«Легко вчити те, що подобається»: як з’явився мнемонічний онлайн-курс української мови
На початку лютого стартував безкоштовний онлайн-курс «Лайфхаки з української мови». Його особливість у тому, що навчальна програма розроблена з використанням мнемонічних технік і асоціативних методик. За задумом авторів ініціативи, це зробить навчання легким і ефективним. Platfor.ma поговорила з автором курсу, вчителем Новопечерської школи Ігорем Хворостяним про те, як онлайн-курси допоможуть освіті загалом і коли навчання онлайн стає ефективним.
– Який метод вивчення мови ви вважаєте найефективнішим?
– Знання всіх правил – це дуже велика кількість інформації. Тож це безперечно має бути контекстуальний аналіз. Я згадую свої підручники англійської мови Плахотніка, за якими вчився у п’ятому класі. Це був жах, тому що метод вивчення слів був ізольований від контексту. Запам’ятати це просто неможливо. Дуже часто винятки у підручниках писалися окремо, а учні в реальному житті не мали уявлення про їхнє лексичне значення. Якщо ми вже застосовуємо слово у мові, то його треба застосувати в контексті.
Мова важлива як носій культури та духовних надбань людства. Є мовна картина світу. Я часто наводжу приклад, що у мешканців екваторіальних зон багато назв на позначення кольору зелений, а у чукч є безліч слів для білого. В англійській мові немає категорії роду, а в українській є. Як пояснити англійцю, що українцеві хата здається чимось м’якшим та приємнішим, аніж будинок? Ці речі передбачають вивчення мови у контексті й це гарний стимул для подальшого розвитку.
– Які ви бачите складності у засвоєнні знань на онлайн-курсах?
– Наприклад, я дуже лінива і необов’язкова людина, тому в мене побоювання щодо закінчення курсу. Мені був би потрібен чарівний копняк для цього.
Психологи кажуть, що те, що йде через канали емоційного сприйняття, не зустрічає опору. Людині легше пізнавати світ через мистецтво, а не через науку. Тому що там не треба сидіти й розбирати. Мистецтво має справу з емоціями, вони не зустрічають такого потужного опору, як лінощі чи мовленнєвий бар’єр. Так само тут. Легко вчити те, що нам подобається. Тому я думаю, що потрібно зробити так, щоб курс подобався.
У принципі, школярі дуже складно сприймають онлайн-курси. Зазвичай їх проходять люди із середньою або вищою освітою. Проблема ще й в тому, що школярі не відкривають жодних додаткових матеріалів. Але в нашому курсі є сервіс інтерактивно-освітньої літератури, куди вони переходять.
Лекції тривають не годину. Завдяки мнемотехніці кожну тему ми зробили маленьким роликом. Знизу під ним відразу ж є перехід на інтерактивну книжку, де можна довчити, якщо ти щось не зрозумів. І відразу після цього йдуть тести. Весь курс розрахований на чотири години відео.
– Чи можуть онлайн-курси допомогти офіційній українській освіті і як це зробити?
– У вчителів є страх щодо онлайн-освіти. Коли вони навчались, таких сервісів не було. Вони просто не знають, що з цим робити. Є багато прогнозів, що онлайн-навчання витіснить вчителів і все таке. Але чим дитина молодша, тим менше їй потрібне онлайн-навчання і тим важливіша соціалізація, співпраця, тим школа є важливішою. Чим дитина старша, тим більше школа повинна змінюватися індивідуально під цю конкретну дитину. І онлайн-навчання – класний інструмент.
Це також гарний шанс для людей, у кого немає можливостей доступу до освіти. Якщо у вас є бажання, то це інструмент самоорганізації, динамічної швидкої зміни та переорієнтації.
Банальний приклад з практики – написали, що у слові «адже» наголос на другий склад і отримали безліч коментарів, що це помилка. Пояснили, чому це правильно. Один з останніх коментарів був: «Моя вчителька мені ніколи такого не казала, тому це неправильно».
Онлайн-курси стають засобом контролю та мотивацією перевірити щось самостійно. Більше хочеться сказати про проблемну постановку питань, культуру ведення дискусії та вміння сумніватися.
Навчити ставити щось під сумнів – це одна з ключових навичок, яку я хотів би виховати в учнів. Це класний поштовх до того, щоб навчити людей працювати з джерелами інформації.
Онлайн-освіта руйнує авторитарний підхід. Вона розмиває рамки, дає тобі право на помилку – ти можеш на форумі запитати все, що хочеш. Ніхто тебе не покарає. Усі допомагають одне одному. Ти перестаєш порівнювати себе з іншими і починаєш порівнювати себе з собою.
Є мобільність, яка пов’язана з якістю. Якщо є якась помилка, то традиційно потрібно передруковувати підручник, а цього ж ніхто не зробить. Немає зворотного зв’язку з аудиторію. В онлайн-освіті є реакція, можна відкоментувати підручник – і це всі побачать. Є людина, яка 24/7 відслідковує такі коментарі.
– Як вам в цілому якість викладання української мови в школах?
– Мова нормально, а література – ні. Якість навчального процесу треба оцінювати з дітьми. Тобто потрібно спитати дитину. Якщо вона розуміє, то все нормально. Те, що ставлення переважної кількості випускників та учнів до української літератури доволі упереджене – це факт. Вони більше люблять зарубіжну літературу. Одна з основних причин, крім добору тексту, – ще й підхід вчителя.
Якщо спитати в школярів про найнудніший твір, вони загалом скажуть, що це «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Але вивчаючи його, можна поставити проблемні питанні, чи генетичні концепції виведуть на свободу волі та на свободу самовизначення героя.
Їм ближчі питання свободи, дії, самовизначення. Це чіпляє людей. Тоді вони дивляться на головного героя Чіпку крізь призму своїх власних проблем і той далекий твір стає ближчим. Завдання гуманітарія – перекидати такі місточки і робити минуле актуальним сьогодні.
– З чого почалась ваша кар’єра педагога?
– Усе просто: я закінчив Український гуманітарний ліцей Київського національного університету ім. Шевченка. Після університету директор запросила мене працювати. Почав ще з останніх курсів навчання. До речі, зараз згадую своїх учителів, які казали: «Не дай боже піти працювати в педагогіку». Тоді мені здавалося, що я ніколи не працюватиму учителем. Однак мене це захопило.
Я переконаний, якщо робиш якусь справу, то треба робити її якісно або не робити зовсім. Виходячи з цього, займатись філологією – мій усвідомлений вибір. Це все від задоволення, кайфу і драйву, тому й виходить.
– Як ви самі вчили мову?
– У мене було декілька педагогів у ліцеї, а до цього у школі в Харківській області, місті Чугуїв. Там навчання було за підручником. Мені були цікаві олімпіади, конкурси, різні змагання. Зі вступу у гуманітарний ліцей 10-го класу все вийшло на серйозніший рівень.
Так склалося, що у нас в ліцеї викладали прекрасні вчителі. У вчительки з мови було класне почуття гумору – це дуже багато важить. Вона прагнула спростити життя учнів і легко все пояснювала. Тож ідея пояснень, які ми використали на курсі, тягнеться звідти.
Сам я не люблю ускладнень. Класно спрощено передати суть, щоб зрозуміти все важливе. Щоб спростити життя собі, а потім поділитися цим з кимось іншим.
Я не можу сказати, що я один все це зробив чи вигадав. Є посібник Івана Ющука «Практикум з правопису української мови», в якому є елементи мнемоніки. Ще моя мати за ним вчилася.
В ньому є типи діалогів розумного і кмітливого, кмітливого і не дуже розумного, кмітливого та дотепного. Тож такі прийоми запам’ятовування – не наша вигадка. Але в результаті ми зробили комплексний курс. Це не тільки мнемоніка, але й асоціативні ланцюжки, поради. Все дуже практичне, стисле та драйвове.
– Що особливого у курсі, який ви ведете зараз?
– Найголовніший тренд, який зараз відчутний – це оптимізація часу. Ми переходимо до кліпового мислення, хочемо швидко отримувати інформацію. Люди повинні будуть правильно отримувати інформацію блоками. Про це говорять всі. В Америці є адаптивний майданчик, який розставляє з кожної теми в курсі хмару тегів. Спочатку студенти проходять пробні тести, хмара тегів вибудовує проблемні зони і підказує викладачеві, що саме дати учневі довивчити.
Хто сказав, що курс повинен тривати шість тижнів? У майбутньому вчителі нікуди не зникнуть. Але їхня функція ускладнюється. Вони повинні досліджувати і знати, що саме дати учневі. Це дає їм нову творчу роботу і прибирає рутину.
