29 березня 2014

Іван Малкович: «Як і більшості творчих людей, мені властиві не пишання, а депресії»

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» знає кожен, хто хоч раз у житті купував дитячу україномовну книжку. У 1990-х роках це було чи не єдине видавництво незалежної України. Його незмінний натхненник і директор Іван Малкович каже, що головне завдання видавництва — щоб коли дитина у книгарні потягнеться за книжкою, це була книжка «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ». Та ми вирішили поговорити з паном Малковичем не стільки як з видавцем, скільки як з поетом. Ще в 16-річному віці він дебютував з першою поетичною публікацією. Трохи згодом Ліна Костенко назвала поета Малковича «найніжнішою скрипкою України». Як вдається творчій людині залишатися у видавничому бізнесі? Чи вистачає часу та натхнення на таку різнопланову діяльність? Про це «Платформа» й запитала Івана Малковича. Фото: http://platfor.ma/articles/ivan-malkovych/

 

— Ким ви себе більшою мірою усвідомлюєте: видавцем чи поетом?

 

— Я не знаю. Це не моя роздвоєність, щоб я себе запитував, ким я себе усвідомлюю. На момент, коли я працюю видавцем «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», я усвідомлюю себе видавцем; на момент, коли щось пишу, усвідомлюю себе тим, хто щось пише.

Іван Малкович — книговидавець, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

 

— Як узагалі поет зміг стати видавцем? Наскільки вам важко далася ця метаморфоза?

 

— Не тому, що я хочу сказати про себе, що я нетиповий видавець, але я справді не є тим видавцем, що має серйозні бізнесові плани. Для мене видавництво — це спосіб пізнання світу. Через наші книжки я певним чином виражаю своє бачення світу. Як видавцю мені важливо випускати якісну книжку, а як поету — писати речі, які вважаю якісними. Тому я завжди прагнув до якості — більше мене нічого не цікавило. Але світ такий, що коли писатимеш якісну поезію, то не проживеш. А от якщо видаватимеш якісну книжку, то, крім моральної насолоди, це дає змогу підтримувати ще й своє фізичне існування.
 

— Розкажіть, яка концепція видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»? І чи доводилося вам від неї ухилятися?

 

— У нас не було чіткої концепції.

З перших днів у мене з’явилося кредо, якого я дотримуюся й до сьогодні: якщо в книгарні серед безлічі книжок дитятко потяглося руками до найкращої — то це має бути книжка українська, бажано наша, абабагаламазька.

Хочеться, щоб якісних українських книжок було якомога більше. І тоді зовсім відпаде питання, якою мовою читати — навіщо читати по-російськи, якщо найкраща книжка буде українська, і дитятко саме її обере. Якщо, звісно, батьки не скажуть: «Ай фу, это на украинском». Прикро, але такі часи повертаються. Я й сам нещодавно був свідком подібного фукання.

 

— Працювати над книгами вам допомагають близькі друзі — й ілюстратори, і письменники. Чи важлива для видавництва саме дружня, родинна атмосфера?

 

— Так, це страшенно важливо, але «родинна» не в сенсі кревної родини, а духовної. У мене чимало родичів, та й просто близьких друзів, які щось пишуть, а я їх не друкую. Іноді вони ображаються. Для мене надзвичайно важлива людська дружба, але вона не має ніякого значення при виборі автора, ілюстратора чи дизайнера. Має значення тільки талант. І вже якщо я працюю з тією людиною, то докладаю максимум зусиль, аби вибудувати такі стосунки, щоб ми були радше друзями. Друзями, які можуть сваритись, бо інколи наші погляди на те, як має виглядати книжка, як має розвиватися сюжет, бувають кардинально протилежними. Сварки бувають серйозні. Але дружба, яка є фундаментом нашої співпраці – бо я поважаю їхній талант, а вони, очевидно, мій – допомагає одне до одного прислухатися, і все в результаті виходить добре. До речі, іноді книжки дуже успішні, ніжні й душевні творяться доволі нервово, буквально на розриві стосунків. Але ближче до закінчення роботи атмосфера покращувалася, книжка виходила й ставала успішною — все нервове забувалося, і ми знову залишалися найближчими приятелями. Успішний результат примирює.

 

— Що може допомогти українським видавництвам вижити за відсутності належної підтримки з боку держави?

 

— Як людина, яка скептично ставиться до нашої сучасної влади, скажу парадоксальну річ: хоч і з величезним запізненням, але українська книжка вже кілька років як отримала пільги з ПДВ та податку на прибуток. І це має працювати щонайменше до 2015 року. Власне, саме ці пільги дають змогу виживати українським видавництвам, адже під час кризи 2008 року багато видавництв були просто на межі закриття. У чому держава могла б бути ефективнішою? У тому, що вона мала б закуповувати книжки для бібліотек. Причому закуповувати не книжки високопосадовців, що видаються за державний кошт і які ніхто ніколи в житті не розгорне навіть для походу, вибачте, в туалет (надто цупкий папір)…

Абабагаламазькі книги часто перемагають на українських і міжнародних конкурсах, проте держава лише двічі чи тричі закуповувала наші видання для бібліотек (для Донеччини й Криму). І це дуже прикро.

Бо до нас часто звертаються бібліотеки, і наші книжки ми змушені їм просто дарувати. Держава цілком могла б це робити — такі програми є в кожній цивілізованій країні.

 

— А чи вважаєте електронні книжки своїм конкурентом?

 

— Ні, бо ми самі працюємо над створенням електронних книжок. Електронна книжка врятує читання. Але в той же час шкода паперової книжки. Ясно, що в нашій країні видавець поки що може виживати тільки за рахунок паперової книжки, бо на даний момент у нас інтелектуальні права не поважають. А зробити дитячу електронну книжку — це дуже й дуже дорого. За електронною книжкою майбутнє. Але якщо вона швидко прийде сюди, то українські видавництва можуть загинути, особливо «дорослі». Бо навіть якщо уявити, що всі книжки зараз з’являться в інтернеті, то, як правило, на рік такі книжки купує (хоч і коштують вони п’ятнадцять, максимум двадцять гривень) деcять людей, і хтось один з них обов’язково виставить її на торренти, де можна буде вільно її завантажити. І ні видавець, ні автор, ні редактор не зможуть отримати грошей за свою працю.

Електронна книжка в Україні, та й у світі з часом призведе до тотального зниження рівня книжки, тому що без фахового редактора, верстальника, коректора книжка втратить професійність.

Більшість наших книжок є в мережі, без жодного узгодження з нами, без відрахувань... Проте «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» все одно намагатиметься робити свою роботу якісно — це стосується і паперової, й електронної книжки.

 

— Як поет, який уже досяг визнання, що порадите молодим творцям української літератури?

 

— Постаратися витворити творче середовище — байдуже, чи з ровесників, чи зі старших, де ви вони могли б читати й критикувати одне одного, щиро й дружньо, але не поблажливо. Бо коли є лише похвальба, талант не розвивається. А в дискусіях, у суперечках набувається майстерність. Зараз дуже низька культура писання, більшість авторів перейшло на вільний вірш — це похвально, так пишуть у всьому світі, але не треба плутати вільний вірш з прозою, не можна занехаювати внутрішній ритм, форму — і зміст, і обриси вірша мають працювати на поезію. Поезія — це не просто слова, це те, що залишається після прочитання. Це сяйво, що залишає по собі твір у нашій душі.
Тож не варто боятися бути покритикованим. Особливо чуйним треба бути до критики тих, кому довіряєш. Бо кілька слів від такої людини можуть відчинити абсолютно нові двері для творчості.

 

— На вашу думку, чи має письменник читати якнайбільше?

 

— Авжеж. Але я з прикрістю бачу, що з різних причин сучасне покоління все менше читає добру художню літературу. Молодь багато часу витрачає на легке несуттєве листування в мережі, що відбиває потяг до читання високої літератури. Певне тому зараз превалює література зовнішніх ефектів, позбавлена глибинних стержнів.

 

— А хто з авторів найбільше на вас вплинув?

 

— У різний період впливають різні книжки. Мені дуже пощастило в юності зустрітися з поетом-дисидентом Тарасом Мельничуком. Він відкрив мені очі, що світ виявляється повніє яскравими метафорами й образами...

Дуже важливим для кожного молодого українського поета є знайомство з творчістю Богдана-Ігора Антонича — це вічно молодий поет, чия весняна енергія навіки відіб’є охоту писати банально.

Дуже люблю Рільке в перекладі Бажана — тривалий час я не розставався з цим томиком у всіх своїх мандрах.

 

— Які цінності є найважливішими для вашої поетичної творчості?

 

— Відповідь на це запитання може здатися банальною, але найважливішими як у житті, так і в поезії для мене завжди були цінності родинні. І ще лагідне, сумно-веселе ставлення до цього геть не лагідного життя.

 

— Досягши зрілого віку, кожна людина все частіше вдається до згадування своїх уже зроблених справ. Якими діяннями ви пишаєтесь, а про які, можливо, шкодуєте?

 

— Хоч я іноді й можу здатися хвальком, але внутрішньо геть позбавлений самопишання. Це мене завжди смішить в інших людях. Ну, а пишаюся, наприклад, з того, що вмію зготувати смачну різдвяну кутю. Але останніми часами, як, мабуть, і для більшості творчих людей, мені властиві не пишання, а депресії, і не лише творчі.

 

Спілкувався Євген Гриценко

Фото: Анна Литвиненко