12 червня 2017

«Дитячі будинки приносять шкоду»: як британка допомагає дітям з вадами розвитку в Україні

Раннє втручання – це допомога дітям з проблемами розвитку, яка збільшує їх шанси розвивати власний потенціал. Такий метод дозволяє запобігти відправленню дитини в інтернати та зменшує можливість негативних наслідків для дітей та їхніх батьків. Раннє втручання передбачає роботу з батьками та їхнім немовлям за перших проявів проблем розвитку, коли мозок дитини розвивається найбільш активно. Для цього потрібен спеціаліст, який скаже: «З вашою дитиною все буде добре, ми вам допоможемо». Британка Арморер Вейсон очолює проект ЄС із підтримки батьківських організацій, які захищають права дітей з особливими потребами в Україні. Platfor.ma поговорила з нею про те, чому інтернати тільки роблять гірше і як запровадити в Україні підхід раннього втручання.

 

 

– Чим особливе раннє втручання і як воно допомагає дітям із особливими потребами?

 

– Це повна протилежність медичній моделі, в якій інвалідність розглядається як медична проблема. Згідно раннього втручання, кращий спосіб допомогти дитині – це допомогти батькам. Чим раніше батьки отримають кваліфіковану допомогу, тим кращі шанси матиме дитина на розвиток. Адже найбільше мозок розвивається з моменту народження до трьох років. У цей вік абсолютно критично, щоб батьки знали, як допомагати немовляті краще розвиватися.

 

 

Мати може бути в депресії, дізнавшись, що її дитина не розвивається належно. А для дитини потрібно, щоб матуся була щасливою, важливо мати щасливі стосунки в сім’ї. Якщо дитина оточена турботою і любов’ю, її мозок розвивається краще. Це одна з причин, чому дитячі будинки приносять шкоду. Діти, які виросли без батьків, мають менший потенціал для розвитку. Сім’я – це прекрасний ресурс для діток.

 

– Як саме раннє втручання допомагає дітям з особливими потребами?

 

– Раннє втручання допомагає батькам допомогти своїм дітям розвивати соціальні навички. Це збільшує шанси на інтеграцію в суспільстві. Методи раннього втручання можуть бути різними – від звичайної допомоги навчитися їсти до розвитку навичок ігри з іншими дітьми. Кожна дитина особлива, і не існує єдиного рішення для всіх. Тому раннє втручання допомагає батькам краще зрозуміти своє чадо і знайти правильний підхід. Це перший крок до інклюзивності.

 

Дітки з особливими потребами мають ходити до початкової школи, адже їм важливо спілкуватися з однолітками. Я знаю, що українські школи наразі приділяють велику увагу інклюзивній освіті, але така інклюзивність часто буває можливою лише якщо дитина отримала раннє втручання до школи. Це дозволяє розвинути перші соціальні навички, які в майбутньому допоможуть більш комфортно почуватися в дитсадку і початковій школі.

 

 

Раннє втручання дає можливість зменшити інвалідність та ізольованість від світу. Наприклад, дитині з аутизмом може бути тяжко спілкуватися з іншими, але їй можна допомогти.

 

– Якими можуть бути заходи раннього втручання? Чи доступні вони в Україні?

 

– Одним з наших партнерів є Харківський інститут раннього втручання. Вони зняли хороший фільм про це. У дитини інвалідність і їй складно їсти, а мати не знає, як допомогти. Фактично, спеціаліст працює з матір’ю. Пояснює, чому дитина не може їсти, чому не звертає на неї увагу і що потрібно робити.

 

У медичній моделі допомога спрямована відразу на дитину, а не на батьків. А в моделі раннього втручання працюють в першу чергу з батьками. Спеціаліст навчає їх самим допомагати дитині: «Чому б вам не спробувати це?» І це працює.

 

Зараз в Україні лише починають застосовувати цю модель. Один із перших у цьому напрямку почав працювати харківський інститут, вони проводили дослідження впливу раннього втручання. Схожі ініціативи з’являються й в інших містах –  у Львові, Одесі, Ужгороді.

 

Ефективність цієї моделі доведена науково. Було проведено безліч міжнародних досліджень, а от українські дослідники лише починають цим займатися.

 

– Який досвід Євросоюзу і Британії в запровадженні раннього втручання?

 

– За останні 20 років люди почали розуміти крайню важливість раннього втручання. У різних країнах і навіть у різних частинах Британії модель застосовується по-різному.

 

Британське законодавство зобов’язує спеціалістів освіти, медицини та інших соціальних напрямів співпрацювати задля кращого розвитку дитини. Це дозволяє надавати комплексні послуги, і батькам не потрібно звертатися щоразу до різних спеціалістів.

 

 

А в Україні буває, що батьки дитини з інвалідністю бігають від одного лікаря до іншого, і часто не можуть знайти допомогу. Для них це жахливий досвід. У ранньому втручанні спеціалісти постійно спілкуються один із одним, тому батькам не потрібно окремо звертатися до різних лікарів. Медики, вихователі, психологи, психотерапевти, логопеди працюють разом, щоб допомогти дитині. Вони дають індивідуальні поради батькам, як допомагати саме їхньому чаду впоратися з інвалідністю.

 

Також у Британії є спеціально підготовлені сімейні медсестри – «медицинські відвідувачі», які навідують мам і немовлят. Вони дивляться за станом породіллі і новонародженого, чи нормально розвивається дитинка, чи не має мати післяпологову депресію. Це також може нашкодити дитині. Медсестри слідкують за цим і надають допомогу у формі дружньої підтримки.

 

На рівні ЄС діє європейська організація Eurlyaid. Вона займається адвокацією раннього втручання, проводить тематичні дослідження. Всесвітня організація здоров’я поширює ідею раннього втручання у світі. Тому, зважаючи на світову обізнаність, сумно, що в країнах пострадянського простору про такі практики знають не багато.

 

– Що має зробити Україна, щоб запровадити раннє втручання?

 

– Це великий виклик, адже потрібна переорієнтація від медичної моделі до соціальної. Це дійсно важливий крок. Соціальна модель фокусується не на проблемі дитячої інвалідності, а на ізольованості дитини від суспільства. Тому найперше необхідно змінити ставлення. Це має статися на рівні громадськості, соціальних працівників і лікарів.

 

Потрібно впевнитися, що батькам надається достатня підтримка, щоб дитбудинки для немовлят стали непотрібними. У Британії не існує дитбудинків для немовлят, адже єдині, хто може найкраще допомогти немовляті – це його батьки. У Харкові є прекрасний дитячий будинок, який очолює професор Роман Марабян. Він змінює традиційний підхід: матері приходять до цього будинку разом зі своїми дітками з інвалідністю і вчаться, як краще доглядати за малечею. Це абсолютно нова модель для України. Це велика зміна, але Україна до цього готова.

 

Український уряд зобов’язався запровадити послуги раннього вручання, над цим працюють в міністерствах здоров’я, соціальної політики та освіти. Нещодавно Україна підписала меморандум порозуміння з ЮНІСЕФ, міжнародними та національними організаціями, щоб створити національну платформу раннього втручання. Тому процес уже розпочався. Україна підтримує раннє втручання на національному й регіональному рівні та готова до змін.

 

Тепер про важливість раннього втручання потрібно розповідати громадськості, лікарям, вихователям, усім, хто працює у соціальній сфері та може допомогти батькам діток з інвалідністю. Адже в ранньому втручанні батьки є партнерами спеціалістів. Ніхто окрім батьків не здатен зрозуміти їхнє дитя, тому спеціалісти мають поважати їхню працю і співпрацювати. Україну чекає багато роботи.

 

– Як ваш проект допомагає промотувати раннє втручання в Україні?

 

– Ми допомагаємо батькам адвокувати раннє втручання. Наразі ми співпрацюємо з батьківськими організаціями в 10 областях України, завдячуючи ЄС та ЮНІСЕФ. Вони допомагають нам проводити тренінги з раннього втручання для батьків, розповідати, як співпрацювати з національною і місцевою владою, закликати їх «давайте зробимо це!».

 

Ми також проводимо дослідження, щоб зрозуміти, які послуги найбільше потребують батьки, в порівнянні з доступними наразі. Крім того, ми підготували серію інтерв’ю, в яких батьки запитують один одного про досвід перших років виховання немовлят з особливими потребами. Це неймовірні життєві історії.

 

 

Інтерв’ю опубліковано у співпраці з Вісником Представництва ЄС в Україні.