Олег Вергеліс: «Театр починається з твого настрою»

Олег Вергеліс – театральний критик, журналіст, оглядач «Дзеркала тижня», експерт комітету Національної премії імені Шевченка. Багато років пише про театр та українську культуру взагалі. Platfor.ma поговорила з ним про те, чому нам потрібні критики, та про яскраві постаті вітчизняного театру.

 

 

– Чи подобається вам формулювання «критик» і «оглядач»? Ким би ви самі себе назвали?

 

– Я апелюю до народної творчості: не співай сам про себе – нехай про тебе люди співають: бажано, аби величальну пісню. Отже, мені абсолютно байдуже, як мене називають – «критиком», «публіцистом», «оглядачем», «рецензентом». Нехай називають навіть «баняком», лише у піч не кладуть.

 

Формулювання «критик» – не мною і не нами вигадане. Це історія – світової культури зокрема. І якщо говорити про певні дефініції, то, безумовно, «критик» – це сталий фаховий напрям творчої діяльності. А «оглядач» може «оглядати» все, що завгодно. Як деякі боти у соціальних мережах, які спеціалізуються на різних напрямках культурної та суспільної діяльності, хоча у ній нічого і не тямлять.

 

– Коли у світі і у нас з’явився запит на літературно-театральну кінокритику?

 

– Запит на художню критику, на мій погляд, з’явився вже тоді, коли первісна людина вийшла вночі до багаття, показала свій брудний палець догори неба. А на ранок на цей жест надійшла вичерпна критика від племені: що то він мав на увазі, що означав той художній жест?

 

Якщо серйозно, то літературна критика – нерозривна з історією літератури. Театральна критика народжена великими літераторами. Зокрема, в Україні професійну театральну критику народжували Іван Франко, Іван Карпенко-Карий. У Росії – Карамзін, автор першої рецензії.  Жуковський запропонував жанр «актор у ролі», він описував певних виконавців у екзотичних ролях. Пушкін також писав про театр.

 

Стосовно кіно? Ото як поїхав поїзд братів Люм’єр, так і народились перші кінокритики, які визначали швидкість потяга та художні особливості його руху.

 

– Як стати критиком?

 

– У всякого своя доля і свій шлях широкий. Видатний критик Олександр Рафаїлович Кугель прийшов, власне, у критику з юридичної сфери. Критик Віталій Якович Вульф, з яким я мав щастя спілкуватись, також став займатись театральною критикою, полишивши свої юридичні справи в Баку.

 

А, наприклад, видатний британський критик Майкл Біллінгтон взагалі не уявляв, що стане критиком. Він навчався в Оксфорді. І навмання вибрав напрям – «драма». Але виявилось, що для такого напряму навіть не було викладачів. І тоді Біллінгтон став читати, мандрувати, накопичувати театральний досвід критиків-попередників. І, власне, став одним з перших у своїй професії.

 

Безумовно, сьогодні є безліч факультетів, які випускають людей, що мусять гарно писати – про літературу, кіно, театр, живопис. Є культурологи і журналісти, і мистецтвознавці і т.д. і т.п. Але отримати посвідчення – ще не значить вміти гарно писати і бути впливовим у своїй діяльності.

 

Мій досвід скромний. Я тихо-мирно працював на кафедрі світової літератури у Бориса Борисовича Шалагінова, а це видатний вчений, спеціаліст з античності, Відродження. Так от працював я собі тихенько, збирав матеріали про Ібсена та Винниченка. Але якось потягло в одну з редакцій з рецензією на виставу Романа Віктюка «Дама без камелій» з Адою Роговцевою у головній ролі. Рецензія називалась «Любов не минає». І назва, очевидно, виявилась символічною. На щастя, у мене не минає любов – ні до театру, ні до Роговцевої. Ні до писанини.

 

Після декількох публікацій мене запросили на відповідальну посаду у відомий часопис. Вже згодом я отримав професійні премії, державні звання. І все це приємно.

Але найголовніше для критика – текст. Ти можеш себе називати ким завгодно. А текст відразу виявить – хто ти є: бездарний чи талановитий, критик чи невіглас.

 

– Чому ви вибрали саме це ремесло? Чи це все ж таки мистецтво?

 

– Ніяке «ремесло» я не вибирав. Це воно обрало мене. Безумовно, діяльність критика, справжнього (а не фейкового) журналіста і публіциста – мистецтво. Це література. Тобто, це не лемент у соціальних мережах, який накручує лайки та роздуває власну пиху. Я до всього цього байдужий.

 

Мої перші рецензії – на вистави Сергія Данченка, Романа Віктюка. Були також рецензії на вистави за п’єсами Тенессі Уїльямса, Вільяма Шекспіра, улюблених великих драматургів.

У тих перших текстах є мій літературоцентризм. Але є і моя велика любов до сценічного мистецтва, є бажання його зрозуміти та розкрити його закони.

 

– Як писати так, щоби рецензію дочитали до кінця і пішли на виставу?

 

– Я не знаю, як пише свої рецензії Майкл Біллінгтон – то ціла епоха… А у мене рецензія розпочинається з заголовку і з фінальної фрази. Читача має зачепити перше і крайнє. Текст треба писати професійно, відтворюючи образ вистави, усвідомлюючи реальність вистави, а через неї – і реальність цілого світу. Мають бути інгредієнти здорового суб’єктивізму, знання театральної історії. Має бути гарний стиль, парадоксальне мислення.

 

Колись у Анатолія Смілянського запитали – що таке театральна критика? Від відповів, що справжню театральну та іншу критику у широкому розумінні вважає частиною літератури. Він наполягає, що критик має сприймати спектакль абсолютно наївним, викинувши з голови всі свої принципи, перестороги.

 

Тобто прочитати сценічний твір з чистого аркуша. І в той же час лишити на цьому аркуші свої глибокі знання, ерудицію, літературний талант.

 

– Є думка, що критик знає, як треба правильно, але сам цього не робить. Що ви скажете на це?

 

– Я на це скажу цитатою Кеннета Тайнена. «Критик – це людина, котра знає як проїхати, але не знає як керувати автомобілем». Я сам іноді знаю як проїхати, але ніколи навіть не збирався сідати за кермо.

 

– Без яких елементів не може існувати рецензія?

 

– Теоретики вам скажуть одне. Практики – інше. Насамперед треба створити пластичний, лексичний образ вистави. Якими засобами? У кожного свої прийоми. Кеннет Тайнен міг декількома фразами створити такий образ. Іншому потрібно 30 тис. знаків, але однак нічого не створить.

 

– За якими ознаками можна розпізнати безграмотного критика і зрозуміти, що йому не варто довіряти?

 

– З першого речення мені це зрозуміло. Я нещодавно був на театральному фестивалі в Херсоні. Гарний фестиваль. І там видавали фестивальну газету з рецензіями студентів-старшокурсників Київського театрального університету. На третьому реченні я зупинявся і далі читати не міг. Неталановито.

 

Врешті, чому ми говоримо тільки про «безграмотних» критиків? У нас у кожному другому театрі сидять безграмотні завліти, які пишуть з жахливими помилками, які не розуміються в драматургії, які поставили собі за мету «квасити» дурні пости в соцмережах і таким чином «піарити» театри. Розумний піар театру – це створення його розумної художньої репутації.

 

—Як ви вважаєте, чи потрібна спеціальна освіта культуролога тому, хто пише? Чи близька ця освіта для професії критика?

 

– Культуролог – на мій погляд, передбачає обмежену спеціалізовану галузь. Такі тексти для себе, для родичів, для кафедри. А от, наприклад, на думку Біллінгтона, британська театральна критика є продовженням якісної журналістики, але так само критика намагалась бути близькою і до якісної літератури. Отже, по-різному буває.

 

Мені особисто імпонує британська лінія театральної критики. Я усіх їх обожнюю. Починаючи аж від Бернарда Шоу, який змагався з Шекспіром, створював літературні скандали. Блискучий англійський критик ХХ століття – Кеннет Тайнен. У середині ХХ століття один його текст міг піднести або знищити таких драматургів як Беккет.

 

На щастя, і сьогодні в українській критиці є позитивні «лобістські» тенденції, коли я та мої колеги активно підтримують дійсно талановитих авторів, таких як Ар’є, Ворожбит.

 

– Наскільки затребувана професія культурного оглядача у нас і в Європі?

 

– Безумовно, це залежить від ринку ЗМІ, від інших чинників. Деяких європейських критиків я вже згадував – отже, вони впливові, цікаві читачам та митцям. Чи є вони монополістами? Кожен впливовий критик – це є окрема монополія думки. Якщо до нього прислухаються, значить, він монополіст. До Біллінгтона прислухаються і сьогодні (хоча він почав писати майже 40 років тому) – значить, є монополія Біллінгтона. Власне, все вирішує особистість – і на сцені, і в тексті.

 

–  Коли у нас критики стануть авторитетними як у деяких європейських виданнях? Чи є у вас приклади для наслідування і на які видання варто орієнтуватися?

 

– Мої художні орієнтири у критиці – ХХ століття, межа XIX і ХХ століття. Мені цікаві «ті» тексти. От і все. І не збираюсь ні на кого орієнтуватись. Але дуже пильно стежу за новими ідеями, цікавими концепціями у сучасному світі критики та театрознавства.

 

Мені цікаві думки Марини Давидової з Росії. Я не завжди розділяю її художні ідеали, але часто вона переконлива. Вона гостро відчуває пульс та нерв сучасного пост драматичного театрального світу. Хоча, наприклад, згаданий мною Біллінгтон не сприймає ідею постдраматичного театру і каже, що це руйнує театр, як такий.

 

– Як писати так, щоб це не застаріло і відповідало не тільки запитам сучасної аудиторії, але лишалось актуальним через десять років?

 

– Треба писати талановито. Через сто років я читаю тексти Кугеля про Сару Бернар, Елеонору Дузе – і мені цікаво. Так, є певна архаїка, надмірні авторські віньєтки. Але є і образність, емоційне відчуття театру, відчуття людей театру, професійне розщеплення театральної гармонії.

 

У мене нещодавно вийшла книга про театр – «Українська драма».  Там три розділи – про театр Ступки, про сучасних режисерів, про сучасних акторів. Найперше, про що подумав – чи не викинуть цю книжку на смітник через декілька років, втомившись витирати з неї пилюку? А потім вирішив, що деякі тексти – про Ступку, Жолдака, Богомазова, Сумську, написані не для певного часу, а для часу «взагалі». Отож, переконаний, для когось ці тексти стануть знахідкою, коли якийсь культуролог вирішить поцікавитись діагнозом театрального життя початку третього тисячоліття, як це життя суб’єктивно сприймали деякі критики? У книзі є і критика, і есеїстика. Я вигадав для неї умовний жанр – театральна лірика.

 

– А як писати так, щоби текст був не тільки для еліти, а й для широкого загалу? Як нести культуру у маси?

 

– Треба відчувати читача. Треба боротись за його увагу. Те, про що пишеш, має захопити читача. Іноді гортаю так звані книги про театр (видані в Україні) – і мене пронизує думка: а хто це дочитає хоча би до п’ятої сторінки? В той же час книга Лемана «Постдраматичний театр» – велика подія. Її можна не сприймати, але її цікаво читати.

 

Я от думаю, які з моїх текстів дійсно могли би зацікавити людей через певний час? Напевно, це ессеї про великих українських акторів. Це поза часом, бо й актори позачасом – генії.

 

Мені самому подобаються рецензії про деякі вистави в регіональних театрах. Коли пишеш про таке, виникає особливе натхнення. У цьому плані мені дорогі рецензії на «Солодку Дарусю» в Івано-Франківську, на «Три сестри» (там само), про їхню виставу за новелами Стефаника («Вона – земля»). Зокрема для цієї вистави я миттєво знайшов і образ, і стиль, і обсяг. Дуже люблю цей лаконічний текст.

 

Люблю ліричний текст про «Три сестри» Чехова у Білоцерківському театрі (а це моє рідне місто) – інколи читаю і на очі навертаються сльози. Чомусь. Так само важливий текст про «Матінку Кураж» у Чернігові. Вистава скромна, але для неї знайшлись особливі слова.

 

Важливий, хоча й невеликий за обсягом текст «Кінець роману» – це прощання з Богданом Ступкою. Цей видатний актор надзвичайно вплинув на мене. Спілкування з ним накладалось на моє світовідчуття – театру, як храму, як інституції. Як чогось земного і божественного. Бувають різні періоди рефлексій, коли думаєш – а навіщо ти все це пишеш, а кому це все потрібно? І от, пам’ятаю, якось настав саме такий гіркий момент рефлексій-розчарувань. І в ту ж мить – це диво – я беру в руки книгу про Ступку авторства Володимира Мельниченка, гортаю сторінки – і випадково потрапляю на його роздуми про сучасну критику. Ступка називає серед кращих театральних критиків – поруч з Вадимом Гаєвським (а це видатна постать) – і вашого скромного автора… І така його підтримка – крізь час – і сьогодні мені допомагає: писати, аналізувати, не розслаблятись.

 

– Як змінилась культурна критика з появою інтернету?

 

– Безумовно, змінилась. Вона стала заручницею лайків. Заручницею самопіару театральних персонажів, які активні у соцмережах. В той же час, на мій погляд, інтернет (і соцмережі зокрема) критик може використовувати – раціонально, ефективно. Це також трибуна для популяризації своїх і чужих текстів, майданчик для адекватних дискусій про театр, а не ярмарок марнославства. Деякі наші критики ведуть блоги, створюють сайти. Це правильно, вони молодці.

 

– Яким бачити формат рецензій через 20 років? Це буде щось на кшталт постів на Фейсбуці або…?

 

– У британській пресі і сьогодні професійний відгук на виставу – 400 слів. Інколи більше. Отже, не думаю, що рецензія з часом буде розвиватись у напрямку «гіперболізації». В той же час матиме значення не тільки текст, а й місце, де його публікують. Якщо в Україні чи Британії є серйозні медійні платформи, такий текст матиме і в майбутньому художню вагу, мистецьку вартість. Територія Фейсбуку – все ж таки – територія суто приватних історій. Хоча офіційні сторінки політиків і митців сприймаються на серйозному рівні. Власне, що буде – те буде.

 

– У чому бачите своє завдання і навіть місію?

 

– У тому, щоб адекватний читач-глядач, який любить мистецтво театру, став моїм соратником, співавтором, однодумцем. А режисери і актори, які створюють вистави, сприймали мене то ворогом, то другом – в залежності від художніх результатів.

 

– Як виховати гарний смак?

 

– Його можна виховати, коли є нахили до такого смаку. Коли людина попри всі бар’єри прагне до високого, цікавого, вічного.

 

– Які портали, ресурси, журнали гідно презентують огляди різних сфер сучасного мистецтва?

 

– Є багато видань. І читачам вирішувати, які джерела їм цікавіші. Я з повагою ставлюсь до того, що роблять колеги – на «Культпросторі», на «Лівому березі», на «Інсайдері», в журналі «Український театр», в газеті «День». Роблять – і молодці.

 

– Яким бачите свого читача?

 

– Йому – 30—50. Він розумний, адекватний, начитаний. Портрет читача, звичайно, формує тематика матеріалів. Якщо пишу про театр початку ХХ століття, безумовно, ця тема цікавить літню аудиторію: їм цікаво, що нового можна накопати про Леся Курбаса, Марію Заньковецьку чи Наталю Ужвій?

 

Але активно висвітлюю і творчі пошуки молодих. Тому чимало лайків, наприклад, збирають творчі портрети сучасних українських акторів. Таких як Віталіна Біблів чи Дмитро Суржиков. Вони є втіленням нового покоління. І це покоління сидить в ФБ. І жваво реагує на професійні тексти про своїх улюбленців, своїх ровесників.

 

– Чи є рецензії, за які вам соромно?

 

– Жодної. Чесно. А чого мені соромитись? Хай соромляться ті, хто знищував у 90-ті талановиту «Чайку» Е.Митницького за наказом опричників Кучми. Є рецензії, які деякі актори сприймають як трактати. Написав відгук на виставу «Загадкові варіації» у Молодому театрі. І Стас Боклан каже: «Виставу можу не грати – вийду прочитаю газету і буде все зрозуміло!» Це звісно жарт. Але від актора, гострого на язик, таке почуєш не щодня.

 

– Якби не критиком, то ким би ви були?

 

–  Викладачем. До речі, і зараз викладаю. Є курс літературної художньої критики в одному з вишів.  

 

– Якщо твір мистецтва відверто невдалий, то чи варто про нього писати? Адже це також піар?

 

– Є піар, є антипіар, є чорний піар. А є критична стаття. Така стаття може «закопати» – надовго: і твір мистецтва, і його авторів. Якщо така стаття переконлива, доказова, якщо вона потрапляє в певний час та в певні суспільні естетичні настрої.

 

– Порадьте книги для рецензування. Назвіть також 15 своїх улюблених книг і фільмів, які варто прочитати і переглянути?

 

– Серед моїх улюблених авторів за останні роки не відбулося ротації: Шекспір, Чехов, Стефаник, Мандельштам, Франко, Уїльямс, Мопассан, Пруст, Набоков, Ібсен… Є прекрасні сучасні українські автори. Люблю Матіос. Люблю Таню Малярчук. Фільми? Весь Ларс фон Трієр, весь Вісконті, половина Озона, весь Фелліні, половина Пазоліні, майже весь Антоніоні, Нолан, Ханеке, Коппола, Параджанов (половина доробку). Фільми, які люблю з дитинства – «За звома зайцями», «Ночі Кабірії», «Летять журавлі», «Службовий роман».

 

– Література, кіно, театр, музика – якби вам запропонували вибрати щось одне, то що би це було і чому?

 

– Театр. Як казав Богдан Ступка – «Так сі стало».

 

– Вистави яких сучасних українських режисерів вас миттєво провокують на тексти та художні образи?

 

– Про таких режисерів постійно пишу. Вони є героями книги «Українська драма» – Держипільський, Митницький, Богомазов, Малахов, Жолдак, Троїцький, Жирков, Кучинський, іноді Андрій Приходько, іноді Стас Мойсеєв. Є періоди творчих діалогів з Андрієм Білоусом, з ним є також періоди – «мовчання». Мені цікаві його вистави, розумію, як йому складно. Тому завжди лишаюсь на позиції, що багатьох творчих людей треба сприймати – за дітей. Як каже героїня актриси Любові Добржанської у фільмі «Іронія долі»: «Бедный ты мой ребенок! Все образуется!».

 

– Станіславський казав, що театр починається з вішалки. Це так?

 

– Театр починається з твого настрою. Дуже часто саме настрій – запорука сприйняття чи не сприйняття певної вистави