4 травня 2016

«Бабине літо»: уривок з нової книги Марка Лівіна

Сьогодні у Києві пройде презентація книги українського письменника Марка Лівіна «Бабине літо». Platfor.ma публікує одну главу з нового видання.

 

Коли ми з Бабусею збирали вишні для вареників, вона запитала, чи я придумав, що подарувати Мамі на день народження. Я стояв на драбині і кидав пригорщами стиглі ягоди у відро. Вона сказала, що Мама приїде двадцять першого числа до нас на кілька днів, аби перепочити, допомогти їй з консервуванням на зиму і вирішити деякі особисті справи.

 

Чесно скажу, я попервах дуже сильно сумував за Мамою.

 

Щоразу, як ставалося щось погане, я дуже сильно хотів до неї та й узагалі місця собі не знаходив на Зеленій. Але відколи за сусідським парканом зникло сухе дерево, причин сумувати в мене майже не було. Я не знаю, чи добре це — отак легко забувати про своїх рідних, яких можна полічити на пальцях однієї руки. За бажання, ще можна було задіяти другу руку і назвати татову родину, яка жила у Львові, але їх я майже не знав. Часом я думав, що це нікуди не годиться, але сумувати за тими, кого я ніколи не бачив, у мене не виходило.

 

Бабуся запропонувала зробити подарунок власноруч. У мене колись був не дуже вдалий досвід щодо цього. Ми з Братом намалювали Мамі картину, на якій був сякий-такий букет із маками та ще якимись квітами, назви яких я не знаю, а тато оформив її в дерев’яну рамку. Він полакував її та залишив підсихати на вулиці за будинком, аби Мама ні про що не здогадалася. Уночі пішов дощ і зробив із нашого малюнка незрозумілі каляки. Ми тоді вирішили, що отаке Мамі точно дарувати не можна і замінили подарунок книжкою Агати Крісті. Але я думаю, що вона її так і не прочитала, бо в неї ніколи не було вільного часу. Щонайбільше, на що вистачало Мами в читанні, — наш із Братом журнал про прибульців.

 

Тому я вирішив, що можу їй подарувати малюнок. Він не забиратиме багато Маминого часу й може стати чудовим нагадуванням про мене в майбутньому, коли Мамі буде сумно і вона шукатиме прихистку в думках. Це буде Бабусин садок із багатьма рослинами, які можна використовувати по-різному: на одні дивитися, інші нюхати, інші їсти, інші заварювати в чай, інші сушити та втирати собі в шкіру замість парфумів і таке інше.

 

Я розповів Бабусі про свій задум. Вона була в захваті. Сказала, що в цьому малюнку прихований дуже глибокий філософський зміст. Мовляв, більшість людей розподіляють рослини тільки на їстівні та не їстівні, а я зараз доводжу, що насправді все може мати своє призначення і бути корисним, якщо його правильно використовувати. Але я нічого такого насправді не мав на увазі. У мене сад — це сад, а квіти — це квіти, і по всьому.

 

Ніколи не думав, що це може бути так важко, бо мені постійно кортіло припинити малювати і піти з Романом до реального саду розповідати різні небилиці. За останній час у мене їх назбиралося чимало. Через це мене все навколо дратувало та виводило з рівноваги. Навіть халабуда на дереві, де я ховався у таких випадках, не допомагала. Тому я вирішив знайти справжній сховок, аби перечекати.

 

 

 

Бабусина шафа виявилася ідеальним місцем для цього. По-перше, у ній було темно, по-друге — просторо, а по-третє — вона чимось нагадувала мені шафу в Надвірній, в якій я ховався, коли Мама і тато починали голосно сваритися між собою, а сусіди гупали нам у стіну і кричали:

 

— Тихіше там!

 

Я просидів у ній якийсь час і збагнув багато цікавого. Наприклад те, що мої очі звикають до темряви на числі 150 або 160, залежно від того, як швидко лічити. Я починав відрізняти Бабусин одяг від Дідусевого, але найцікавіше те, що я чув усе навколо, при цьому залишаючись непомітним.

 

Мені на думку спала блискуча ідея!

 

Я намалюю малюнок у шафі. З одного боку, у мене буде надійний притулок, з іншого — я не бачитиму недоліків і робота піде набагато швидше. А ще це додасть картині цінності. Мама буде в захваті, коли дізнається, що я намалював її в суцільній темряві!

 

Від цього задуму в мене постало багато запитань. Чи робив хтось таке раніше?

 

Чи є на світі сліпі художники? Якщо є — що вони малюють?

 

Із чим можна порівняти темряву?

 

Малювання в шафі мене захопило. Знаю, звучить не дуже переконливо, бо людей не можуть захоплювати такі штуки. Може, це навіть трохи дивно. Значно привабливіше гупати м’яч, або дивитися телевікторини, або розповідати небилиці одне одному, або слухати дощ, або лінуватися, або грати в Машини. Але я в цьому вбачав можливість перетворити темряву на світло, хай там як воно звучить для інших.

 

Коли я закінчив, то побачив, що це не зовсім те, на що я очікував.

 

Наприклад, ружі в мене вийшли чорними. Маки блакитними.

 

Ромашки  рожевими.

 

А дерева, стовбури яких я намалював білим кольором, витали в повітрі клубчастими помаранчевими кронами.

 

Бабусі та Дідусеві малюнок сподобався. Вони сказали, що він дуже оригінальний і Мама ним страшенно втішиться, бо  любить мене. Я їм не розповів про шафу, тому що це було дуже особистим. Як халабуда на дереві, про яку я останнім часом дуже багато розповідаю.

 

Знаєте, яка моя Мама?

 

Завжди усміхнена. У неї таке обличчя, ніби вона постійно дивиться вгору і бачить над собою хмари, які мчать небом уперед, аби за якусь мить опинитися за сотні кілометрів від нас і подарувати комусь очікувану прохолоду. Ніби в її вухах весь час лунає гарна музика, а перед очима — телеканал із погодними приємностями: теплим весняним дощем, або красивою завірюхою, або осіннім парком, який гомонить жовтим листям. Я гадаю, їй не потрібні жодні прихистки в голові, бо вона найкраща у світі людина і наперед знає геть усе, що я можу вигадати. Вона успадкувала найкраще від Бабусі та Дідуся, а я успадкував усе найкраще від неї. Мама іноді буває засмучена, бо тато говорить їй різні незрозумілі слова, або я розбиваю вазу, або Брат не хоче робити хатню роботу. Але вона дуже гарно дуркує зі мною і вигадує різні цікаві ігри. Мама навчила Брата читати швидше за всіх у школі, а мене — бути сміливим подумки і бавитися в різні ігри, про які ніхто більше нічого не знав.

 

Коли я побачив Маму біля хвіртки, я подумав, чи не розплакатися мені, бо дуже закортіло. Я вибіг із будинку й міцно обійняв її. Мама пахла помаранчами, кремом для рук, вітром та потягом.

 

Я ще раз подумав, може мені все-таки заплакати? Дідусь узяв Мамину сумку, і ми втрьох пішли до хати. Бабуся заварила чай.

 

Дідусь дістав чашки із серванта.

 

Мама запитала:

 

— Як ви тут?

 

Бабуся розповіла про все моє літо від самого початку. Про садок, про Колю, про Романа, про гупання, про зливу, про мою допитливість, про риболовлю, а потім сказала, що в мене є для неї подарунок, але спочатку вони хочуть її привітати — і простягли Мамі пакунок, у якому були її улюблені парфуми і ще всілякі жіночі речі першої необхідності.

 

Мама запитала, а що я для неї цікаве приготував?

 

Я сказав, що мій подарунок у великій кімнаті і я хочу показати його без присутніх, бо це дуже важливо.

 

Насправді я боявся, що можу розплакатися, і не хотів, аби Дідусь та Бабуся це бачили.

 

 

 

 

Я відвів Маму за руку до іншої кімнати і дістав малюнок. Мама взяла його до рук і уважно роздивилася. Я зрозумів, що все переплутав і почав говорити якісь дорослі вітальні слова, але нічого путнього в мене не вийшло. Мама обійняла мене і сказала, що це найцінніше і найоригінальніше зі всього, що вона коли-небудь бачила.

 

Тобі справді подобається?

 

Так. Дуже гарно намальовано. Оригінально. Нагадує мені одну цікаву гру, про яку я тобі ніколи не розповідала. Коли ти назву одного кольору записуєш іншим кольором, а потім намагаєшся назвати його правильно. Це дуже сильно розвиває творче мислення, спостережливість і уяву.

 

Я засміявся і запитав, як це може щось розвивати? Пишеш собі та й пишеш, що в цьому творчого? Мама тоді взяла олівці та аркуш паперу і почала щось швидко писати. За мить вона показала аркушик. Там було написано: «жовтий» — червоним олівцем, «білий» — коричневим, «зелений» — блакитним, «чорний» — зеленим, «фіолетовий» — жовтим.

 

— А тепер спробуй швидко назвати кольори, якими написані слова!

 

Мій мозок трохи розгубився, бо слова означали одне, а колір — інше.

 

Я сказав, що це дуже цікаво, спробував ще раз. Вийшло з третьої спроби.

 

Мама сказала, що це тільки найлегший рівень гри. Я сказав, що відразу відчув у голові, як розвиваюся. Ми засміялися.

 

Мені більше не хотілося плакати.

 

Мама взяла мене за плечі та сказала, що має для мене дуже важливу новину і хоче зараз про неї сказати, поки ми наодинці. Я не люблю подібні розмови, бо вони ніколи нічим хорошим для мене не закінчувалися. Коли таке ставалося востаннє, мене перевели з класу «А» до класу «В», у якому я був найменшим за зростом і попервах усі мене через це дражнили.

 

Мама сказала:

 

— Ждане. — І я знову подумав, що хочу заплакати. — Ми розлучаємося з татом і будемо жити окремо. Ми вдвох так вирішили, і нам здається, що це правильно. Ви із Сашком залишитеся зі мною, цілком можливо, що ми переїдемо жити до Бабусі та Дідуся, якщо не вдасться швидко продати будинок.

 

Я не був надто сильним у любовних справах і не розумів усіх деталей, але можливість переїзду мене трохи засмутила. Не буду брехати, я раніше прагнув цього, але як же Бистриця?

 

І гори? І мій клас? І випуск журналу про прибульців? І подорожі стелею?

 

Я запитав, чому вони це роблять. Мама зітхнула і почала перелічувати багато причин, більшість із яких починалася з «не»:

 

…спимо в одному ліжку;

…ходимо разом на Бистрицю;

…купуємо більше вазонки;

…дивимося чемпіонат світуразом;

…гуляємо біля озера;

…купуємо картоплю на зиму;

…клеїмо одне одному смішні магніти на холодильник;

…підписуємо спільних вітальних листівок.

 

Мама подивилася мені в очі і запитала, що я про все це думаю.

 

Я сказав, що Мамі не зашкодить зовсім трохи поплакати, бо це допомагає. Мама сказала, що краще цього не робитиме, бо потім не зможе зупинитися. Але я знав, що їй дуже сумно, а через це і мені було сумно. І я подумав, що треба Маму якось розважити, вигадати щось оригінальне та смішне, аби її обличчя знову було таким, як раніше.

 

Мені на думку знову спала блискуча ідея. Я підвівся, відчинив двері в шафу і сказав:

 

— Залазь, це мій сховок від поганого. Тут усі кольори стають однаковими і не треба ні про що думати, а особливо про те, що і якими словами називати.

 

Мама без слів послухала мене, бо була найкращою людиною

 

на світі й узагалі успадкувала все найкраще від Бабусі та Дідуся. Тепер ми сидимо в цілковитій темряві та тримаємося за руки. Я кажу Мамі:

 

— Якщо ти почнеш лічити, то на числі 150 або 160 зможеш відрізнити Бабусин халат від Дідусевого костюму, але не більше.

 

Мені не видно, але я думаю, що Мама всміхається. Краще годі й чекати.

 

Ілюстрації – Ірина Донська.