Сергій Квіт: «Нам треба набагато менше університетів з набагато вищою якістю освіти»
В середині листопада за підтримки Transparency International у kmbs пройшла зустріч з колишнім міністром освіти і екс-президентом Києво-Могилянської академії Сергієм Квітом. Під час власного виступу він розказав, як подолати корупцію в університетах і чому їх в Україні занадто багато. Platfor.ma записала найцікавіше.
Боротися з корупцією тільки в університеті нереально. Вона лише наслідок процесів, які вже відбулися. Коли ми боремося з корупцією в освіті, то насправді маємо справу вже з її наслідками, а це сфера правоохоронних органів, тому що вони мають право на слідчі дії, а ректор чи директор університету – ні.
В Україні люди, які говорять, що найбільше борються з корупцією, роблять на цьому бізнес. На це можна отримувати гранти і нормально жити. Цією справою повинні займатися представники третього сектору або журналісти. Якщо цим займається політик, то варто уважніше до нього придивитися.
Щоб зменшити корупцію у вищій освіті, потрібно зрозуміти, як це працює. Хто на вашу думку найбільш схильний до корупції в університеті? Студенти. Ми це бачимо з дослідження фонду «Демократичних ініціатив». Вони більше готові давати хабарі, ніж викладачі їх брати. Але при цьому студенти не є джерелом корупції. Вони приходять в університети і просто приймають якісь вже існуючі правила гри. Якщо університет їх так зустрічає, то хто є активним чинником? Система. Але це безлике поняття. Тому найбільше негативу з цього приводу завжди отримують ректори. Ми сприймаємо їх як багатих і корумпованих людей. Часто такі твердження дійсно мають сенс – у нас є ряд таких прикладів. З другого боку, як людина, яка колись була керівником Києво-Могилянської академії, у мене є аргументи, що не всі ректори є джерелом зла та корупції.
Наші ректори не мислять категоріями розвитку. Вони мислять категоріями виживання і працюють так, як уміють. До того ж їм треба бути лояльними до політичної сили при владі. Тоді, наприклад, є можливість отримати більше держзамовлень.
Я проти того, щоб мати вульгарний підхід до справ реформування.
Не можна говорити, що в університетах працюють тільки корупціонери, а всі ректори – погані.
Ви спробуйте побути на їх місці. В кожному ВНЗ є викладачі, які отримали освіту за кордоном і повернулися в університет. Ця категорія людей ніколи не бореться за посаду ректора, бо вони знають, яку відповідальність на себе візьмуть разом з цим. Такі педагоги просто займаються своїми проектами. Але коли вони все ж захочуть поборотися за посади ректорів, у нас почнеться злам у реформі вищої освіти і незворотні процеси.
А які університети ми маємо? До прийняття закону про вищу освіту в Україні було занадто багато ВНЗ. Потім велика частина з них перейшла в категорію професійної освіти, коледжей і технікумів. Але і після цього у нас залишилося приблизно 280 університетів.
Раніше вони мали філії і були окремими університетами. Найкращий приклад тут – університет культури і мистецтв, де ректором був Михайло Поплавський. У них був тіньовий фіктивний університет, якого ми не позбавили ліцензії. Коли ми проводили перевірку, виявилося, що його просто не існує, за вказаною адресою був звичайний будинок, а жильці не чули ні про який університет. Ми мали розмову з Поплавським, я запропонував йому пройти ліцензування, як і всім іншим. Вони намагалися, але не змогли.
Іноземці питали, на яких підставах ми закривали університети. По-перше, я попросив своїх колег знайти у базі вищі навчальні заклади, де менше 200 студентів. Потім спитав їх керівників, як вони працюють з такою кількістю людей? Відповідь від більшості була приблизно такою: «Знаєте, ми давно думали, що нам потрібно закритися». Вони легко погодилися, тому що там фактично не було навчального процесу.
Ми підготували закон, який регламентує фінансування вищої освіти. Цей процес досі нікому не зрозумілий. Іноземцю дуже важко пояснювати, що це таке – коли міністр вручну, поголівно розподіляє замовлення між університетами.
Як на мене, не існує ніякої прозорої методики, як державі визначити, скільки фахівців потрібно. В минулому році драматично зменшили кількість магістрів. Але ж магістерські програми – це те, де починаються наукові дослідження, тобто це перший крок до справжнього університету. Що відрізняє університет від технікума? Саме наукові дослідження. Там, де немає науки, не може бути університету.
На рівні університету можна подолати корупцію. Тому що він сам себе будує – на відміну від, наприклад, школи і дитячого садка.
Є концепція університетської автономії, яка закладена в академічну, фінансову та організаційну ідеологію ВНЗ. Ми йдемо до того, що всі наші університети будуть мати повну академічну автономію. До речі, ректори найбільше нещасливі з цього – це створює багато проблем.
Поки у нас немає того ринку вищої освіти. Ми тільки зробили перші кроки на шляху фінансової автономії. Це правильно, тому що лише університет знає, як йому краще витрачати гроші. Зараз в університет влазить держава, але операційна діяльність – не її питання. Держава повинна питати університети тільки про випускників і якість наукових досліджень.
Ми повинні мати набагато меншу кількість університетів з набагато вищою якістю освіти. І важливо те, що не існує ніяких внутрішніх стандартів якості. Існують тільки глобальні стандарти якості. Ми ніколи не можемо зупинити випускника школи, який вирішив вступити в будь-який університет за кордоном. Ми живемо в глобальному світі, тому наші університети повинні бути не просто конкурентноздатними, а конкурентноздатними на глобальному ринку. Ми вже конкуруємо, але по-справжньому зможемо це робити тільки тоді, коли інтегруємося. Це можливо, коли англійська стане чимось абсолютно звичайним у нашому житті. Англійська мова – величезний інструмент, щоб ми розвивали університети. І не треба боятися, що хтось від нас поїде.
Був випадок, про який мені розповідав ректор Харківського університету. Його друзі працюють у Таллінні і коли вони зблизилися з Євросоюзом, зникли кордони, то їх найкращі викладачі поїхали в інші країни або перейшли в глобальні компанії, які відкрили офіси в цій державі. Колеги навіть просили направити когось читати у них лекції. Але зараз у них вже все в порядку, тобто це нормальні процеси розвитку.
У 1991 році, коли відновили Києво-Могилянську академію, не було матеріально-технічної бази, що, звісно, було погано. Але разом з тим не було і радянської спадщини, тому стосунки не були сформовані десятиліттями. Люди, які прийшли на роботу, самі будували правила гри і зустріли зовсім інших студентів. При вступі не було корупції і була вибірковість – студент міг обирати дисципліни. Він сам формував траекторію свого навчання.
В університеті потрібно формувати атмосферу – стосунки між студентами, викладачами, адміністрацією. Для цього потрібна взаємна вимогливість. Всіх до всіх.
Інформаційний простір має бути відкритий до будь-яких проявів думок. Медійний сегмент дуже важливий. Якщо щось не так, то це йде в публікацію. Але важливо, щоб тексти в студентських медіа були серйозні – щоб як мінімум показувати дві точки зору проблеми.
Студентське самоврядування має покладатися на їх власний бюджет, за який вони несуть відповідальність. Зі студентами не треба працювати. Їм треба дати можливість працювати самим.
Потрібно формувати корпоративну культуру університету, вести відкритий діалог і давати можливість студентам проявитися. Я думаю, що корупцію можна дуже швидко побороти в університеті. За яких умов? Коли репутація університету стане більшим капіталом, ніж гроші хабарів.
