Антрополог Тіна Полек: «Завдяки глобалізації переїзд з міста до села вже не є культурним шоком»
В межах спецпроекту «Науковий підхід» ми продовжуємо спілкуватись з українськими вченими про виклики вітчизняної науки та її перспективи. У своєму інтерв’ю Platfor.ma антрополог Тіна Полек розповіла про те, як виникли українські міста, що можуть дати місту мігранти, і як подолати кризу гуманітаристики в Україні.
Про те, чим займається сучасна антропологія
Слід почати з того, що взагалі вивчає наука антропологія. Крім добре відомої усім фізичної антропології, яка досліджує людське тіло, існує ще одна гілка цієї дисципліни – соціальна або культурна антропологія, що розглядає людей, як соціальних індивідів, котрі є творцями історії та культури.
Соціальна (культурна) антропологія виникла у XIX столітті, коли перед імперіями постала потреба зрозуміти, чим живуть їхні колонії. Тому антропологія починалася зі спланованого вивчення аборигенів на віддалених островах з метою дізнатись, як ними слід управляти. В Російській імперії це називалось етнографією і мало абсолютно ті самі передумови виникнення та прагматичні цілі – вивчити народи, які входять до складу держави. Дисципліна розвивалася в різних країнах по-різному, але, так чи інакше, з часом всюди з’явилось розуміння, що антрополог своїми методами може вивчати не тільки екзотичні культури, але й те суспільство, в якому живе сам.
Про методи антропології
«Фішка» антропології – це якісні методи дослідження. Назва основного антропологічного методу – етнографія. В Україні під етнографією прийнято розуміти опис звичаїв, обрядів, традицій та фольклору. На Заході ж етнографія – це метод, який передбачає тривале перебування дослідника у досліджуваній спільноті, незалежно від того, будуть це аборигени Австралії чи мешканці міста Нью-Йорк. Дуже важливим аспектом застосування цього методу є так зване включене спостереження: прискіпливе ведення польового щоденника із детальними описами власних вражень, а також інтерпретацією отриманих даних. Іншим аспектом етнографії є інтерв'ю з людьми, тематика яких залежить від конкретної проблеми, над якою працює антрополог.
Втім, робота у полі – це не просто записати спілкування з людиною на диктофон, а ціла система дій: як провести відверту розмову, як найбільш повно занотувати свої спостереження і як потім перетворити це все на релевантні дані, що допоможуть інтерпретувати явища у сучасному суспільстві. Усе це зветься етнографією. Проте особливість антропології полягає також в тому, що, вчений, який досліджує певну спільноту, застосовує одночасно етичний та емічний підходи, тобто, з одного боку, вивчає, як людина зсередини сприймає світ, у якому живе, а з іншого – якими зовнішніми нормами вона при цьому керується.
Про підходи урбаністики та антропології
На Заході існує одна загальна назва, яка стосується всіх міських досліджень – це Urban studies, – і вже цей напрямок своєю чергою ділиться на багато відгалужень. Те, що в Україні називають урбаністикою, по суті є urban planning – дуже умовно це можна назвати аналогом нашого містобудування, але з акцентом на справжніх потребах людей. Тут йдеться про суто практичні речі, пов'язані з виглядом міста та комфортним перебуванням людей у міському просторі (прочитати про це можна, наприклад, тут. – Platfor.ma).
Натомість антропологія міста – це вивчення самих людей. Звичайно, й urban planning неможливе без розуміння того, чого хочуть люди, але у випадку антропології важливим є те, що для нас простір є вторинним. Для нас важливо, що у людей в голові і як вони сприймають той простір, у якому живуть, – у цьому головна різниця.
В Україні вибух цікавості до урбаністики вочевидь можна пов'язувати із подіями Євромайдану, адже для багатьох людей робота з міським простором стала шансом змінити щось на низовому рівні – як відповідь на неможливість вплинути на велику політику. Проте, мені здається, важливо розуміти, що наше місто не ідентичне американському чи європейському. Звісно, на досвід цих країн можна орієнтуватись, але обов'язково враховувати, що Україна має колосальну тоталітарну травму.
Нещодавно я брала інтерв'ю в українського архітектора та урбаніста Віктора Зотова. Серед іншого, говорили і про проблему засклених балконів в українських містах. На думку Віктора Зотова, головна причина того, що українці так люблять закриватись на своїх балконах від зовнішнього світу, – це страх, який лишився ще з радянських часів. Ми досі не впевнені в тому, що можемо вдома бути в безпеці. Звідси – спосіб організації міського простору: страх відкритих площ, паркани всюди. В Європі та Америці цього немає, як немає і страху перед відкритістю. Це потрібно враховувати.
Подивімося хоча б на облаштування кав’ярень та кафе в Києві. Більшість з них мають чітко сегреговані простори, де кожна компанія може закритись, і ніхто не бачитиме та не чутиме її. У цей же час американський варіант – довгі сидіння з столами близько один до одного. У нас так не прийнято. Але дуже важливо розуміти – ані наш, ані американський варіант не є добрим чи поганим. Дуже важливо утримуватись від оціночних суджень. Ми відрізняємось від них, і наші міста відрізняються – в цьому немає нічого поганого.
Про те, як виникли українські міста
Російська імперія дуже пізно почала переживати урбанізацію. Якщо в Англії XVIII ст. вже було повно підприємств, і активно формувався пролетаріат, то в Російській імперії цей процес відбувався дуже повільно. А що стосується українських селян, то на думку істориків, якщо вони й мігрували у ХІХ ст., то здебільшого їхали в Сибір, на Урал або на Далекий Схід Російської імперії і займалися там сільським господарством, замість того, щоб переїхати до найближчого міста і працювати на підприємстві. Це пояснюють або особливостями української ментальності або ж елементарним браком робочих місць, адже підприємств на території сучасної України було небагато.
В Україні повноцінна урбанізація почалась із виникненням Радянського Союзу в часи сталінської індустріалізації. При чому все це відбулось дуже різко та в умовах великих соціальних потрясінь.
Безліч селян просто були вимушені переїхати до міст та працювати на заводах. А потім не встигли вони звикнути до життя в місті, як почалася війна.
Друга велика хвиля сільської міграції мала місце у 60-х роках ХХ ст. в часи хрущовської відлиги, коли вже сформувався образ престижного міста, коли стало важливим отримати вищу освіту. Тут важливо зауважити: нове покоління селян потрапляло до міста, де абсолютну більшість становили селяни з попередньої хвилі міграції, тож міська культура, в яку вони мали увійти, виявилася дуже зміненою. Це також слід враховувати урбаністам під час роботи з сучасним міським простором.
Про місто і село
В Україні 70% населення живе в містах – аналогічну картину можна спостерігати і в усіх інших розвинених країнах. На мою думку, невдовзі українське село зазнає змін і стане схожим скоріше на сукупність фермерських господарств, так як це є на заході, хоча час покаже.
Зупинити міграцію селян до міста неможливо, я би навіть сказала так: важливо не зупинити міграцію з села до міста і не повертати людей до сіл, а створити можливості для того, щоб молода людина, яка комфортно почуває себе в сільській місцевості, зацікавлена в тому, щоб заробляти там гроші і вести достойне життя, могла би це робити. Чому люди зараз їдуть з села? Тому що там немає жодних шансів розвиватись.
Я довгий час намагалася розібратись, у чому полягає відмінність між містом та селом. І в процесі пошуку наштовхнулася на такі не нові, але дуже доречні думки. У 1938 році американський урбаніст Луїс Вірт (а його повинен знати будь-який дослідник міста) сказав таке: «Місто є гетерогенним». Ця гетерогенність формується завдяки одній-єдиній речі – кількості населення. Що більше людей – то більша різноманітність. Ця думка дуже проста, але точно відображає суть. Інша ідея належить також урбаністу – Льюїсу Мамфорду, який у 1937 р. стверджував, що принципової різниці між містом та селом взагалі немає. Єдине, що їх відрізняє, це рівень соціального драматизму, який прямо пропорційно залежить від кількості населення. По суті, розбіжності на цьому закінчуються.
Про адаптацію
Зараз переїзд з села до міста – процес значно простіший, ніж це було ще якихось 30 років тому. Завдяки глобалізації, це вже не є культурним шоком. Дискомфортом – можливо, але не потрясінням.
Хто переважно мігрує з села до міста? Це молодь, яка їде навчатись до ВНЗ. А перебування в університеті – це своєрідний інкубатор: людина може адаптовуватись дуже поступово. Але, що цікаво, за моїми власними спостереженнями, люди з села не поспішають налагоджувати контакт із містом та містянами. Їхнє середовище дуже обмежене – гуртожиток, університет, вони можуть відвідувати якісь ключові об’єкти в центрі міста, але не більше. Усе інше місто вони або не хочуть досліджувати, або бояться.
Найважчі, звісно, перші декілька місяців. Молодь переїжджає до міст в 16-18 років і, цілком очевидно, що вони сумують за сім’єю та друзями.
Крім того, в Україні, знову ж таки за моїми спостереженнями, продовжує існувати зверхнє ставлення до вихідців із села, і люди дуже комплексують через це – вони не хочуть говорити, звідки вони, і скоріше скажуть, що приїхали з, приміром, Миколаївської області, аніж з села.
Їм досі ніяково через своє походження, і це саме той момент, над яким треба працювати. Потрібна планомірна просвітницька діяльність, яка дозволить показати, що розбіжності – це не погано, а, навпаки, чудово. Я вірю, що всі ці стереотипи цілком реально подолати, якщо налагодити ефективну комунікацію між людьми.
Про відповідальність
Потрібно розвивати в українців почуття відповідальності не лише за місто, а й за село. Мене просто жахає, коли я приїжджаю до сіл і бачу купи сміття в лісах навколо – тут проблема відповідальності за простір навколо себе стоїть дуже гостро. Суспільство в селах більш консервативне, і кожна спроба зробити щось незвичне викликає осуд, незалежно від того, наскільки хорошими були наміри.
Антрополог Марина Гримич, яку я дуже поважаю, любить повторювати фразу про те, що народна культура є прагматичною. В умовах доіндустріального суспільства селянські спільноти була маленькими, замкненими і статичними, тому для людей вкрай важливо було зберігати стабільність цієї ефективної системи взаємовідносин. Відповідно нововведення становили певний ризик, адже могли порушити існуючу рівновагу, через що вони сприймалися як загроза стабільному життю селян. Ця модель почасти працює і зараз.
Про мігрантів в Україні та капітал розмаїтості
Якось відомий американський урбаніст Блер Рубл, який свого часу очолював київський офіс Інституту Кеннана, проводив дослідження, що лягли в основу його книги «Капітал розмаїтості». Він вивчав транснаціональних мігрантів в Монреалі, Вашингтоні і Києві. Його опитування в українській столиці показали, що мігранти (а особливо ті, що зовнішньо відрізняються від українців) стикаються з категоричним несприйняттям місцевими жителями.
На мій погляд, головна проблема в тому, що спеціальних програм для інтеграції зовнішніх мігрантів до українського суспільства просто не існує. Візьмімо медичні університети. Традиційно там навчається дуже багато мігрантів, але тренінгів для їхньої акультурації в середовищі українських студентів немає, або, принаймні, мені вони невідомі.
Важливо розуміти, що як внутрішні мігранти з села до міста, так і зовнішні з інших країн – є тим самим капіталом різноманітності.
Блер Рубл в однойменній книзі на прикладі різних міст показував, як мігранти вносили у місто свою родзинку. Наприклад, джазовому клубу, що належав мешканцям темношкірого району у Вашингтоні, вдалося перетворити суміжну з гето територію на осередок культури, у якому колір шкіри та національність не мали жодного значення. Якщо почути один одного, вдасться створити щось цілком нове.
Про гуманітарні науки
Криза гуманітаристики існує зараз всюди, не лише в Україні, але важливо інше. У радянський час гуманітарні науки були найбільш обмеженими у своїх методологічних можливостях і, звісно ж, це далося взнаки. Хоча у 90-х рр. ситуація трохи покращилась, спроби змінити українську гуманітаристику виявились дуже поверхневими. Зараз у нас є справжній шанс це виправити. Але для цього, як би це банально не звучало, українським науковцям потрібно вивчити англійську. Поки вони не опанують мову і не почнуть читати першоджерела замість російських перекладів, жодних зрушень не буде.
Інша проблема – це наша бідність. Поїхати на конференцію навіть до Польщі для українського науковця – недозволена розкіш. Так, є гранти та стипендії, але, по-перше, їх отримують одиниці, а по-друге, часто такі стипендії є квитком в один кінець – після роботи чи навчання закордоном українські науковці не хочуть повертатись. Коли людина бачить, що там існує гідне ставлення до неї та безліч можливостей, надто велика спокуса лишитись. Важко говорити про перспективи науки без нормального фінансування. Звичайний український науковець не може ані передплатити закордонний науковий журнал, ані надрукуватись в престижних західних виданнях, ані купити іноземну книгу. Ми живемо цілком ізольовано від решти наукового світу.
Займатися наукою в Україні справді важко. Науковці не люблять про це розповідати – через те, що наша спільнота дуже замкнена сама в собі. Всі знають один одного і мають один на одного важелі впливу. Але я можу сказати точно – найважче в Україні молодим науковцям, тому що вони є найбільш незахищеними.
Існує дуже чітке розмежування на «корифей» та «ніхто», і з останнього дуже важко перейти до «вищого» розряду – для цього треба хіба постаріти.
А поки ти молодий, у тебе немає шансів – не визнають. Ти будеш або вискочкою або затурканим лаборантом. В деяких установах ситуація починає змінюватись, але для того, щоб зміни стали відчутними, потрібна ще дуже велика робота.
У нас досі не сприймають роботу молодого науковця як повноцінну – скоріше як реферат, ніж як самостійне дослідження. Власне, робити повноцінне дослідження і не вчать – вчать лише робити тексти, які нагадуватимуть наукові і відповідатимуть певним вимогам. У нас не важливо, чи читаєш ти першоджерела англійською мовою, для кандидатської цілком достатньо послатись на тих, хто 50 років тому до тебе досліджував у твоєму інституті схожу тему. Якщо ж ти процитуєш когось, наприклад, з сучасних американських дослідників – це не дасть жодного плюсу. Якщо ж будеш виступати проти системи, це сприймуть лише як неповагу до старших або як непатріотичну позицію.
Фотографії: Євгенія Люлько
