«Якщо людина має силу волі почати нове життя – все вдасться»: Арсеній Фінберг про Фролівську 9/11
В межах проекту ZEITGEIST, який було створено спільно з Ґете-Інститутом в Україні, ми продовжуємо розповідати про людей, життя яких кардинально змінилося за останні роки. Арсеній Фінберг – відомий київський бізнесмен, волонтер та міський активіст. Саме завдяки йому та його однодумцям в Києві з’явився потужний центр допомоги внутрішнім переселенцям, які покинули свої домівки на Сході. За час свого існування Фролівська 9/11 встигла допомогти більш ніж 50 тисячам українців. В інтерв’ю Platfor.ma Арсеній Фінберг розповів про те, як виникла та як змінилась Фролівська 9/11 та чому він хоче припинити займатись волонтерством із самого першого дня.
— Ви – успішний бізнесмен, чому вирішили стати волонтером? З чого все це почалось?
— Кожен з нас так чи інакше допомагав Майдану під час революції. Для мене все почалось тоді, коли я, потайки від дружини, носив медикаменти до медпункту після того, як його розгромили. Ситуація тоді була дуже напружена, страшно було навіть вийти з дому. Я добре пам’ятаю, коли в черговий раз прийшов до аптеки за медикаментами з жовто-блакитною стрічкою на рюкзаку, а жінка в аптеці мене запитала: «Ви не боїтесь ходити з цією стрічкою?». Такий тоді був період.
Але активна фаза волонтерства почалась 17-18 лютого, коли в центрі міста почали стріляти. Тоді я зрозумів, що сенсу від того, що я просто стоятиму на Майдані, не буде. Військового досвіду або досвіду поводження зі зброєю я зовсім не мав, та й досі не маю. Натомість я зрозумів, що можу допомогти пораненим людям, яких звозять до госпіталів. Тому в перший день я кинув клич серед друзів, аби всі скинулись грошима, і ми з двома-трьома товаришами розвезли те, що було потрібно. На другий день вже близько десяти екіпажів їздило під моїм керівництвом. Ми створили штаб, який займався збором та розподілом задач, а десять екіпажів розвозили медикаменти по легальних та нелегальних госпіталях. Так виникли «Ескадрони Добра», як їх потім назвали журналісти.
Коли ж почалась війна, в країні особливо гостро постала проблема внутрішніх біженців, які тікали від бойових дій на Сході. Спершу я брав участь у акціях адресної точкової допомоги, а потім абсолютно випадково познайомився із Лесею Літвіновою та Оксаною Сухоруковою. З ними, а також із Оленою Лебідь, з якою ми починали ще в «Ескадронах», зробили перший склад допомоги вимушеним переселенцям – тоді він був ще на Кільцевій. Але швидко зрозуміли, що місця там для такого складу замало, а попит – набагато більший. Тому я знову «кинув клич» у Фейсбуці, який побачили мої друзі з ЕСТА Холдингу – саме вони і запропонували нам приміщення на Фролівській. Так все почалось.
— Ви почали розповідати про свою команду. Розкажіть детальніше, хто працює разом із вами в центрі?
— На Фролівській щодня працює від 10 до 50 волонтерів, але є четверо координаторів, завдяки яким центр справно функціонує. Крім мене це Леся Літвінова – мати чотирьох дітей, яка раніше була кінорежисером, Оксана Сухорукова, яка сама колись була переселенкою з Донецької області – вона займається всіма питаннями співробітництва з державними установами, звітністю та бухгалтерією, а також Олена Лебідь – завуч школи та викладач івриту, яка займається освітньою програмою.
— Як Фролівська виглядала спочатку і як зараз побудована робота центру?
— Все починалось з однієї старої споруди і величезного будівельного майданчику біля неї. Там було лише дві кімнати, де ми зберігали та видавали речі. Зараз же Фролівська перетворилась на величезний центр, який щодня приймає до сотні родин, а в пікові дні – до 200. За весь час її роботи тут побувало близько 50 тис. людей.
— Ви ведете статистику?
— Звісно, у нас є повна статистика. Кожна людина, яка приходить на Фролівську, стає до електронної черги, а потім реєструється в базі, надає всі документи. На жаль, за українським законодавством, аби допомогти людині, ми повинні вимагати у неї копії всіх документів. Після цього, на основі критеріїв, які ми виробили, людина отримує талони на ту чи іншу допомогу та отримує її в пунктах видачі. Наприклад, продуктові набори ми видаємо лише пенсіонерам, дітям, інвалідам і вагітним, при чому лише впродовж 45 днів після безпосереднього приїзду до Києва. Ми проти того, щоб вічно утримувати цих людей. Після цього строку можна отримати вживані речі, допомогу психолога та лікаря, консультації з працевлаштування, можна взяти участь в тренінгах та курсах, які ми проводимо.
— Хто в основному приносить речі на Фролівську? Це переважно звичайні люди чи бізнес?
— Щодня до центру приносять речі близько 50-60 людей, загалом 95% допомоги, яку ми видаємо – це те, що дають прості люди. Є також декілька великих бізнесів, які нам допомагають. Наприклад, за останні роки ми провели дві великі акції із «Розеткою»: минулого року годували більшість поселень внутрішніх переселенців, а в цьому році допомагаємо дітям, які постраждали від подій на сході України. Влітку ми зробили денний дитячий табір для переселенців – кожного тижня його відвідувало близько 30 дітей. Програма табору була дуже крута: екскурсії, музеї, квести, навчання, англійська мова з native speaker’ом, вони ходили в музичні магазини, на фабрики та телевізійні компанії. Думаю, більшість київських дітей можуть позаздрити такій активній та насиченій програмі.
— Бізнес сам звертається до вас із пропозицією допомоги чи ви шукаєте спонсорів?
— Ми ні в кого нічого не просимо. Наша позиція полягає в тому, що будь-хто може до нас прийти, подивитись, як працює центр, як ми ведемо документацію і на що йдуть кошти. Якщо людина захоче допомогти – ми з радістю покажемо різні варіанти, як це можна зробити. Хтось допомагає грошима, хтось транспортом, хтось віддає нам речі, що лишились після закриття його магазину. Хтось привезе вживані меблі, хтось – партію жіночих бюстгальтерів, а хтось допоможе з дитячим харчуванням та памперсами – все, що завгодно.
— Коли на Сході розпочались бойові дії і проблема переселенців постала гостро, дуже багато людей взялись активно допомагати грошима та речами. Чи немає у вас відчуття, що зараз, коли ситуація на Донбасі затягнулась, люди стали менше допомагати?
— Так, люди стали менше допомагати. По-перше, у всіх нас є обмежена кількість речей, які можна винести з дому. Грошей також на початку давали більше, але й зараз нам вдається знаходити фінаснування. Нещодавно ми проводили фандрейзинг-марафон – лише за два тижні вдалось зібрати 250 тис. грн, а це чимало.
— Наскільки легко переселенці адаптуються в Києві?
— Це дуже залежить від конкретної людини: є люди, які швидко адаптуються і вже за тиждень після переїзду знаходять роботу. А є й ті, хто ще рік буде розповідати, як їм важко. Є люди, які пересидять місяць тут, і повернуться назад. Якщо людина сама має силу волі почати нове життя – їй все вдасться. Якщо ні, то їй доводиться дуже важко, адже держава переселенцям майже не допомагає.
В Україні досі немає жодної людини, яка би відповідала за проблеми переселенців. Є якісь міжвідомчі штаби, але коли ти приходиш до них із конкретною проблемою, тебе починають «футболити» з одного кабінету до іншого, і реально допомогти ніхто не зможе. Насправді система досі не працює.
— А як держава ставиться до вас? Допомагають?
— Перш за все намагаються не заважати. Дуже багато чиновників допомагають нам у вирішенні проблем, які у нас виникають. Наприклад, ми неодноразово отримували гуманітарні вантажі з інших країн, а митниця та прикордонники допомагають нам їх швидко розмитнити. А ось завідувачі мера Києва надають нам списані МАФи – з них зручно роздавати допомогу в центрі.
— Як ставляться до волонтерів самі переселенці?
— Також по-різному. Є люди, як приходять зі словами «Ви мені винні», а є ті, хто скаже: «Будь ласка, якщо вам неважко і є можливість, дайте хоч якийсь піджак – дитині немає в чому йти до школи». Люди, як і всюди, є різні, але більшість ставиться з порозумінням. Ми всім пояснюємо, що не маємо жодного стосунку до державних установ і допомагаємо, чим можемо.
— За вашим спостереженням, чи є виправданим стереотип про те, що люди зі Сходу відрізняються від тих, хто живе в центрі і на Заході? Чи відчувається культурна чи світоглядна різниця?
— Думаю, люди, що росли все життя в столиці дуже сильно відрізняються від людей, які жили в індустріальних регіонах. За моїми власними спостереженнями, на жаль, дуже багато неблагополучних сімей, де матері виховують дітей без батька, де дуже низький фінансовий рівень. Часто люди витрачають останні гроші тільки на те, щоб дістатись сюди або винайняти хоч якесь житло. Умови, в яких вони живуть, є просто жахливими, тому я не можу їх ні в чому звинувачувати.
— Чи були моменти, коли хотілось все покинути, припинити волонтерську діяльність та вивезти сім’ю з країни? Впевнена, у вас є така можливість.
— Звісно, така можливість у мене є завжди. За походженням я єврей, тому Ізраїль для мене завжди відкритий. Насправді розмова про переїзд у нас вдома виникала не один раз, але кожного разу мені вдавалось переконати дружину, що поки їхати не слід.
Щодо волонтерської діяльності, мені хочеться припинити нею займатись із самого першого дня. Мені дуже хочеться вірити, що скоро потреби в нашому центрі не буде. Але, на жаль, я розумію, що поки триває війна, така потреба є. Тому ми продовжуємо працювати.
Що важливо, ми вже намагаємось перекваліфіковувати центр від пункту видачі речей на сервісний центр із навчальними послугами. Такі інвестиції нам видаються більш доречними.
Наприклад, зараз ми набираємо як дорослих, так і дітей на більш ніж десять навчальних курсів та тренінгів. У нас є підготовка до ЗНО, курси української мови, української історії, є базова комп’ютерна грамота, тренінг з працевлаштування та підготовки до роботи. Що цікаво, на комп’ютерні курси записуються переважно пенсіонери – їм дуже цікаво. Щоб потрапити на один з цих курсів, необхідно просто подати заявку на Фролівській.
— І все ж таки, ваша основна справа – це «Интересный Киев». В якому стані зараз перебуває екскурсійний бізнес? Якими проектами займаєтесь ще?
— «Интересный Киев» – проект, яким я займаюсь вже десять років, це єдине джерело моїх доходів. Мій бізнес був повністю змінений подіями революції, адже до того часу 60-70% туристів, які користувались нашими послугами, були росіянами. Зараз, якщо є 3% – це вже добре. Тому ми вирішили спрямовувати свою активність на киян, завдяки цьому бізнес вдається поступового підіймати.
Також я є одним зі співзасновників інтернет-журналу Dream Kyiv. До проекту я приєднався на останніх стадіях, коли перед попередніми виборами до Київради у мене з’явилось логічне запитання: «Хто всі ці люди, які завалюють мою поштову скриньку своєю рекламою?» Буквально за три тижні ми із волонтерами підняли проект «Хто мій депутат?», де кожен міг ввести свою адресу, подивитись всіх депутатів до Київради та прочитати їх базову біографію. Найбільшою популярністю сервіс користувався на день виборів, коли люди прийшли на виборчу дільницю, побачили полотно імен і намагались зрозуміти, за кого ж вони віддають свій голос.
А нещодавно ми запустили продовження цього проекту спільно із компанією Google – створили карту того, що реально зробили депутати-мажоритарники за цей рік. В кожного з них ми попросили звіт і всю їхню діяльність нанесли на карту.
Ідея ще одного корисного для міста проекту виникла у мене три місяці тому, коли після чергового велопробігу Києвом, я побачив, що весь Фейсбук розділився на тих, хто розповідав, як класно вони проїхали велосипедами по місту, та тих, хто жалівся, як їм важко було стояти в заторах. Тоді у мене з’явилась ідея сервісу інформування киян про події в місті, в тому числі і про перекриття вулиць. Вже скоро Київрада завершить підписання внутрішніх документів та угод з операторами. Сподіваюсь, найближчими тижнями ми запустимо цей сервіс, і кияни зможуть отримувати смс та емейли про важливі події в столиці.
— Як змінилось ваше життя за останні декілька років?
— Як на мене, головним висновком Революції гідності для всіх нас стало те, що ніхто нічого за нас не зробить. Якщо ми хочемо бачити хоч якісь зміни в країні, маємо брати їх і робити. Це найбільша зміна в світогляді, яку я відчув. Останні два роки мені доводиться маневрувати між роботою і волонтерством, що доволі важко, але я розумію, що повинен це робити, якщо хочу збудувати успішну країну для своїх дітей.
Фото: Василь Чуріков.
Як на проблему біженців реагує мистецтво? Читайте про театральні пошуки в журналі Goethe-Institut в Україні.
