2 вересня 2016

Франко, Франко, Франко: який з цих письменників нам потрібен найбільше

Вчитись сприймати класику нешаблонно – це важка праця. На черговий день народження одного з головних українських письменників Івана Франка літературознавець і культуролог Тамара Гундорова прочитала в Книгарні Є лекцію на тему трьох різних Франків і того, який з них найбільше потрібен сьогоденню. Platfor.ma записала найцікавіше.




Ми можемо говорити про різних Франків. Одних – які нам ближчі, інших – яких ми не любимо. Наші стосунки з класикою не є простими. Зараз це одне зі складних і ключових питань – як можна ставитися до української класики та що це таке? Можливо, вона в якомусь піднебессі, свята, недоторкана. Чи повинна вона бути такою?

Тамара Гундорова

Для того, щоб вона стала актуальною, потрібно постійно тримати якийсь діалог, осучаснювати її, шукати в ній щось таке, що є цікавим саме для нас. При цьому сама класика теж змінюється, вона не лишається недоторканою. Кожен раз ми бачимо її інакше.

 

Думаючи про Івана Франка, я поставила собі таке питання – якого Франка ми потребуємо сьогодні, яким він був би нам зараз потрібний, який би відповідав нашим очікуванням та був би з нами в цьому житті? Пам’ятаєте скульптуру Шевченка на Майдані під час Революції гідності? Як він раптом став поруч із нами. Кожен міг доторкнутися до нього, покласти руку на плече. Чи став таким Франко? Чи можемо ми покласти руку йому на плече?

 

Я знайшла класну цитату Маланюка, яку він написав, коли святкувалося 100-річчя від дня народження Франка, зі статті «Франко незнаний»: «Фактично 40 років по смерті Франка, були роками, коли так трагічно відчувалася неприсутність саме Франка». Неприсутність при цьому написана великими літерами.

 

Франко присутній в пресі, в згадках, ми постійно святкуємо його ювілеї, згадуємо про нього в день його народження, вивчаємо в школі, в університеті. Більше того, ми маємо його як революціонера. В графіті на Грушевського, 4 ожила класика в такій героїчній іпостасі – Леся Українка, Шевченко і Франко як уособлення революційності. Він там зображений у касці з підписом: «Наше все життя – війна». Отже, це такий героїчний, воєнізований образ Франка.

 

Але все ж Іван Франко так само і не присутній. Він не актуалізований, не настільки зрозумілий. Звичайно, ми можемо тільки позаздрити, як під час 200-річчя Тараса Шевченка цей письменник постав зовсім різним. А от з Франком справа не та.

 

Якщо подивитися на 25 років нашої Незалежності, то Франко був присутній в різних іпостасях. Він був як каменяр, не-каменяр, Мойсей, антимодерніст, антифемініст.  

Розпочався дуже важливий процес, який можна назвати аналізом міфів про наших письменників. Адже багато тих міфів було вкорінено ще здавна і вони залишаються дуже важливими й досі.

У нас є звичка брати всі заслуги на себе, аби можна було похвалитися успіхами національної думки. Ми маємо такого заслуженого і великого чоловіка – «нашого» Франка. Франко таким чином стає нашою власністю. А далі навіть нашою гордістю. Нашою заслугою. Коли ми таким чином творимо оці міфи, ми присвоюємо цих письменників, наших великих класиків. І значною мірою байдужі до тієї складної реальності, яка існує поза цими міфологічними формулами.

 

Існує Франко радянський, соціалістичний. В 1956 році, коли святкувався ювілей письменника, вийшли маса книжок, дисертацій, досліджень, де він був повністю радянізований. Його філософські погляди, його творчість, його динамічні, політичні, релігійні розмірковування були просвітлені через сітку радянської соціалістичної теорії.

 

Замовчувалося все, що не вкладалося в ці рамки. Замовчувалося, що Франко був учасником першого соціалістичного процесу в Галичині, тобто він був соціалістом. Хоча пізніше він зізнавався, що на той час не знав взагалі, що таке соціалізм і потрапивши до в’язниці він лише там прочитав та дізнався, що це таке.

 

Є Франко націоналістичний. Він гуртує навколо себе світ інтелігенції. Він відіграв важливу роль в формуванні національної свідомості. Ідея Франка як національно-свідомого українського діяча має підстави в творчості самого Франка.

 

Я часто згадую поему «Похорон», вона дуже характерна. У сучасному світі цей твір стає перехрестям різних ідеологічних і дуже складних інтерпретацій. Мотив живопоховання існує у Франка ще з початку його творчості. 

Якщо ми думаємо, що ми знаємо «Каменярів» у тій версії, яка вона є, то це лише частинка того айсбергу, що існує навколо цього тексту.


Тому що на початку в архіві Івана Франка зберігається цей вірш, в якому у нього були три строфи, які він викреслив. Темою цих викрислень була ідея живопоховання.

 

Я був ще молодий, мені життя всміхалось,

Любові і надій весна ми розцвілась,

І ось одного дня зо мною чудо склалось,

Я сном твердим заснув. І всім чомусь здавалось,

Що смерті надо мной рука вже простяглась.

Я твердо спав. Приятелі зібрались,

Оглянули мене, і всі рекли: «Помер!»

І швидко до майстрів, попів порозбігались,

Згодили всіх та й ще о стипу постарались,

І двері гробу піп за мнов — живим! — запер.

Я твердо спав! Не чув, як надо мнов співали

Плачливо-кислий спів надії на нічо,

Не чув я, як груддям о труну гуркотали,

Як клятви вічної печать на мене клали,

Нічого я не чув — усе, як тінь, пройшло.

 

У Франка був спосіб ствердження через заперечення. Це дуже красномовно через екзистенціальну напругу. Любити з ненависті, так би мовити. Ненавидіти з любов’ю. У 1882 році він заявляє: «У нас немає літератури». Це, звичайно, звучало не дуже прихильно. Але саме ця фраза дала літературу. Після цього всі зрозуміли, що треба писати трохи по-іншому.

 

Микола Зеров, розглядаючи драму Франка, говорив про три стадії розгортання цієї драми:

1. Франко – молода прямолінійність. Він молодий. Це молодечий вогонь, який бухкає, творить, змінює цей світ, який є революціонером;

2. Щемлячий біль людини, що падає під ярмом прийнятих на себе обов’язків. Це драма Франка. Це роздвоєння його зсередини;

3. Франко останніх років. Коли він приходить до мудрої врівноваженості, гуманності й філософського спокою дорослого чоловіка.

 

Франко в останній стадії зазвичай і постає в іншій іпостасі. Він показує себе вже не як революціонер, не як двійник, а як гуманіст. Ми вже пережили зацікавлення до молодечого Франка, до Франка з його драмами. Зараз нас зможе зацікавити, нам може бути потрібний Франко-гуманіст. Адже саме в останній період, почавши з кінця XIX століття, він видає цілий ряд своїх збірок. І серед них – різні притчі, легенди, де він фактично говорить про моральність і моральну поезію. Тобто наразі найбільше нас може цікавити саме етична позиція Івана Франка.

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MyMedia