9 березня 2016

«А як у вашій країні з незалежністю?»: українка про тибетців, позбавлених батьківщини

Українка Марина Нікольчева тривалий час працювала і подорожувала у Індії та Непалі. Після розмови з одним тибетцем вона задумалась про те, що таке незалежність, та як важливо зберегти свою культуру навіть у вигнанні – а потім написала про це для Platfor.ma.

 

 

Опинившись у Індії, я моментально погрузла у місцеві традиції, ментальність, устрій життя і просто уявлення про нормальні розмови і теми. Відчувати себе в них комфортно в мене ніяк не виходило: надто багато людей боялися говорити зі мною (бо я жінка) , і ще більше переконливо не вважали за потрібно говорити зі мною на якісь хоч трохи цікаві теми (бо я жінка). А більшість просто справді не любить говорити про якісь абстракції – інші країни, книги, культура, політика, війни… Аж поки я не звикла постійно перебувати у стані споглядання і намагання зрозуміти, мій літургічний стан одного разу обірвав тибетець.

 

– А як у вашій країні з незалежністю?

 

Це було першим же його питанням – і одразу вистріл в десятку! А справді – як у нашій країні з незалежністю? Я не змогла сказати, що ми абсолютно її маємо. Так само очевидною брехнею було б сказати, що вона тут не присутня. Так-сяк розказавши нашу історію (щоб ввійти в ліміт хоча б двох годин), я зрозуміла, що мене ще досі слухають. І, що найдивовижніше, навіть розуміють.

 

Згодом Тензін байя (з хінді «байя» – брат) уже зміг розказувати мені свою історію. Він теж вже звик, що в гостинній Індії мало кого цікавлять балачки на довільні теми. Запозичення культур чи розуміння особистостей своїх культурних меншин – завдання, які не дуже на часі. Навіть банальної життєвої цікавості людей не вистачає, щоб задавати хоч якісь прості питання. Він також був у своєму, набагато глибшому і давно вже не бунтівному, стані літургійності. А що робити, якщо твою країну окупували? Мабуть, дякувати, що тебе десь прийняли. А якщо вже не запитують про твою батьківщину – гідно мовчати.

 

Правовий статус Тибету ніколи не був визначений чітко. Китай завжди говорив про свої права на ці території, Тибет аналогічно наголошує на своїй незалежності. А світ хоче чути про це все менше, бо кому потрібні чужі проблеми, ще й коли сторона у конфлікті така велика і економічно потужна. В результаті у 1951 році підписані 17 пунктів угоди, а серед них і про Тибет, який «вирішує повернутися у велику сім’ю народів матері-батьківщини – Китайської народної республіки». Питання про легітимність підписаного договору стоїть і зараз, але кого цікавить закон, коли починається анексія.

Юний Далай Лама рятується втечею, разом з ним біженцями стають 80 тис. людей. І починається історія їх страждань по Тибету. Столиця Лхаса – розгромлена, древні храми винищені (згодом перебудовані, але з деякою долею невпізнанності). Геноцид. У знак протесту проти китайської політики люди голодують. Їх історія оповита величезним шаром романтизму, на який мабуть точно заслуговує людський героїзм.

 

За згадками брата Далай Лами Гайло Тхондупа, в такому становищі Тибет опинився не тільки через напад Китаю, а й через ряд інших причин. Однією з головних була майже тотальна неосвіченість людей. Адже освіта приходила тільки із часом, проведеним у монастирях. Але там аж ніяк не викладали англійську чи китайську. Вести переговори у потрібний час виявилося нікому не тільки через те, що вся сутність Тибету як духовної держави була не готова боротися з китайською машиною. Банально – не було посередника. І тоді в той самий Китай їде вчитися брат Його Святості, аби мати необхідну освіту і бути здібним стати голосом тибетського уряду у вигнанні.

 

Свою роль відіграли і продажні лами, і нерішучість у співпраці з союзниками, і не так щоб дуже прозорі наміри останніх. Переповнений турботою Радянський Союз також  пропонував свою руку допомоги високодуховним біженцям, забувши про вже повалені буддиські храми Бурятії та Калмикії. Хтось підказав тибетським лідерам, що в політику з росіянами краще не грати. Не зіграли, але й легше не стало.

 

Більшість тибетців у вигнанні тепер облаштувались у індійській Дхарамсалі. Як і водиться за гіркого життя біженців, їх теперішня реальність – це пройдешня низькооплачувана робота. Вже виросло друге покоління людей і народжене третє. Побудовані якісь монастирі і школи. Проте далеко не в кожному їх осередку, тож культура тибетців у вигнанні поступово асимілюється.

 

Тензін байя розповідає про страх забуття рідної мови, адже підтримувати її за умов маленьких і розкиданих по світу конгломерацій дуже важко. Тибетці поступово відмовляються від своєї традиційної їжі, адже індійська більше пасує клімату. Вони не згадують про те, ким мріяли працювати в дитинстві (він – художником), переважна їх більшість торгують на ринках або відкривають ресторанчики, де готують свої національні страви за мізерні гроші – мені доводилося віддавати за обід 8 грн. Тибетські равіолі «момо» поїдаються індусами з превеликим захватом, от тільки називають вони їх китайською стравою.

 

 

Далай Лама XIV отримує Нобелівську премію миру і стає символом боротьби і стійкості для кожного з них. Брат Далай Лами після великої політичної кар’єри відкриває маленьку макаронну фабрику. Час іде. І лідери, що стали символами боротьби, старішають. Тібетці бояться запитань про те, як вони бачать своє життя після смерті Його Святості. Навіть їхньої буддиської відносності на це не достатньо. Але ширяться чутки, ніби було передбачення, що наступна інкарнація народиться вже за межами рідного гімалайського Тибетського нагір’я.

 

І тут все зрозуміло. Вони й самі не можуть там опинитися. Тібетці знають, що спробуй вони відвідати рідну землю як туристи – їм покажуть те, що захочеться китайській владі – відбудовані і перебудовані, давно вже не ті і не древні храми. Поїдь же вони як тибетці – дуже легко можуть потрапити у в’язницю.

 

І тепер десятки тисяч тибетців сидять на індійських вулицях, палять, продають одяг індусам, ставлять бар’єри у стосунках з ними. З краплею жалю споглядають на вияви релігії в Індії і намагаються не бачити сотні тон сміття, що викидають індуси просто перед своїми ногами. Одні вірять в Будду і вважають, що пластику місце саме під ногами, а інші – рятують слимаків від потенційного розчавлення на городі.

 

Вони – щасливі, що їм надали притулок. 40-50-річні, зі шкільною освітою, якщо поталанило, вичікують нових книжок про долю своєї країни, аби прочитати нову версію, відкрити нові факти. Історія не знає правди. І вона точно не напише наперед, хто чи що допоможе їм жити у вигнанні і оберігати свою культуру від повільного вимирання.