KyivNotKiev: США виправили написання назви Києва у міжнародній базі

13 Червня 2019
Київ світ

Рада США з географічних назв вирішила змінити написання Києва в міжнародній базі. Тепер офіційно в Сполучених Штатах Америки та в міжнародному вжитку написання назви столиці України виправлять з Kiev на Kyiv.

Рішення прийняли після звернення Посла України в США Валерія Чалого. Його підтримали члени Українського Кокусу Конгресу США, а також Український Конгресовий Комітет Америки. Відповідні зміни до офіційних баз Ради США з географічних назв будуть внесені 17 червня.

Це рішення дає поштовх виправити офіційну назву столиці України і поза межами США, зокрема на міжнародних рейсах та в іноземних аеропортах у всьому світі, адже міжнародні організації, включаючи Міжнародну асоціацію авіаційного транспорту (IATA), посилаються саме на офіційні назви з бази Ради з географічних назв США.

У Росії ж вважають, що рішення США про зміну написання назви столиці України не є обов’язковим або рекомендаційним для картографічних служб інших країн, в тому числі РФ.

13 Червня 15:32
Київ світ
Найцiкавiше на сайтi

2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 2017

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.

 

«Київ? У Кремнієвій спокійніше»: розмова з менеджером Amazon, який переїхав до України

АвторАртур Марс
7 Вересня 2018

Оуэн О’Доннелл більше 20 років працює у сфері ІТ. Серед іншого він управляв глобальними групами розробників в Amazon, Symantec Corporation та McAfee. Нещодавно експерт переїхав до Києва, щоб працювати в ІТ-компанії Innovecs на посаді Chief Engineering Officer. Також він став одним із перших спікерів нового мультимедійного простору InnoHub – проекту, створеного для обміну знаннями у сфері високих технологій та креативу. Platfor.ma скористалася можливістю, щоб поговорити з ним про інновації та особливості роботи в ІТ.

– Ви переїхали з США в Україну. Які перші враження?

– Київ – величезний мегаполіс. Куди би ти не дивився – усюди багатоповерхівки. Ритм цього міста я відчуваю на собі одразу, адже і у Кремнієвій долині, і у Сан-Хосе чи Сан-Дієго усе якось спокійніше.

Ще одне з найяскравіших перших вражень – транспорт. У Долині є громадський транспорт, але там він не дуже ефективний, у вашому місті – навпаки. З іншого боку, там стрімко набирає обертів тренд використання електромобілів, що знижує забруднення навколишнього середовище. І от цього не можна сказати про Київ.

– Що вас найбільше здивувало в Україні? Як плюси, так і мінуси.

– Як на мене, сьогоднішня Україна – це щось на зразок Ірландії 90-х років, коли країна перебувала на порозі становлення у якості «Кельтського тигра» (так називають феномен бурхливого зростання економіки Ірландії наприкінці 90-х і на початку 2000-х. – Platfor.ma). Втім, я ще мало де був в Україні, і тому можу сказати лише про Київ та людей, яких мені пощастило зустріти саме у цьому місті. Так от, у вас точно чимало потенціалу – і це є одним з головних плюсів держави. А саме місто – класне для прогулянок, історія тут чи не у кожній будівлі. Київ дихає нею. Що ж мені зовсім не подобається – аж занадто багато вибоїн на дорогах.

© INNOHUB

– Якщо говорити про 20 років вашої роботи, то що вважаєте своїм головним успіхом?

– Якщо підсумувати усі вміння, знання та навички, то головним здобутком свого життя я би назвав уміння вчитися створювати інновації. Під час мого перебування в Amazon, під час керування бізнесом з усіма його викликами навколо менеджменту, росту працівників та всього іншого, я виніс для себе наступне. Інновація – це розуміння того, як має змінюватися софт, щоб відповідати вимогам навіть не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

Amazon – це ціла імперія, одна з найбільших корпорацій світу. Як вона виглядала для вас?

– Я неодноразово на цьому наголошую, не відлякую, а просто констатую факт – атмосфера в компанії досить напружена. Якщо ти отримуєш завдання, ти маєш його виконати вчасно. Якщо не можеш це зробити, то до тебе підключається група експертів, які допомагають, але завдання в будь-якому випадку мусить бути зроблене вчасно. Amazon – це про дисципліну, прямолінійність і твоє власне бажання стати найкращим 24/7. Там вчать на помилках, але попри все бажають їх не робити.

– Як хорошому українському програмісту потрапити на роботу до таких монстрів як Amazon, Symantec чи McAfee?

– Я думаю, що в першу чергу розробникам потрібні принципи, які будуть вами керувати. Ти маєш бути достатньо хоробрим, аби відстоювати те, у що ти віриш. А з тим використовувати свої технічні знання для вирішення щоденних проблем. Цього достатньо, аби постукати у двері цим компаніям.

Думаю, що у моєму випадку спрацювала експертиза, яка в мене була у керуванні командами у продуктах 1.0. Саме вона допомогла Amazon усвідомити цінність, яку я можу принести для вирішення проблем, які на сьогодні не мають вирішення взагалі.

© INNOHUB
© INNOHUB

Алло, Марс на зв’язку: українець і проект, який полегшить колонізацію Сонячної системи

АвторЮрій Марченко
10 Липня 2018

Людство все активніше думає про колонізацію Марса. Один з викликів цієї амбітної мети – підтримувати якісний зв’язок між планетами, бо через особливості небесної механіки це дуже непросто. Нещодавно міжнародна команда під час масштабних змагань ідей нарешті придумала систему такого зв’язку. В складі групи був і українець Міша Рудомінський. Platfor.ma поговорила з ним про креативні підходи до науки, освіту за кордоном й те, навіщо взагалі людству потрібен Марс.

Михайло Рудомінський

– Розкажіть про себе загалом. Хто ви і чим займаєтесь?

– Я студент, інженер і підприємець. Навчаюся в Університеті Британської Колумбії у Ванкувері, але зараз переводжуся до Туринської політехніки. Працюю над створенням програмного забезпечення для оцінки вартості бізнесу разом з міжнародної командою. Також я є членом Mechanical Engineering Team в інженерній дизайнерській команді Mars Colony, де разом з іншими розробляю герметизаційну камеру–ейрлок (Airlock) для колонії на Марсі. Ще ми проводимо інтернаціональне змагання, у якому кидаємо виклик студентам з усього світу зі створення своїх ейрлоків. Наразі маємо 18 команд, серед яких Університет Торонто, Гарвард та РВТУ Аахена.

Саме після одної із зустрічей команди Mars Colony я і потрапив на ці змагання. Один мій добрий друг, який був у курсі, що я маю певні знання з астрофізики, запропонував мені після зустрічі допомогти їм з розрахунками, потрібними для розташування супутників. При цьому ми зрозуміли, що я єдиний в команді, хто взагалі щось розуміє у небесній механіці. Так я став членом групи.

Дослідження і колонізація Марса є задачею, над якою працюють тисячі інженерів і науковців по всьому світу. У це вкладається сотні мільярдів доларів. Коли настане питання комунікації між колоністами та Землею, ми сподіваємось, що наша робота буде великим кроком у шляху до його вирішення.

– Оскільки ви вже згадали про це – чому переводитесь до Італії з начебто крутої Канади?

– Переводжусь з декількох причинах. Невідповідність ціни до якості, культурна невідповідність – моя і канадська, – та й взагалі після України у Канаді нудно. Занадто там все добре.

– До речі, як ви потрапили на освіту за кордон? Чи радите ви це іншим молодим українцям?

– По секрету скажу, що то є невелика проблема. Я вибрав ВНЗ у Канаді, який мені сподобався, зайшов на їх сайт, натиснув на кнопку «Подати заявку зараз» – і через три місяці отримав позитивну відповідь. Звичайно, сама подача заявки є величезним процесом, який зайняв два місяці, а підготовка до потрібних екзаменів – півроку. Але на той момент мені здавалося, що воно того варте.

А щодо радити – я взагалі нікому і нічого не раджу, якщо люди не розуміють нащо воно їм. Ти можеш сто разів закінчити Гарвард, але вища освіта є лише одним з тисяч інструментів для досягнення своїх цілей. Якщо людина не має своєї чіткої мети, то і отримані інструменти не буде до чого використовувати. Так що моя єдина порада: «Знайте свою ціль і підбирайте правильні інструменти для її досягнення». Моя ціль – створити приватну космічну агенцію, яка буде підтримувати майбутній розвиток Марса. Для досягнення саме цієї мети вища освіта є дієвим інструментом.

– А як ви ставитеся до поняття «відтік мізків»?

– Негативно, але з розумінням.

– Самі збираєтесь колись повертатись в Україну?

– А я її і не покидав. У мене нема цілі бігти з України, я хочу досягти своєї мети і буду там, де мені краще це робити. Скажу дуже пафосно, але від серця: планета Земля – мій дім, а Україна – назавжди залишиться місцем, де я народився. Я хотів би мати можливість називати себе громадянином світу.

– Добре, давайте про змагання і зв’язок з Марсом. Що це було і як пройшло?

Змагання влаштовувались SSPI (Space Satellites Professionals International) разом із SEDS (Students for the Exploration and Development of Space) – це міжнародні організації, що об’єднують професіоналів та любителів теми супутників ы космічних комунікацій. Ми і студенти інших ВНЗ Канади повинні були створити супутникову систему комунікації для підтримки дослідження і колонізації Марса. І хоча це звучить досить просто, цей проект має багато підводних каменів.

Є декілька основних проблем, пов’язаних зі створенням такої системи: відключення зв’язку через Сонце, необхідність покриття максимальної площі Марса, використавши мінімальну кількість супутників, тощо.

Для покриття поверхні Марса сигналом ми придумали розмістити по два супутники (основний і запасний) у першій і другій точці Лагранжа Марса. Вони вийдуть на орбіти Ліссажу на відстані близько мільйона кілометрів від Марса і використають його для гравітаційного поштовху. Після цього продовжать рух цією орбітою до кінця свого терміну придатності. Наші розрахунки показали, що це надасть покриття 99.81% поверхні Марса протягом усього астрономічного дня.

Із Сонцем все ще складніше. Кожні два роки Сонце шість тижнів знаходиться між Землею та Марсом, що повністю перериває зв’язок між ними. Це може бути критичним при екстрених ситуаціях на Марсі. Перебравши десяток ідей, ми прийшли до висновку, що найефективнішими будуть варіанти розташування супутника у першій точці Лагранжа Венери, або на 45 градусах попереду руху Землі. Це дозволить все ж використовувати його для зв’язку.

До речі, на початку червня я був у команді організаторів та вів проект у Літній природничо-дослідницькій школі при київському ліцеї №145, який сам і закінчив. Там я поставив восьмикласникам те саме запитання, що було у нас: «Що треба, щоб зв’язати Марс із Землею?» І вони не те що досягли, а перевищили усі сподівання. Деякі аспекти вони опрацювали краще, ніж ми, а для декількох проблем знайшли такі естетичні і ефективні рішення, про які ми навіть не думали.

Український Чак Норріс з Асканії-Нова:
як це – бути директором головного заповідника країни

Сьогодні у прокат виходить документальний фільм Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія» про унікальний природоохоронний комплекс, який знаходиться в Україні. Platfor.ma поговорила з українським Чаком Норрісом – Віктором Гавриленком, який вже 29 років обіймає посаду директора Асканії-Нова, про його непросту та важливу роботу, незвичайних тварин на території заповідника, браконьєрство та збереження планети.

– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фальц-Фейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях. 

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фальц-Фейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.