Автори «Заміж за іноземця»: «Вони приїжджають з наміром обирати наречених, наче речі»
В українському прокаті продовжується показ документальної стрічки «Заміж за іноземця» про американців, які за допомогою шлюбних агенцій приїздять в Україну шукати собі наречених. Режисер Джонатан Нардуччі слідкує за шістьма іноземцями, поки вони спілкуються з українками на спеціальному платному сайті, а потім їдуть в тур Одесою, Херсоном та Києвом, щоб знайти собі дружин. Platfor.ma поговорила з Джонатаном та лінійною продюсеркою Надією Парфан про різницю між українськими та іноземними чоловіками, особливості роботи агенцій та те, про що врешті виявилась ця історія.
Джонатан Нардуччі, режисер документального фільму «Заміж за іноземця»:
У 2001-му році я отримав лист від однієї зі шлюбних агенцій — пізніше саме цю агенцію ми й будемо знімати у фільмі. Це було ще до того, як існував Myspace, Friendster чи яка там ще тоді була маячня? Коротше, задовго до того, як з'явилося поняття онлайн знайомств. У листі йшлося про «рашн вімен», які просто таки мріють зі мною одружитися. Лише тому, що я американець. До листа докладалися гіперсексуалізовані фотографії. Я, ще зовсім молодий студент, був заінтригований. А тоді подумав: це ж ідеальне кіно. Зніму документалку, коли закінчу коледж. Потім почав заробляти гроші, працювати. Повернувся до цієї ідеї аж 2010-го — вона просто ніколи не йшла мені з голови.
Надія Парфан, лінійна продюсерка:
Мене це кіно зацікавило із самого початку. Це така дуже дивна і складна водночас тема. Я ж антрополог, у мене смак на такі речі. І я дуже цікавлюся українськими жінками в тому плані, що це допомагає мені розуміти саму себе, власну країну і взагалі все те, що тут відбувається. І ось такий погляд з-за кордону теж дуже важливий. Бо насправді я сама, українська жінка, з багатьма речами, якими живуть більшість жінок в Україні, не стикаюся — я живу у Києві, у великому місті, я освічена.
Дж.: На початку у мене навіть не було героїв. Було якась наївна ідея, що я можу ось так просто приїхати і почати знімати. Ми так і зробили. Просто приїхали в Україну, пішли на першу ж зустріч, де ці чоловіки мали знайомитися з українками і запропонували: «Ей, чувак, хочеш знятися у нашому фільмі?» І про що я в дідька думав? Так не можна знімати кіно. З іншого боку, цей фільм неможливо було зняти в якийсь інший спосіб. Без ось такого наївного підходу.
Н.: Я не думаю, що це був наївний підхід. Навпаки, гадаю, це було дуже класно, що ми могли користуватися ось тією перевагою, що вони всі в одному місці зібралися — вразливі, стурбовані, у геть незнайомій для них ситуації.
Дж.: І вони були дійсно відкриті. Треба розуміти, що це не дуже витончені хлопці — ну, уявіть собі людей, які вирішили поїхати у романтичний тур за кордон. Багато хто з них жодного разу не виїжджав за межі власного міста. Вони їдуть в автобусі, роздивляються вулиці: жодної літери не розуміють, усе виглядає інакше. Водночас, їхня наївність була в тому, чого саме вони очікували від цієї поїздки. Десь 60% реально вважали, що знайдуть собі тут дружину. Уявіть. За 6-7 днів! І от коли в них не виходило, їм хотілося про це розказати. І тут ми такі — впевнені у собі, типу, знаємо, що робимо. Але, думаю, це не лише моя заслуга — що вони були готові спілкуватися. У них у всіх був номер Наді. І вони — раптом що — одразу дзвонили їй, писали смс, питали щось на зразок: «Як мені завоювати цю жінку?»
Н.: Для мене це був взагалі якийсь психоделічний досвід. Мабуть, більше ніж для Джонатана, попри те, що я сама українка. Я не очікувала багатьох речей, не уявляла, як це все це відбувається. З іншого боку, я усвідомила багато з того, що назвала б культурними відмінностями. Мене, наприклад, постійно дивувало те, як швидко американці можуть стати відкритими. Бо ми тут думаємо, що це ми, українці – «душа нараспашку», і всі такі відкриті. Але у порівнянні з американцями виявилося, що українці більш стримані і закриті. До того ж американська культура романтичних стосунків дуже відрізняється від української. У США і жінки, і чоловіки готові і хочуть бути героями романтичної лав-сторі. Чоловікам дійсно подобається ідея освідчення. Я ж , наприклад, не уявляю, щоб українські чоловіки робили це, ще й з таким задоволенням. Навіть найромантичніший українець обере якийсь інший спосіб освідчитися.
Дж.: Ну чому? У вас тут на кожному кроці магазин квітів.
Н.: Це скоріш про обов'язок, а не про романтику. На 8 березня ти йдеш у цей магазин і просто купуєш тюльпани – дружині, мамі, сестрі, бабусі. Але тобі необов'язково це подобається. У тебе немає такого придиху, як у Боббі, наприклад (герой фільму «Заміж за іноземця»).
Дж.: Боббі сам підійшов до мене і сказав: «Ти просто мусиш мене знімати». А тоді показав фото дівчини, з якою переписувався кілька місяців і збирався тут зустрітися: «Дивись, кого я чекаю», дістає фото такої кралі, схожої на Анжеліну Джолі і я собі думаю: «Оце фантазер». При цьому він розумний, він усвідомлює, що це ілюзія і що він насправді помиляється і ця дівчина навряд чи відповідала йому на листи особисто. Він витратив на переписку майже $10 тис. — це платна послуга. Чому? Бо йому просто подобалася ця фантазія. До речі, у фільмі ми показуємо, що він любить комп'ютерні ігри, постійно в них грає. Йому подобається жити у фантазіях. Він ніколи по-спражньому не хотів одружуватися з тією жінкою. Він наражається на помилку спеціально, наперед знаючи, що нічого не вийде. І отримує саме те, чого хоче: розвагу. Це щось типу порнографії. При цьому він ще й фінансово ніби домінує над ситуацією — бо платить за це.
Н.: Після того, як Боббі освідчився тій жінці з фотографії, з якою він нібито переписувався, а вона дала якусь дуже нечітку відповідь, він влаштував справжню вечірку і реально купив найдорожчу пляшку вина. У чувака реально смак на такі речі. Атрибути — ось правильне слово. Атрибути кохання і романтики — ось що важливо для них.
Дж.: Чи шукали такої романтики українські жінки, чи їм такого бракувало? Мені важко сказати. Але, здається, вони були більш прагматичні за тих чоловіків.
Н.: У цій всій історії брали участь дуже різні жінки. І мене, наприклад, вразило інше. Ось у них ця вечірка для знайомства. Співвідношення — 10 жінок до одного чоловіка. І деяким із них просто фізично не вистачало уваги. А вони все одно погоджувалися приходити на ці вечірки. Я себе питала: як би я почувалася, як би я оце прийшла, 101-ша, і ніхто б зі мною не знайомився? Я би точно не схотіла опинитися в такій ситуації. Але що вони роблять? Просто тусуються, п'ють шампанське з подружками, танцюють. Коли ти живеш десь у Миколаєві чи Херсоні, працюєш з 9 до 17, твоя зарплата, в найкращому випадку $100 і ти ніколи не виїжджала з цього міста, це все-таки непогана розвага, хіба ні?
Дж.: У фільмі дійсно є різні жінки. Одна з них, Світлана, відверто каже: вона шукає спосіб покращити своє становище. Ми були у неї в гостях, там купа фотографій з різних подорожей: Домінікана, Туреччина. Вона кілька разів була заручена. Але лишається самотньою матір'ю з двома дітьми. І якщо якийсь чоловік готовий заплатити зі її подорож разом з дітьми на Балі, при цьому не перебуваючи з нею в інтимних стосунках, не вимагаючи від неї нічого такого — чому б ні? Чому їй відмовлятися? Вона просто бере те, що їй дають.
Н.: Так, Світлана дійсно дуже цікавий персонаж. І якщо Боббі уособлює таку капіталістичну, патріархальну маскулінність західного зразку — суб'єктивацію, володіння, то Світлана — усю складність української фемінності. Вона уособлює те, що англійською називається «insecurity». Українське “незахищеність” не зовсім точно його передає. Я думаю, в якийсь момент життя їй стало дуже важко одній з двома дітьми. Можливо, вона втратила віру у стосунки, можливо, заплуталася. Ймовірно, мала якийсь травматичний досвід у минулому — і це те, що є у багатьох з цих жінок. З одного боку, жінок начебто «звільнив» радянский проект, вони отримали змогу працювати приблизно у 1930-ті. У ті ж часи в США американські домогосподарки переважно лишалися вдома. Тут жінки змогли піти на завод, дозволили аборти на якийсь час, з'явилося поняття «вільного кохання». Але всі ці зміни були недокорінні і непослідовні, поверхові. Вони мусили повертатися додому, а там на неї чекали виконання усіх обов'язків, які традиційно вважали жіночими. У 1930-ті в архітектурі з'являлися навіть квартири без кухонь — бо жінки більше не мусили там куховарити. «Хрущовки» 1960-х будують вже без вітальні, без їдальні, але з двома клаустрофобними кімнатами і кухнею, куди жінка знову має повертатися. Це подвійні очікування: працювати, ставати економічно годувальницею і водночас лишатися опікуном, вихователькою. Подвійне навантаження, яке до сьогодні стало іще більшим, і жінки дуже гостро його відчувають. Водночас, маємо напіврозвалену систему соціального захисту — зрозуміло, що багато жінок відчувають себе беззахисними, залежать від чоловіків економічно. При цьому не можна про це говорити вголос, бо почуєш, що ти просто лінива, не хочеш працювати. І я вважаю, що історія Світлани як раз втілює ці суперечності.
Дж.: Все-таки, думаю, це історія про те, як люди шукають свого партнера, як шукають кохання. Якщо можна говорити про якусь мораль цього фільму, то вона приблизно така: якщо ти дійсно відвертий у своїх пошуках, то можеш знайти когось. Треба просто у це вірити. Принаймні, я вірю.
Н.: Це історія про стосунки. Про те, як люди комунікують. І про те, як ілюзії співпадають. Це навіть не особливо про Україну. Це про ту фізичну відстань жінок від цих чоловіків і взагалі про те, як далеко один від одного люди у сучасному світі.
Дж.: Я думаю, що кожен отримує те, на що заслуговує — і саме цим мені подобається цей фільм. А розчарування від того, що саме цим чоловікам обіцяють агенції. Бо ж вони реально вірять, що зможуть знайти наречену або дружину за таку коротку поїздку. Їм кажуть, що це можливо, бо, мовляв, жінки тут лише цього і чекають. От вони і приїжджають з наміром обирати наречених, наче речі. Це ж просто огидно, розумієте? Ось це позиціонування — мовляв, я американець і я отримаю цю українку...Думаю, жінки розчаровуються через те саме. Бо чоловіки саме так і поводяться, типу: що значить ти не можеш зустрітися зі мною, коли я хочу? Або: що значить, ти не можеш усе кинути вдома і переїхати до мене? Альо, чувак, у мене діти, робота, ціле життя тут. Насправді, вони іноді просто жахливі створіння. Вони реально з якоїсь причини вважають, що мають право володіти жінкою, а вона мусить підкоряється. При цьому бути молодою і гарною.
Н.: Але фрустрація ще й від того, що між ними є оця третя сторона, яка монетизує увесь цей процес. У цій неймовірній комунікації стільки посередників, і кожен отримує свою частку. Коли ж учасники, тобто, чоловіки, розуміють, що цією грою насправді хтось керує, вони розчаровуються. Що ж стосуєтсья родини і того, як її уявляють обидві сторони, то тут іноді виходила якась перверзія. Українські жінки втомилися бути економічно вразливими і шукають когось, хто б міг їх підтримувати. Американці натомість шукали домогосподарок, але самі необов'язково були готові їх повністю підтримувати.
Дж.: Так, тобто вони хотіли жінку, яка типу підкоряється і залежить від чоловіка, але платити за неї не завжди були готові. Але чувак, якщо ти вже тут, і граєш в цю гру — грай до кінця. Плати за все, що вона хоче. Іноді жінки просили одразу комп'ютер або мобільний — на першому ж побаченні. І хтось реально купував.
Н.: До речі, українські чоловіки присутні у цьому фільмі через таку постколоніальну маскулінну фігуру: такий фемінний образ, який ніби не має голосу, відсутній у фільмі. Усі ці батьки, колишні чоловіки, усі, кого там просто немає – вони нібито не керують жодними процесами. Це як раз про травмовану маскулінність. Днями у Львові якісь троє молодиків зірвали постер із фільмом. Розірвали зі словами: «Тут таке не пройде», «як ви сміли». І весь цей фільм – ніби загроза українській маскулінності. Звісно, він напевно більше зацікавить жінок. І хоча я не впевнена, здається, у деяких чоловіків він може викликати відчуття якоїсь загрози. Було би круто зробити про це окреме кіно. Про те, що саме роблять оці колишні чоловіки — як вони живуть і чому зникли з життя тих жінок? Адже на чоловіків сьогодні теж покладаються якісь нереальні очікування: бути економічно успішними в умовах економіки, яка ледь дихає, лишатися мужнім в час війни.