Художник зняв «висадку на Місяць» на розбитій дорозі. Так він привертає увагу влади

5 Вересня 2019
активізм креатівіті мистецтво

Художник з Індії Баадал Нанджундасвамі (Baadal Nanjundaswamy) зняв ролик, в якому космонавт нібито висадився на поверхню Місяця, але насправді опинився на розбитій дорозі в місті Бангалор. Влада звернула увагу на твір художника та справді розпочала дорожні роботи.

Нанджундасвамі найняв актора Поорначандру Майсур (Poornachandra Mysore), щоб той одягнув скафандр і пройшовся намальованою поверхнею «Місяця». Художник зазначив, що отримав підтримку від місцевих жителів: «Вони допомагали. Деякі навіть регулювали дорожній рух, щоб ми встигли зробити з вибоїн кратери. Інші зголосилися приносити воду для змішування фарб».

Жителі міста розповіли, що їм складно керувати автомобілями через величезні вибоїни, зламані люки та стічні води. Дороги перебувають у такому стані вже два роки. Місцеві мешканці звинувачують в цьому владу, яка ігнорує скарги, не проводить перевірки та не замінює лампи в ліхтарях.

Втім, міська влада таки звернула увагу на інсталяцію. Нанджундасвамі поділився в своєму фейсбуці, що дорогу почали ремонтувати, і подякував усім причетним за підтримку.

Нанджундасвамі і раніше привертав увагу громадськості до поганих доріг в Бангалорі – він створив вже 25 подібних інсталяцій. Цього року Нанджундасвамі почав викладати фото розмальованих ям і проведених ремонтних робіт. Художник завжди дякує владі за допомогу і, судячи з усього, не переймається, що його твори знищують після ремонту дороги.

Найцiкавiше на сайтi

Гаманець чи мистецтво: уривок з книги «Думай як митець» про те, як заробляли Воргол і ван Гог

АвторPlatfor.ma
14 Серпня 2018

У видавництві ArtHuss виходить книга Вілла Ґомперца «Думай як митець». Як редактор арт-відділу «Бі-Бі-Сі» він багато дізнався про життя відомих художників – настільки, що вирішив скласти універсальний гід творчим мисленням на основі знаменитих біографій. Platfor.ma публікує уривок про те, чого нас можуть навчити Воргол, Рубенс і ван Гог у сфері фінансів.

Вілл Ґомперц

Насправді митці аж ніяк не сміливіші, не шляхетніші й не цілеспрямованіші за фермерів, що йдуть за будь-якої погоди чортзна-куди, аби захистити свої отари. Чи за рестораторку, яка опівночі каже «добраніч» останньому відвідувачу, а о 4 ранку висмикує себе з ліжка, щоб не проґавити на ринку найякісніші продукти. Або, якщо вже про це мова, згадаю майстра-каменяра, який набив мозолі й випрацював до болю спину, зводячи будинки.

У тому, що стосується відданості справі та серйозності намірів, мало що їх розрізняє, хіба що те, як ми вирішили поцінувати їхню діяльність. Мета у них одна й та сама. І в усіх згаданих випадках – не надто романтична, не надто висока. Вони хочуть вижити і, якщо пощастить, жити добре, заробляючи достатньо грошей, аби продовжувати свою справу.

Та якщо фермери й ресторатори можуть годинами розводитися про прозу грошових потоків та операційні маржі, митці, як правило, щодо грошей тримають рота на замку. Бо це якось трохи вульгарно, навіть принизливо. А ще це загрожує руйнацією ілюзій, що їх ми самі витворили, буцімто митці – божества, яких не торкаються брудні реалії повсякдення.

Утім, інколи трапляються винятки. Енді Воргола так зачарували гроші й споживацтво, що він зробив їх темою своєї творчості. Він назвав свою студію фабрикою, а одного разу сказав: 

«Робити гроші –  це мистецтво, і робота – це мистецтво, а успішний бізнес – це найкраще мистецтво». 

Він виготовляв принти споживчих товарів, знаменитостей і доларових знаків.

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Говори, пиши, борися: бесіда з ведучою, перекладачкою, активісткою Іриною Славінською

АвторКатя Москалюк
28 Лютого 2018

Ведуча «Громадського радіо», журналістка та перекладачка Ірина Славінська говорить в ефірі про права людини, написала про Ольгу Кобилянську та перекладає для України важливі книжки. У Львові Ірина зустрічалась із спільнотою Школи журналістики Українського католицького університету. Катерина Москалюк для Platfor.ma поговорила з нею про перевагу радіо над ТБ, про кампанію проти сексизму в українських медіа, а також одну прочитану сторінку щодня.

 

Ті, хто починають працювати на радіо, одразу можуть зрозуміти, як багато можливостей дає цей вид медіа. На телебаченні часто неможливо зробити сюжет через те, що просто немає «картинки». Наприклад, деякі журналістські розслідування взагалі неможливо показати на ТБ, оскільки їхні результати – це гора папірців із таблицями цифр. Натомість у нашому ефірі можна просто розповідати історію – це свобода, яку дає радіо.

Люди, яких ми запрошуємо в ефір, повинні бути першоджерелом, фаховим експертом чи експерткою у своїй галузі. Ми у ньюзрумі «Громадського радіо» жартуємо, що дуже цінуємо тих гостей, які у відповідь на запрошення дати коментар кажуть, що не є фахівцями у певній темі – це свідчить про високий рівень відповідальності.

Ми також пробуємо працювати з вишами, і, якщо нам потрібен коментар, скажімо, із астрономії, фізики, хімії чи пояснення, що таке балістична ракета, ми дзвонимо на кафедру та просимо телефоном включитися, щоб розповісти про це нашим слухачам.

Тема науки присутня в роботі усієї нашої редакції, ми стежимо за останніми новинами у цій царині. Я особисто страшенно люблю Іnstagram NASA, читаю Twitter космонавтів, які перебувають на Міжнародній космічній станції, дивлюсь їхні фантастичні фото та відео. Ми робимо тематичні ефіри, коли відбувається щось релевантне із темою науки.

На Українському радіо я веду програму «Права людини понад усе». Була ідея зробити ефіри, які б стосувалися правозахисних викликів. Коли ми почали працювати, головним завданням було зробити програму максимально конкретною, щоб наші гості, говорячи про певні проблеми, розповідали, зокрема, і про своє життя. «Ні слова про нас без нас» – дуже просте гасло, яке допомагає робити правозахисні матеріали незалежно від того, в якому жанрі журналістики працюєш. Якщо це програма про дискримінацію ромів в Україні, то в моїй студії ромські активісти, якщо про життя трансгендерів в Україні, то в студії трансгендерний чоловік і трансгендерна жінка – і так далі в інших ситуаціях (до речі, ось тут можна прочитати як одна дівчина шукала в Україні дітей-трансгендерів – і це перетворилось на дивну подорож. – Platfor.ma).

«Ну, не дуже»: творчі люди про критику в креативних індустріях

Критика – це болісна тема, особливо для творчих людей. Часто вона буває аж надто суб’єктивною, не піддається логіці або не підкріплюється аргументами. Та навіть коли вона виправдана, від цього не легше. Ми спитали в працівників креативних індустрій в Україні, як вони сприймають критику, працюють з клієнтом і не псують собі нерви.

Єгор Сігнієнко, графічний дизайнер, фотограф

Що допомагає вам справлятися з суб’єктивної критикою?

Я досить спокійно ставлюся до критики. Часто суб’єктивна на перший погляд критика є дуже об’єктивною. Замовник «вариться» в цьому, він розуміє своїх клієнтів, у нього є їхні психологічні портрети. Або просто замовник не любить щось, наприклад, котиків, а ми йому варіант фірмового стилю з цими тваринками намагаємося продати. Ну як йому потім з цим жити? Він буде дивитися щодня на це та ненавидіти свою роботу.

Часто я намагаюся переконувати замовника, а якщо після пари аргументів він все одно стоїть на своєму – доводиться переробляти. Але якщо я бачу, що він просто «грає зі шрифтами», то пропоную повернути частину грошей і розійтися по-хорошому. Є такий тип людей, які говорять: «Все відмінно, але …», – і роблять ще сотні правок, змінюючи роботу до невпізнаваності.

 

Що ви робите, коли ваша ідеальна робота натикається на критику без аргументів – в дусі «не дуже»?

Навіть якщо проект, який, на мою думку, зроблений відмінно, клієнту не подобається та він говорить «не дуже» – треба дізнатися, що для нього «дуже». Клієнт часто вже має в голові картинку того, як усе має виглядати, але не говорить, а потім довгими правками підлаштовує під свою модель. Як в анекдоті про паровоз, який напилком треба переробити в літак.

Тому я відразу вимагаю у клієнта варіанти, які йому подобаються. У 80% випадків він уже знає, що йому треба, але думає, що ви ж дизайнер і самі до цього прийдете. У нашому російськомовному просторі люди чомусь часто думають, що дизайнер – це просто фотошоп-ясновидець.