17 липня 2014

Режисерка Катерина Горностай: «З документалістики варто починати знімати кіно»

Українська режисерка Катерина Горностай понад два роки свого життя присвятила документальному кіно. Кілька місяців тому Катя повернулася з Москви, де закінчила навчання в школі документального кіно і театру Марини Разбєжкіної та Михаїла Угарова. Її курсова короткометражка «Між нами» потрапила до програм МКФ «Молодість» і російського кінофестивалю «Кіношок», а дві кіноновели увійшли до фільму-відкриття цьогорічного фестивалю Docudays UA «Євромайдан. Чорновий монтаж». На фестиваль короткого метру Wiz-Art 2014 Катя приїде в якості члена журі. Напередодні фестивалю Катя розказала нам, чому Майдан став для неї другою школою й чому режисерам варто починати знімати саме з документального кіно.


 

– Як відбувалося твоє навчання в школі Марини Разбєжкіної?

– Навчання в цій школі – це у хорошому сенсі трошки «сектантська» штука. Все почалося дуже інтенсивно. Ми вдень працювали, бо платили за курс, а ввечері ходили на заняття. Ті, хто були з Москви, взагалі не жили ніяким особистим життям. Це неможливо насправді, бо ти включаєшся і постійно існуєш у цьому середовищі. Ми ходили, говорили, дивились, і це був неперервний процес. І в якийсь момент я зрозуміла, що через певний час ми почали думати однаково про різні фільми. Насправді ми мало говорили про якісь технічні речі, більше «за жизнь». І якимось чином це подіяло. Я бачу це по фільмах моїх однокурсників. Ми всі якось зрозуміли, як треба і як не треба.

До речі, зараз у школі триває набір на наступний рік. Було б класно, якби хтось з наших режисерів поїхав учитися, але не знаю, як це тепер можливо для українців. Останнім часом там було важко психологічно, хоча цей аспект з’явився тільки в останні місяці, коли в нас тут все почалося. У мене в Москві лишилося дуже багато друзів, які мене розуміють і підтримують нас.

Мені було дуже образливо, коли почалася така хвиля, мовляв, ці росіяни нічого не роблять, ми вигнали Януковича, а вони нічого з Путінимм не можуть зробити. Просто там така ситуація, що це дійсно неможливо зробити. Ми вільніше дихаємо, тому можемо вийти і сказати: «Хлопці, нам так не підходить, вибачте». А вони не можуть. Вони якщо виходять, то відразу з якимось приреченим виглядом. Бо ти знаєш, що ніч проведеш у якомусь РОВД. А потім тобі платити половину зарплати штрафу за те, що ти вийшов на мітинг. 

 

Ти заробляєш, наприклад, 40 тис. рублів, і ти за цю зарплату маєш право двічі вийти на мітинг, щоб її потім штрафом віддати тій же ж системі, проти якої ти вийшов на мітинг.

 

 

– Для режисера-документаліста важливе таке професійне навчання, як у школі Разбєжкіної?

– Я не думаю, що це професійне навчання. Професійне – це у Всеросійському державному інституті кінемотографії чи Карпенка-Карого (Київський національний університет театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого.– Platfor.ma). У Разбєжкіної – це скоріше майстерня, лабораторія. Разбєжкіна зібрала навколо себе людей, які їй подобаються і думають в одному напрямку, хоча й говорять на різні теми. Наприклад, композитор, який фактично викладав сольфеджіо, але на його прикладах ми вчилися монтувати фільми. Антрополог, яка спеціально до нас приїжджала і розказувала про стереотипи в суспільстві чи балади й пісні міст. Ми розбирали якісь такі речі про людей і таким чином ми вчилися безоціночно дивитися на світ. І таких людей, які нам розказували різні речі, але всі діяли в одному напрямку, було багато. Можливо, академічне навчання варто за якимось таким принципом будувати. Бо те, що я бачу зараз, мене дуже засмучує.

Я маю кілька знайомих з університету Карпенка-Карого. Приходиш до них на захист дипломів, і там все так сумно. Вони не ходять один до одного. Люди, які вчаться на продюсерів чи критиків, не ходять дивитися фільми своїх однокашників. Але ж як – ти ж будеш потім працювати з цією людиною як продюсер, чому ти не ходиш дивитися? І в кращому разі захист дипломної роботи – це такий показ, куди приходять якісь однокурсники, брати-сестри, і це такий «міжсобойчик», де всі всіх хвалять. Бо що вже робити – людину треба випускати, давати їй диплом. Але фільм – його немає.

 

– Раніше ти говорила, що в Україні немає якоїсь своєї тісної спільноти режисерів. Можливо, відсутність такої субкультури і визначає малу зацікавленість один одним?

– Проблема в тому, що якщо є субкультура, то виникає певна планка, до якої люди мають дотягуватися. Вони бачать роботу один одного і таким чином розуміють, що от я роблю гірше, треба краще. А інші люди, які перебувають з ними в цій тусовці, кажуть: ми знаємо, як тобі допомогти, щоб стало краще. І виходить конструктивний діалог.

Наприклад, на «Артдокфесті» (російський фестиваль документального кіно.– Platfor.ma) є свої тусовки. Наприклад, є спільнота ВДІКу, яка розпорошена по всьому світу, як і наші «карпенківці». Є «разбєжкінці», які тримаються один за одного. Є тусовка старших документалістів, визнаних, які «горять» молоддю. Вони можуть просто підійти до когось з наших випускників, які на «Артдофесті» представляють свої фільми, і сказати: «Діма, що в тебе за кінцівка така? Прийдеш до мене, і ми про це поговоримо, бо так не можна закінчувати, це погана кінцівка».

 

– Що було найскладніше в зйомках на Майдані? Яка в тебе була мета?

Найскладніше було те, що в мене не було ніякої мети. А інша складність була в тому, що я насправді дуже боюся знімати незнайомих людей. Під час навчання це треба було робити, у нас не було виходу. І коли я приїхала додому, це була ніби така перевірка: іди, знімай. Це було дуже страшно, і я не впевнена, що з цим впоралася.

 

 

Майдан – це була ніби друга школа. Ти виходив, дивився і знімав. Там всі робили те, що могли робити. Я могла знімати і намагалася це робити.

 

Якщо ти йдеш на Майдан, а тобі треба туди йти, і ти можеш знімати, то ти йдеш і знімаєш.

Я ніколи не розмовляю, просто починаю знімати. Знімати, як люди розмовляють між собою або просто взаємодіють в просторі. Дуже часто людина, коли ти підходиш до неї з камерою, починає тебе питати, ти відповідаєш, і це закінчується якимось монологом, типу от, ми маємо стояти, ми герої. І виходить одна й та ж сама пафосна історія. Дуже важко за короткий строк вивести людину на щось справжнє. Вона тобі відповідає ніби з висоти свого героїзму, бо вона на Майдані. Це абсолютно зрозуміло, але мені більше подобається спостерігати за цією людиною, коли вона мовчить, бо вона тоді справжніша, ніж коли говорить пафосні речі.

У зйомках є така цікава річ, що в якийсь момент ти забуваєш, що ти є по цей бік камери. Ти дивишся у віконечко камери, і більше нічого не існує крім того, що відбувається там. А там відбувається щось таке прекрасне. І ти забуваєш, що ти є, що тобі страшно розмовляти з людьми, що ти якийсь не такий, що ти думаєш, що про тебе подумають інші. І це дуже класно. Це те, що я побачила на Майдані, і те, що б мені хотілося постійно відчувати на зйомках.

 

– Який вплив Майдану на українське документальне кіно?

Через Майдан у нас з’явилася велика кількість громадянських ініціатив, і саме через це документальне кіно буде рухатися – бо у нас з’явилися люди, яких можна буде знімати. Майдан спонукав людей взагалі щось почати робити, і тому в режисерів є дуже багато роботи, щоб знімати цих людей.

З документалістики взагалі варто починати знімати. Це справжнє кіно про справжнє життя. Величезна проблема нашого молодого ігрового кіно в тому, що воно не про життя. Воно про якусь дику ідею автора, несумісну з реальністю. Вона не дотягує до якогось фентезі, тобто до абсолютної вигадки, бо претендує на те, щоб бути реалістичною. Але реалістичною бути не може, бо режисер ще мало прожив, у нього немає досвіду, він не знімав документалістику і не знає, як це відбувається, яка матерія цього всього. Ти дивишся це кіно, і воно абсолютно пластикове.

 

– То треба починати знімати з документального кіно?

– Я думаю, що це дуже класний варіант. У документальному кіно ти ніби через камеру промацуєш світ, реальний світ, ти ж нічого там не придумуєш. Люди діють так, як вони хочуть, ти їм нічого не нав’язуєш, не маєш жодного сценарію. Ти дивишся і вчишся: ага, значить це працює отак, значить люди реагують отак. Потім ці речі можна використати в ігровому кіно, і воно вийде набагато більш справжнім.

Якось я працювала на одному проекті, де було таке завдання: люди самі знімали своє життя, приносили нам відео, а ми намагалися змонтувати з нього якісь історії з драматургією. Я інколи записувала, що люди роблять. Наприклад, хлопчик готує чай з пакетика і, кладучи його в чашку, етикетку закручує навколо вушка, щоб вона не втопилася, коли наливаєш окріп. Якщо це зняти в ігровому кіно, це буде дуже справжня сцена, якою можна багато чого розказати без жодних слів. Такі речі треба в ігровому кіно знімати, маленькі життєві дрібниці. Бо наше життя з таких дрібниць і складається.

 

– Чи є в тебе відчуття, що знімати документальне кіно — це більш відповідальна справа, адже ти маєш справу з реальними людьми й історіями, які є по суті твоїми співаторами?

– Мені здається, що мої фільми мені подарували люди, яких я знімала. Справа режисера документального кіно – наштовхнутися на героя, а все інше він дає йому сам. Це дивовижна річ – коли ти знайшов правильного героя і зрозумів, про що тобі важливо зняти кіно, і людина, яку ти знайшов, саме це тобі й дає. Ви не домовляєтеся, тут немає жодної постановки, гри. Просто камера «витягає» саме те, що тобі потрібно. 

 

Ти вмикаєш камеру, і герой починає діяти саме так, як тобі потрібно.

 

Хоча документальне кіно дуже маніпулятивне. Режисер може інколи ні перед чим не зупинитися, щоб зробити історію такою, якою хоче, навіть за рахунок викривлення певних речей. Глядач про це ніколи не дізнається, бо лише режисер може сказати, що в кадрі герой плакав через те, що йому в очі потрапив сигаретний дим, а не від жалю чи іншої емоції. Це маніпуляції, я б так не робила. Якщо в моєму фільмі герой плаче, то я показую, що він плаче, бо тре цибулю, а не від того, що йому шкода.