21 березня 2017

Дати собі міську раду: історії молодих чиновників, які не хочуть бути бюрократами

Якщо вам неприємно згадувати свій останній візит у мерію, або ж ви вважаєте, що там сидять тільки ті, хто нічого не робить, то раді повідомити — все не так погано. У місцевому самоврядуванні України працюють не тільки бабусі із начосом та дідусі із портфелями. З молодими чиновниками, їх поразками і перемогами Platfor.ma знайомилася на прикладі Львівської мерії.

 

 

Олена Гунько, 26 років

провідний інженер Міського центру інформаційних технологій, працює в Львівський мерії з 2010 року

 

– Значить, приходить вона до мене і така: покажи те, розкажи се! А я ж не гумова, розірватися маю, чи як?

– Оце вже знахабніли, нє?

– Так а я про що?! Кажу: дівчинко, агов, навчіться читати таблиці. І що ти думаєш? Я психанула й зробила все за неї. Понабирали цю молодьож, а ми розгрібаємо!

 

Подібні ситуації в нашій діяльності виникають часто, і тоді ти смиренно вступаєш у перше коло пекла. Намагаєшся донести таким жіночкам, що якщо вони просто один раз покажуть, як зробити документ правильно, то ти, не людина-ідіот, надалі будеш справлятися сам. Наступні кола — виправлення ком вшосте, збирання підписів вдесяте, бігання кабінетами постійне. Та тут головне пройти процедуру вперше, щоб надалі знати, яких цих океанів неприємностей уникати. Далі простіше, чесно.

 

Звісно, таких чиновників-бюрократів ще достатньо. Їх дуже легко вичислити: якщо ви бачите, як хтось радісно вилітає з кабінету рівно о 17:55 і створює чергу до ліфта, щоб нарешті визволитися додому, знайте, – то вони, опора ксероксів та побілених бордюрів. У них все рівно й нормально ще з 90-х.

 

Подібне ставлення до роботи мене пригнічує – і це ще мало сказати. Після частих контактів з такими колегами всередині виникає жахливе дратування. Але навряд чи їх можливо змінити, залишається тільки адаптовуватися. Просто ми маємо різні мотивації: я люблю не роботу з 9 до 18, кабінет, обідню перерву, а люблю те, що я роблю. Саме це мене запалює, й тому не важливо, скільки часу йде на мої проекти.

 

Мені дійсно пощастило, що в мене не викликає огиди попрацювати в суботу, ще й зі своїми друзями-колегами. Тому є ряд проектів, якими я справді пишаюся — це моніторинг якості життя, що дає уявлення, як львів’яни себе відчувають в місті. А також «Панель міста»  — онлайнова база статистики Львова. За такий напрям діяльності колеги навіть виписали мені диплом «Big data mama».

 

 

Орест Олеськів, 29 років

дендролог Інституту просторового розвитку Львова, працює у Львівській міській раді з 2012 року

 

– Дивіться, ми розробили проект сучасного скейт-парку, який ідеально підходить вашому району.

– Ні, дайош футбольне поле! Не пропустимо скейт-парк!

– Воно, на жаль, не вміститься. Зовсім не та ділянка.

– Футбольне поле! Футбольне поле!

 

Врешті-решт, на тій ділянці збудували пластиковий-вирви-око дитячий майданчик, бо нічого іншого мешканці не сприйняли. Спілкування з городянами – це важлива, і насправді, не завжди складна штука. Знаєте, за роки роботи я зрозумів — не можна з ними сперечатися. План такий: поводьтеся переконливо, беріть їх не пустими словами, а фактами й цифрами. Навіть коли люди пропонують якусь ідіотську ідею, все одно треба слухати, обираючи, наприклад, пілотне втілення їх задумки. Зрештою, коли вони побачать, що забажавши поганого, погане й вилазить, тоді дозволять й нам вступити в гру, переробляти, пропонувати альтернативу.

 

Щодо мене, то зазвичай я знаходжуся в креативних колах, бо більшість моїх друзів то архітектори, ІТ-шники, дизайнери, фотографи. Саме тому люди часто дивуються, дізнавшись, що я працюю в міській раді. І знову таки через архаїчне кліше, бо впевнені, що чиновник навіть на вечірки має ходити в костюмі, з портфелем, бути сивим й бажано, паскудним.

 

А я ж насправді, спочатку й не дуже хотів працювати в мерії. Бувало я йшов містом, щиро не розуміючи, чому процеси відбуваються одним чином, коли їх можна взяти й оптимізувати. Свої невдоволення я висловлював іншим людям, а вони, втомившись, сказали: «Так іди працювати в міську раду». Чи одразу все почало змінюватися, коли я прийшов на посаду? Ні, звісно. Дуже серйозною проблемою став дух колективної безвідповідальності, який ходить й ходить кабінетами наших виконавчих органів. Вихід може бути тільки в одному — радикальній зміні структур й чіткому визначенні функцій та зобов'язань кожного.

 

 

Тимофій Александронець, 25 років

підприємець, в минулому керівник Управління ІТ, працював у Львівській міській раді в 2014-2016 роках

 

– Так ти тепер чиновник?
– Я – публічний адміністратор.
– Га?
– Ну менеджер же.

 

Моїм знайомим дійсно було цікаво спостерігати за цим експериментом, зміною мого статусу із підприємця на чиновника, і навпаки. Бо спочатку я працював над комерційними проектами, далі — два роки в мерії, а потім відбулося повернення до фінансового самозабезпечення, тобто комерційної сфери. Якщо чесно, я від самого старту не збирався будувати кар’єру в стінах міської ради, а лише віддати на це максимум два роки. Поштовхом для мене стала така фраза міського голови на лекції: «Кожен львів'янин повинен віддати частину своїх зусиль на розвиток нашого міста». От я й вирішив спробувати.

 

Хоча так, я досі вірю, що на рівні місцевого самоврядування можна змінити поведінку людей, зекономити їм сотні годин завдяки хорошими рішенням. Але для мене стала бар’єром ситуація, в якій чиновники отримують зарплати нижче ринкових в кілька разів. Боюся, через це дійсно креативні люди не будуть залишатися на посаді довше за один-два роки.

 

Тим не менш, ми дуже багато і насправді, круто працювали. Принаймні, намагалися. Я приходив зранку, перевіряв пошту, ще півгодини корегував планування. А потім гоп – і о 9:00 міг початися пікет або блокування роботи сесії. Тоді всі наші геніальні плани впровадження інноваційних систем летіли шкереберть. Тільки близько 18:00 можна було продовжити працювати спокійно. І ви будете здивовані, але в тому всьому від нас зовсім не відставав наш колега — чоловік віком за 60. Він, до речі, став одним із найактивніших ініціаторів впровадження електронних послуг. Тому правильно говорять, що підхід до управління та прагнення динаміки — ось, що сильніше за вік визначає чиновників. Принаймні, іноді.

 

 

Локації зйомок: кафе «Соус», бар «Delicateka»

Фото: Тарас Гакавчин