3 червня 2014

Текст

Юлія Саліженко

Google

Промзона особливої уваги: від склозаводу до фабрики цінностей

Одна з найгарячіших тем урбаністики – відродження покинутих промзон – заводів, фабрик, складів, які колись були індустріальним двигуном країни, згодом були занедбані, а зараз набувають нового життя і стають справжніми епіцентрами культури. Ми вже писали, про те, як аптечні склади в Харкові перетворились на театр, а завод ізоляційних матеріалів – на мистецький центр ІЗОЛЯЦІЯ в Донецьку. Сьогодні читайте про відродження фабрики скломатеріалів в Шеньчжені. Тим більше що про свій проект особисто розповідав його куратор – одна з найвідоміших постатей в сучасній архітектурі та урбаністиці – Оле Бауман, який прочитав лекцію в Києві.

Протягом століть Шеньчжень був невеликим селищем, аж поки Ден Сяопін не вирішив зробити з нього особливу індустріальну зону, яка би стала китайським економічним центром. Було прийнято рішення створити зону Секо (Shekou) – перший промисловий парк в Піднебесній. Саме тут зародився той потужний Китай, яким ми його знаємо зараз.

Гуандуньська склоплавильна фабрика була збудована в 1986-1987 роках і забезпечила склом усе китайське будівницвто, а також машинобудування. Фабрику називали індустріальним дивом, вона була одним з тих підприємств, які зробили з Китая потужного гравця на світовому виробничому ринку.

«Як фабрика виглядала, коли вона працювала? Безіменна, анонімна, прямолінійна, функціональна структура. Коли ця будівля була зведена, архітектор був невідомою фігурою, він не був автором цієї конструкції – він просто виконав свою роботу. Його нагородою була міцність та стійкість будівлі, а не публікація в архітектурному журналі», – каже Оле Бауман.

Оле Бауман – креативний директор П'ятої бієнале урбанізму та архітектури в Шеньчжені, колишній директор Нідерландського інституту архітектури та головний редактор журналу Volume

А в 2009 році виробництво скла тут припинилось, завод змушений був знайти більш дешеве приміщення, а величезна будівля на території понад 12 гектарів була покинута.

Чотири роки будівля чекала свого кінця, її зписали в усіх документах. Власник фабрики збирався її зруйнувати – у нього не було жодних ідей, що ще можна з нею зробити.

«Завод переїхав на більш дешеве місце виробництва і лишилось тільки тихе мовчазне свідоцтво того, що колись було. Раніше ці стовпи тримали машини, а тепер вони схожі на самотніх солдатів, що чекають нових наказів. Ці солдати стояли тут  чотири роки в очікуванні нових ідей. І цією новою ідеєю стала бієнале. Цією ідеєю було не чекати руйнації, не чекати бульдозера, а чекати стратегії, альтернативи, цінності там, де, здається, вся цінність вже зникла».

В 2013 році на будівлю звернув увагу видатний архітектор, історик та архітектурний критик Оле Бауман, який побачив у колишній фабриці не просто руїну, місце занепаду, дегенерації, де природа вже почала брати своє – такою вона поставала для більшості китайців та китайської влади. Він побачив в ній нові можливості та смисли і вирішив організувати свою П'яту бієнале архітектури та урбанізму саме тут.

«Було непросто переконати місцеву владу, а також власника фабрики в тому, що колишній завод може отримати нове життя і навіть зможе приносити гроші: вони хотіли переконатись, чи достатньо це яскраво, чи сподобається ця ідея масовій аудиторії, чи захочеться людям відвідувати стару фабрику?» – згадує Оле Бауман. Та врешті архітектору вдалось всіх переконати.

Він запросив 20 молодих архітекторів з Бразилії, Фінляндії, Нідерландів, Італії та Китаю. Команда поставила перед собою амбітну мету – не просто підготувати приміщення фабрики до проведення бієнале, але відродити промисловий простір, який у довготривалій перспективі допоміг би віднайти нову ідентичність Шеньчженя і перетворити його з промислового центру на центр культурний.

Завод мав стати не просто зовнішньою формою та місцем проведення фестивалю – він мав сам стати головною його цінністю.

«Я запропонував власнику: не дивись на фабрику як на проблему, спробуй побачити тут твір мистецтва, подивись уважніше, наблизься, вчитайся та побач якість цієї будівлі. Навіть ці стіни, які тріскаються, можуть стати твором мистецтва. Вони можуть бути полотном, екраном для нових ідей. Подивись на твою стару розвалену фабрику як на головного героя. Бієнале стане виставою, де головний герой переможе. Нехай люди прийдуть, відсвяткують світло, відсвяткують цінності, нехай вони схиляться перед героєм».

Bi-City Biennale of Urbanism/Architecture (UABB) - єдина в світі бієнале повністю присвячена темам архітектури та урбанізму, що проводиться в Гонконгу та Шеньчжені

Тому команда архітекторів відмовилась від ідеї влаштувати тут просто галерею, створити романтику на фоні розваленої фабрики. Натомість вони вирішили створити зовсім новий наратив – поставити фабрику в центрі, зробити її центральним персонажем бієнале та центром подальшого культурного відродження індустріальної зони Секо.

«Грошей було мало, зовсім мало, тому важливою була робота зі спонсорами бієнале. Більшість спонсорів використовують спонсорство як рекламу, щоб показати себе, підняти шум, звернути на себе увагу людей. А після цього все розвалити і, наприклад, побудувати новий житловий квартал. Та я запропонував їм інший шлях. Я довів спонсорам, що саме відроджені промислові будівлі можуть стати якорем для подальшої забудови, можуть стати центром міста, а отже у промзону можна вкладати гроші, інвестувати. Це перетворило спонсора в інвестора. Так мені вдалося розширити бюджет, а покинута індустріальна зона отримала нову перспективу розвитку».

Архітектори експериментували з освітленням фабрики, її функціональними зонами, простором та навіть запахом і звуком.

«Фабрика стала справжнім музичним інструментом – ти рухаєшся тут і можеш створювати музику звуком своїх кроків. Сходи тут вібрують, по особливому падає світло. І ви розумієте, що фабрика насправді жива».

Крім того, було вирішено не просто надавати приміщення організаціям-учасникам бієнале, а зробити їх повноцінними партнерами культурного центру. Вирішили запропонувати дизайнерам, торгівельним маркам, учбовим закладам, музеям, центрам науки приватизувати приміщення цеху, облаштувати на свій смак, створити там власні інсталяції та розробити власну культурну програму.

Колишню склофабрику відвідувачі тепер називають не інакше як «Фабрика цінностей» – саме ця назва з легкої руки Оле Баумана увійшла до лексикону китайців. Тепер фабрика стала виробляти не скло, а ідеї, цінності та нові знання.

Архітектор також підкреслив, що недостатньо лише створити цікавий простір – необхідно створити ідею цього місця, торгівельну марку місця, куди хочеться піти.

«Для того, аби людина здійснила вольове зусилля, подолала декілька кілометрів щоб провести свої вихідні саме на 'Фабриці цінностей' необхідно показати людині весь потенціал цієї зони, необхідно створити вказівники, вказати на цікаві місця, розставити акценти. Необхідно дати людям причину туди йти».

А йти туди й справді є привід. Тепер тут організовують конкурси танців, різноманітні святкування, катання на скейт-бордах, гонки, є навіть урбаністичний садок, де можна вирощувати фрукти та овочі. Фабрика пропонує відвідувачам не лише власний простір, а цілий культурний календар подій – кожного дня тут щось відбувається і завжди можна знайти привід приїхати сюди.

Крім того, на базі фабрики організували навчальний заклад – Академію фабрики цінностей, в рамках якої будуть і далі створювати нові ідеї.

Оле Бауман переконаний, що дуже часто не потрібно створювати щось нове – необхідно реактуалізувати, відроджувати старі простори, які будуть набувати зовсім іншого сенсу. Так як це сталось з фабрикою скла  – вона перетворилась з виробника массової продукції на майданчик виробництва унікальних культурних цінностей.