«Як чудово, що я – переможець!»: спортсмени Спеціальної Олімпіади про спорт та життя
Андрій Підварко
Виконавчий директор Спеціальної Олімпіади України
Він працює директором Олімпіади вже протягом п’яти років, а в минулому – тренер з бадмінтону. За минулий рік завдяки зусиллям Андрія проекту вдалось отримати державну підтримку, а також повезти українську делегацію до Великобританії на міжнародні змагання.
Я розпочав займатись Спеціальною Олімпіадою цілком випадково. Багато років тому я потрапив до будинку-інтернату, де мій приятель займався із дітьми, які мали відхилення в розумовому розвитку. Тоді я побачив ізольованих людей, життя та труднощі яких ніхто не афішував.
Коли я почав цікавитись ними, побачив, що таких людей багато і їм потрібно допомагати. Адже, незважаючи на свою інвалідність, вони можуть досягти високих результатів, якщо із ними займатись. До того ж, ці люди можуть навчити багато чому хорошому.
Тоді я став вчити їх грати в бадмінтон. З того моменту Спеціальною Олімпіадою у різних ролях я займаюсь ось вже 22 роки, а останні п’ять років обіймаю посаду виконавчого директора.
Зараз держава частіше допомагає іншим категоріям людей із особливими потребами. Але у відсотковому відношенні людей із розумовими відхиленнями набагато більше. Кількість дітей, що народились із такими вадами розвитку, за останній час збільшилась на 19%. При цьому в Україні постійно закриваються спеціальні школи-інтернати, де вони могли би вчитись.
Спеціальна Олімпіада мала потужні підрозділи в Криму та в Донецьку. Ми намагаємось зібрати дані місцевих спортсменів, запрошувати їх на змагання, але вдається це дуже рідко. Одного разу під час європейського баскетбольного тижня в Херсоні зустріли хлопчика, який приїхав туди з Донецьку. Він був надзвичайно радий повернутись до спорту.
Навіть людина, яка з якихось причин не має руки чи ноги, в сучасному світі все ж може стати відомою та заробляти гроші. А люди із порушеннями інтелекту не здатні допомогти собі, тому потребують допомоги інших. Хто робитиме це, якщо не я?
Багато в кого люди із розумовими відхиленнями викликають страх. Але це – лише наслідок неінформованості. Вони такі від самого народження або з перших місяців життя. Їм погано дається освіта, але їх можна навчити грати, бігати, плавати, кататись на лижах. Вони не просто вміють займатись спортом – вони здатні обігрувати своїх здорових однолітків. У них є, чому повчитись.
Ці люди можуть бути просто красивими. Нещодавно я побачив модель із розумовими відхиленнями, яка рекламувала якийсь модний бренд. Після цього ми вирішили провести конкурс «Краса Спеціальної Олімпіади» і вже скоро будуть результати.
Історій, коли люди змінюються, дуже багато. Завдяки спорту в них покращується мовлення, фізичне здоров’я. Одного разу до мене звернулась сім’я дівчинки із синдромом Дауна. Вона майже не вміла ходити і з самого народження мала зміни в суглобах та ураження м’язів. Але батьки хотіли, аби вона розвивалась, і поступово дівчинка стала не просто ходити, а вільно бігати. Тепер кожен свій день вона розпочинає з пробіжки. Лікарі та психологи підкреслюють, що для людей із інтелектуальними відхиленнями найбільш дієвий спосіб розвитку не лише фізичного, а й розумового – спорт.
Володимир Жалко-Титаренко
У три роки Володимиру діагностували ДЦП, а в 16 він почав займатися тенісом і поставив собі амбітне завдання – грати серед здорових. В підсумку Міжнародна федерація тенісу надала йому кваліфікацію ITF level one, яка прирівнює його до майстра спорту в світі.
До того як мені поставили діагноз, жодних симптомів не було. Мої батьки лікарі, тому після трьох років почали активно займатися моєю реабілітацією.
Мене змушували займатися фізкультурою. При цьому захворюванні потрібно постійно займатися спортом, адже найстрашніше – пасивний спосіб життя, коли людина замикається в собі й не виходить з дому. Але в той час особливої мотивації в мене не було.
Вперше теніс я спробував в шість років. А в 12, після операції, спробував ще раз – мене вивели на стінку (для гри в теніс. – Platfor.ma). Поле цього я грав нерегулярно протягом чотирьох років, а в 16 відчув першу любов, вийшовши на великий корт. Навіть зараз пам'ятаю свій перший удар і погоду в той день.
У мене була мета – подолати хворобу і грати серед здорових людей. За три роки мене допустили до серйозних юніорських змагань. Тоді, в перший раз, рахунок був пристойний, але я програв. З точки зору тренера, я зараз можу сказати, що шансів у мене було небагато. Якщо юніори тренувалися вже 10 років, то я на корті до цього був лише 2-3 роки.
Коли мене допустили до кубка України, це був великий прорив. Я показав, що можу грати разом зі здоровими людьми і довів це собі. Хоча зараз я би не радив нікому так робити, адже це дуже складно і може справді зламати людину. Якщо не вийде, після цього можете просто нічого не захотіти. Люди з федерації тенісу хотіли знайти категорію, де я міг би брати участь. Але результатів практично не було.
Вперше я серйозно почав тренувати в 2011 році людину із ДЦП. У тому ж році я дізнався про категорію Special Olympics. Але в світі вона більше розвивається серед людей з розумовими відхиленнями.
Тоді вирішив поїхати до Франції – на батьківщину тенісу. Я думав, що там все добре налагоджено, але коли приїхав, то зрозумів, що ніхто в тенісі там не займається людьми з ДЦП. Мені дали одого чоловіка з особливими потребами і я почав з ним грати. Але тоді навіть у Франції ніхто не знав, як з ним працювати. Там активно розвивався параолімпійський теніс, але разом з тим існували дивні приписи, наприклад, що людину потрібно обов’язково садити у інвалідний візок. Тепер уявіть, якщо ти зазвичай ходиш, а тут тобі доводиться сідати у візок – це сковує і реабілітаційного прогресу, звичайно, не дасть.
Так народилася ідея зробити категорію для людей з проблемами опорно-рухового апарату. Звичайно, я не міг весь час цим займатися – робота, навчання. Тоді мені дали ITF level one – це міжнародна ліцензія для майстрів спорту або випускників інституту фізкультури. Вона дає мені можливість працювати в Україні і за кордоном.
Зараз я треную групу Special Olympics. Це відбувається завдяки Арсену Калантару, директору клубу «Антей». Разом із ним ми проводимо спільний день тенісу в категорії Special Olympics. Групу тренує українська тенісистка, переможниця шести турнірів WTA Марія Коритцева.
Професійним тенісом займатися в Україні складно, адже потрібне обладнання і оснащення, а для цього необхідні спонсори. У мене є мрія – відкрити тенісно-реабілітаційний центр для людей з особливими можливостями. Це цілком можливо реалізувати і в Києві досить майданчиків для цього.
Теніс допомагає підвищити самооцінку та позбутися почуття інвалідності. Адже головне – відчувати себе здоровим на емоційному рівні.
Катя Сиволапова
Катя успішно займається бадмінтоном, настільним та великим тенісом, а також готова вчити цим видам спорту інших. З самого дитинства Катя була надзвичайно творчою людиною і до сьогодні дуже любить малювати.
У спорті я з 12 років – побачила, як хтось займався і мене теж потягнуло. Спочатку був бадмінтон, потім – настільний теніс. Зараз мені 29 років і три місяці тому я почала освоювати великий теніс. Наш тренер – Володимир Жалко, їздимо до нього на корти в «Антей».
Я досить давно беру участь в Спеціальній Олімпіаді. Останній раз їздила до Львова грати в настільний теніс, двічі – за кордон – до Польщі та Чехії. Спортивні змагання я радила би всім, адже там можна показати іншим свої вміння.
Спорт мені просто подобається і дає сили, я полюбила його одразу. Я відчуваю радість, коли граю. Думаю, для участі в Спеціальній Олімпіаді у мене дві мотивації – по-перше, довести іншим, що я можу, а по-друге, постійні заняття приносять мені задоволення.
Дуже важливо ділитися тим, що вмієш. Я ось займаюся спортом і малюю. Буває, що діти просять мене показати їм і розповісти, як це робити. В такому випадку я готова допомогти. Малюванням я займаюся з дитинства, зараз ось освоюю техніку батік – розпис по тканині. Творчість мені подобається – вона заспокоює, а до того ж ми часто робимо це під музику.
Коли я брала ракетку вперше, мені говорили, щоб я покинула, бо це складно, і це не для мене. Але я нікого не слухаю і роблю те, що мені подобається.
Христина Клімова
Зараз Христина займається бадмінтоном, легкою атлетикою і плаванням, а ще показує приклад своїм друзям і переконує їх також тренуватися. Коли вона ще тільки починала плавати, то панічно боялася води. А на минулих змаганнях в Одесі завоювала три кубки.
Коли я порапила до дитячого будинку в 13 років, то спробувала грати в бадмінтон. Потім додала легку атлетику і плавання, почала їздити на змагання, знайомитися з новими людьми, і це дало мені поштовх рухатися далі.
Я розумію, що потрібно добиватися цілей в спорті і йти до кінця. Для мене важливо показати собі та іншим, що я вмію. Часто стикалася з тим, що інші люди говорили: «Та навіщо тобі спорт? Тобі це не потрібно». А зараз я впевнено кажу, що це мені подобається.
Спорт допомагає мені бути здоровою, підтримувати фігуру. Я не бачу перешкод в тому, щоб продовжувати ним займатися і брати участь в Спеціальній Олімпіаді. Розповідаю про це друзям і хотіла би, щоб мій приклад був стимулом для інших. Готова показати, як тримати ракетку і навчити грати, якщо вони захочуть.
Мої перші змагання з бадмінтону були в Москві. Я не перемогла, тому що не дуже добре грала. Але була рада навіть від того, що брала участь. У 2007 році я вже завоювала перше місце і була дуже щаслива. Я думала, як чудово, що я – переможець.
А нещодавно я їздила до Одеси на змагання з плавання та завоювала три кубки. Моя тренерка була задоволена. Вона сказала, що їй дуже сподобалося, що ми самостійно йшли на свою доріжку, слухали свисток і в усьому розібралися. Вона щиро раділа моїй перемозі.
Анна Плужнікова
Аня плаває з двох років, а ходить – з чотирьох. Зараз активно їздить на змагання і виборює перші місця з настольного тенісу, бадмінтону і плавання. А ще сама займається гірськими лижами.
Ігор Плужніков, батько Анни:
«Аня народилася з ДЦП. Вона була дуже хворобливою, але не лежачою. З двох років ми вирішили повести її до басейну. Cпершу вагалися, чи віддавати взагалі займатись спортом. Деякі лікарі казали, що не треба – це її зламає. Але ми вирішили, що так треба, і гірше від спорту не буде. Спершу почали самі тренувати її, потім підключили професійних тренерів.
У чотири роки Аня завдяки плаванню почала ходити, за 10 років додала настільний теніс і бадмінтон. З останнім важче, тому що у неї поганий зір. А нещодавно вона встала на лижі. Спочатку був страх, але вона сама його переборола. Тренер проїхав із нею пару разів, показав, що до чого, а вже зараз Аня вільно катається сама.
Дочка має дуже багато нагород, часто посідає перші місця. Вона їздить на внутрішні змагання – до Одеси, Львова, Червонограда. Зараз її мета – стати хорошою спортсменкою.
Коли ми востаннє були на змаганнях, бачили дівчинку, яка сиділа у візку. Коли тренер випустив її у воду, скутість одразу пройшла і вона поплила дуже швидко. Такі приклади надзвичайно надихають.
Коли ви починаєте займатись спортом, не треба боятися всіх наговорів від лікарів. Якщо дитина хоче, а батьки бачать, що вона ще й може, треба її підтримувати. Якщо сидіти у квартирі з таким діагнозом, можна просто з'їхати з глузду. Коли дитина починає, головне – не нарікати, не кричати на неї, частіше хвалити, і вона досягне високих результатів.
Анна Плужнікова:
Завдяки змаганням у мене з’явилось багато друзів з усієї України. Спорт приносить мені задоволення. У мене є бажання перемогти, але навіть просто брати участь у змаганнях також подобається. Коли я отримую нагороду, відчуваю, що я на висоті. Перемоги стимулюють мене займатись ще більше. Спорт – це також класно проводити час. Завдяки ньому я схудла і підтримую себе у формі.
Я хотіла би ділитися своєю історією і заохочувати інших до спорту. Коли ви починаєте, і у вас щось не виходить, потрібно вірити у хороше. Ви все одно переможете і отримаєте нагороду за свою працю.
Фотографії: Євгенія Люлько
