21 квітня 2015

Хрест-на-хрест: як християни вірують у нас та на Заході

Кількагодинні служби, після котрих ледве переставляєш ноги, густі клуби диму з кадила та бабусі, що своїми поглядами прикручують тебе цвяхами до підлоги – такі неодмінні атрибути церкви в найпоширенішому українському розумінні.  Нам важко уявити літургію без хусток, що покривають голови, але з посмішками на лицях мирян. Натомість  більшість європейців і американців наш формат спілкування з Богом шокує. Platfor.ma розбиралась, як церкви в США працюють на молодіжну аудиторію та хто врешті-решт ближчий до Бога.

 

Фотографія: shutterstock.com

Моя родичка живе в штаті Техас – одному з найбільш правовірних в Америці, а я – у такому ж віруючому Львові. Якось у розмові Марта поділилася своїми враженнями від літургії в локальній церкві. Техаська служба Божа руйнувала усі шаблони та умовності. Під час літургії діти гралися на спеціально відведеній площадці всередині церкви, а дорослі, сидячи на лавах, почитували Біблію, чи ділилися один з одним  особистими проблемами і досягненнями.

 

Зацікавившись цією темою, я знайшла в інтернеті вісник Church POP. Думаю, в Україні схоже видання засудили б за насмішки над християнством, але не в Штатах. Логотип у вигляді морозива з німбом та гасло «Зроби святими усі речі!» говорять самі за себе. Монахиня, котра переспівує пісню Мадонни «Like a virgin», посипаючи її власним божим сенсом, меми з Ісусом та мультсеріал про папу Франциска – увесь мікс християнського гумору похіхікував на сторінках видання.  Саме з Church POP розпочався мій екскурс по інноваціям римо-католицьких і протестантських американських церков.

 

Перше, що неможливо не помітити – велика кількість воркшопів, котрі проводять при церкві: заняття для дошкільнят та курси для молоді та дорослих, що повинні допомогти кожній з соціальних груп вирішувати власні проблеми, залишаючись на зв’язку з Богом.

 

Курси і воркшопи

Навіть з-поміж гори християнської креативності своїми сміливими та інноваційними підходами виділяється церква Gateway Church. Християнські підлітки, ставши учасником церкви, замість нудних 3-годинних проповідей пізнають Бога на грандіозних вечірках. Тут тобі і рок-гурти, і неонові лампи, і все, що дух побажає.

 

 

Окрім вечірок для молоді дійсні також курси, літні табори, семінари і спільні молитви у перервах між усім цим.

 

Церкви в США потрохи перебирають функції психологічного центру: існують окремі програми для самотніх матерів, татів, старших людей, одружених пар, неодружених пар, жінок, чоловіків, дітей та усіх можливих фізичних і ментальних станів, у яких тільки може перебувати людина.

 

З ще ширшим розмахом діє C3 Conference або Креативна церковна конференція. Зал на сотні глядачів, гігантська сцена для виступів пасторів та церковних новаторів,  заглічене промо з електронною музикою на фоні. Саме в такій атмосфері тусуються вершки церковного життя Америки. Ніяких тобі старомодних колядок на дисках: тільки діджеї, тільки хардкор.  

 

 

Церкви для хіпстерів

На Креативну конференцію в якості запрошеного гостя мріє потрапити чи не кожен віруючий модник. Ось і Бред Маккрекен можливо був би черговим рудим бородачем, якщо б не написав книгу «Hipster Christianity: When Church and Cool Collide» (Хіпстер Церква: Коли церква та крутість зливаються). У книзі Бред оспівує хіпстерів та засуджує застарілі ортодоксальні традиції: «Щоб тримати увагу молоді, необхідно бути з ними на одній хвилі, потрібно зробити церкву модною», – так вважає Бред.

 

Книга вийшла у 2010-му році і з того часу часто наштовхувалася не лише на схвальні відгуки. Проте критика базується не на таких вже й переконливих аргументах. При більшості американських церков діють освітні курси, школи чи табори. Тому страх, що церква перетвориться у святий хаб смакує парадоксальністю, адже усі функції розвиваючих центрів американські церкви уже виконують. У більшості критика лилася на вичепурену голову реформатора саме через приставку «хіпстер» – критики зійшлися на тому, що hipster – це не зовсім hip, вірніше зовсім не круто, а скоріше образливо для молоді.

 

Мода

А от вести власну колонку про моду, якщо ти пастор, дуже навіть стильно! Принаймні так вважає техаський священик Ед Янг.

 

«Джинсові куртки та сорочки ідеально пасують будь-якому пастору, можете носити їх протягом усього року. (Особливо доречно вони виглядатимуть під час Креативної церковної конференції в лютому)», – такі фешн-поради можна прочитати в особистому блозі отця Еда pastorfashion.com.

 

«Зимові пальта, без котрих ви не зможете прожити цього року... Читати далі», – відверто кажучи, дивно усвідомлювати, що ці слова промовлені вустами священика.

 

Проте, Ед з його голлівудською посмішкою зовсім не вписується в рамки скромного отця. Церковний ковбой має власний інтернет-канал з нон-стоп трансляцією передач, серед яких, наприклад неоднозначне реаліті-шоу, у якому отець Ед з дружиною провели сім днів, не встаючи з ліжка, розміщеного посеред вулиці – і усе це під пильним оком камер. Для повної феєричності образу Йоко Оно та Джона Ленона в старості не вистачало лише футболок з надписом «Ісус був хіппі». А так – повний рок-н-рол.

 

Блогерством та журналістикою проповідник не наситився. Окрім цього, отець написав кілька книг з назвами типу «50 відтінків ЇХ».

 

ЛГБТ, фемінізм і церква в США (історичний екскурс)

Чи доречно проводити паралелі між назвою християнської книги та мазохістичним сопливим романом – питання  не до мене. Краще розповім, як церква схвалювала сексуальні табу. Як відомо, одностатеве кохання не користується підтримкою більшості традиційно-орієнтованих церков у світі, тим паче в Росії та Україні. Проте, якщо російські православні готові вибивати «содомію» із «братів у Христі», не жаліючи кулаків, у США ситуація куди демократичніша.

 

Першою відкритою священиком-лесбійкою в США стала Еллен Баретт.  Жінка народилася у 1946-му році в штаті Канзас і сповідувала баптизм, проте у зрілому віці долучилася до римо-католицької віри. Згодом Еллен була призначена священиком в американській Єпископальній церкві.

 

З початку XX століття і до 1970-х років до Єпископальної церкви була долучена значна частина американської політичної та фінансової еліти. Зокрема до неї відносилося 11 з 43 американських президентів. У 1976-му році Єпископальна церква погодила генеральну конвенцію про те, що геї теж «діти Божі». Першим гомосексуальним єпископом став Джене Робінсон у  2003-му році.

 

Єпископальна церква своєю надмірною лібералізацією провокувала не один конфлікт. Через схвалення одностатевих шлюбів та рукоположення геїв англіканські церкви перервали контакти з єпископальною та різко осудили дії колег. Проте експериментаторів звинувачення нітрохи не турбували – в 2009 році єпископом було обрано лесбійку Мері Дуглас Гласспул.

 

Крім того, єпископальна церква не соромиться найбільш екстравагантних способів навернення грішників у лави християн. Вони практикують християнські вечори з пивом та псалмами, покладеними на гітарні ноти. Кожен охочий приходить, бере пінту хмільного та підспівує перед образом Христа.

 

 

Більшість служителів штатських церков, схоже, не мають жодних упереджень чи табу. Але й американський народ відрізняється своїм космополітизмом та легким прийняттям нових ідей. Українці тяжіють до традиційності, містичності, а подекуди і забобонності. Церква у нас така ж – лайт-версія російської, або хард-версія європейської. 

 

Втім, згідно з опитуванням фонду Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва, у поточному році населення України почало довіряти волонтерським рухам більше, ніж церкві. Рейтинг довіри за 5-бальною шкалою найвищий у волонтерських рухів – 3,4 бала. На другому місці церква – 3,3 бала, а на третьому – армія – 3,1 бала.

 

Що ж первинне? Церква задає тон ментальним настроям соціуму, або навпаки – саме люди окреслюють ступінь влади та формат церков? Чи проходитимуть колись і в Україні Креативні християнські конференції, чи стане церква зрозумілою молоді, чи близький українській молоді настільки вільний формат служінь? Щоб розібратися у цих питаннях, я провела невеличкий дослід – українцю та американцю я поставила одні і ті ж запитання.

 

Богдан Боровий 26 років, журналіст, греко-католик і Нік Домке, 21 рік, студент (Junior University of Illinois), римо-католик.

 

Як часто ви відвідуєте церкву?

Богдан: Майже кожен тиждень.

 

Нік: Коли я повертаюся додому з університету, намагаюсь відвідувати церкву кожної неділі. Віра робить мене самим собою. Відвідування церкви зближує мене з божественним і через це вся наша церковна община пов‘язана і почувається одним цілим. Це неймовірне відчуття, коли 600 людей – немов одне ціле, у цьому відчувається сила. Наша віра робить нас сильнішими.

 

Ви спілкуєтеся з людьми із своєї церкви поза літургіями?

Богдан: Так, спілкуюся, але зазвичай не про релігію. У селі, де я відвідую церкву, про це і не поспілкуєшся, бо для людей це переважно лише певний зовнішній ритуал. Прийти до церкви, дати гроші, висповідатися раз в рік і посвятити паску – цього людям вистачає.

 

Нік: Церква – це не будівля, а люди! Ми взаємодіємо постійно, від молодіжних організацій до загальної служби. Ми здаємо гроші, готуємо їжу, займаємося волонтерством. Дуже важливо допомагати людям навколо нас, які цього потребують. Наша віра без дії втрачає силу.

 

Як часто ви читаєте Біблію?

Богдан: Інколи. Цілком можна сказати, що рідко.

 

Нік: Не можу сказати, що читаю її часто. Я живу відповідно із Новим Заповітом і безпосередньо вченням Ісуса Христа. Я не погоджуюся з тими людьми, котрі сприймають Біблію буквально. Думаю, саме це спонукає їх до радикальності.

 

На вашу думку, політика і релігія пов’язані у вашій країні?

Богдан: Звичайно, не настільки як у Росії, але так. Наше суспільство не таке вже геть світське, є прадавня християнська традиція. Водночас вплив не може бути серйозним, бо релігійний ландшафт у нас доволі строкатий. В Конституції прописано, що церква відділена від держави, то хай так і буде – це краще для них обох.

 

Нік: У моїй країні церква і політика розділені, хоча багато політиків релігійні і здійснюють свої програми релігійного спрямування.

 

Фотографія: shutterstock.com 

Яким повинен бути священик? Яка його місія в церкві?

Богдан: Активним, діяльним і відповідальним провідником. Очевидно, що має насамперед бути справжнім християнином, бо інакше якесь фарисейтво виходить. Місія – вести церкву.

 

Нік: Поширювати вчення Євангелія, виконувати святі таїнства в церкві. Залучати і спонукати суспільство до християнської віри.

 

Що таке гріх?

Богдан: Сказати «фе» Богові.

 

Нік: Я не розглядаю гріх в руслі Старого Заповіту та 10 заповідей. Гріх – це неповага до інших людей, коли ми відносимося до них не так, як хотіли б, щоб відносилися до нас. Наше життя зводиться до інших людей у ньому.

 

Яким ви уявляєте рай/пекло?

Богдан: Точно не так, як Данте. Колись один дядько, який був місяць в коматозному стані, казав, що для вбивці пеклом буде те, що йому протягом сотні років показуватимуть момент вбивства. Можливо, щось таке. Часом ти намагаєшся уявити ті позаземні речі, але воно зовсім не вкладається в твої земні уявлення, зовсім не вкладається в голову. Покладаюся на Бога в тому, що він дасть щось насправді круте після смерті.

 

Нік: Хто знає. Моє бачення раю таке – це місце, де ти вільний від усіх земних клопот та стресів. Там немає болі і боротьби. Ти в нірвані і відкритий до усього, що навколо. Про пекло поняття не маю.

 

Як виглядає диявол?

Богдан: Він безтілесний, важко його змалювати.

 

Нік: Важко уявити, що диявол існує. Я думаю просто є наслідки певних дій. Іноді наслідки можуть бути поганими.

 

Як виглядає Бог?

Богдан: З Богом те саме. Я просто не беруся описувати як він виглядає, це знаходиться десь поза моїм осягненням. Але він добрий, милосердний, всевидящий.

 

Нік: Це важке питання. Вам знайоме те відчуття любові до своїх батьків та найближчих людей? Я сприймаю Бога саме таким, він – Любов. Бога важко описати, бо він – відчуття, а не картинка. Прекрасно усвідомлювати, що є хтось, хто любить тебе сильніше, ніж ти сам, і що він піклується про тебе.

 

Як ви ставитеся до одностатевих шлюбів?

Богдан: Такий шлюб – це справа тих двох людей, то їхнє право. Проте шлюб двох людей однієї статі в церкві – то вже зовсім неприродньо. Хоча деякі церкви, особливо протестантські, відкрилися для геїв і навіть одружують їх.

 

Нік: Не бачу проблем у гей-шлюбі. Це моя власна думка і ми зараз говоримо про цивільний шлюб. Ми не можемо ігнорувати права людей. Кожен має право любити і бути коханим.

 

Церква повинна дотримуватися традицій, або ж проводити реформи  та підлаштовуватися під молодь?

Богдан: Різні церкви йдуть різними шляхами, але, як на мене, найкраще шукати баланс, щоб не стати занадто консервативною і ортодоксальною в одному випадку, і занадто конформістською в іншому.

 

Нік: Люди ходять в церкву в багатьох випадках через традицію. Ти не можеш змусити когось долучитися до церкви.

 

Фотографія: shutterstock.com 

 

Дивовижно, але в пролібералізованих до кісточок американських церквах, судячи з відповідей, насправді так багато істинно християнського – любов до ближнього, терпимість, прийняття. Водночас,через надмірне бажання бути nice, стирається власна думка – американці часто намагаються відповісти «правильно та мило», навіть якщо репліки не збігаються з їхніми істинними поглядами.

 

Якось знайомий сказав мені – щоб достукатися до сучасного покоління, священик повинен іти в нічні паби і проповідувати там. Можливо, лібералізовані формати церков в США дивують, проте американські пастори пролізають у кожен закуток життя потенційного мирянина. Блоги, вечірки, паби, соціальні мережі, фотожаби, курси – американський Христос знайде тебе, де б ти не був. І застереже від неприємностей, навчить любити інших і приймати себе. А чи не це найголовніше у релігії?