4 вересня 2017

«Найскладніше – приховати подорож від мами»: українець про автостоп на інвалідному візку

Дві країни, 19 днів, 25 населених пунктів, 38 автомобілів, близько 150 людей і нескінченна кількість історій. Для майстра спорту з плавання Дмитра Щебетюка ця подорож автостопом стала першою масштабною в житті. Справа в тому, що він пересувається на інвалідному візку. Platfor.ma поговорила з ним про те, чи всі обмеження знаходяться лише у нас в голові.

 

 

– Розкажи про вашу ініціативу «Доступно.ua», чим ви займаєтесь?

 

– Ми створили проект, щоб показати і розказати більше про можливості й проблеми пересування містом на візку. Зараз нас 11 людей в команді. Ми приходимо до різних закладів і показуємо, де і як люди з інвалідністю можуть розміститись, а де це не взагалі неможливо. Або демонструємо, як проїхатись певною вулицею, зайти у музей, як вправно сідати в громадський транспорт. Ми певного роду ревізори, але наше покликання – це не показати, як все погано, а скоріше об’єктивно продемонструвати можливості для людей на візках, щоб їх мотивувати та надихати не сидіти вдома, а рухатись і розвиватись. До нас вже звертаються при реконструкції закладів за консультацією, як краще влаштувати простір.

 

– Твоя подорож автостопом була теж в рамках проекту?

 

– Насправді, все, що ми робимо в проекті, рідко відбувається «спеціально» під нього. Подорож я задумав просто для себе, це моя давня мрія-челендж. Заразом ми вирішили, щоб я частково її знімав та писав про те, де я і як.

 

– Як ти будував свій маршрут? Чому ти вирішив їхати саме в Білорусь?

 

 

– Спершу я взагалі не збирався особливо далеко їхати. Моя подорож мала завершитись у Чернівцях, звідки я хотів повертатись потягом до Києва. Потім все несподівано стало складатись таким чином, що знайшлись знайомі в Луцьку, де я ніколи не був. Звідти вирішив поїхати до Шацьких озер. Далі один з моїх постів про автостоп прокоментував мій друг з Білорусі, якого я знаю лиш через інтернет. І я подумав – а чому б не поїхати до нього? Тож вся подорож була несподіванкою для мене самого. Мої два дні автостопу плавно перетворились на 19. Це ще добре, що в мене поки не біометричний паспорт, бо я б поїхав і далі. До речі, про таку ж європейську подорож я тепер мрію. Хоч мене лякали, що там поліцейські не дуже схвально до цього ставляться, потім я дізнався, що це стосується лише трас, а якщо стопити десь біля заправок, наприклад, то це нормально.

 

– Що для тебе було найскладнішим у подорожі?

 

– Найскладнішим після того, що я мав приховувати весь свій автостоп від мами! Мабуть, ще час очікування, доки тебе підбере авто. В цілому, мені щастило, але одного разу довелось простояти чотири години. І це відразу після того, як я похвалився одному водієві, як швидко мене підбирають в Білорусі!

 

Складно, коли люди не реагують на те, що ти стоїш на дорозі. Тобто буває таке, що водії тобі навіть показують жестами, мовляв, немає місця або навіть зупиняються і виявляється, що вам не в один бік. Проте наявність будь-якої реакції – це вже велике щастя й неабияк підбадьорює, гірше, коли взагалі нічого не відбувається з твоєю появою.

 

Деякі машини показували, що в них немає місця, щоб мене розмістити саме через те, що я на візку – і тут вже вступав з жестами я, показуючи, що він легко складається. Можливо, багато водіїв думали, що мене може взяти лише якась велика машина, але, як я часто кажу при замовленні таксі, – мій візок вміщується в багажник Lanos. Водій газелі, який підвозив мене, сказав: «Я тебе взяв, бо, по-перше, ніколи не бачив, щоб хтось стопив на візку, а, по-друге, бо тебе не кожна машина візьме». Тож іноді це грало мені й на руку.

– Як в цілому реагували водії на тебе? Що питали?

 

– Загалом дуже багато з них дивувались. Один чоловік всю дорогу говорив: «Оце ти сам їдеш стопом? Ну ти даєш! Як же це ти так! Я б так не зміг», – і так по колу. Цікаво зреагували на мене на білоруському кордоні, коли дізнались, що я подорожую автостопом. Це було десь п’ятихвилинне захоплення, я думав, вони й у паспорт забудуть глянути. Щодо питань – ми завжди говорили просто про життя, розказували цікаві історії. Зазвичай в житті мене більше оточують дівчата, тож чоловіча компанія, яка здебільшого супроводжувала мене у мандрівці, для мене була особливо в кайф.

 

– Що тобі найбільше подобається в автостопі?

 

– Мабуть, це відчуття різких перепадів: ось ти стоїш вже другу годину з піднятою рукою на сонці, тобі зле і ти вже не хочеш ніякого автостопу. А за якихось п’ять хвилин все може змінитись – і ти будеш їхати в комфортному авто з кондиціонером і приємним співрозмовником. Саме цей перепад мені здається дуже крутим.

 

До речі, більше мені подобається їхати самому, аніж з кимось. Дорогу з Кам’янця-Подільського до Чернівців я їхав з подругою і це було, безперечно, цікаво, але уся різниця в тому, що коли ти сам – оцей перепад сильніший, бо в тебе немає друга, з яким ти під час очікування жартуєш і говориш.

 

А ще я б радив автостопом їхати в моменти, коли тобі здається, що життя – просто лайно. Це гарантований заряд позитиву, згусток крутих людей з неймовірними історіями. Загалом я думаю, що будь-яка подорож дає тобі друге дихання.

– Є якісь лайфхаки, як швидко застопити машину?

 

– В мене – ні. Не знаю, чи вони взагалі є. Якщо водій має намір зупинитись, то він це зробить, не зважаючи на те, на якій він швидкості їхатиме, скільки в нього вже людей в машині і в якому ряді він їде. Я це перевірив на власному досвіді: зупинявся якось й дідусь з дружиною, донькою і онуками в машині – і вони знайшли для мене місце! Зупинилась і машина, що їхала на дуже високій швидкості – щоб затормозити, їй знадобилось більше часу і я потім її ще наздоганяв. Тому тут стрибки з прапорцями, розмахування руками і все таке інше ніяк не допоможе. Хіба можу порадити щодо місця, де стати: треба дивитись на карті, де більше доріг сходиться в одну, щоб кількість машин була більшою.

 

– Чого не вистачає Києву та столичним закладам для того, щоб стати більш доступними для людей на візках?

 

– Щодо закладів необхідний мінімум – це прохід не менше 80 см, просторий туалет та можливість вільно переміщатись самим закладом (це я говорю не про норми й стандарти, а мінімальний набір, щоб ми могли потрапити хоча б всередину). Зараз в нас замкнуте коло – люди на візках кажуть, що не ходять в кафе, наприклад, бо вони для них взагалі не підлаштовані, а власники кафе – що до них ці люди не ходять, тож їм немає для кого підлаштовуватись. Ми намагаємось це коло розірвати.

 

 

Щодо міста – всюди в нас підземні переходи, якими неможливо скористатись без допомоги – для таких речей необхідні ліфти. Громадський транспорт: навіть якщо це низькі автобуси, вони не завжди вважають за потрібне під’їхати достатньо близько до тротуару, про пандуси я не говорю навіть. Моя порада – це організувати собі допомогу, якщо вона очевидно потрібна, ще до того, як транспорт під’їде, щоб все зробити швидко.

 

До речі, в Білорусі з доступністю для людей на візках набагато краще, як не дивно. Починаючи з прикордонників, які виходять до тебе, щоб взяти документи і ввічливо до тебе ставляться. На українському ж кордоні я чомусь тягнувся до того віконечка як міг – і всім було все одно.

 

В цілому, щоб пояснити, чому ми цим так переймаємось, варто лиш нагадати, що людина має почувати себе вільно й незалежно. В умовах, коли ти без допомоги фізично не можеш подолати міські перешкоди, це неможливо. Я, як і багато інших людей на візку, вважаю свій візок частиною себе, це мені як ноги, якщо говорити такими поняттями. Тому будь-які зайві дотики до нього, а тим більше, коли вони примусові, як у метро, роблять мені стрес.

 

– Які тепер в тебе плани? Подорож надихнула на щось нове в рамках проекту?

 

– Ми зараз готуємо зустріч по автостопу, щоб поділитись своїм досвідом наживо, донести до людей, що це можливо для всіх! Також почали працювати з Secret Ticket – ініціативою, де тебе відправляють у подорож, а куди саме – ти не знаєш. Так от ми хочемо розробити маршрути для людей на візках: безпечні й зручні туристичні дороги, вказати там доступні заклади. В цілому, хочу далі надихати людей – це, мабуть, найголовніше.