INSCIENCE запускає науково-підприємницьку програму серед підлітків. Записуйтесь

19 Лютого 2020
можливість наука освіта підприємництво

INSCIENCE оголошує набір на науково-підприємницьку програму. Вона покликана створити умови для реалізації підлітками проєктів, пов’язаних з наукою. На учасників чекають зустрічі з експертами зі сфери науки та бізнесу, а також робота над проєктами в групах разом з менторами. 

Програма познайомить між собою вчених, підлітків і бізнесменів для взаємної мотивації та розвитку науки та бізнесу. Діятиме вона на базі платформи з популяризації науки серед підлітків SCIENCE TEENS PLATFORM за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду.

Програма складається з трьох етапів.  Перший – подача анкет. В анкеті потрібно вказати напрям, за яким було б цікаво створювати проєкти, – космос, людина або довкілля. До прикладу, це можуть бути проєкти з космічної робототехніки, компостування відходів, вироблення нових методів переробки сміття або винайдення способу діагностування хвороб. Також організатори радять приділити особливу увагу мотиваційному листу. Далі до програми відберуть наймотивованіших учасників. 

Третій етап включатиме лекції від підприємців та роботу над проєктами протягом двох місяців. Лекції проходитимуть у Києві. Серед менторів – куратори SCIENCE TEENS PLATFORM:

– Олександр Скороход (напрям – людина): біолог, кандидат біологічних наук, голова Ради молодих вчених НАН України.

– Світлана Краковська (напрям – довкілля): кліматологиня, членкиня Міжурядової групи експертів зі зміни клімату (Intergovernmental Panel on Climate Change (IPCC).

– Олена Компанієць (напрям – космос): астрофізикиня, співробітниця Головної астрономічної обсерваторії НАН України.

Прийом заявок триває до 27 лютого за посиланням. Учасників оголосять 12 березня 2020 року.

Деталі шукайте тут.

Найцiкавiше на сайтi

Наука vs Science: бесіда вчених з України та США про вирощування мозку, Нобеля і хайп

АвторОльга Маслова
11 Жовтня 2018

Нещодавно в цифровій лабораторії FabLab Fabricator на території UNIT.City пройшла конференція з новітніх методів у біотехнологіях Single-cell RNABIO. Біологиня та популяризаторка науки Ольга Маслова спеціально для Platfor.ma поговорила з українцем Олександром Щегловітовим, який досліджує мозок в Університеті Юти, про красу наукових досягнень, медичні спекуляції в медіа, ставлення до біохакерів та альтернативний нобелівський сценарій цього року.

Ольга Маслова, біологиня та популяризаторка науки

– Які у вас враження від конференції?

– До мене підходять люди і запитують деталі з приводу методик, якими ми користуємось. Чув дуже грамотні питання, і видно, що всі ці люди цікавляться наукою, вони в курсі останніх тенденцій. Дуже багато молоді. Дуже круто.

– Як світоглядно відрізняється наукова діяльність в Україні і США? Я не питаю про обладнання чи фінанси, а саме стратегічно у чому найбільша відмінність?

– Напевно, найбільша відмінність у стратегії фокусування. У Штатах є проект – певна задача, конкретна мета, на шляху до якої виконуються покроково завдання. За ними звітують, наприклад, щороку, якщо проект на 5 років, є чітка фінансова прив’язка групи до теми. Проекти часто фінансуються державою і важливо, щоб все було чітко. У певній мірі це схоже на роботу ІТ-компаній.

В Україні у цьому плані, з одного боку, більше свободи, з іншого – якщо у науковця не вистачає власної мотивації щось робити, то все може звестись до відсижування на роботі без певних результатів. Коли я працював в інституті Богомольця, то часто затримувався допізна, бо весь час щось потрібно було доробляти ввечері, і мені вистачало на це мотивації.

– У багатьох країнах, у Штатах зокрема, на популяризацію науки виділяються кошти, і ця діяльність вважається престижною. У нас все поки що або на волонтерських засадах, або це перетворюється на роботу, яку важко поєднувати з дослідженнями.

– Популяризація науки – це дуже важливо. У США при наукових установах є маркетинговий відділ, який постійно контактує з вченими, він знає особливості діяльності установи, і якщо, наприклад, має вийти якась стаття у престижному науковому журналі з достойними результатами, то цей відділ заздалегідь готує матеріали для спілкування з журналістами та роз’яснює сенс роботи суспільству.

Наука робиться за державні гроші – гроші платників податків, тому важливо давати їм інформацію про цінність та суть діяльності наукової установи. Звісно, при цьому необхідно враховувати, що інформація для різних верств має бути подана дещо різною мовою і для цього потрібні спеціальні компетентні «перекладачі», бо дуже багато питань вкрай складно пояснити неспеціалістам.  

– Напевно, це оптимальний підхід, і не дивно, що саме у США так багато всесвітньо відомих популяризаторів.

– Так-так, багато наукових установ мають свої сторінки у соцмережах, багато де є газети, радіо тощо. Всі зацікавлені у тому, щоб досягнення науки транслювались корректно та зрозуміло, і для цього випускають інтерв’ю з науковцями, тримають усіх у курсі тем, над якими працюють у лабораторіях. Важливо тримати цей зв’язок між суспільством та наукою.

© facebook.com/Fabricator.me
© facebook.com/Fabricator.me

– При неякісному перекладі з наукової мови на «побутову» з’являються інколи курйозні, а інколи й сумні помилки. Найяскравішим прикладом є моє улюблене «вчені виростили мозок». Одвічна плутанина між органами й органоїдами (скупченнями клітин, що відповідають за низкою параметрів певним органам) призводить до нескінченного «вирощування» всього підряд. Скільки б доповідей популярного формату я не робила про тканинну інженерію і дотичні галузі – все одно час від часу у ЗМІ ми читаємо подібні заголовки. І так, мені вдалось знайти згадку про те, що «Алекс Щегловітов виростив мозок». А чим ви насправді займаєтеся?

– О, ні! Ми не вирощуємо мозок, звичайно. Я розумію, чому люди так спрощують – бо це дійсно дуже складна тема і хочеться  якось дати уявлення про напрям, але потрібно все ж це робити корректно. Ми працюємо з органоїдами, які для спрощення часто називають тут, у американських матеріалах для ненауковців, «mini-brain» – тобто підкреслюють, що це щось дуже малесеньке й беруть у лапки, щоб не було асоціацій з повноцінним органом і думками про трансплантацію. Якщо людина, наприклад, не знає що таке кора мозку, то їй немає сенсу пояснювати деталі. Тому слово «міні» і лапки – рятують.

– На жаль, українською і російською ми часто бачимо «виростили мозок» без усіляких лапок.

– Це дуже сумно, бо, знов таки – ні-ні-ні, ми мозок не вирощуємо і без лапок такими висловами тут не розкидаються. Що ми насправді робимо – то це нейрональну тканину зі стовбурових клітин. І ми досліджуємо різні клітини у цій тканині: як вони з’являються із стовбурових клітин, як вони поєднуються одна з одною та як різні гени експресуються, проявляються у різних клітинах (чи не експресуються – наприклад, певні гени, що асоційовані з певною неврологічною або психіатричною патологією).

– Насправді це чудовий приклад того, що інколи необов’язково робити щось, що відповідає гучним заголовкам, бо реальна робота може бути ще більш захопливою і корисною. Моя мрія – щоб люди цінували наукові здобутки без перебільшень і прикрас, з усвідомленням краси від того, що реально робиться. Чим більше люди чують гіперболізацій, тим менше сприймають «натуральні» досягнення. Тому я за роз’яснення елегантності всього, що роблять науковці насправді, щоб знизити попит на суперсенсації.

– Згоден. Більше того, скажу, що наші розробки лише мають потенціал, якщо говорити про клінічний напрям. Але важливо висвітлювати і ті роботи, які ще не мають якогось прямого виходу на клінічний результат, але які є дуже перспективними.

Якби мене зараз запитали, чи вилікували вже щось за допомогою даних у нашому напрямку, я б сказав – ні. І потенційні відкриття ще попереду. Але перспективи є! Ми беремо людські клітини (а мозок людини і миші кардинально відрізняється, тому це вкрай важливо, і багато препаратів, що виправдали себе на тваринах, у лікуванні людей не дали очікуваного ефекту), створюємо органоїд, що дозволяє нам щось нове зрозуміти у фізіології, у процесах розвитку мозку саме у людини, і можемо прослідкувати за механізмами розвитку якоїсь хвороби. Тобто ми точно на шляху до чогось дуже цікавого і революційного, але поки що ще не у фінальній точці.

«Креативність – це сміливість»: Petcube, «Основи» та інші українські підприємці про досвід інновацій

АвторІрина Шостак
26 Квітня 2018

Як просувати інновації в консервативній сфері? Навіщо підключати тварин до інтернету? Як творчий підхід може вирішувати бізнес-завдання? Ці та інші питання обговорювали на першій події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів.

Макс Яковер, співзасновник та член стратегічної групи Radar Tech, CEO та керуючий партнер Unit.city, в минулому – директор з розвитку ВДНГ

У нас давно визріла ідея: давайте збудуємо місто інновацій, місто як коворкінг, місто, у якому ти будеш жити, у якому будеш вчитися, у якому будеш відпочивати. І ми почали таке місто створювати в Unit.city.

Tesla чи iPhone в окремому селі створити практично неможливо. Тобі для цього потрібне середовище, потрібні десятки, сотні, тисячі таких, як ти, на яких ти будеш це «обкатувати». І ми це перевіряли в «Часописі». Але в Unit.city ми це навіть порахували.

До нас заїхали 35 компаній, і з квітня до грудня вони вже розпочали 12 спільних проектів. Ми будуємо екосистему, у якій таланти, компанії, технології, події працюють разом і на виході з’являється щось принципово нове.

Unit.city
Unit.city
Unit.city

Ми дивимося на тих, у кого є технологія, на тих, хто мислить інноваційно і орієнтується на продажі не в Україні або в основному не в Україні. Також ми спрямовані на тих, хто готовий системі щось віддавати, а не тільки брати – хто відкритий до колаборації і сповідує цінності співпраці. Це три основних моменти, хоча насправді їх більше.

Одна з наших місій — закрити ніші,  через які не з’являються масові інноваційні проекти. Чому Petcube у нас один – ну, або подібних проекти два-три максимум? Тому що екосистема в цілому не працює.

Я не знаю, що буде через 20 років, але острівець стабільності ми все ж будуємо.

Геній генів: як наука навчилась творити суперлюдей і чому це лякає саму науку

CRISPR Cas9 — це складна назва простої та дешевої технології редагування геному, яка кардинально змінила можливості молекулярної біології. Ця система дозволила вченим серйозно говорити про перемогу над раком, ВІЛ та вірусом Зіка, спадковими генетичними захворюваннями та малярією. Завдяки CRISPR Cas9 можна здійснити аграрну революцію або «запрограмувати» собі ідеальну дитину. Фактично ця технологія кинула людству виклик на наукових, етичних, соціальних та політичних фронтах. Platfor.ma спробувала розібратися, чого в ній більше: корисного чи небезпечного.

Ланцюг ДНК — як намисто, де структурні елементи, нуклеотиди, зібрані в унікальній послідовності. Це намисто пасує саме вам і визначає ваше життя. Коли в послідовності всі намистини складені правильно, організм працює добре. Але коли туди втручаються віруси або мутації, гармонійна послідовність руйнується і людина хворіє. Вчені з’ясували, що організмові боротися з вірусами допомагає dream-team: CRISPR та білки Cas9. Ці круті хлопці в парі можуть «вирізати» з геному частинки вірусу, зупинивши зовнішнє вторгнення в клітину.

CRISPR — це імунна система багатьох одноклітинних, яка рятує мікроорганізми від вірусів. Розшифровується як Clustered Regularly Interspaced Short Palindromic Repeats (короткі паліндромні повтори, регулярно розташовані групами). Це необхідно знати, тому що між повторами містяться важливі частини — спейсери (проміжки). Вони несуть інформацію про чужорідні елементи, які колись проникали в клітину або в її пращурів.

Тобто CRISPR — це такий собі колекціонер, в якого є знімки усіх вторгнень в клітину. Він також турбується про оновлення своєї колекції. А Cas9 — це вже справжній ювелір, який за допомогою знімків вишукує на 100% ідентичні послідовності та вирізає їх із ланцюга ДНК. Потім ланцюг відновлюється і заповнюється правильними комбінаціями нуклеотидів.

Емануель Шарпентьє

У 2012-му науковці Емануель Шарпентьє та Дженіфер Дудна запропонували самостійно програмувати РНК для колекції, щоб Cas9 впізнавав і видаляв саме ті ділянки гену, які потрібно науковцям. Приблизно тоді ж інші дослідники встановили, що така технологія може спрацювати не лише в бактеріях, а й у людському організмі. Коли ж стало відомо, що цей відносно недорогий та ефективний спосіб редагування геному дійсно працює, учені по всьому світові розпочали найрізноманітніші дослідження.

С легкой парой: как первая лекция выглядит со стороны преподавателя

АвторГлеб Буряк
7 Квітня 2015

Преподаватель КИМО и Висконсинского международного университета в Украине Глеб Буряк написал для нас о своей первой лекции, том, как чувстовал себя Китом Ричардсом и объяснил, почему он не берет взятки.

Я не беру взятки и не сплю со студентками. Я не люблю говорить громко, потому что мои связки перегружены лекциями в холодных аудиториях, и я быстро теряю голос. Я наизусть помню десятки статей в Википедии, потому что мои студенты всегда готовятся к семинарам по одним и тем же источникам. Я повторяю одни и те же споры каждый семестр, заранее ожидаю аргументы студентов и знаю, в каком месте они сделают ошибку.

По своему выбору я могу унизить либо поддержать выступающего – это зависит от моего к нему отношения и просто настроения в конкретно взятый день. За считанные минуты я могу проверить десятки листов контрольных работ, просто просматривая один и тот же скопированный с учебника текст. Я очень радуюсь, когда студенты удивляют меня знаниями, и очень ценю любые исключения. Но я всё равно не беру взятки и не сплю со студентками.

Я повторяю эту фразу каждый раз, когда меня спрашивают где я работаю. Коррупция и промискуитет – вот две темы, которые действительно интересны всем. Глава приёмной комиссии ещё до конца вступительных экзаменов пересел на новые «колёса», Полуэкт Полуэктович отплясывал с малолетками в «Декадансе», а у тебя какая мотивация работы в высшей школе?

Разумеется, это не деньги. С деньгами всё просто – у рядовых преподавателей их нет. Нет настолько, что и говорить не о чем: ассистенты, доценты, профессоры – это идейные увлечённые люди. Заведующий кафедрой, доктор наук с 30-летним научным стажем «зашибает» очень среднее по городу жалование. А когда его отправят на научную пенсию, он вежливо попросит оформить ему хотя бы четверть ставки – и так же продолжит ходить на пары, потому что свою жизнь без университета этот деформированный работой человек уже не представляет. Он мог бы связать свою жизнь с куда более прибыльным делом: некоторые жадные к заработкам преподаватели успевают одновременно развивать свои частные практики, совмещают работу на кафедре и в бизнесе одновременно. Но даже самые успешные из них всё равно заводят будильники на раннее утро, чтобы успеть к первой паре.

Я тоже в этой обойме. Вместо уютного киевского офиса с комфортной зарплатой я за небольшие деньги обучаю безразличных тинейджеров.

Я научился отвечать на вопрос, что меня держит в университете, но ответы всегда разные и лишь в известной степени откровенные: это ответственность, это признание других, это любовь к новым знаниям – можно продолжать до бесконечности. Но правда в том, что я не знаю. Я был нормальным ребёнком: мечтал стать космонавтом, а затем рок-звездой. А еще в студенчестве у меня было странное желание – оказаться по другую сторону зачётной ведомости и попробовать преподавать.

Я помню свою первую лекцию. Первого сентября с самого утра коллектив кафедры поприветствовал своего нового коллегу. Меня благословили на счастливую дорогу, попутно выпив за меня по рюмке коньяка. Студенты не торопились заходить в аудиторию, мальчики ещё высматривали в коридорах красивых первокурсниц, потому рюмок я успел выпить несколько. «Пора в забой», – иронично проводили меня старшие коллеги и я бодрячком зашевелился зарабатывать свои первые «горловые» часы.

Я очень хотел достойно провести свою первую пару и тщательно приготовился. У меня были с собой конспекты, план лекции и даже какие-то слайды. На мне был костюм, белая рубашка и галстук, а перед парой я подошел к зеркалу и несколько раз улыбнулся, тренируя максимальное обаяние.

Я зашел в аудиторию – и сотня студентов как по команде встали со своих мест поприветствовать меня. Сотня пар глаз изучала меня, сотня студентов видели перед собой зелёного и неопытного препода. Они могли уничтожить меня, если бы только захотели. Они могли истерически засмеяться, забросать меня скомканными бумажками, броситься с криком «бей его!» или просто дружно встать и выйти из аудитории. Я бы обязательно расплакался и попросился в какой-то офис носить кофе до конца своих дней, а про кандидатскую вспоминал только в минуты особого откровения.

К счастью, студенты не понимают, что такое первая лекция в жизни – и ничего подобного не случилось. Я поднял взгляд и увидел доброжелательные улыбки. Спасибо им за это. Я представился перед ними, как положено, по имени и отчеству. А затем передумал: «Знаете, зовите меня просто по имени, ещё недавно я сам был студентом». По залу пробежали улыбки, все сто студентов радостно отреагировали на моё дружелюбие. Многих я больше не увидел до самого зачёта.

Я должен был приступить к чтению вступительной темы. Рассказывать о понятиях и категориях предмета, но понял, что ничего подобного я сделать не смогу. Коньяк в моей душе говорил, что у меня обязательства перед этими красивыми молодыми людьми. Они так гостеприимно приняли меня, трусливого салагу, они поверили, будто я смогу их чему-то научить. Я не хотел елозить по их нежным мозгам понятийным аппаратом курса.

Я отложил конспекты и достал список литературы. Он был очень обширным. Я начал издали: «Вы же знаете, что современная цивилизация зародилась в античной Греции…» Может и не знали, а может быть она зародилась в другом месте, но студенты послушно закивали головами и даже начали проявлять активность, выкрикивая цитаты бесконечных греческих античных гениев. Я начал писать названия книг на доске и описывать свои любимые мысли из них. Удивительно, но обычный дружеский трёп – обсуждение давно прочитанных книг, превращается в научную деятельность, если у тебя есть право росписи в зачетке.

Рекомендации профессиональной литературы иссякли, а лекция продолжалась, я начал вспоминать любимые книги и уверенно советовал их к обязательному прочтению. Я подкрепил авторитет книг разными литературными наградами, я щедро раздавал Нобелевские премии всем именам по списку, а студенты всё продолжали кивать и записывать за мной. Я был словно автор, который презентует свою книгу перед самой фанатичной аудиторией. Вот только я ничего не написал кроме рядовой диссертации, которую даже лучшие друзья ленились прочесть.

Но эта была моя минута славы. Я излучал знания прямо в молодые умы, я словно делал зарубки на саженцах. Я выжимал из себя все знания, все шутки, все истории, а они всё кивали и записывали за мной с теми же искренними улыбками. Я больше не боялся студентов, в их глазах я видел абсолютное доверие ко мне. Я не просто пересказывал чужую и старую информацию: они слушали каждое моё слово, они задавали вопросы, на которые у меня рождались остроумные ответы. Я был как Кит Ричардс, как Дельфийский оракул, как Юрий Гагарин.

Пара закончилась, я вышел из аудитории. Меня распирала гордость. Я не мог дождаться следующей лекции. Я был нужен этим студентам, мои знания были востребованы. Я продолжаю испытывать это чувство, когда говорю, что работаю преподавателем. Это значит, что я учу людей – леплю красивые строения в чужих мозгах. Каждый раз, когда я иду на лекцию, я чувствую, что сегодня оставлю отпечаток своих мыслей на нескольких новых жизнях.

И было бы слишком дёшево променять это чувство на банальную взятку.