24 лютого 2016

«Суди, несправедливість, забудовники, пожежа»: сквер Небесної сотні як маленька Україна

Однією з найяскравіших присвят Майдану став сквер Небесної сотні на вулиці Михайлівській у Києві. Це історія про те, що потрібно пам’ятати, але рухатися далі: у сквері люди разом грають з дітьми, дивляться кіно, висаджують квіти та просто спілкуються. Пам’ять про жертв революції – не застиглий біль героїчних монументів, з цієї пам’яті тут проростає сад. Головним чином публічний простір на місці пустки у центрі Києва з’явився завдяки активістці Євгенії Кулебі, яка займалась ним з самого початку і дотепер: незважаючи на аморфність влади, плани забудовників створити на цьому місці офісний центр та навіть пожежу у власному домі. Platfor.ma розповідає історію скверу, Євгенії та боротьби.

 

 

На холоді дрижать молоді фруктові дерева. Якась мати підштовхує синочка, і він злітає високо вгору – наскільки може дозволити гойдалка. Лунають передзвони Михайлівського. На стіні будинку – барельєф Сергія Нігояна, його пильний проникливий погляд.

 

Євгенія Кулеба

Євгенія Кулеба починає усміхатися, щойно її постать виникає на горизонті. Сквер Небесної сотні робили багато людей, але запалювала всіх саме Женя. Вона з тих завжди натхненних культурних менеджерок, що весь час по голову у якихось проектах та ініціативах. Якось Женя написала, що працює так, як танцюють танго: та-да-да-да-да-даааа. Але сьогодні їй доводиться приховувати розпач.

 

– Я сюди приходжу і стає ніяково, – зізнається вона.

 

Погляд Жені застигнув на будинку неподалік скверу. Це її дім. Одного разу серед ночі в ньому сталася пожежа і прогримів вибух. Жені з чоловіком «пощастило» обмежитися сильним отруєнням. То був зумисний підпал. Померла одна з сусідок.

 

– Цей сквер – як маленький Майдан: суди, несправедливість, містичні забудовники, пожежа… Дуже показова історія, – Женя неспішно ступає алеєю, готуючись до розповіді.

 

Країна в мініатюрі

А почалась ця історія ще у 2007-му році. Тоді клаптик цінної землі неподалік Михайлівської площі був проданий під будівництво готельно-офісного центру. Пізніше на будівництво встановили мораторій, але лишився покинутий будівельний майданчик за парканом із товстого заліза. За сім років ця пустка перетворилася на величезний смітник. Жителі з цим змирилися і лише спостерігали за непролазними хащами самосіву зі своїх вікон. А потім усіх затягнуло у вир революції.

 

– Під час Майдану нам довелося жити всередині барикад. Буквально, – згадує  Женя і показує рукою на їх місце їх розташування.

 

У найважчі дні, 18-19 лютого, до подвір’я часто навідувалися активісти. Спершу просто позирали на велику зелену огорожу. А потім почали знімати секції паркану й нести їх на периметр революції. На ранок 20 лютого від огорожі майже нічого не лишилося – нею укріпили ледь не кожну барикаду.

 

21 лютого, наступного дня після розстрілів, жителі будинків на Михайлівській зібралися разом на дворі. І вирішили, що на місці величезної пустки в їхньому дворі має постати сквер.

 

– Само собою, усі захотіли присвятити його Небесній сотні, – розповідає Женя. – А я вирішила, що треба спрямувати це прагнення в професійне русло.

 

Того дня вона створила Facebook-спільноту «Місто-сад»: вирішила, що цей сквер стане лише одним із прикладів маленьких, але суттєвих перетворень міста та його жителів. Невдовзі місце ожило. Волонтери прибрали тони сміття, а на його місці висадили газон та дерева, клумби з тюльпанами та волошками, громадський город з полуницею та малиною. Українські художники створили унікальний дитячий майданчик, в якому втілили бажання місцевих дітей.

 

На місці вчорашньої пустки з’явились джазові концерти й читання віршів, покази фестивального кіно та вечірки з домашнім частуванням. Але передусім це публічний простір, який вмістив у себе дуже багато особистих історій співпричетності та небайдужості.

 

Присвята

Наприкінці минулого року представники Київради та КМДА не з’явилися у суд щодо скасування проекту готельно-офісного центру й повернення скверу місту. Але запущена Женею петиція набрала необхідні 10000 підпісів за рекордний термін – менше, ніж за дві доби – й змусила місцеву владу дослухатися до активістів. Суди продовжились.

 

Вшанування пам’яті - справа дуже особиста. Деякі дерева тут висаджували родичі загиблих на Майдані – мовби даруючи нове життя в пам’ять про близьких.

 

– Вони знають про сквер і його цінують. Бо як виявилося насправді, ці люди нікому не потрібні. Вони це відчувають, бачать, що в судах нічого не відбувається, – хитає головою Євгенія. – Тому навіть така підтримка для них дуже важлива.

Неподалік самотньо стоїть секція паркану – її навмисне притягли з Майдану й поставили у сквері. Аби пам’ятати. Тривалий час це був єдиний арт-об’єкт: Женя довго опиралася проханням «зафігачити якесь мистецтво». Хоча просили всі: і жителі, які сформували собі ідеал такого простору – Пейзажну алею, і знайомі художники, які приносили їй свої ескізи.

 

– Треба бути обережним з мистецтвом. Тому що це надовго, і люди, хочуть вони чи ні, будуть це бачити. Є запити на хороші публічні простори, а на показовий героїзм – ні, – зітхає ідеолог скверу.

 

Зрештою, Женя погодилася на настінний малюнок, але поставила умову: його мають створювати найкращі художники, а сам мурал не має псувати архітектурний ансамбль та зовнішній вигляд будинку. Відомий португалець Алешандру Фарту aka Vhils, який вицарапує портрети людей на стінах облуплених стін будинків, видавався Жені недосяжною зіркою. Але він одразу пристав на пропозицію: виявилося, активно слідкував за революцією в Україні.

 

Уже в Києві прогулянка Майданом викликала в Алешандру шквал емоцій: як вуличного художника його захопила стихія українського протесту. І з-поміж сотень варіантів для ескізу він обрав Сергія Нігояна: першого, молодого, космополітичного.

 

– Нігоян йому сподобався… По-перше, він на нього подібний. Ти бачив, як Алешандру виглядає? От зверни увагу. Він у Сергієві десь себе побачив, – Женя раптово починає сміятися. Розповідає, що деяким відвідувачам узагалі здається, що на портреті зображений Ісус. – І це прекрасно, бо мені ідея геройства не подобається. Я завжди з цим борюся. Ніхто вже не зможе нашому молодому поколінню створити героя. А тут ми створили і зафіксували портрет Сергія, і, з іншого боку, це просто людина і вже кожен пояснює цей образ, як хоче.

 

Одне з завдань цього скверу – показати, що присвята і пам’ять – це не монументи і не пам’ятники, а дія, єднання і продовження боротьби.

 

Спільнота

А ще сквер – це причетні до нього людей. Це й команда професіоналів, яких зібрала в громадську організацію «Місто-сад» Женя: менеджерів, ландшафтних дизайнерів, фотографів. Це й величезна кількість людей, які просто жертвували коштами та часом, щоб перетворити пустку на квітучий сад.

 

– Але для мене сквер – це не територія, не дерева, не трава. Я, звісно, за все це воюю, але навіть якщо це знесуть, то сквер Небесної сотні поселився в кожній людині, яка доклала сюди свою енергію, – каже Женя.

 

Здається, про людей вона може розповідати безкінечно. Наприклад, про жінку, яка миє посуд в сусідньому ресторані, і в перервах, поки ніхто не бачить, висаджує у сквері квіти та доглядає за ними. Про сусідів, які з нею ніколи не віталися, але раптом виявилися захопленими тим, як змінюється простір довкола них.

 

Завдяки скверу люди стали виходити з квартир і більше часу проводити разом. Танцювати та слухати музику на «СКВЕРных вечеринках», дивитися фестивальне кіно під час «Кіноскверу». Або ж займатися благодійністю: на День незалежності тут проходив ярмарок, під час якого діти героїв АТО та переселенців власноруч робили й продавали прикраси, а отримані кошти йшли на їх підготовку до школи.

 

 

До дітей тут узагалі – особлива увага. З особливим хвилюванням Женя розповідає про їх «хіпстерський» дитячий майданчик.

 

– Це перший в Києві дитячий простір, де опитували дітей, що саме вони хочуть. А вже з їхніх ідей українські художники Тарас Ковач Та Анна Сороковая робили ескіз. Виявилося, що всі діти хочуть халабуду, – сміється Женя.

 

А ще влітку тут облаштували громадський город, в якому саджали овочі та зелень, доглядали за ними, а потім збирали урожай. Екзотичне дозвілля для урбанізованих дітей. Але Женя пригадує, наскільки це схоже на її дитинство.

 

– У мене таке ком’юніті було, ми з дітьми влаштовували чемпіонат по збору каштанів, разом стригли собак, збирали щавель та варили всім двором зелений борщ. Підсвідомо відклалося уявлення про щасливе дитинство. А воно в мене таким і було. І це не значить, що я хочу повернути ці часи. Просто хочеться повернути найкраще.

 

Не вживати слова «влада»

Почавши роботу на сквером, Женя розуміла, як важливо налагодити взаємодію з місцевою, та й не тільки, владою, адже питання з юридичним поверненням цієї території місту так і не було вирішено. Портрет Сергія Нігояна відкривав Петро Порошенко, а після довгих прохань та акції «Кличко, відвідайте сквер!», з візитом сюди прибув і мер Києва. Тоді вдалося скасувати рішення попередніх судових інстанцій, які дозволяли забудову території. Після цього в передвиборчій агітації голови міста навіть з’явився здобуток: «Ми повернули громаді землю скверу Небесної сотні». Женя каже, що була впевнена: після такої амбіційної заяви Київрада та КМДА у подальшому дійсно допоможуть захищати цю територію.

 

Але на засідання 1 грудня представники влади знов не з’явилися, з чого суддя зробила висновок, що «місту ця земля не потрібна».

 

– Коли ніхто не прийшов в суд, я вирішила, що більше я їх владою називати не буду. Як корабель назвеш… – розмірковує активістка. – От ми їх називаємо владою, вони й відчувають себе відповідно, розправляють крила. Але ж це всього лише найнятий менеджмент міста.

 

Тоді з Женею в суд ходив Ігор Гурик, чийого юного сина вбив снайпер на Інститутській. Він, каже ідеолог скверу, навчився стримувати емоції – звик до безкарності в судах. Але і йому на цьому засіданні було ніяково.

 

Женя розуміє рівень недовіри людей до чиновників. Але така ситуація може лише привести в глухий кут.

 

– Часто люди не хочуть, щоб я чи наші представники спілкувались з менеджментом міста, тому що є дуже великий рівень недовіри: «Давайте їм просто нічого не будемо говорити?». З цим треба працювати, передусім чиновникам. Але вони цього не роблять – не можу зрозуміти, чому, – розводить руками Євгенія. – Чомусь менеджери міста не дуже добре сприймають прохання, а ось скандали, залякування – так. Це ті підходи, які мені зазвичай чужі. Чого я маю змушувати їх працювати? Звичайно, це потрібно десь робити, але ж має бути і якийсь баланс. Тому що у нас і за армію працюють волонтери, і за місто.

 

 

Після того, як петиція щодо повернення скверу місту отримала суспільний резонанс, місцева влада залучила Женю до робочої групи щодо вирішення цього питання. Кілька днів тому представники власника землі, колишнього зятя Леоніда Черновецького В’ячеслава Супруненка, назвали облаштування скверу рейдерством і заявили про бажання збудувати в цьому місці офісний центр, в якому, можливо, дадуть місце для створення музею. Бо сам сквер, на їхню думку, є присвятою недостойною. Барельєф Сергія Нігояна вони пообіцяли перенести в інше місце – хоча це технічно неможливо. А в разі відмови будувати офісний центр вони вимагатимуть максимальної компенсації.

 

Усе буде місто-сад

Пожежа позбавила Євгенію Кулебу дому неподалік скверу. Але вона й досі ним опікується. Шукає правосуддя й ставить свої умови забудовникам, хоч з-поміж трьох офіційних версій слідства є й така, що розглядає їх як винуватців пожежі. Виникає враження, що з самого початку Женя була готова до таких сценаріїв. Навіть про пожежу у власній квартирі вона розповідає з іронією.

 

– Знаєш, я така міщанка! Коли рятувала звідти речі, це зрозуміла. У нас лише для пиття води вдома було 3 види келихів. Але пили ми її з посудин для гірчиці, – сміється вона. – Стільки було взуття в шафі, яке я встигла вдягнути по кілька разів. Але краще це зараз зрозуміти, правда?

 

Далі мова заходить про прив’язаність. До речей, до людей. До скверу.

 

– Покинути це не можу, а з іншого боку, почуваюся рабом. Мене люди бачать і одразу: «О, як там сквер?» Але в мене є й інші проекти, – усміхаючись, каже Женя.

 

І продовжує, що впасти духом не дає те, що сквер став для людей прикладом того, як можна власноруч змінювати себе й середовище довкола.

 

– Мені стільки активістів говорили, мовляв, ми побачили, що в тебе вийшло, і зрозуміли, що вийде і в нас. І уяви, якщо я скажу, що не вийшло. «Ну такоє». А з іншого боку, мене це дуже затягує. Просто треба навчитися це якось по-філософськи сприймати.

 

На якийсь час Женя замислюється, а потім додає:

 

– Я ж це не для себе роблю. Тепер я взагалі не місцевий житель.