает.

– А если брать современную молодежь, то она как-то кардинально отличается от прежних поколений?

– Вы задаете вопрос, в ответе на который у меня есть шанс обидеть вообще всех. Средний бебибумер, рожденный в середине 20 века, мог позволить себе образование, покупку дома, две машины, большую семью с собачкой – и все это с одной хорошей зарплаты. Любой миллениал сейчас имеет перед собой замечательную перспективу окончить университет с долгами на шестизначную сумму, которые, в принципе, непонятно как гасить. Купить дом? Вряд ли когда-либо в жизни. Постоянная хорошая работа? Зыбкие надежды. Сравнивать разные поколения, когда условия их жизни настолько разнятся – так себе идея.

При этом будет не совсем верно говорить, что нынешняя молодежь ленивая. Она работает не менее тяжко, чем предыдущие поколения, беда в том, что требования к их умениям и необходимость постоянно адаптироваться к чему-то новому – беспримерны в человеческой истории.

Но я, конечно, не хочу никого оправдывать. У миллениалов куча не самых лучших особенностей. Им зачастую плевать на корпоративную культуру, они требуют от работы огромного количества свободного времени и упорно надеются заниматься исключительно тем, что им нравится. Да и адаптироваться к нынешнему темпу изменений им бывает лень.

А впереди у нас еще и поколение Z, для которых цифровые технологии – это вещь, абсолютно привычная с пеленок. Их перспективы на рынке труда вообще представить сложно. Вполне возможно, что работать кем-либо им придется всего по году-два, а затем переучиваться и искать что-то новое.

© facebook.com/UPSHIFTUkraine
© facebook.com/UPSHIFTUkraine
© facebook.com/UPSHIFTUkraine

– А молодежь из разных стран отличается? У них больше общего или разного?

– Думаю, у них больше общего, чем у какого-либо поколения в истории человечества. Интернет и массовая поп-культура заполонили весь мир. В какой бы стране вы ни оказались, скорее всего, столкнетесь с примерно одинаковыми увлечениями в музыке и кино. У них приблизительно одни и те же глобальные лидеры мнений, они либо очень мало, либо совсем не смотрят телевизор.

Французский футболист Антуан Гризманн праздновал голы жестикуляцией из игры Fortnite. Так вот большинство болельщиков старше 35 вообще не поняли, что это он такое делал, тогда как молодежь просто сходила с ума от восторга. И по всему миру она делала это одинаково.

– Хорошо, проходит полтора десятка лет – и эта молодежь приходит во власть. Есть вероятность, что им будет вообще плевать на такое понятие как «государство»? Что им будут ближе и роднее глобальные бренды вроде Nike, Канье Уэста, «Ювентуса»?

– Так, судя по всему, вы этим интервью хотите лишить меня работы. Действительно, разнообразные опасения по поводу этого поколения – очень серьезные. И правда есть риск, что классические разделения и границы им совсем не близки. Но тут нужно учитывать одну штуку: всегда и везде в 20 лет люди были революционерами, а в 40 – консерваторами. Поэтому кто знает, что случится, когда миллениалам стукнет побольше лет. На данный момент выглядит, что их переход к более консервативным идеалам происходит медленнее, чем у всех предыдущих поколений.

Лично мне кажется, что отход от националистических воззрений, возможно, пошел бы нашему миру на пользу. Мы как никогда близки к отмиранию понятия «граница» или «страна», но это все еще огромнейший путь, так что пока говорить о таком рано.

Даже те, кто действительно уделяет внимание образованию, обычно к 30-32 годам выходят на некое плато. Предыдущие поколения тоже подобным страдали, но разница в том, что они могли себе это позволить. Нынешние темпы такого шанса не оставляют. Не развиваешься? Тебя просто заменят.