22 серпня 2017

«Подорожі відкривають нове в тобі самій»: як 83-річна українка вперше побувала в Європі

Завдяки своєму ініціативному онуку Світлана Григорівна з Нової Каховки в свої 83 роки вперше побувала у Європі. Platfor.ma розпитала її про те, яким вона побачила Париж і що тепер думає про закордон.

 

 

Коли мій онук вперше заговорив про те, що хоче показати мені Європу, я лише посміялась і знайшла для себе сто причин, чому я нікуди не поїду. На другу пропозицію в мене знайшлось їх ще кілька. Більшість, звичайно, були пов’язані з моїм здоров’ям: боялась, що у 83 роки для мене це буде надто складно. Але онук вже як щось задумає, то ніякі мої аргументи не діють. Через певний час він зателефонував і просто поставив мене перед фактом: летимо в Париж! Чи варто мені говорити, що я вже давно не планувала ніяких подорожей, а тим паче польотів до іншої країни?

 

У молодості я була в багатьох містах, адже мій чоловік був військовим і ми часто переїжджали. Звичайно, все в межах Радянського Союзу, але пізнавати нові місця я любила завжди. Однак поїздка до європейського міста справила на мене зовсім інші враження. З фільмів, телепередач та книг я мала уявлення про те, що я можу побачити у Франції, але було безліч речей, які мене здивували. Якщо чесно, мої очікування були мізерні порівняно з тим, що я побачила. Це зовсім різне – бачити Ейфелеву вежу на листівці та стояти з нею поруч, дивуючись її могутності.

 

При цьому моє дивування почалось ще в Борисполі – ставлення до людей похилого віку там було дуже шанобливим, я не звикла до такого в своєму місті. Мені дійсно всі хотіли допомогти, а працівник провів нас, щоб ми не чекали в черзі. Рівень турботи був такий, як від рідних людей. Я розумію, що це просто нормальний та хороший сервіс, але в повсякденному житті зустріти таке вдається нечасто.

 

 

Перше, що вразило мене у Парижі – це усмішки перехожих. Здається, така повсякденна і неважлива дрібниця, але вона має вирішальне значення і справляє найсильніше враження. Якби мене попросили намалювати Париж, то я б намалювала лише губи, що розповзлись у усмішці. Місто – це ж не просто купка будівель, це в першу чергу люди.

 

Мене підкорило ставлення з боку французів. Щоб мені було легше фізично, ми взяли із собою візок. Коли місцеві бачили його, то поспішали допомогти нам швидше, ніж ми встигали подумати про те, що нам потрібна допомога. Знову ж таки, це було ставлення як до родичів.

 

Мене вразило й те, що люди не бояться залишати свої мотоцикли та велосипеди без нагляду. А ми самі в двоповерховому автобусі могли спокійно поставити візок на першому поверсі і піти на другий – хоча спочатку мені було некомфортно.

 

Архітектура зовсім не схожа на ту, яку я бачила до цього в Україні, Росії або Узбекистані. Вулиці не такі довгі, що кінця й краю не видно, а скоріше схожі на сплетений лабіринт. З мого вікна у Каховці видно звичайний сірий будинок, де на балконах сохне білизна, а домівки Франції мені запам’ятались своїми квітами ледь не на кожному вікні.

 

Звичайно, були й негативні моменти. Мені здалося, що на вулицях дуже багато жебраків – ледь не цілі сім’ї. І особливо помітно, як всі проходять повз них, не зважаючи, наче їх наявність – це норма.

 

Залишились цікаві емоції від собору Паризької Богоматері. Всередині він зовсім не такий, як наші – напівтемрява, все в свічках. Настільки атмосферно, що, зізнаюсь, чомусь мені різко захотілось розплакатись. Надто емоційно я його сприйняла.  

Традиційних сувенірів я з собою не привезла. Зате залишила собі схему міста, кілька рекламок тамтешніх кав’ярень та інші дрібнички. Я все життя працювала викладачем. Коли повернулась в Україну, то пішла на колишню роботу розказувати про свою подорож колегам і показувала свої «докази Парижу».

 

Я вважаю, що подорожувати просто необхідно. Кожне місто не схоже на інше, кожне має своє обличчя, свій настрій, свою атмосферу. Дуже цікаво пізнавати різні куточки світу, бо це завжди відкриває щось нове й цінне. Нове не тільки в містах, але й в самому собі. Я їхала у Францію з надзвичайною обережністю й страхом, але тепер розумію, що від вражень взагалі не відчувала там втоми. Гадаю, в людині багато прихованих запасів сил, а подорожі дають друге дихання.

 

Але не знаю, чи хотіла би я жити в Європі, наприклад, в тому ж Парижі. Якби і обирала якесь інше місце для життя, аніж Україну, то скоріше б місце, з яким в мене пов’язано найбільше прекрасних спогадів. Цим місцем міг би стати хіба що Ташкент, де проходило моє дитинство й молодість, де я зустріла своє кохання. Я не порівнюю його з іншими місцями і тим паче з Парижем – це інше. Є внутрішнє відчуття до нього, до найприємніших моментів в житті, які пов’язані з Ташкентом. Але Париж – це все є таки справжнє натхнення.

 

І знаєте, щось мені підказує, що онук знов задумує якусь подорож.