Наталка Гуменюк: «Ми намагаємося вийти з парадигми зрада/перемога»
Нещодавно голова Громадського телебачення Наталка Гуменюк виступила з щорічною лекцією ім. Стасюка в Кембриджському університеті. Минулого разу її читав американський професор Тімоті Снайдер. Цього разу українська журналістка говорила про медіа в часи революцій та інформаційної війни і про те, чим українські ЗМІ відрізняються від міжнародних. Platfor.ma записала найцікавіше.
Цю лекцію щороку читають історики, письменники та відомі діячі, тому для мене це честь. Сподіваюся, що нам, медійникам, є що додати, бо історія Громадського, як і українських медіа, з часів початку революції та війни є й історією сучасної України. Те, що сталося в Україні, є випробуванням а часом уроком і для західної журналістики теж. Як висвітлювати війну в своїй країні? Як залишатися етичним і не зійти з ґлузду за умов масованої кампанії з дезінформації, коли правда стає точкою зору, а факти, розслідування, документи губляться в потоці соціальних медіа?
У світовому вимірі Громадське саме по собі феномен. В часи цензури і таблоїдної журналістики команда прагнула створити відповідальне суспільне мовлення, для якого принциповим є представлення різних точок зору та перевірка фактів. Доти у світі незалежну журналістику нерідко плутали з опозиційною: є влада, є опозиція. Ти на тому чи іншому боці. Ми наголошуємо не на тому, що одна сторона краща за іншу, а на тому, що існують правила і принципи. Як би там не було, нам вдалося зробити так, що ідея про те, що медіа можуть служити владі або опозиції, лишилися в минулому.
Початок нашого ефіру припав на початок революції. Це був абсолютний збіг. Ми планували робити одну-дві програми на тиждень і поліпшувати якість. Але несподівано мали відмовитися від всього, щоб працювати на Громадське цілодобово. Чимало з нас вже два з половиною роки не виходить з такого режиму.
У часи Майдану деякі західні журналісти помилково зараховували нас до блогерів, бо ми використовували соціальні медіа, які до того зазвичай були інструментом активістів. Справді, нині кожного можна вважати журналістом. Та я завжди це заперечувала і наполягала, що ми професійні медійники, які взяли на озброєння найдешевші технології, але застосовуємо їх за правилами журналістики. І це також іновація. Twitter замінював стрічку новин, Skype – супутниковий зв’язку, Ustream – дорогі прямі ефіри.
Пам'ятаю обговорення: «Прийде інтернет і зникне журналістика». Навпаки, особливо в умовах конфлікту ми потребуємо фахівців, які б перевіряли факти. Ми читали повідомлення з Facebook, йшли на місце події і могли заперечити, чи щось там відбувається, чи ні.
Ще один виклик для журналістів, які висвітлюють революцію – як показувати насильство. Не скажу, що ми впоралися. Найголовніші зображення – це фото з сутичок на Грушевського чи розстрілів 20-го лютого 2014 року. Однак революція не може відбуватися без, скажімо, юристів, громадянських активістів, людей, які просто цілодобово лишаються на площі, але їхня робота не настільки яскрава. Питання: як відобразити не лише видиму частину протесту, ту тихішу більшість, в тому числі на Майдані?
Нас весь час запитували, а що будете робити після Майдану? Я переконувала, що тоді і буде найважливіший час. Олігархи знову змагатимуться за власні інтереси, спрямовуватимуть свої медіа на вирішення корпоративних питань, а на той час опозиційні медіа принаймні формально належатимуть новій, але все ж таки владі.
Також я пам’ятаю, як після втечі Януковича в офісі зібралися редактори, щоб обговорити, як тримати лідерів підзвітними. Саме в цей час окуповували Крим. Для нас це стало відкриттям другого фронту. І це був час, коли перемога на першому була ще умовною. Саме тоді кремлівська пропаганда сконцентрувалася на Україні. Окрім залякувань фашистами на вулицях Києва, ще один сигнал був розрахований на внутрішньоросійську аудиторію: «Не смійте виходити на вулицю і вимагати якихось прав, інакше ви спровокуєте хаос, війну». Це стосується не лише України чи Росії. Я з перших днів слідкувала за протестами в Сирії – і там посил був той самий. Боротьба триває і наше завдання – довести, що зміни можливі.
Останні роки ми постійно говоримо про кремлівську пропаганду, але не можна виправдовувати нею геть усе. Загалом краще користуватися формулюванням «інформаційна війна». Важливо зазначити, що це скоординована кампанія, де окрім медіа задіяні армія, спецслужби, офіційна і неофіційна дипломатія, підконтрольне суспільство, фабрики інтернет-тролів, а також кошти. Українських журналістів нерідко питають: «Як ви можете цьому протистояти?» Журналістика – лише частина цієї історії. Наше завдання – добре робити свою роботу.
За часів холодної війни Радянський Союз переконував, що він кращий за Захід. Кремль сьогодні не переконує в своїй правоті, а хоче довести, що правди просто не існує, фактів не буває, а кожен є упередженим – і CNN, і BBC, і українські медіа.
Тож в нас час головне, що можуть зробити журналісти – стати охоронцями реальності, щодня доводячи, що об’єктивна реальність існує.
В часи, коли правда стала точкою зору, розслідуванню, заснованому на документах, можуть заперечити прес-релізом, а фаховій екпертизі протиставляється невідомо чиє повідомлення у Twitter. Тож коли одні говорять «йде дощ», а інші «світить сонце», треба йти на вулицю і перевіряти, замість того, щоб пояснювати, що там певно щось середнє.
Треба усвідомлювати, що пропаганда, як і мова ворожнечі – це не просто картинки на екрані, як-от фальшивки про розіп’ятого хлопчика чи фото з іракської Фаллуджі, які видають за зроблені на Сході України. Це впливає на людcькі життя. Коли Громадське разом з колегами з «Дождя» говорило з російськими десантниками, які були затримані на українській території, ті зізналися, що вірили про те, що їм розповідали про нашу державу.
Два роки тому у Севастополі я говорила з продавцем, котрий скаржився на зростання цін. До нього підійшло подружжя і почало переконувати, що продукти стали дешевшими. Продавець наполягав, що підняв ціни, покупці, що стали платити менше.
Інший чоловік в селищі під Судаком сперечався з сусідом, що не варто переживати через чутки, що Україна відключить воду для Криму, тому що у них в селищі є підземне озеро. Озера там ніколи не було. Це світ, в якому ми опинилися, і найважливіше, що ми можемо робити – справді захищати реальність.
Український досвід може бути корисним для інших, адже інформаційна війна за російським зразком можлива деінде: репресивні режими братимуть приклад з російського уряду і створюватимуть фабрики ботів. Китайське телебачення в своїх репортажах вже показує мапи Східно-Китайського моря, де Китаю належить частина чужої території, а в одній з найзаможніших країн ЄС – Нідерландах, де сильні і незалежні медіа, дискусія про референдум щодо угоди про асоціацію між Україною та ЄС ведеться довкола інтернет-міфів.
Висвітлювати війну у власній країні – все одно, що робити репортаж про те, як палає твій власний будинок. Але в той же час, ти розумієш, що завдяки професійним навичкам журналісти можуть допомогти з інформацією, від якої залежить чиєсь життя. Чи можна їхати тією дорогою, чи ні? Чи ведеться там обстріл, чи ні?
Щоб створити війну, не потрібна передісторія, причиною конфлікту може стати сам конфлікт, достатньо крові, щоб спровокувати ненависть і помсту. Для мене найбільше питання і найбільше випробування нині – не пропаганда (з нею ми бодай якось розібралися), а роль журналістів у розпалюванні ворожнечі, створенні образу ворога. Найвідоміша книга про військових журналістів називається «Правда – перша жертва війни». Та першою жертвою війни є життя. І найбільше питання і для українського журналіста, будь-кого, хто висвітлює сучасні конфлікти, – як не нашкодити. Окрім відомого вже слова дегуманізація, особливо важливо звертати увагу на шкоду гомогенізації – це коли ти не бачиш за людьми особистостей. Через це можна покладати провину на тих, хто не має до того стосунку.
Якщо говорити про міжнародний вимір, то Україна потрапила у звичний новинний цикл будь-якої іншої війни. Революція – це завжди захоплення, після неї обов’язкове розчарування. Після «арабської весни» всі питали про «арабську зиму», після надій на реформи – шукають вади. Така дійсність. Те, що ми намагаємося робити – змінити дискусію. Ми маємо продовжувати боротися, залишатися викривальними, але також всі разом вчитися будувати. Українське громадянське суспільство дуже добре знає, як ламати стіну, але ми не всі вміємо створювати, ми знаємо, як треба говорити з супротивником, але вчимося будувати дискусію з тим, хто просто має іншу думку і має право на неї.
Ми говоримо про інший підхід, інші принципи і правила гри. Англомовна редакція Hromadske International робиться менш як десятьма людьми. Якщо порівняти наш бюджет, скажімо, з Russia Today, ми б могли існувати 8 млн років. Нам нелегко було завоювати довіру західної аудиторії, але ми змогли. І коли міністр приходив у студію, а західні журналісти ставили йому непрості питання, ми казали, що в цьому є відмінність України: в нас це можливо. Уявіть Сергія Лаврова, який в прямому ефірі на весь світ готовий дати відповідь на питання на незалежному каналі.
Одна з найважливіших якостей українського громадянського суспільства – це resilience – життєстійкість. Сьогодні ми намагаємося вийти з парадигми «зрада/перемога». Варто підтримувати сили тих, хто справді робить системні зміни, які потребують часу. Я бачу, як у людей інколи опускаються руки, коли вони не бачать, що вони не одні.
Ми розуміємо, що рухаємося три кроки вперед, два назад, але шмат за шматом відвойовуємо наше право бути почутими, боремося за право впливати право і маємо показувати підкилимні домовленості, які ще кілька років тому вважалися нормою.
Основа сучасної кампанії з дезінформації по суті пропагує цинізм та моральний релятивізм – всі крадуть, всі корупціонери, всі хочуть зиску. Останні десятиліття, але й не тільки – модно бути циніками. Це звично для журналістів і інтелектуалів. Сьогодні цинізм став основою масової культури. Дуже не круто виглядати наївним ідеалістом. Але ми опинилися в ситуації, коли цинізм не допомагає нам зрушити з місця. Річ не в наївності, а тому, що за наших обставин ми не можемо собі цього дозволити. Крім нас самих нас ніхто не врятує.
Матеріали рубрики Re:Invent публікуються за сприяння Фонду розвитку українських ЗМІ посольства США в Україні.
